Embedded Files
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТЕАТР - МАЙСТЕРНЕ ЛІЦЕДІЙСТВО
Європейський театр, як і інші театри світу, має свої специфічні особливості. Провідну роль у ньому відіграє здатність актора до перевтілення,адже саме він створює характер персонажа, передбаченого п’єсою. Упродовж століть розвитку європейського театру поступово викристалізовувалися особливості акторської гри, які у ¡¡ столітті втілилися у дві провідні системи, що розкривають театральні принципи європейського театру: переживання і представлення. Згідно з принципом переживання актор повинен не просто зіграти роль, а внутрішньо перевтілитися, максимально вжитися в неї, щоб усі його емоції були справжніми. Згідно з іншим принципом – важливо показати ставлення актора до образу.
Витоки європейського театру йдуть від театру Античності.
Мистецтво середньовічного театру представлене літургійною драмою – використанням театральних форм під час церковної служби, містеріями, сюжети яких були взяті з Біблії чи спеціально написані для постановки на площах середньовічних міст мораліте – алегоричним дійством, що уособлювало вади і доброчесність людини, та фарсом, що в гумористичній формі відтворював звичаї та побут свого часу.
Епоха Відродження – доба особливого злету європейського театру, розквітом якого завдячуємо Італії, Іспанії та Англії. І якщо італійський театр того часу використовував традиції народного мистецтва і будувався на принципах імпровізації та лицедійства – комедія дель арте (митці наслідували деякі прийоми давньо грецького театру, зокрема, маски), то театр Іспанії та Англії філософськи осмислив світ, став засобом аналізу морально-психологічного стану людини.
Своє відображення театр знайшов у творчості видатних іспанських драматургів Лопе де Веґа Карпйо – реформатора іспанського театру, автора відомих «драм честі» і «комедій плаща та шпаги» та Кальдерона де ла Барка.
Але справжній злет мистецтва театру 16 століття пов’язаний з творчістю англійця Вільяма Шекспіра, де розглядалися складні, суперечливі людські характери, конфлікти. Великий драматург встановив новий закон жанру як спосіб бачення, кут зору, що відображає центральну тему: у трагедії – це людина, у комедії – природа, у хроніці – історія.
Саме він ввів у драму нову хвилю – рух історичного часу (часу, що має минуле – сучасне – майбутнє), який рухає дію шекспірівських п’єс.
Дія його творів розвивається безпосередньо на сцені, у результаті чого характери героїв набувають колоритності, глибини, рухливості. Шекспірівські п’єси вимагали від актора природності, коли будь-яка емоція повинна знати свою міру і погоджувати будь-яку дію з промовою. Уся блискуча драматургія Шекспіра залишилася б неоціненою, якби актори не зуміли донести її до глядачів. Саме тому можна стверджувати, що акторська майстерність епохи була на висоті.
Упродовж усього розвитку європейського театру провідні принципи акторської гри – «переживання» і «представлення» – тією чи тією мірою виявлялися в різні епохи. Зокрема, мистецтво «переживання» пов’язане щонайперше з реалістичним театром, і в певних формах воно існувало, наприклад, у театрі епохи Відродження та в мистецтві романтиків. «Представлення» завжди було пов’язане з умовним театром, зокрема із середньовічними церковними дійствами, італійською комедією дель арте, театром епохи класицизму. На початок 20 століття у європейському театрі на їх основі склалися дві акторські системи: «психологічний театр» («переживання»), який пов’язують зазвичай з ім’ям Костянтина Станіславського, та «епічний театр» («представлення»), що найчастіше пов’язують з ім’ям Бертольда Брехта.
В основі системи Станіславського лежить положення про те, що актор повинен не представляти образ, а «стати образом», його переживання, відчуття, думки зробити власними. Відповідно до цієї системи, з одного боку, актор має постійно працювати над собою, адже цілеспрямована, органічна дія актора у пропонованих автором обставинах – основа акторського мистецтва. З другого боку, робота над роллю має завершуватися органічним злиттям актора з роллю, перевтіленням в образ. Актор повинен знати (якщо це не зазначено в п’єсі – придумати) усі обставини, у яких перебуває його персонаж
К. Станіславський
Натомість Брехт вважав, що драматургія і театр покликані впливати передусім не на почуття, а на інтелект людини («глядач повинен не співпереживати, а сперечатися»), що найважливішим у п’єсі є не змальовані події, а висновки та узагальнення, які випливають з них.
Якщо у Станіславського вживання в образ було результатом роботи актора над роллю, то Брехтові воно було потрібне на іншій стадії репетицій: спочатку для створення повнокровного характеру, а в підсумку – дистанціювання від нього, заради виявлення власного ставлення до образу.
ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!
Page updated
Google Sites
Report abuse