«Свою Україну любіть…»

Анотація

Методична розробка «Свою Україну любіть, за неї Господа моліть…» призначена для проведення позакласного виховного заходу, присвяченого життю і творчості найвідомішого українського поета і патріота України Т. Г. Шевченка. В розробці подані факти з життя поета, найпопулярніші його вірші. Під час проведення заходу пропонуються декілька відеопрезентацій, пісні на слова Т. Г. Шевченка. Даний захід має на меті поглибити уявлення студентів Дніпродзержинського металургійного коледжу про такі особистість, як Т. Г. Шевченко, підвищити у юнацтва почуття патріотизму та любові до своєї країни.

Сценарій заходу Свою Украіну любіть..»

(до ювілею Т. Г. Шевченка)

Ведучий : Щовесни,коли тануть сніги

І на рясті засяє веселка,

Повні сил і живої снаги,

Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

Ведуча: Україна… В одному вже тільки цьому слові бринить музика смутку і жалю. Україна-країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її.

Україна-це тихі води ї ясні зорі.

Україна-це край, де широка і довга стрічка Дніпра оперізує жовті лани пшениці, де бездонна блакить неба купає золотосяйне сонце.

Хто бував в Україні? Хто знає Україну? Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садах, і весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть, і усі соловейки защебечуть.

Лунає українська пісня «Соловей»

Ведуча: Весна-весняночка… Це вона привітна і щедра подарувала Україні Пророка. Ім’я дала йому рідна мати - Тарас, що означає бунтар.

Є у нашій українській літературі імена, що увібрали в себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім’ям для нас, українців, стало ім’я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія от уже понад сто років викликає в людях почуття гордості і захоплення красою, своєю силою і народною мудрістю.

Ведучий:

І став для нас Шевченко заповітом,

Безсмертним, як саме людське життя.

Ми будем славить перед цілим світом

Живе й святе Шевченківське ім’я!

Ведуча: 9 –го Березня 1814 року, темної ночі, перед світом, у селі Моринцях в хаті Григорія Шевченка, кріпака Пана Енгельгарда, блиснув у вікні єдиний на все село вогник, - народилася панові нова кріпацька душа, а Україні – її великий співець – Тарас Шевченко.

Ведучий:

Не на шовкових пелюшках.

Не у величному палаці –

В хатині бідній він родивсь

Серед неволі, тьми і праці.

Нещасна мати сповила.

Його малого й зажурилась…

І цілу ніченьку вона –

За сина – кріпака молилась.

Ведуча: Тарас Григорович був четвертою дитиною у родині. Усього їх біло шестеро.

Коли маленькому Тарасові виповнилося 2 роки, родина Шевченків переїхала до сусіднього села – Кирилівки. Тут, у Кирилівці, в убогій хатині й минуло безрадісне дитинство поета. Ось так пізніше він намалював свою хату. Коли Тарасові було 8 років, його віддали в науку до дяка.

Ведучий:

Ти взяла мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

- Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, - ти сказала.

Ведуча: Вчитися йому подобалося. Та недовго тривала ця наука. Коли хлопцеві сповнилося 9 років, від важкої праці померла його мама.

Ведучий:

Там матір добрую мою

Ще молодую - у могилу

Нужда та праця положила.

Звучить мелодія пісні « По діброві вітер віє «.На сцені,під тополею,два хлопчики-пастушки.

Хлопчик: Тарасе,сонце заходить!Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить,щовечора битий…

Хлопчик: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець,а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний….

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді,кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть,як сядемо вечеряти надворі,як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає,а мама на нас дивиться і посміхається…

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть…

(Замовкає,а через хвилину продовжує):

А спали ми під відкритим небом,на подвір»ї,а над ним роїлися зорі,і тато казав,що десь там сяє і моя зірка…(Плаче).

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Женімо, Тарасе,отару! Поночіє…

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може,хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться,особливо один,старезний і сивоусий.

Хлопчик: Тоді добраніч,Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!( Тарас вкладається,вкривається свиткою,засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тараса,гладить його по голові і сам до себе промовляє):

Було колись - в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Панували,добували

І славу,і волю;

Минулося – осталися

Могили на полі.

(Тарас прокидається,здивовано дивиться на козака,котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує):

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!

Обідрана,сиротою

Понад Дніпром плаче;

Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить…

Тільки ворог,що сміється…

Смійся,лютий враже!

Та не дуже,бо все гине,-

Слава не поляже.

Не поляже,а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда,чия кривда

І чиї ми діти.

Наша пісня,наша дума

Не вмре,не загине…

От де,люди,наша слава,

Слава України!

(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам,продовжуючи):

Без золота,без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово…

Тарас:Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?

Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з- поміж усіх людських книг вибрати дві,то мав би узяти Біблію та «Кобзар» .Без першої він би неповноцінний морально,без другої - немислимий і недолугий як народ.»Кобзар» - це Євангеліє від Тараса.

Тарас : Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангеліє від Тараса. Читав від Івана,Луки,Матвія,

Марка…

Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!

Тарас: Я! Але ж я не апостол! Я- кріпак. Я-сирота.,козаче,і в мене нема нікого-нікого,хто б вивів мене в люди…

Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато,хлопчику,дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля - твоїм хрестом. Ти будеш розіп’ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї…Сила твого слова,Тарасику,буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожен твоє слово підтримуватиме волю,наше національне небо.

(Разом з Тарасом козак виходить. З’являються ведучі.)

Ведуча: Щоб якось упоратися із сім’єю, батько Тараса одружився знову. Мачуха виявилася жінкою сварливою, недоброю. Вона зненавиділа «чужих» дітей, а особливо Тараса. Щоб хлопець менше був на очах лихої мачухи, батько брав Тараса чумакувати. Та скоро помер і батько.

Ведучий:

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були та голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!... А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята.

Ведуча: Осиротівши, Тарас пішов у найми. Не дивлячись на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім’ї, він ріс допитливим і розумним хлопчиком. Не було нічого у хлопця-сироти, але був талант, прагнення вчитися. У нього рано проявилися здібності до малювання співу та написання віршів.

Ведучий:

І золотої й дорогої

Моєї долі молодої,

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу.

І ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі.

Одне-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я.

Ведуча: Тарас наймитує, у вільній від роботи час читає і малює. А по закутках, щоб ніхто не бачив його горя, плаче. Але думка знайти людину, яка б навчила його малювати, не покидає хлопчика. Так він потрапляє до маляра, який погоджується навчити хлопця малювати, однак пан Енгельгард забирає його до себе в Петербург.

Ведучий:

Хоче малювати, прагне він до знань

Та за це багато, зазнає знущань.

Нишком він малює статуї в саду,

Вночі пише вірші про людську біду.

Ведуча: Зустріч у Петербурзі із земляком-художником Сошенком різко змінила долю Тараса Григоровича. Він знайомиться також із байкарем Гребінкою, художниками Брюлловим, Венеціановим, з поетом Жуковським. Вони побачили великі здібності молодого художника і викупили його з неволі. Шевченко виправдав їхні надії.

Ведучий:

І виріс я на чужині

І сивію в чужому краї,

То одинокому мені

Здається кращого немає

Нічого в Бога, як Дніпро

Та наша славная країна.

Ведуча: Ще одна подія сталася в Петербурзі, знаменна не тільки в житті Шевченка, а й важлива для всієї України – вихід у світ книги віршів «Кобзар» у 1840 році. У наступному році окремою книжкою Шевченко видає велику історичну поему «Гайдамаки». Далеко від рідного краю живе поет мріями про Україну.

Ведучий:

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє.

Радіють люди, що одпочинуть

А я дивлюся… І серцем лину

В темний садочок на Україну.

Ведуча: Так, у 1843 році йому нарешті вдалося побувати на Батьківщині після 14-річної розлуки. Із цієї подорожі поет виніс гнітючі враження, Україна постала перед ним з усіма злиднями простого народу. Після повернення до Петербурга у 1845 році він закінчує художню академію з двома срібними медалями і званням «вільного» художника та мріє назовсім поселитися у рідному краї і боротися за покращення життя свого знедоленого народу. За бунтарські твори 33-річного Шевченка було заслано в солдати із забороною писати й малювати.

Ведучий:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні

Чи хто згадає, чи забуде

Мені в снігу на чужині! –

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру.

Ведуча: Коли Шевченко був на засланні в далеких степах Казахстану, він дуже тужив за Україною. Ось послухайте, як ніжно і тужливо звучить пісня на слова поета.

Лунає пісня «Думи, мої, думи…»

Ведучий:

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучусь, … але не каюсь!...

Ведуча: Туга за рідною природою, рідним краєм звучить в його віршах.

Ведуча: Останні роки життя поет прожив в Петербурзі. 1859-го року ще раз, втретє і востаннє відвідав Україну.

Тоді він мріяв оселитися в Україні у хаті з вишневим садком. Але доля не судила йому цього звичайного людського щастя.

Ведучий:

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насажу.

Поси́жу я і похожу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати,

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!...

Ведуча: Настав 1861 рік, четвертий рік його повернення із заслання, рік який почав підрахунок його останніх років життя. В день народження 9 березня Тараса Григоровича провідали друзі. Прийшло багато листів, вітальних телеграм з України. Прочитавши їх , хворий поет проказав: От якби додому, там би я, може одужав. Але не судилося. В ранці 10 березня життя поета обірвалось.

Ведучий:

Коли на раду тиху, на розмову

Коли ми зійдемося знову

На цій зубоженій землі?

Ніколи, братья, ніколи

З Дніпра у купі не п’ємо!

Розійдемось, рознесемо

В степи, в ліси свою недолю

Повіруєм ще трохи в волю,

І потім жити почнемо.

Межи людьми, як люди.

Ведуча: Тараса Шевченка поховали на Смоленському кладовищі в Петербурзі.

У травні цього ж року тіло Великого Кобзаря було перевезено в Україну. Друзі вибрали для поховання місце на Чернечій горі, звіряючи величність місця з рядками

« Заповіту».

Звучить пісня «Заповіт»

Ведуча: Доля не дала Шевченкові сімейного щастя, родинного тепла, взаємної любові. Не було в поета навіть хатинки – останньої мрії. Він мріяв про люблячу дружину, діток, про садочок біля власної хати над Дніпром, та не судилося, не судилося, не судилося… За своє життя Кобзар закохувався багато разів. Любили й Шевченка, але кожного разу щось ставало на перешкоді одруженню. Оксанку Коваленко розлучили з Тарасиком-кріпаком обставини. Вирвавшись на волю, Тарас не скоро повернувся у рідне село, а коли приїхав, Оксана вже була одруженою жінкою. Побратися з Феодосією Кошицівною не дозволив батько дівчини. Варвара Рєпніна кохала Тараса, та він мав княжну лише за друга. На засланні зустрілася Шевченкові вродлива Забаржада, дитя іншої нації, інших законів, і знову про шлюб не могло бути й мови. Обдарована Катерина Піунова була ще надто молода, щоб оцінити велич того, хто сватався до неї, а Ликера Полусмак за убогістю свого духа не збагнула кого втрачає. Були ще й інші освічені, розумні жінки –дворянки: Закревська, Ускова, але їх зв’язував шлюб із законними чоловіками. Була ще Харатина Довгополенківна, та любила вона не Шевченка. Так і не вдалося Тарасові стояти під вінцем у церкві з подругою на все життя.

(Дівчина читає поезію І. Драча ):

Я тебе чекала роки й роки,

Райдугу снувала з рукава

На твої задумані мороки,

На твої огрознені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Репніній,

А в засланні крила розкрилила

В Забаржаді, смілій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова,

Ні Ликери голуба мана

Цвітом не зронилася в грозову

Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди,

Замість терну розсівала мак,

Та мені зв’язали руки люди.

«Хай страждає, - кажуть, - треба так».

Хай у ньому сльози доспівають

В ненависть, в покару, у вогні

І мене, знеславлену, пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

Я – Оксана, вічна твоя рана,

Журна вишня в золотих роях,

Я твоя надія і омана,

Іскра не роздмухана.

Ведучий: (читає уривок вірша В. Коротича)

Я - Шевченко.

Я вмер.

Я лежу на порозі майстерні,

І у мене в очах

Застигають блакитні вогні.

Я замовкнув сьогодні навік –

Академік із черні, -

І уперше в житті

Стало дуже спокійно мені.

Не заб’є мене цар,

На фельдфебеля рисами схожий.

Не скарає фельдфебель,

Подібний лицем до царів.

В каземати, у карцер

Ніхто заточити не зможе.

У реєстрах солдатських

Закреслять ім’я писарі.

В потаємних архівах

Убік відкладуть мою справу,

І мене відспівають

Серйозні кудлаті попи.

На могилі моїй

Проростуть ще небачені трави

Та предивні квітки,

Де нектар солоніший ропи.

Я – поет.

Я – Шевченко.

Є пісня у серці моєму.

Недоспівана пісня,

Що ляже у інші серця,

Що на гімни обернеться,

Стане рядками в поеми,

Що ніколи не згине,

Ніколи не дійде кінця.

(Лунає «Гімн України».)

Ведуча: Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм,

І чуєм Бога в небесах.

Ведучий: Щовесни,коли тануть сніги

І на рясті засяє веселка,

Повні сил і живої снаги,

Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

Ведуча: Україна… В одному вже тільки цьому слові бринить музика смутку і жалю. Україна-країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її.

Україна-це тихі води ї ясні зорі.

Україна-це край, де широка і довга стрічка Дніпра оперізує жовті лани пшениці, де бездонна блакить неба купає золотосяйне сонце.

Хто бував в Україні? Хто знає Україну? Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садах, і весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть, і усі соловейки защебечуть.

Лунає українська пісня «Соловей»

Ведуча: Весна-весняночка… Це вона привітна і щедра подарувала Україні Пророка. Ім’я дала йому рідна мати - Тарас, що означає бунтар.

Є у нашій українській літературі імена, що увібрали в себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім’ям для нас, українців, стало ім’я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія от уже понад сто років викликає в людях почуття гордості і захоплення красою, своєю силою і народною мудрістю.

Ведучий:

І став для нас Шевченко заповітом,

Безсмертним, як саме людське життя.

Ми будем славить перед цілим світом

Живе й святе Шевченківське ім’я!

Ведуча: 9 –го Березня 1814 року, темної ночі, перед світом, у селі Моринцях в хаті Григорія Шевченка, кріпака Пана Енгельгарда, блиснув у вікні єдиний на все село вогник, - народилася панові нова кріпацька душа, а Україні – її великий співець – Тарас Шевченко.

Ведучий:

Не на шовкових пелюшках.

Не у величному палаці –

В хатині бідній він родивсь

Серед неволі, тьми і праці.

Нещасна мати сповила.

Його малого й зажурилась…

І цілу ніченьку вона –

За сина – кріпака молилась.

Ведуча: Тарас Григорович був четвертою дитиною у родині. Усього їх біло шестеро.

Коли маленькому Тарасові виповнилося 2 роки, родина Шевченків переїхала до сусіднього села – Кирилівки. Тут, у Кирилівці, в убогій хатині й минуло безрадісне дитинство поета. Ось так пізніше він намалював свою хату. Коли Тарасові було 8 років, його віддали в науку до дяка.

Ведучий:

Ти взяла мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

- Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, - ти сказала.

Ведуча: Вчитися йому подобалося. Та недовго тривала ця наука. Коли хлопцеві сповнилося 9 років, від важкої праці померла його мама.

Ведучий:

Там матір добрую мою

Ще молодую - у могилу

Нужда та праця положила.

Звучить мелодія пісні « По діброві вітер віє «.На сцені,під тополею,два хлопчики-пастушки.

Хлопчик: Тарасе,сонце заходить!Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить,щовечора битий…

Хлопчик: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець,а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний….

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді,кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть,як сядемо вечеряти надворі,як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає,а мама на нас дивиться і посміхається…

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть…

(Замовкає,а через хвилину продовжує):

А спали ми під відкритим небом,на подвір»ї,а над ним роїлися зорі,і тато казав,що десь там сяє і моя зірка…(Плаче).

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Женімо, Тарасе,отару! Поночіє…

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може,хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться,особливо один,старезний і сивоусий.

Хлопчик: Тоді добраніч,Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!( Тарас вкладається,вкривається свиткою,засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тараса,гладить його по голові і сам до себе промовляє):

Було колись - в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Панували,добували

І славу,і волю;

Минулося – осталися

Могили на полі.

(Тарас прокидається,здивовано дивиться на козака,котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує):

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!

Обідрана,сиротою

Понад Дніпром плаче;

Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить…

Тільки ворог,що сміється…

Смійся,лютий враже!

Та не дуже,бо все гине,-

Слава не поляже.

Не поляже,а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда,чия кривда

І чиї ми діти.

Наша пісня,наша дума

Не вмре,не загине…

От де,люди,наша слава,

Слава України!

(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам,продовжуючи):

Без золота,без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово…

Тарас:Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?

Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з- поміж усіх людських книг вибрати дві,то мав би узяти Біблію та «Кобзар» .Без першої він би неповноцінний морально,без другої - немислимий і недолугий як народ.»Кобзар» - це Євангеліє від Тараса.

Тарас : Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангеліє від Тараса. Читав від Івана,Луки,Матвія,

Марка…

Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!

Тарас: Я! Але ж я не апостол! Я- кріпак. Я-сирота.,козаче,і в мене нема нікого-нікого,хто б вивів мене в люди…

Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато,хлопчику,дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля - твоїм хрестом. Ти будеш розіп’ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї…Сила твого слова,Тарасику,буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожен твоє слово підтримуватиме волю,наше національне небо.

(Разом з Тарасом козак виходить. З’являються ведучі.)

Ведуча: Щоб якось упоратися із сім’єю, батько Тараса одружився знову. Мачуха виявилася жінкою сварливою, недоброю. Вона зненавиділа «чужих» дітей, а особливо Тараса. Щоб хлопець менше був на очах лихої мачухи, батько брав Тараса чумакувати. Та скоро помер і батько.

Ведучий:

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були та голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!... А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята.

Ведуча: Осиротівши, Тарас пішов у найми. Не дивлячись на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім’ї, він ріс допитливим і розумним хлопчиком. Не було нічого у хлопця-сироти, але був талант, прагнення вчитися. У нього рано проявилися здібності до малювання співу та написання віршів.

Ведучий:

І золотої й дорогої

Моєї долі молодої,

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу.

І ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі.

Одне-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я.

Ведуча: Тарас наймитує, у вільній від роботи час читає і малює. А по закутках, щоб ніхто не бачив його горя, плаче. Але думка знайти людину, яка б навчила його малювати, не покидає хлопчика. Так він потрапляє до маляра, який погоджується навчити хлопця малювати, однак пан Енгельгард забирає його до себе в Петербург.

Ведучий:

Хоче малювати, прагне він до знань

Та за це багато, зазнає знущань.

Нишком він малює статуї в саду,

Вночі пише вірші про людську біду.

Ведуча: Зустріч у Петербурзі із земляком-художником Сошенком різко змінила долю Тараса Григоровича. Він знайомиться також із байкарем Гребінкою, художниками Брюлловим, Венеціановим, з поетом Жуковським. Вони побачили великі здібності молодого художника і викупили його з неволі. Шевченко виправдав їхні надії.

Ведучий:

І виріс я на чужині

І сивію в чужому краї,

То одинокому мені

Здається кращого немає

Нічого в Бога, як Дніпро

Та наша славная країна.

Ведуча: Ще одна подія сталася в Петербурзі, знаменна не тільки в житті Шевченка, а й важлива для всієї України – вихід у світ книги віршів «Кобзар» у 1840 році. У наступному році окремою книжкою Шевченко видає велику історичну поему «Гайдамаки». Далеко від рідного краю живе поет мріями про Україну.

Ведучий:

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє.

Радіють люди, що одпочинуть

А я дивлюся… І серцем лину

В темний садочок на Україну.

Ведуча: Так, у 1843 році йому нарешті вдалося побувати на Батьківщині після 14-річної розлуки. Із цієї подорожі поет виніс гнітючі враження, Україна постала перед ним з усіма злиднями простого народу. Після повернення до Петербурга у 1845 році він закінчує художню академію з двома срібними медалями і званням «вільного» художника та мріє назовсім поселитися у рідному краї і боротися за покращення життя свого знедоленого народу. За бунтарські твори 33-річного Шевченка було заслано в солдати із забороною писати й малювати.

Ведучий:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні

Чи хто згадає, чи забуде

Мені в снігу на чужині! –

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру.

Ведуча: Коли Шевченко був на засланні в далеких степах Казахстану, він дуже тужив за Україною. Ось послухайте, як ніжно і тужливо звучить пісня на слова поета.

Лунає пісня «Думи, мої, думи…»

Ведучий:

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучусь, … але не каюсь!...

Ведуча: Туга за рідною природою, рідним краєм звучить в його віршах.

Ведуча: Останні роки життя поет прожив в Петербурзі. 1859-го року ще раз, втретє і востаннє відвідав Україну.

Тоді він мріяв оселитися в Україні у хаті з вишневим садком. Але доля не судила йому цього звичайного людського щастя.

Ведучий:

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насажу.

Поси́жу я і похожу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати,

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!...

Ведуча: Настав 1861 рік, четвертий рік його повернення із заслання, рік який почав підрахунок його останніх років життя. В день народження 9 березня Тараса Григоровича провідали друзі. Прийшло багато листів, вітальних телеграм з України. Прочитавши їх , хворий поет проказав: От якби додому, там би я, може одужав. Але не судилося. В ранці 10 березня життя поета обірвалось.

Ведучий:

Коли на раду тиху, на розмову

Коли ми зійдемося знову

На цій зубоженій землі?

Ніколи, братья, ніколи

З Дніпра у купі не п’ємо!

Розійдемось, рознесемо

В степи, в ліси свою недолю

Повіруєм ще трохи в волю,

І потім жити почнемо.

Межи людьми, як люди.

Ведуча: Тараса Шевченка поховали на Смоленському кладовищі в Петербурзі.

У травні цього ж року тіло Великого Кобзаря було перевезено в Україну. Друзі вибрали для поховання місце на Чернечій горі, звіряючи величність місця з рядками

« Заповіту».

Звучить пісня «Заповіт»

Ведуча: Доля не дала Шевченкові сімейного щастя, родинного тепла, взаємної любові. Не було в поета навіть хатинки – останньої мрії. Він мріяв про люблячу дружину, діток, про садочок біля власної хати над Дніпром, та не судилося, не судилося, не судилося… За своє життя Кобзар закохувався багато разів. Любили й Шевченка, але кожного разу щось ставало на перешкоді одруженню. Оксанку Коваленко розлучили з Тарасиком-кріпаком обставини. Вирвавшись на волю, Тарас не скоро повернувся у рідне село, а коли приїхав, Оксана вже була одруженою жінкою. Побратися з Феодосією Кошицівною не дозволив батько дівчини. Варвара Рєпніна кохала Тараса, та він мав княжну лише за друга. На засланні зустрілася Шевченкові вродлива Забаржада, дитя іншої нації, інших законів, і знову про шлюб не могло бути й мови. Обдарована Катерина Піунова була ще надто молода, щоб оцінити велич того, хто сватався до неї, а Ликера Полусмак за убогістю свого духа не збагнула кого втрачає. Були ще й інші освічені, розумні жінки –дворянки: Закревська, Ускова, але їх зв’язував шлюб із законними чоловіками. Була ще Харатина Довгополенківна, та любила вона не Шевченка. Так і не вдалося Тарасові стояти під вінцем у церкві з подругою на все життя.

(Дівчина читає поезію І. Драча ):

Я тебе чекала роки й роки,

Райдугу снувала з рукава

На твої задумані мороки,

На твої огрознені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Репніній,

А в засланні крила розкрилила

В Забаржаді, смілій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова,

Ні Ликери голуба мана

Цвітом не зронилася в грозову

Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди,

Замість терну розсівала мак,

Та мені зв’язали руки люди.

«Хай страждає, - кажуть, - треба так».

Хай у ньому сльози доспівають

В ненависть, в покару, у вогні

І мене, знеславлену, пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

Я – Оксана, вічна твоя рана,

Журна вишня в золотих роях,

Я твоя надія і омана,

Іскра не роздмухана.

Ведучий: (читає уривок вірша В. Коротича)

Я - Шевченко.

Я вмер.

Я лежу на порозі майстерні,

І у мене в очах

Застигають блакитні вогні.

Я замовкнув сьогодні навік –

Академік із черні, -

І уперше в житті

Стало дуже спокійно мені.

Не заб’є мене цар,

На фельдфебеля рисами схожий.

Не скарає фельдфебель,

Подібний лицем до царів.

В каземати, у карцер

Ніхто заточити не зможе.

У реєстрах солдатських

Закреслять ім’я писарі.

В потаємних архівах

Убік відкладуть мою справу,

І мене відспівають

Серйозні кудлаті попи.

На могилі моїй

Проростуть ще небачені трави

Та предивні квітки,

Де нектар солоніший ропи.

Я – поет.

Я – Шевченко.

Є пісня у серці моєму.

Недоспівана пісня,

Що ляже у інші серця,

Що на гімни обернеться,

Стане рядками в поеми,

Що ніколи не згине,

Ніколи не дійде кінця.

(Лунає «Гімн України».)

Ведуча: Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм,

І чуєм Бога в небесах.

(спочатку тихо, а потім все голосніше звучить пісня «Думи мої, думи мої»).