Підприємництво як особливий вид діяльності

Підпри́ємництво, підприє́мницька дія́льність — самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

У західних країнах підприємництво розглядається як особливий тип господарювання, в основі якого — пошук нових можливостей виробництва товарів і послуг на основі інновацій та уміння залучення ресурсів із найрізноманітніших джерел.

Американські вчені К. Макконнелл і С. Брю, автори відомого підручника «Економікс», розглядають підприємництво як особливий вид діяльності, в основі якої лежить ряд неодмінних умов і вимог. По-перше, підприємець бере на себе ініціативу з'єднання ресурсів землі, капіталу і праці в єдиний процес виробництва чи товару, послуги. Виконуючи роль свічки запалювання і каталізатора, підприємець одночасно є рушійною силою виробництва і посередником, що зводить разом інші ресурси для здійснення процесу, що обіцяє бути прибутковою справою. По-друге, підприємець бере на себе важке завдання прийняття основних рішень у процесі виробництва чи товарів, послуг, ті нерутинні рішення, які й визначають курс діяльності підприємства. По-третє, підприємець — це новатор, особа, яка прагне вводити в побут на комерційній основі нові продукти, нові виробничі технології або навіть нові форми організації підприємства. Нарешті, по-четверте, підприємець — це людина, що йде на ризик. Він ризикує не тільки своїм часом, працею, діловою репутацією, але й вкладеними коштами — своїми власними і або компаньйонів-акціонерів.

У вітчизняній економічній науці, на наш погляд, найбільш повно підприємництва З. С. Варналій:   «Підприємництво як економічна категорія — є особливий тип господарювання, де головним суб'єктом є підприємець, який раціонально поєднує (комбінує) фактори виробництва на інноваційній основі і власній відповідальності, організує і керує виробництвом з метою одержання підприємницького доходу».

Головна цінність цього визначення полягає в тому, що в ньому називається дві головні ознаки підприємництва: по-перше, це особливий тип господарника за своїми новаторськими здібностями; по-друге, успіх побудовано на інноваційній діяльності. Такий підхід вигідно відрізняється, на нашу думку, від усіх варіантів дефініцій, даних в останніх вітчизняних і російських виданнях.

У підручнику російського видання 2000 року із серії «Вища освіта» групи авторів під ред. М. Г. Лапусти «Підприємництво» сказано: «Підприємництво — вільне економічне господарювання в різних сферах діяльності (крім заборонених законодавчими актами), здійснюване суб'єктами ринкових відносин з метою задоволення потреб конкретних споживачів і суспільства в товарах (роботах і послугах) та одержання прибутку (доходу), необхідних для саморозвитку власної справи (підприємства) і забезпечення фінансових обов'язків перед бюджетами й іншими господарюючими суб'єктами».

І далі: «Підприємництво — це принципово новий тип господарювання, який базується на інноваційному поводженні власників підприємства, на умінні знаходити і використовувати ідеї, утілювати їх у конкретні підприємницькі проекти…».   Адже статична рівновага породжує позитивну процентну ставку, а постійний залишок доходу понад заробітну плату і відсоток можливий тільки в результаті постійного впровадження інновацій, що порушують стан рівноваги.

Характеристику підприємця як інноватора дав американський економіст австрійського походження Йоган Шумпетер.

Й. Шумпетер у роботі «Теорія економічного розвитку» (1911 р) підходить до оцінки підприємця набагато ширше загальноприйнятого визначення його попередниками. Якщо для Адама Смита підприємець — це приватник, а приватна власність — матеріальна основа підприємництва, то Шумпетер вважає підприємцями не тільки «самостійних» господарських суб'єктів, але й усіх тих, хто не має тривалих зв'язків з індивідуальним підприємством і використовує їх тільки для проведення нових комбінацій факторами виробництва. Підприємець — це особливий тип людей. Вони виконують функцію новаторів. Здійснити новацію в економіці нелегко. Звичайно при цьому протидіє їй навколишнє середовище, оскільки «нововведення в економіці, як правило, впроваджуються не після того, як спочатку у споживача стихійно виникнуть нові потреби…, а тільки тоді, коли саме виробництво прищепить споживачам нові потреби»

Розвиток підприємництва — це один із найпотужніших ресурсів зайнятості та доходів територій і населення при неспроможності держави забезпечити централізовану підтримку розвитку регіонів.

Підприємництво як особливий вид діяльності.

Підприємництво як особливий вид діяльності передбачає наявність у суб’єктів цієї діяльності особливого стилю і типу господарської поведінки, певного напряму думок. Виявляється це передовсім у пошукові нетрадиціних рішень і можливостей, розширенні масштабів і сфери діяльності і, що надто важливо, постійної готовності до ризику та пошуку способів його подолання, у вільному прояві ініціативаи, постійному прагненні до новаторства, в особливому творчому ставленні до справи.

Забезпечення ефективного функціонування фірми чи діяльності індивідуального підприємця – найважливіше завдання підприєницької діяльності. Це передбачає вміння залучати і використовувати для вирішення поставлених завдань ресурси з найрізноманітніших джерел, орієнтацію на інновації та створення інноваційного середовища.

Підприємництво як самостійна діяльність.

Підприємництво як самостійна діяльність пропонує свбоду й самостійність суб’єктів цієї діяльності. Це передбачає:

• вибір напрямів і методів діяльності;

• формування виробничих програм, вибір джерел одержання трудових ресурсів, джерел фінансування, постачальників продукції і послуг;

• вибір виду і сфери підприємницької діяльності;

• прийняття господарських рішень і вибір засобів для їх реалізації;

• розпорядження прибутками (доходами) від підприємницьклї діяльності, що залишаються після сплати податків та інших обов’язкових платежів;

• встановлення системи і розмірів оплати праці й інших видів доходів осіб, які працюють за наймом;

• встановлення рівня цін і тарифів на продукцію та послуги;

• вибір каналів і методів збуту.

Підприємництво як господарська діяльність.

Як господарська діяльність підприємництво незалежно від виду і сферу діяльності фірми чи індивідуального підприємництва пропонує організацію і управління господарським процесом. Така діяльність може охоплювати різні її види: інноваційну, інжинірингову, виробничо-збутову, патентно-ліцензійну та іншу, в тому числі й торгівлю цінними паперами,консультаційну, торгівельно-посередницьку.

Сфера господарської діяльності включає як внутрішньофірмові відносини, так і відносини з іншими учасниками ринкового господарства, зокрема правові, фінансові, відносини, пов’язані з рузом товару, страхуванням, орендою та зберіганням товарів, рекламою продукції і послуг, розрахункові та інші.

Підприємницька діяльність здійснюється фізичними і юридичними особами.

Індивідуальні підприємці – це фізичні особи, правове становище яких регулюється відповідними законами. Згідно з ними вони наділяються дієздатністю і правоздатністю: до наділення правами і обов’язками, до несення майнової та іншої відповідальності, до провадження юридичних актів (укладання угод).

Носієм майнових прав і обов’язкоів є юридична особа. Вона виступає в господарському обороті від свого імені; несе самостійну майнову відповідальність по обов’язках, у які вона вступає; існує незалежно від осіб, які входять до її складу.

Майно юридичної особи відокремлюються від особистого майна його членів.

До індивідуальної (особистої) підприємницьої діяльності належить діяльність, яку здійснюють фізичні особи. До колективного підприємництва відносять підприємницьку діяльність, що здійснюється юридичними особами. Як одна, так і друга форма підприємницьої діяльності грунтуються на власності капіталу і майна, а також на фінансових коштах, залучених зі сторони. Наймана праця може застосовуватись (і застосовується) в обох формах підприємницької діяльності.

Власником капіталу, вкладеного в конкретне майно, може бути індивідуальний підприємець. Він наділений правом володіти, користуватись і розпоряджатися цим майном, тобто бути одноосібним власником і керуючим майном, яке він вкладає, витрачаючи для цього необхідні ресурси (трудові, матеріально-технічні та ін.) в організацію господарського процесу. Як фізична особа індивідуальниц підприємець може не мати особистого майна й капіталу, а залучати позикові кошти й орендоване майно для організації господарської діяльності.

Одержання підприємницього доходу та прибутку є кінцевим результатом такої діяльності.

Наявність у фізичної особи передумови для організації господарської діяльності, якою вона може управляти самостійно чи найняти керуючого, і передбачає індивідуальне підприємництво. Значного поширення індивідуальна підприємницька діяльність набула в сучасних умовах у нових галузях, пов’язаних з висококю технологією і новаторськими ідеями. Фізичними особами тут можуть бути інженери-конструктори – як ті, що мають патенти, так і ті, що мають кошти на організацію і впровадження їх у виробництво.

Як правило, індивідуальниц підприємець на відміну від менеджера великої фірми має значно більше свободи дій, особливо у виборі сфери своєї діяльності, її напрямів.

Підприємець – це особа, яка бере на себе особистий ризик, пов’язаний з його результатами, вкладає особисті кошти в організацію справи.

Вступаючи в господарські зв’язки з іншими учасниками ринкових відносин, підприємець виступає як сторона договору (угоди). Він може надати право підписати від свого імені чи від імені фірми, яку очолює, контракти, встановити межі цих повноважень.

Підприємець бере на себе всю відповідальність за кінцеві резульатами діяльності – як індивідуальної, так і колективної, оскільки діє на свій страх і ризик. Як фізична особа чи представник юридиної особи він несе майнову відповідальнфість за результати господарської діяльності.

Підприємець має право:

• створювати будь-які види фірм (підприємств) для здійснення своєї діяльності;

• брати участь у діяльності інших економічних суб’єктиів ринкових відносин своїм майном;

• використовувати майно фізичних і юридичних осіб на умовах оренди, підряду тощо за згодою сторін;

• придбавати майно і майнові права в інших фірмах;наймати й звільняти працівників на умовах контракту чи на інших умовах;

• одержувати необмежений за розмірами особистий прибуток від індивідуальної підприємницької діяльності;

• відкривати на своє ім’я чи на ім’я фірми рахунки в банку, здійснювати кредитні і касові операції, всі види розрахунків.

Для підприємця є характерним:

• вміння правильно оцінювати залучені ресурси й фінансові засоби, свої можливості й становище на ринку;

• професійне знання сфери діяльності;

• компетентність, економічне мислення, наявність практичного досвіду й навичок, ділова культура;

• наявність певних управлінських знань і досвіду маркетиногової і виробничо-збутової діяльності;

• вміння аналізувати і використовувати новаторські ідеї, ринкові можливості;

• вміння організувати виробництво і діяти на свій страх і ризик заради одержання прибутку й досягнення поставленої мети.

Свою справу підприємці організовують і діють заради особистої вигоди чи вигоди фірми (організації), яку вони представляють. Отже, найсильніші господарські мотивації властиві саме підприємницької діяльності.

Оскільки підприємці володіють технологіями створення продуктів, у більшості випадків унікальних, то особиста справа у високотехнологічних галузях пов’язується безпосередньо з конкретними науково-технічними ідеями.

Підприємницька діяльність здійснюється на постійній основі.

Підприємницька діляьність здійснюється не за поодинокими чи разовими угодами, а на постійній основі. Йдеться про стабільну, систематичну й організовану господарську діяльність, яка має цільове спрямування у вигляді кінцевого розвитку з орієнтацією на подальше розширення і розвиток. Це передбачає:

• прагнення включитися в нову сферу діяльності з метою підвищення рентабельності виробництва і збуту продукції фірми в цілому;

• успішне розв’язання організаторських і фінансових проблем, зростання прибутків;

• активний вплив нових ресурсних, технологічних та інших можливостей, здатних забезпечити стабільний розвиток і ефективне функціонування фірми.

Підприємницька діяльність спрямована на якнайкраще використання капіталу.

Діяльність підприємця спрямована на якнайкраще використання капіталу: трудових, матеріально-технічних та фінансових ресурсів. Він виступає як власник, користувач і розпорядник власності, що охоплює сукупність дій, необхідних для здійснення власного процесу в його періодичній повторбваності як суб’єкта власності, а саме:

• організація виробництва і збуту, надання і отримування майна в оренду;

• можливість вільно і самостійно приймати ршення, тобто здійснювати володіння в його реальному виявленні;

• координація усіх видів діяльності і всіх учасників процесу виробництва, тобто правомочність.

Власник, який має право користуватися, володіти та розпоряджатися майном, яке він свм використовує як засоби виробництва для випуску певної продукції і отримання підприємницького прибутку, стає керуючим, а відншоення власнотсі стають управлінськими відносинами.

Управління набуває відносно самостійного від об’єкта валсності характеру, правомочності осіб чи органів (підрозділів, фірм), зайнятих використанням властивих управлінню функцій тоді, коли відбувається відокремлення управління від власності на засоби виробництва й вироблені продуки, коли для управління процесом виробництва намаються професіонали-управлінці (менеджери).

Отже, суть підприєництва полягажє в тому, що, щоб в умовах невизначеності ринку знаходити можливість для якнайкращого виоркитсання власності у вигляді капіталу, патентних прав, майна та інших ресурсів, добиватися реалізації на практиці цих можливостей.

Підприємництво передбачає наявність економічно відокремлених суб’єктів ринкового господарства, що вступають між собою в правові, фінансові, юридичні та інші відносини.

В угоді таких суб’єктів називають контрагентами, сторонами, партнерами тощо. економічна відокремленість означає майнові відповідальність за результатами діяльності, їх господарську самостійність.

Фірмова структура ринку складається з економічно відокремлених суб’єктів ринкового господарства – світового, національного, галузевого.

Популяризація співвідношення великих і малих фірм на ринку відбувається постійно. Здійснюється конкурентна боротьба, внаслідок якої одні фірми банкрутують, інші поглинають розорених конкурентів чи контрагентів або створюються знову. У результаті фірмова тсруктура ринку змінюється, залежно від її частки кожна фірма прагне зайняти в ньому певне місце.

Децентралізація управління у великих фірмах приводить у сучасних умовах до появи в їхній структурі більшої кількості підрозділів, що виступають на ринку як економічно самостійні відокремлені суб’єкти. Вони наділені господарською і часто юридичною самостійністю, проте діють узгоджено у руслі загальної глобальної політики (материнської фірми).

Отже, слід мати на увазі, що в будь-якій країні структур ринку визначають великі фірми. Саме вони визначають великі фірми. Саме вони забезпечують високий рівень конкурентноспроможності продукції на світовому ринку, підтримують стійке становище економіки.

Підприємництво допускає, що суб’єкти підприємницької діяльності можуть нести майнову відповідальність за результати господарської діяльності.

Підприємець, який здійснює свою діяльність без створення бридичної особи, згідно з обов’язками, пов’язаними з цією діяльністю, відповідає за результати господарської діяльності усім своїм майном, за винятком того, на яке згідно з чинним законодавством не може бути накладено стягнення. У разі, якщо підприємець здійснює свою діяльність як юридична особа, він несе майнову відповідальність залежно від правового статусу фірми: або тільки своїм капіталом, або капіталом і особистим майном. За результати роботи підприємнитцво допускає не колективну адміністративну відповідальність, а персональну економічну.

Підприємець зобов’язаний:

• здійснювати оплату праці робітників, які працюють за наймом, відповідно до умов угоди;

• додержувати права споживачів і законних вимог;

• укладати угоди (контракти) по найму з робітниками і, якщо виникне потреба, з профспілками;

• забезпечувати належну якість вироблених товарів (робіт, послуг);

• здійснювати заходи, спрямовані на забезпечення техніки безпеки, екологічної безпеки;

• забезпечувати робітникам наледні умови для роботи;

• вносити в страхові і пенсійні фонди відрахування по страхуванню і забезпеченню осіб, які працюють за наймом.

Правові норми підприємницької діяльності передбачають також порядок припинення діяльності індивідуалнього підприємця чи фірми (порядок ліквідації). Ним передбачено також і випадки, коли підприємницька діяльність припиняється внаслідок банкрутства, порушення законодавства чи судом. Проте порядок і строки припинення підприємницької діяльності визначаються у будь-якому випадку.

У зміст поняття “підприємництво” входить таке поняття, як “бізнес”.

“Бізнес”.

Бізнес – це ділова активність .справа, націлена на вирішення завдань, пов’язаних у кінцевому результаті із здійсненням на ринку операцій обміну товарів і послуг між економічними суб’ктами ринку, використовуючи при цьому форми і методи конкурентної діяльності, що склалися в ринковій економіці. Саморозвиток бізнесу можна подати у вигляді схеми.

Бізнес роблять заради одержання доходів (прибутків) від результатів діяльності в найрізноманітніших сферах – у разі проведення орендних, транспортних та багатьох інших операцій як видів діяльності, у виробництві й торгілві товарами та послугами, банківській і страховій спарві.

Вільні в своїх діях одноосібні власники капіталу можуть бути в бізнесі суб’єктами. Це власники і свіввласники капіталу або фізичної особи, які виступають як юридичні особи. Позичальники капіталу, які одержали позички і кредити в банку для ведення господарської діяльності, можуть виступати в бізнесі як суб’єкти. Важливо, щоб суб’єкт у бізнесі мав у своєму розпорядженні капітал, що надходить в оборот. Такий капітал може бути виражений не тільки в грошовій формі, а й у товарінй чи у формі послуг.

Непідприємницькі організації і заклади також можуть виступати в бізнесі суб’єктами, якщо вони здійснюють комерційні угоди епізодично в товарній і грошовій формах. За результатами своєї діяльності всі суб’єкти бізнесу згідно із законодавством своєї країни та відповідно до правового положення особи чи фірми несуть відповідальність (капіталом чи майном або тільки капіталом). У кінцевому результаті бізнес завжди припускає здійснення комерційних операцій з обміну товарами чи послугами. Результатами їх може бути заподіяння шкоди чи одержання прибутку.

Бізнес – більш широке поняття, ніж підприємництво. До бізнесу належать здійснення будь-яких одиничних комерційних разових угод, спрямованих на одержання доходу (прибутку) у будь-якій сфері діяльності.

У бізнесі суб’єкта називають бізнесменом, або комерсантом. Особливі права діяльності комерсантів як самостійних підприємців, які здійснюють угоди заради одержання доходів (прибутку), існують практично в усіх національних системах права.

За законом статус комерсанат встановлюється за особою, яка здійснює підприємницьку діяльність від свого імені, тобто як самостійний економічний суб’єкт ринкових відносин, а також укладає угоди і виконує інші господарські операції у вигляді підприємництва.

Як комерсанти можуть виступати індивідуальні підприємці й об’днання підприємців.

Фізичні особи, які, будучі власниками пфідприємства, діяють як окремі підприємці, належать до індивідуальних комерсантів. Сфера їхньої діяльності звичайно поширюється на ті галузі господарства, де не потрібно вкладанная великих капіталів (обслуговування, торговельне посередництво, дрібне виробництво і торгівля).

У різних правових формах діють об’єднання підприємців (фірм), які виступають як юридичні особи. Господарську діяльність комерсанти ведуть професійно, спеціалізуючись на конкретних видах діяльності: здійснення транспортних, банківських, страхових, торгівельно-посередницьких та інших операцій. Власників невеликих промислових підприємств, підприємств сільського і лісового господарства також відносять до комерсантів.

Діяльність як самостійного підприємця, власника майна, що виступає в його господарській діяльнсоті (сільськогосподарська, банківська, виробнича, транспортна тощо) є умовою визначення за особою статутсу комерсанта.

Для комерсантів законодавством встановлено ряд обов’язків, які відносяться до організаційо-правових умов їхньої діяльності, зокрема:

придбання дозволу (ліцензії, патенту, франшизи) на ведення господарської діяльності із сплатою податку;

• відкриття власного банківського рахунку;

• публікація в торговому реєстрі зведень у формі реєстрацій;

• ведення торгівельних (бухгалтерських) книг;

• виступи під певною фірмовою назвою у господарському обороті.

У законодавстві багатьох країн, зважаючи на широку трактовку торговельних угод, сферою діяльності комерсанта може бути як обіг товарів, так і виронбицтво. Це означає, що вони охоплюють широке коло господарсько-економічних відносин, а саме:

• угоди транспортні, страхові, транспортно-експедиторських підприємств, підприємств, що заянйті зберіганням, страхуванням та іншими операціями, пов’язаними з товарообігом;

• торгоівельні угоди, що випливають з виробничої діяльності промислових, будівлельних, сільськогосподарських, видавничхи, видовищних, житлово-комунальних та інших підприємств;

• угоди торговельних, банківських та інших підприємств, які відносяться до обігу товарів і грошей;

• угоди щодо забезпечення промислової і торгівельної діяльності різними послугами: орендними, консультаційними, інжинирінговими тощо.

До особливої категорії учасників господарського обороту віднесено підприємців, яких названо комерсантами. Їхня діяльність підпорядковується спеціальному правовому режиму торгівельного права і має таку мету:

• закріплення в господарському обороті спеціального регулювання відносин на кредитування, що в підприємницькій діяльності відіграють важливу роль;

• надання публічного характеру підприємницькій діяльності через додержання правил реєстрації комерсанітв у торгівельних реєстрах, опублікування результатів господарської діяльності (публічної звітності) при одночасному правовому захисті їхнії промислових, комерційних та банківських таємниць.

Особливо суворі вимоги ставляться до угод на кредитування, що належать до комерційних. Вони націлені на те, щоб надати кредитові підприємця певні гарантії одержання платежів.

Згідно з правилами комерсант зобов’язаний заявити пердовсім про припинення платежів протягом встановленого терміну; нести солідарну відповідальність на випадок банкрутства партнера; створювати умови, що забезпечують швидке здійснення комерційних угод і розв’язання суперечок, що виникли; додержувати процедури стягнення платежів на випадок його банкрутства, а при простроченні платежів – сплачувати підвищений відсоток.

Підприємницька структура.

Поняття “підприємницька структура” широкого використовується в менеджементі. Під ним треба розуміти склад суб’єктів ринкових відносин, до яких належать тільки ті організаційно-господарські одиниці, метою діяльності котрих як кінцевий результат є одержання прибутку (підприємницького доход).

Узявши за основу класифікацію мету діяльності суб’єкта підприємницької діяльнсоті, можна виділити чотири категорії економічних суб’єктів: банки, фірми, трастові і страхові компанії, інвестиційні структури. При цьому до суб’єктів підприємницької діяльності відносять фірми, а до таких, що осблуговують сферу підприємницької діяльності, трастові компанії, банки, інвестиційні структури.

Будь-яка організаційно-господарська одиниця, що здійснює підприємницьку діяльність в галузі торгівлі, прмисловості, транспорті, будівництві, є фірмою. При цьому вона користується правами юридичної особи, має на меті комерційні цілі.

Термін “організація” часто використовується в менеджементі для позначення фірми. Як організаціно-господарська одиниця, кожна фірма має в своєму складі одне або декілька підприємств, що спеціалізуються на конкретних видах дільяності (у виробництві товарів і послуг), і функціональні підрозділи, які здійснюють управлінську діяльність. Під підприємством слід розуміти виробничо-господарську одиницю. Вона певним чином організована для досягнення поставлених цілей, являє собою сукупність людських і матеріальних ресурсів.

Як самостійний суб’єкт права, підприємство в законодавстві більшості країн не розглядається. За ним не визнається характер господарського утворення, що володіє відокремленим майном, власним балансом і правами юридичної особи. Підприємство розглядають як певний майновий комплекс, що включає матеріальнфі і нематеріальні елементи і є об’єктом права. Підприємцю (індивідуальному чи об’єднанню підприємств), який керує цим майном, і належить майновий комплекс.

До складу матеріально-грошових елементів підприємства входять:

• приміщення – адміністративні споруди, магазини, виробничі будівлі;

• касова наявність (грошові кошти);

• грошові вимоги і торги, включаючи одержані позички і кредити;

• товари (палдиво, сировина, готові вироби, напівфабрикати);

• придбання ліцензійних, авторських, орендних та інших прав;

• права промислової власності – промислові зразки, права на винаходи ,”ноу-хау”, фірмові найменування, товарні знаки.

До нематеріальних елементів належать становище на ринку, постійні ділові зв’язки, придбання репутації, клієгнтури. Підприємство як об’єкт права оцінюється як певним чином відокремлене в господарському обороті майно, що виділяється з решти майна підприємця. Як об’єкт права власності і юридичних осіб, що здійснюються з ним, підприємство виступає як єдина ціль, оскільки це єдиний цілісний предмет угоди, оренди, застави (при одержанні кредиту), купівлі-продажу. Підприємство наділяється деякими елементами правосуб’єктивності, хоча й не визнається юридичною особою.

Так, підприємство може мати особисте найменування (фірму), бути зареєстроване в торговельному реєстрі самостійним підприємством яи філією іншого підприємства того самого підприємця. На підприємстві ведуть бухгалтерський облік і складають баланс. Бухгалтерський облік не зачіпає особистого майна підприємця, якщо ві виступає як індивідуальний. Такої різниці немає в підприємців, які належать до об’єднання підприємців.

Підприємці зацікавлені вважати підприємство юридичною особою, аби обмежити свою відповідальність по обов’язках, що виникають у процесі функціонування підприємств, тільки його активами, а не всім майном. Однак законодавство і судова рпактика не визнають за підприємством самостійної правосуб’єктності і повної відокремленості стосовно іншого майна підприємця.

Отже, підприємець стає кредитором по зобов’язаннях підприємства, повністю відповідає за борги. Особисте майно підприємця, як і майно підприємства, повністю використовується для задоволення вимог кредиторів підприємця. Все його майно може бути використано для сплачення боргу, якщо виявиться неплатоспроможність підприємця. Все його майно може бути використаним для сплачення боргу, якщо виявиться неплатоспроможність підприємця.

Як засіб перетворення матеріально-технічних і людських ресурсів на послуги й продукти, підприємство здійснює технологічний процес виробництво.

Фірма може мати одне чи кілька виробничих підприємств, кожне з яких спеціалізується на випуску номенклатурних виробів, закріплених за ним.

Виробничі взаємозв’язки встановлюється між підприємствами по лінії кооперування чи вертикалбної інтеграції (послідовної доставки напівфабрикатів, сировини), тобто йдеться про технологічний розподіл праці усередині фірми. У великих фірмах, підприємства яких розташовані не тільки в своїй, а й у зарубіжних країнах, відбувається міжнародний технологічний розподіл праці на вннутрішьофірмовому рівні.

Виробнича діяльність підприємств у рамках фірми підлягає в управлінському процесі планування, координації, організації і контролю з єдиного центру чи на конкретному управлінському рівні.

Підприємства великих промислових фірм можуть входити у фірмовій структурі до виробничих відділень чи до філій, що наділені господарською самостійністю і являють собою самостійноу організаційно-господарську ланку. Свою діяльність вони здійснюють на умовах комерційного та внутріньофірмового розрахунку, що передбачає:

управління на основі контролю. Цю форму використовують, коли передбачається стабільний розвиток на перспективу і застосовується фінансовий контроль:

• управління на основі екстраполяції, яке застосовуютьколи на перспективу передбачається розвиток таких самих тенденцій, як і в минулому періоді. З цією метою передбачено складання поточних бюджетів, цільове управління;

• управління на основі розробки принципово нових стратегій. Його використовують, коли стають очевидними нові тенденції розвитку, що потребують нових принципів і стилів розвитку, а також у разі розробки стратегічних планів по періодах, нових стратегічних позицій;

• управління на основі прийняття оперативних рішень, яке застосовують, коли виникають непередбачені обставини і тенденції розвитку. Воно грунтується на ранжируванні стратегічних завдань, особливо часто у фірмах Японії і США.

Слід зазначити, що підхід до розробки стратегії у сучасних умовах змінився. Так, якщо раніше вважалося, стратегія, якій у конкурентній боротьбі віддіається перевага, має бути відома лише вузькому колу керівників фірми і не розголошуватись, то нині перевага належить стратегії, сформульованій відкрито.