Ринок праці та його державне регулювання.

Ринок праці — сукупність соціально-економічних відносин щодо зайнятості та використання працівників у суспільному виробництві

Значення ринку праці:

• використання потенційних можливостей для підвищення ефективності економіки;

• забезпечення працюючих доходами, що дає можливість задовольняти їх соціально-економічні потреби та посилює соціальну захищеність;

• зменшення розшарування та соціальної напруги у суспільстві, забезпечення соціально-економічної стабільності.

Державне регулювання ринку праці — система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормальних умов праці та раціонального використання робочої сили.

Об'єкти державного регулювання ринку праці:

• зайнятість (регулювання пропозиції робочої сили та робочих місць);

• соціальні відносини між роботодавцями і працюючими;

• трудові відносини (оплата праці, охорона праці, умови найму, звільнення);

• підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації працівників;

• розподіл та перерозподіл робочої сили.

Суб'єкти державного регулювання ринку праці в Україні:

• Міністерство праці та соціальної політики;

• служби зайнятості (обласні, міські, районні);

• відділи та управління з праці та соціальних питань при державних адміністраціях.

Основні функції щодо регулювання ринку праці виконує Міністерство праці та соціальної політики, а також служби зайнятості.

Функції державної служби зайнятості:

• аналіз та прогноз попиту і пропозиції на робочу силу (інформація про стан ринку праці);

• надання консультацій з приводу працевлаштування, професійної підготовки;

• облік громадян, що звернулись у службу зайнятості, реєстрація безробітних;

• сприяння пошуку робочого місця;;

• організація професійної підготовки, перепідготовки;

• надання грошової допомоги;

• участь у реалізації державних та регіональних програм зайнятості.

Особливості державного регулювання ринку праці в перехідній економіці:

Захисні заходи держави

1. Забезпечення гарантій зайнятості за умов:

• зміни власника;

• приватизації;

• банкрутства (квотуванням робочих місць).

2. Організація і проведення громадських робіт.

3. Договірне регулювання трудової діяльності (внутрішньої і зовнішньої).

4. Вдосконалення системи виплат і допомоги з безробіття та створення страхових систем.

Методи стимулювання попиту на робочу силу:

• прямі інвестиції у створення і реконструкцію робочих місць; пільгове оподаткування та кредитування галузей і регіонів, де бажано збільшити попит на робочу силу;

• відшкодування підприємству витрат на пошук, навчання, найм на роботу працівників;

• сприяння щодо забезпечення підприємств матеріальними ресурсами, гарантування збуту продукції за умови розширення робочих місць;

• прямі виплати підприємствам за кожного найнятого працівника;

• стимулювання підприємств у забезпеченні зайнятості інвалідів, молоді, інших не конкурентоздатних груп населення.

Методи скорочення попиту на робочу силу:

• встановлення додаткових податків за залучення робочої сили;

• жорстка кредитна політика;

• встановлення підприємству одноразових виплат в бюджет за найм працівників певної категорії;

• зниження інвестицій;

• скорочення або відміна гнучких форм зайнятості.

Види державних програм, спрямованих на зниження рівня безробіття:

• стимулювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць;

• підготовка та перепідготовка робочої сили;

• сприяння найму робочої сили;

• соціальне страхування безробіття (допомога з безробіття).

В Україні зберігається нераціональна структура зайнятості. Найбільша чисельність працюючих сконцентрована у сільському господарстві (25,2% усіх зайнятих). Така структура зайнятості не відповідає інноваційним стратегіям розвитку, перешкоджає подоланню негативних тенденцій щодо доходів населення та їхнього розподілу.

На етапі економічного зростання в Україні набуває особливої значущості здійснення регулюючих заходів, спрямованих на ліквідацію прихованого безробіття, проведення політики забезпечення повної продуктивної зайнятості. Зусилля органів державної влади і, насамперед Уряду, мають концентруватися на запровадженні дієвих стимулів створення нових робочих місць, забезпечення гарантій зайнятості у процесі приватизації та реструктуризації підприємств, на підтримці підприємництва і самозайнятості населення, розширенні практики громадських робіт, підвищенні гнучкості ринку праці.

Мета державної політики щодо неформального сектору та натурального господарства полягає у поступовому переведенні зайнятого там населення до більш високого рівня організації шляхом сприяння повній, продуктивній, вільно обраній зайнятості й покращання соціального захисту вразливих верств населення.

Мікробізнес є дуже нестійким та уразливим видом підприємництва, тому потребує додаткових заходів сприяння на місцевому рівні.

З метою заохочення легалізації підприємницької діяльності для підприємств, які реєструються, слід передбачити:

• організацію короткострокових безкоштовних курсів, семінарів з правових основ підприємництва, бухгалтерського та податкового обліку;

• забезпечення консультаційного, інформаційно-рекламного обслуговування новостворених підприємницьких структур, зокрема включення до місцевих рекламно-інформаційних довідників безкоштовних юридичних консультацій, інформації про державні та громадські установи, які працюють з підприємцями;

• сприяння об’єднанню підприємців у громадські організації, спілки для захисту своїх інтересів.

Особливої уваги потребує вирішення проблем зайнятості сільського населення.

Державна політика зайнятості в сільській місцевості передбачає такі основні напрями:

• стимулювання розвитку фермерських господарств та інших підприємств, які займатимуться сільським господарством на професійній основі та з використанням сучасних індустріальних технологій;

• диверсифікація зайнятості сільського населення, розвиток переробної промисловості та інших галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери;

законодавче врегулювання статусу і діяльності особистих селянських господарств, в основу визначення яких має закладатися не лише розмір, а й переважний напрям використання землі; права домогосподарств на державний соціальний захист і допомогу, у т. ч. допомогу по безробіттю, мають визначатися з урахуванням демографічного складу сім'ї (чисельність працездатних осіб, дітей, людей похилого віку) та об’єктивних можливостей здачі земельної ділянки в оренду (наявність підприємств, готових взяти землю в оренду, розмір орендної плати).