Персоналії

Рафаель (Rafal) Лемкін (1900 – 1959) – польський та американський юрист єврейського походження, що перший назвав Голодомор геноцидом.

Він народився 24 червня 1900 р. у с. Безводне, Гродненська область, Білорусь. Рафал Лемкін на початку 1920-х років студіював філологію, а потім право у Львівському університеті.

Докторську дисертацію захистив у Німеччині, у Гайдельберзькому університеті, працював помічником прокурора у Бережанах, був викладачем у Варшаві. Лемкін здобув популярність в Европі 1933-го, коли, представляючи Польщу на конференції у Мадриді, уперше запропонував вважати т.зв. "варварські злочини" проти власних громадян порушенням міжнародного права і стверджував, що осіб, викритих у таких злочинах, потрібно брати під арешт, незалежно від національності. Деякі визначні юристи Европи були заінтриговані, але майже усі бачили тільки антигітлерівський підтекст. Польський уряд, що провадив тоді переговори з приводу польсько-німецького пакту про ненапад, звільнив Лемкіна з прокуратури. У відповідь Лемкін опублікував роботу у відомому львівському юридичному журналі «Голос Закону». До слова, Рафаель Лемкін неодноразово публікувався в цьому львівському журналі. У 1939 р. Лемкін приєднався до Польської Армії, брав участь в обороні Варшави, був поранений, втік від нацистів до Швеції.

У 1941 р. отримав дозвіл на в’їзд до США. Читав лекції з права на юридичному факультеті Університету Дюка, в університеті Віргінії. 1944 року Лемкін видав працю "Влада Осі у Європі", в якій вперше вжив термін та сформулював поняття "геноцид" (у давній Греції геносом (γένος — "рід, родина, плем’я, народ") називали соціальні групи, які мали спільне походження і назву; суфікс -цид походить від лат. caedo — "вбивати, бити").

У 1945-1946 рр. Лемкін був радником Верховного суду США на Нюрнберзькому процесі. Введений ним термін "геноцид" здобув міжнародне визнання і, зокрема, був використаний головним обвинувачем від США Робертом Джексоном на Нюрнберзькому процесі.

З 1948 р. Лемкін читав лекції з кримінального права в Єльському університеті. Лемкін продовжував бути воїном-самітником: він не мав офісу, якої-небудь фінансової підтримки або асистентів, він не належав до жодної державної або приватної організації. Лемкін скерував свою енергію на ООН. Він присвятив залишок свого життя безперервному написанню, ухваленню і ратифікації Конвенції проти геноциду.

Лемкін домігся свого: 11 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН одноголосно затвердила резолюцію, що засуджувала геноцид, написану в основному Лемкіним. Проте мети Лемкін ще не досяг. Щоби резолюція стала законом міжнародного права, її повинні були ратифікувати 20 країн. Лемкін знову почав невтомну роботу із різними урядами.

Врешті 9 грудня 1948 року, після того, як 20-та країна ратифікувала резолюцію, Генеральна Асамблея одноголосно прийняла Конвенцію щодо запобігання і покарання Геноциду – перший ООНівський договір з прав людини, навіть ще перед Декларацією прав людини. У день, коли Конвенція була, нарешті, затверджена, журналісти кинулися шукати Лемкіна, який завжди був готовий поговорити з газетярами у коридорах ООН. Вони розшукали його, коли всі лампи вже згасли. У своєму кріслі, у сльозах, він благав журналістів дати йому спокій.

У 1949 році Нью-Йорк Тайм описала, як Генеральний Секретар ООН зловив Лемкіна за рукав і заявив журналістам: "Ця людина – великий борець. І ми йому допоможемо перемогти". Саманта Пауел у своїй книзі зазначила, що Конвенція ООН щодо геноциду була роботою однієї людини – Лемкіна.

Лемкін не домігся всього, чого бажав: визначення геноциду у Конвенції включає тільки насильницькі злочини, тоді як первинне визначення Лемкіна передбачало також акти психологічного геноциду. У тому, що Лемкін проповідував "радикальніше" законодавство про геноцид, сумнівів немає. Далеко не всі його пропозиції втілено у життя.

До кінця життя Лемкін продовжував переконувати уряди приєднатися до Конвенції. Британію, Китай і СССР він переконав (на початку 1953-го Лемкін, у розпал "справи лікарів", заявив, що Сталін учинив геноцид відносно совєтських євреїв). Свою нову батьківщину – США Лемкін так і не переконав за час свого життя. Не дивлячись на те, що всі американські президенти з часів Айзенгавера підтримували ратифікацію, Конгрес ратифікував конвенцію тільки 1988-го. Сьогодні Конвенція Лемкіна ратифікована у понад 130 країнах. Лемкін підтримував дружні зв’язки з українцями, з головою Українського Конгресового Комітету Америки професором Левом Добрянським. У 1953 р. в Мангеттен Центрі у Нью-Йорку на поминальному відзначенні 20-ої річниці Великого Голоду українською громадою Лемкін виголосив до тритисячної аудиторії доповідь "Радянський геноцид в Україні".

Лемкін помер 1959-го. Самотнім і без грошей. На його похорон у Нью-Йорку прийшло всього 7 осіб. Іронія долі людини, що присвятила життя порятунку мільйонів. У 1950 і 1952 роках його висували на Нобелівську премію миру, і хоча кандидатуру підтримав сам Черчіль, премії він не одержав. Він одержав безліч інших нагород від різних урядів. Наприкінці 1990-х заслуги Лемкіна відзначив Генеральний Секретар ООН Кофі Анан.