Голодомор 1932—1933 років — акт геноциду українського народу, організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932–1933 роках шляхом створення штучного масового голоду. Убивство голодом відбувалося в Україні й на Кубані як до 1933 р., так і в 1932 році. Різниця полягає лише в масштабах злочину. Якщо протягом 1932 р. голодом було замордовано сотні тисяч людей, то в 1933 р. рахунок ішов на мільйони. Однак, і в 1932, і в 1933 рр. в Україні й на Кубані, на відміну від інших регіонів СРСР, де від голоду також загинуло чимало людей, голод був актом геноциду, оскільки він був навмисне спрямований проти української нації як такої.

Голодомор 1932–1933 років в Україні – одна з найжахливіших національних трагедій та наймасштабніших гуманітарних катастроф в історії людства. Правда про Голодомор тривалий час була під забороною розголошення. Радянська влада намагалася знищити документальні свідчення заподіяного й витравити з людської пам’яті згадки про нього. Здобуття Україною незалежності створило умови для поновлення історичної справедливості. В Україні Голодомор 1932–1933 років визнано геноцидом українського народу та встановлено День пам’яті жертв голодоморів.

Голодомор 1932–1933 рр. в Україні – злочин, скоєний проти українського народу. Вина за загибель мільйонів українців лежить на керівництві Радянського Союзу, Української Соціалістичної Радянської Республіки та Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків).

Історичний факт Голодомору 1932–1933 рр. в Україні на офіційному рівні визнали понад 70 країн світу, актом геноциду – 17 країн. Організація Об’єднаних Націй визнала Голодомор 1932–1933 рр. злочином проти людства. Європейський Парламент визнав Голодомор жахливим злочином проти народу України та людяності. Організація з безпеки і співробітництва в Європі вшанувала пам’ять жертв національної трагедії України 1932–1933 рр. та запропонувала всім Парламентам вжити заходів для визнання Голодомору.

Історична правда про скоєний радянським тоталітарним режимом злочин геноциду в Україні у 1932–1933 роках поступово повертається із забуття, сприяючи тим самим відродженню генетичної пам’яті українського народу. Водночас українська трагедія має стати пересторогою для інших країн та народів, які не бажають повторення подібного на своїй території.