Злочинна політика комуністичного режиму

Головною причиною голоду 1932-1933 років стали методи державної заготівлі зерна, шляхом примусового централізованого вилучення. У 1931 років українські селяни змушені були віддати більше 40% усього урожаю, що призвело до голодування уже в кінці 1931 – 1932 років. Незважаючи на це, у липні 1932 року було прийнято завідомо нереальні до виконання плани хлібозаготівель з урожаю 1932 року. Фактично було створено умови для того, щоб вилучити усі запаси зернових.

У жовтні 1932 року з Москви до України прибула надзвичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим. До організації Голодомору в Україні були безпосередню причетні секретар ЦК ВКП(б) Л. Каганович, генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, голова Раднаркому України В. Чубар та інші вищі керівники. Уповноважений ЦК ВКП(б) П. Постишев очолив компанію репресій проти тих комуністів, які вилучали недостатню кількість хліба у селян. У листопаді 1932 року під тиском В. Молотова ЦК КП(б)У прийняла постанову “Про заходи щодо посилення хлібозаготівель”, а 20 листопада 1932 року Раднарком України затвердив аналогічну постанову про запровадження натуральних штрафів – вилучення продовольства і худоби в господарствах, які “заборгували” згідно нереальних планів хлібозаготівель. Розширене тлумачення цих постанов давало можливість представникам влади вилучати й інші продукти харчування: картоплю, квасолю, цибулю, капусту тощо. Каганович під час інспекційної поїздки українськими областями залякує місцеве керівництво й вимагає посилення репресій:

"В морду бить никогда не следует. Но умело проведенные обыски, и не только у единоличников, но и у колхозников, рабочих, коммунистов, — это не перегиб. Надо село взять в такой "штосс", чтобы сами крестьяне раскрыли ямы", — міркуватиме він у своєму щоденнику під час інспекції Одеської області в грудні 1932-го.

У грудні 1932 р. ЦК ВКП(б) ухвалило рішення забрати з України усі наявні зернові запаси, включаючи посівний матеріал. Для вилучення продовольства створювалися спеціальні загони з активістів – так звані “буксирні бригади”, які ходили по селянських хатах та проводили обшуки. Конфіскації підлягали не лише зернові, але й усі продукти, худоба, навіть одяг і меблі. Селян було позбавлено усіх харчів. Цим партійний апарат цілком свідомо прирікав селян на голодну смерть. Ось як описує “діяльність” такої бригади в с. Краснопілля тодішньої Одеської (сучасної Кіровоградської) області сільський кореспондент газети “Радянське село” у доповідній записці за грудень 1932 року:

“Ця бригада ходить попід хатами і бере, що хоче, і де діває – невідомо. Є випадки, що забирають все майно. Як не даєш, то ще й поб’ють, або не пускаєш до хати, то вони двері б’ють. Дехто й купив хліба, то бригада каже “вкрав з колгоспу”, а то беруть з погребів капусту, огірки і все.”

Для розправи з селянами, які не виконували плани по хлібозаготівлі, влада широко використовувала спеціальний позасудовий репресивний захід – занесення на “чорну дошку” районів, сільрад, сіл та колгоспів за “невиконання хлібозаготівель”. Вперше така практика була застосована у листопаді 1932 на Кубані в районах, заселених українцями. Занесення на “чорну дошку” означало оголошення в окремих населених пунктах надзвичайного стану та системи примусових заходів: села блокувалися, призупинялося постачання товарів, заборонялася торгівля, вивозилися із крамниць товари, не дозволялося перемелювання зерна на муку. Занесення на “чорні дошки” означало повну ізоляцію цілих районів, вилучення усього продовольства, що часто було рівнозначним смертному вироку.

Яскравим доказом навмисної організації Голодомору 1932-1933 років на Україні служить підписана Сталіним 22 січня 1933 року директива, згідно якої виїзд селян з території УРСР в інші регіони Радянського Союзу заборонявся. Тих, хто встиг виїхати, заарештовували і повертали назад. Згодом спеціальні військові підрозділи блокували дороги до міст. “Загороджувальні загони” робили неможливим перевезення хліба і зерна та пересування українців, які прагнули врятуватися від голодної смерті.

Оскільки голод 1932—1933 pp. мав штучний і організований характер, він переріс у голодомор. Штучний характер голоду засвідчують такі об'єктивні обставини:

• Відсутність помітного негативного впливу на теренах України природного чинника — посухи, землетрусу та інших катаклізмів (у деяких регіонах СРСР були засухи у 1931 р. та в 1934 p., але не в 1932—1933 pp.) або фактора повоєнної розрухи, як це було в 1921—1923 рр. та у 1946—1947 рр.
• Відсутність голоду в сусідніх з Україною районах Росії.
• Різкий контраст у 1932—1933 pp. рівня смертності у селах України з показником смертності у містах республіки, який, за оцінкою фахівців, мало відрізнявся тоді від природного.

Про організацію голодомору свідчать залучення до підготовки та реалізації цієї акції значної кількості політичних суб'єктів (політичних лідерів, структур влади, політичних організацій тощо), реалізація комплексу заходів, ключовими серед яких були:

1. Нереальні плани хлібозаготівлі.

План здачі хліба з урожаю 1930 р. для України було встановлено на завищеній межі — 440 млн. пудів. Під тиском союзного керівництва внаслідок хлібозаготівлі, яка розтягнулася до червня 1931 p., республіка була змушена здати до загальносоюзних продовольчих фондів 477 млн. пудів зерна — в 1,5 раза більше, ніж у 1929 р. Наступного року врожай зернових очікувався значно меншим. Однак, незважаючи на це, республіці встановили план в 510 млн. пудів. У результаті хлібозаготівлі, що тривала до пізньої весни 1932 p., було заготовлено 440 млн. пудів. Питома вага хлібозаготівель у реально зібраному врожаї перевищила критичну межу — 80%. У багатьох районах республіки не залишилося запасів продовольчого та фуражного зерна.

4. Недостатній рівень необхідної допомоги продовольством з центру.

Обсяг продовольчої допомоги, наданої союзним керівництвом Україні у червні 1932 p., становив 57,6 тис. т. Вона могла забезпечити нормальний хлібний раціон для 8 млн. осіб, які перебували в республіці на централізованому постачанні, лише впродовж тижня. Однак реальні можливості для такої допомоги були. За офіційними даними Комітету Заготівель СРСР (липень 1932 р.) загалом у Радянському Союзі завдяки значним врожаям на Північному Кавказі, у Татарії, Криму, Далекосхідному краї та інших районах у 1932 р. було зібрано хліба на 3% більше порівняно з 1931 р.

5. Радикальні кадрові зміни.

З метою втримання України під своїм цілковитим контролем Сталін направив у республіку на владні пости вірних йому осіб, ініціював, використовуючи інструмент політичних "чисток", масштабні кадрові зміни місцевої партійно-державної номенклатури. Наприкінці 1932 р. в Україну було направлено І. Акулова, С Саркісова, М. Хатаєвича, В. Балицького, які обійняли ключові посади в партійному і державному апаратах, органах безпеки. У січні 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення "Про зміцнення парторганізацій ЦК КП(б)У", рекомендувавши обрати другим секретарем ЦК КП(б) і першим секретарем Харківського обкому тодішнього секретаря ЦК ВКП(б) П. Постишева. На його прохання лише протягом першої половини 1933 р. в Україну було направлено понад 100 відповідальних партійних працівників з різних регіонів СРСР, спираючись на яких Москва здійснила масштабні кадрові зміни у республіці. У 1933 р. в результаті «чистки» було замінено понад 53% голів колгоспів, понад 70 % секретарів райкомів, 60% голів райвиконкомів і 60% голів сільрад.

6. Активне включення у процес колективізації та хлібозаготівель органів безпеки.

Лише в листопаді 1932 — січні 1933 р. ДПУ УСРР знешкодило 1208 "контрреволюційних" колгоспних груп. У лютому 1933 р. було видано наказ "Про чергові завдання агентурно-оперативної роботи органів ДПУ УСРР", у якому йшлося про існування плану організації збройного повстання в Україні до весни 1933 р. з метою повалення радянської влади та встановлення "Української незалежної республіки". У цей же час ДПУ оголосило про викриття великої "контрреволюційної організації у сільському господарстві УСРР".

7. Масштабні репресії.

Найпоширенішими формами їх здійснення були:

а) судове переслідування, розстріли (на початок 1933 р. лише на підставі закону про "п'ять колосків" було засуджено понад 54,6 тис. осіб, з них розстріляно 2 тис;

б) "чорні дошки" (на початку грудня 1932 р. на "чорну дошку" рішенням ЦК КП(б)У і РНК УСРР занесено шість сіл, а постановами облвиконкомів — до 400 колгоспів); в) "товарні репресії" — санкціоноване владою призупинення будь-якого продовольчого постачання у сільські райони (у грудні 1932 р. його застосували у 82 районах Дніпропетровської, Чернігівської, Одеської, Харківської та Донецької областей). Крім того, активно використовувалися розкуркулювання та депортації.

Відомості про розстріляних ГПУ відповідно до "забарвлення" (політичної належності) за 1933 рік.

(Джерело)

8. Заборона виїзду за межі України, запровадження внутрішнього паспорта.

Коли під загрозою голодної смерті почалися масові міграції, з метою їх обмеження на кордонах республіки було виставлено загороджувальні загони. 27 грудня 1932 року на території СРСР на підставі постанови ЦБК та РНК СРСР "Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов'язкової прописки паспортів" було запроваджено єдиний паспорт ний режим та інститут прописки. Союзна постанова про встановлення паспортної системи проголошувала:

"З метою покращення обліку населення міст, робітничих селищ та новобудов і розвантаження цих населених місцевостей від осіб, не пов'язаних з виробництвом та роботою у закладах і школах, та не зайнятих суспільнокорисною працею (за винятком інвалідів і пенсіонерів), а також з метою очищення цих населених місцевостей від прихованих куркульських, кримінальних або інших антисуспільних елементів Центральний Ви- конавчий Комітет та РНК СРСР постановили:

1) Встановити по Союзу РСР єдину паспортну систему на підставі по- ложення про паспорти.

2) Ввести єдину паспортну систему з обовоязковою пропискою по всьому Радянському Союзу протягом 1933 р., охопивши в першу чергу населення Москви, Ленінграда. Харкова, Киева, Мінська, Ростова-на-Дону. Владивостока й Одеси."

Цим документом, селяни були позбавлені права на отримання паспортів, а отже, можливості пересування та працевлаштування. Українських селян це позбавляло не лише законних юридичних прав, а й останніх шансів врятуватися від голодної смерті, оскільки не давало їм змоги переїхати в інші регіони країни. У січні 1933 р. партійним і радянським структурам, органам безпеки УСРР, Північного Кавказу було надіслано директиву, суть якої зводилась до недопущення масового виїзду селян в інші регіони. Аналогічні вказівки отримали і транспортні відділи ДПУ СРСР.

9. Блокування інформації про голод.

В партійних і державних документах (протоколах, резолюціях, стенограмах з'їздів та конференцій) термін "голод" не вживався. Вся документація, пов'язана з проблемою голоду, зберігалась під грифом "Таємно", відправлялась на місця зашифрованою. За кордоном вперше інформація про голод в СРСР була опублікована у березні 1933 р. в газеті "Манчестер гардіан". 29 березня 1933 року в журналіст Ґарет Джоунс опублікував репортаж про Великий Голод в Україні. Він став одним з перших західних кореспондентів, які доніс світові правду про вбивство голодом мільйонів людей в Україні.

Відповіддю радянської сторони на цю публікацію стала заборона іноземним журналістам відвідувати місцевості, які постраждали від голодомору. Така офіційна лінія не лише приховувала масштаби голоду, а й унеможливлювала будь-яку допомогу міжнародної спільноти. Лише з грудня 1987 р. в СРСР почали відкрито обговорювати і вивчати проблему голодомору.

Висновок: аналіз змісту опублікованих протягом 1929-33 рр. близько 30-ти постанов ЦК ВКП(б), Раднаркому УРСР та СРСР, ЦК КП(б)У засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського населення, дві третини якого становили етнічні українці, які призвели до їх відвертого фізичного винищення. Голодомор 1932-33 років – це свідомо заподіяна акція. Як свідчать документальні джерела, хліб в Україні був, але хліб з України забрали.