Передумови та причини голодомору

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був Голодомор 1932—1933 рр. Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого більшовицькою владою терору голодом, тобто геноцидом. Ця спланована проти українського селянства акція мала ліквідувати основу української нації і національного відродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі.

Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом тоталітарної системи проти мирних людей, внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.

Українські селяни ніколи повністю не припиняли опір більшовицькій владі і цей опір потрібно було остаточно припинити, знищивши українське селянство як окремий стан українського суспільства, перетворити його на слухняну, залякану масу державних кріпаків.

• Перехід до непу, який стався на початку 1920-х дещо зменшив напругу цього протистояння держави і суспільства, та повністю, протягом 1920-х років, воно не зникло, періодично втілюючись у ті інші форми спротиву більшовицькій диктатурі. Новий сплеск спротиву був пов’язаний з прийнятим сталінським керівництвом курсом на згортання непу та запровадження форсованої, а згодом, "суцільної колективізації" (1929 рік). Селянина з господаря на своїй землі хотіли перетворити на колективного працівника сільськогосподарського підприємства.

Більшовики обгрунтовували необхідність такого перетворення зростанням виробництва сільськогосподарської продукції на 150%, але справжня причина запровадження крилася в іншому. Фактично, метою було перетворення всієї робочої сили села на робітників державних підприємств. Це дозволяло встановити повний економічний контроль влади над громадянами, поширити її політичне панування на економічно самостійне до цього селянство, тобто на практиці реалізувати ідею диктатури влади над усією країною, де селяни становили більш ніж 85% населення. По суті, колгоспи були зручною формою, з допомогою якої можна було легко викачувати ресурси до державного бюджету.

Більшовицьке керівництво передбачало, що реалізація плану стикнеться з певним опором, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво було до цього готове.

Планове здійснення колективізації окремих галузей сільського господарства накреслив V Всеукраїнський з’їзд рад (25 лютого — 4 березня 1921 року). До осені 1926 року основними формами колективізації були сільськогосподарські артілі та сільськогосподарські комуни, а в наступні роки — товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи). Перехід же до форсованої колективізації розгорнувся в період першої п’ятирічки (1928/29 — 1932/33 ).

Але старанно продуманий план опинився під загрозою провалу: селянин уперто відмовлявся йти до колгоспу. Тоді вирішили перейти до перевірених методів. Одним з останніх було провокування соціального розшарування на селі: одну верству селян намагалися протиставити іншій. Розпочалася, так звана кампанія "ліквідації куркульства як класу" (30 січня 1930 року "Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації"), яка означала знищення, "ліквідацію", найзаможніших господарств, які режим обізвав куркульськими. Розкуркулення здійснювалося через обкладання високими поборами, відбирання землі, відкриті грабунки і завершувалося депортаціями. До 1931 р. в Україні ліквідовано понад 352 тис. "розкуркулених" господарств, що становить близько 1,5 млн пограбованих комуністами осіб. Характерно, що під "розкуркулення" потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, які просто не погоджувалися йти в колгоспи. Їх називали "підкуркульниками". По суті, кампанія "ліквідації куркульства як класу" була формою репресій щодо всього селянства, яку запровадили для залякування тих, хто не бажав стати "колгоспним рабом". Загроза «розкуркулення» висіла над селянами й "стимулювала" їх вступати у колгоспи.

Паралельно з "розкуркулюванням" із 1929 р. посилюється наступ держави на духовенство та релігію через переслідування церковного кліру, закриття культових споруд, вилучення церковних дзвонів, знущання над почуттями віруючих. Антирелігійна кампанія розглядалася компартійним керівництвом як складова частина заходів щодо ліквідації куркульства як класу та проведення суцільної колективізації. Із кінця 1929 р. посилилася кампанія зі зняття церковних дзвонів у фонд індустріалізації. Вона часто виливалася у брутальне пограбування церков, що супроводжувалося відвертим блюзнірством. Свавільне закриття церков набуло масового характеру в січні-лютому 1930 р.

Насильницька колективізація, розкуркулення та нищення духовних засад, зокрема, через тиск на релігію, зустріли активний опір українських селян. Узимку-весною 1930 р. селянські протести і повстання набули масового характеру, фактично вся Україна повстала проти гніту Кремля. Селяни виходили з колгоспів, забирали своє майно, звільняли арештованих односельців. За даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися як "широкі збройні повстання проти радянської влади". Вони об’єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: "Верніть нам Петлюру!", "Дайте другу державу!", "Хай живе самостійна Україна!", "Геть СРСР!", "Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!" В ті часи люди організовувалися як могли, збиралися навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом "Ще не вмерла України..." ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Усього ж 1930 р. ДПУ зафіксувало в Україні 4098 масових виступів, тобто майже 30% загальної кількості селянських виступів у СРСР.

Зрозуміло, залишити цей виклик без відповіді сталінське керівництво не могло. На боротьбу з пробудженим українським селом було задіяні найкращі кадрові ресурси радянської карально-репресивної системи. Згадані виступи топилися в крові, їх учасники або знищувалися, або отримували тривалі терміни покарань. Використовуючи всілякого штибу негідників, кар’єристів або просто зламаних страхом людей, безжальна чекістська машина впроваджувала в усі сфери суспільства свою агентуру, як для збору необхідної інформації, так і для підготовки різного роду провокацій і секретних чекістських операцій. Останні, як правило, являли собою репресивні акції, здійснювані на основі сфабрикованих обвинувачень у контрреволюційній діяльності.

Пік збройного протистояння людоненависницького режиму і доведеного ним до відчаю населення України припадає на 1930 р., тобто на переддень Голодомору, і тоді ж цей відчайдушний спротив було придушено. Пізніше заворушення ще будуть, але вже не матимуть такої масовості, організованості, не набуватимуть такого розмаху.

До березня 1930 р. близько 3,2 млн селянських господарств України відступили перед загарбниками своїх сіл і понуро вступали до колгоспів, чекаючи подальшої долі.

• Головною причиною голодомору 1932—1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва.

Адже сам Сталін визнавав, що загальний урожай зерна в 1932р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, в т. ч. зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики і попередження українських представників з місць. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Адже у селян вилучали не надлишки зерна, яке вони нібито приховували, а всі наявні продукти харчування. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися. Вище партійно-державне керівництво Української РСР, зокрема генеральний секретар КП(б)У С. Косіор, голова ВУЦВК Г. Петровський, голова Раднаркому України В. Чубар, не знайшло в собі політичної волі та особистої мужності протистояти диктату Й. Сталіна, фактично ставши слухняним знаряддям у його руках.

• Волюнтаристська політика сталінського керівництва в галузі сільського господарства.

Запровадження натуроплати колгоспників — трудоднів, які обраховувалися за виконання різних категорій праці (їх було від 7 до 9): колгоспникові, який виконав денну норму найпростішої праці, записували 0,5 трудоднів, за працю 9 категорії — 4,5 трудодні; вартість трудоднів в колгоспах встановлювалася в кінці сільськогосподарського року, коли суму продуктів і грошей, які залишилися для розподілу в колгоспі, ділили на число трудоднів усіх колгоспників за рік, а кожний колгоспник одержував відповідно до числа відроблених трудоднів.

• Прискорена насильницька колективізація.

Грудень 1927 p. XV з’їзд ВКП(б). Взято курс на проведення колективізації.

Завдання колективізації:

1. Потреба забрати кошти із села на індустріалізацію.

2. Забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування й сировиною.

3. Перетворення не контрольованих державою індивідуальних селянських господарств на велике виробництво, повністю підконтрольне партійно-державному керівництву.

4. Ліквідація дрібнотоварного селянського укладу, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі, а отже, ліквідація куркульства як класу.

Метод колективізації: форсований метод з широким залученням державного репресивного апарату: терору, беззаконня, репресій. У січні — березні 1930 р. в Україні пройшла перша хвиля розкуркулення, яка зачепила 517 господарств (2,5% всіх селянських господарств). Вона охопила 76% районів України. Восени 1930 р. розпочалася друга хвиля розкуркулення. Тих, кого розкуркулювали, висилали за межі республіки. В Україні було розкуркулено понад один мільйон селян. Усього за роки суцільної колективізації розкуркулено близько 200 тис. селянських господарств. Разом із членами сімей це становило приблизно 1,2—1,4 млн душ. Понад половину з них — близько 800 тис. осіб — виселили на північ і до Сибіру.

• Дезорганізація і деградація сільськогосподарського виробництва внаслідок політики колективізації.

Отоварення селянських трудоднів за залишковим принципом (натуроплата колгоспників становила лише 12-15 % заробленого), малоефективність примусової праці, втрата селянством таких рис як хазяйновитість, ініціативність, працелюбність, повільне зростання обсягу сільськогосподарської продукції:

1933 р. — 317 млн пудів хліба;

1935 р. — 462 млн пудів хліба;

1940 р. — 576 млн пудів хліба.

• Завищений план хлібозаготівель для України на 1932 р.

У 1931 р. в багатьох селах вилучали все зерно, зокрема й посівний фонд. Вилучення насіннєвого фонду в рахунок виконання хлібозаготівельного плану створило величезну проблему в селі — не було чим засівати поля у 1931—1932 pp. Фізично ослаблене від недоїдання селянство не могло ефективно провести весняну кампанію 1932 p., було посіяно трохи більше ніж половину запланованих площ.

• Діяльність в Україні надзвичайної хлібозаготівельної комісії В. Молотова.

22 жовтня 1932 року — рішення Політбюро ЦК ВКП(б) про створення в основних хлібозаготівельних регіонах Надзвичайних хлібозаготівельних комісій (НХК). Діяльність в Україні надзвичайної хлібозаготівельної комісії на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим.

Мета діяльності комісії — вилучення хліба в селян за всяку ціну: обшуки, натуральні штрафи, загороджувальні загони, реквізиція насіннєвого, продовольчого й фуражного фондів колгоспів, блокади сіл-боржників тощо.

Листопад 1932 р. — запровадження комісією В. Молотова системи спеціальних бригад з видобуття зерна («червоних валок»), до яких входило понад 110 тисяч добровольців, що, таким чином, намагалися врятуватися від голодної смерті (вони одержували певний відсоток від вилученого зерна і харчів). У результаті: хлібозаготівельна кампанія перетворилася на цілеспрямоване фізичне винищення українського селянства.

Висновок: Голодомор 1932-33 років спричинили, насамперед, політичні чинники. Голодомор був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого більшовицькою владою терору голодом, тобто геноцидом.