Передумови і причини геноциду вірмен

Протистояння вірменів-християн і турків-мусульман тривало майже тисячу років. Вірмени споконвіку жили у східній частині Малоазійського півострова – від Кавказу до Середземного моря. Турки перекочували сюди в ХІ ст., поступово завоювали всю Малу Азію та створили Османську імперію, яка потім підкорила майже весь Близький Схід і Балкани. Багато вірмен змушені були втікати зі своєї батьківщини й розпорошитися по світу. Частина з них знайшла притулок у Галичині: Львів, Кути, Язлівець, Станиславів, Бучач, Бережани, Белз...

Після успішної війни з Персією 1828 року північно-східна частина Вірменії відійшла до Російської імперії. У 1878 році за рішенням Берлінського конгресу від Османської імперії до Росії перейшла також Карська область. Натомість для західної та південної частини Вірменії, яка залишалася під турецьким пануванням, була обіцяна автономія. Вірмени становили 20-60% населення у північно-східних вілаєтах (провінціях): Бітліс, Ван, Ерзерум, Сівас, Елязіґ, Діярбакир. Турки та курди часом були тут у меншості. Загалом на початку ХХ ст. мешкало в Османській імперії понад 2 мільйони вірмен. До початку XX століття Туреччина була класичною багатонаціональної імперією, де на першому місці стояли ісламська ідентичність і лояльність султану. Населення називало себе османами, слово "турок" нерідко вживалося в негативному сенсі, позначаючи малокультурного селянина. Вірмени піддавалися дискримінації, але не як вірмени, а як християни. Вони, зокрема, обкладалися більш високими податками і не могли свідчити в суді. Незважаючи на те, що 70% вірменського населення становили землероби, був поширений стереотип хитрого і успішного вірменина з великим комерційним талантом. Ворожість до вірменам погіршували соціальні проблеми в містах і боротьба за землю і воду в селі.

Програна Туреччиною російсько-турецька війна 1877-1878 років фактично привела до повного краху турецького панування на Балканах. Берлінський конгрес 1878 року визнав незалежність більшості балканських народів. У 1881 році Франція захопила Туніс, в 1882 році Великобританія окупувала Єгипет. У 1881 році іноземні кредитори змусили султана дати згоду на створення ними Управління Оттоманського державного боргу, у відання якого перейшли найбільш істотні прибутки Туреччини і контроль над її фінансами. Іноземний вплив проник в багато відомств імперії.

Додатково ускладнив ситуацію приплив мусульманських біженців (мухаджирів) з завойованого Росією Кавказу і з Сербії і Болгарії, що отримали незалежність. Вони були вигнані християнами з власних земель, через що свою озлобленість вони переносили на місцевих християн вірменської національності.

Прагнучи утримати підвладні народи в покорі, Абдул-Гамід жорстоко переслідував найменші прояви вільнодумства, розпалював національну і релігійну ворожнечу, провокував зіткнення між мусульманами і християнами. Намагаючись себе захистити, вірмени створювали об'єднання, метою яких було досягнення автономії в межах Османської імперії, свободи рівності серед усіх груп населення, захист від гонінь і грабежів. Наприклад, найпершим об'єднанням було "Сільськогосподарське суспільство" в Ерзерумі 1882 року. У 1885 році була створена вірменська політична партія "Арменакан", через п'ять років - більш радикальний "Дашнакцутюн", які проголосили своєю метою автономію Західній Вірменії (Східна Вірменія входила до складу Росії). В імперії все це сприймалося султаном, як протести і початок революції, метою яких було нібито повалення втратившого авторитет султана. Досить слабкий уряд в спробах утримати контроль над місцевим населенням використовув такий інструмент, як масові вбивства. Саме за наказом Абдул-Гаміда II були організовані жорстокі вірменські погроми. Однією з найбільш кровопролитних була різанина 1894-1896 років.

Різня у Сасуні

У районі Сасуна курдські вожді наклали данину на вірменське населення в обмін на відмову від набігів. У той самий час османський уряд зажадав списання заборгованостей за державними податками, які до того прощались, враховуючи обставини курдських грабежів. Відмова курдських вождів від набігів не врятувала вірменів від кочових курдських племен, які рухались на літні пасовища. Вірмени відмовились піти на подвійні побори. До літа 1893 року жителі села Талворіг почали озброюватись, щоб протистояти курдським набігам. Наступного року курди й османські чиновники зажадали від вірменів сплати данини й податків, однак, зустрівши там спротив та виявившись нездатними перемогти вірменів, поскаржились губернатору Бітліса Гасану Тексіну, який надіслав на допомогу курдам Четвертий армійський корпус під командуванням Зекі-паші. Понад місяць вірмени стримували османську армію і курдів та погодились скласти зброю тільки після обіцяної амністії й запевнень, що їхні претензії будуть почуті урядом.

Незважаючи на обіцянки османського командувача, після роззброєння почались убивства вірменів, два села Шенік і Семал були спалені, а населення, включаючи жінок, дітей і священнослужителів, піддавалось насильству й жорстоким убивствам. Ті, хто лишився в живих втекли до печер гори Андок, де їх вистежили і знищили регулярні війська та курдські банди. Було вбито не менше 3000 чоловік. За цю операцію османський командир Зекі-паша отримав від султана нагороду.

Спроби британських дипломатів відвідати місце різні були заблоковані чиновниками, які стверджували, що в районі епідемія холери, однак повідомлення кореспондентів та місіонерів дійшли до Європи. Після Британії, Франції та Росії запропонували створити комісію з розслідування, однак пропозицію було відкинуто Портою, яка погодилась тільки на присутність європейських спостерігачів на слуханнях. Слухання відбулись на початку 1895 року в Муші в атмосфері залякування, тим не менше кілька вірменів погодились виступити як свідки. Розслідування дійшло висновку, що вірмени брали участь у заколоті, але європейські спостерігачі не погодились із такою оцінкою. Європейські держави діяли не узгоджено, тим не менше у травні 1895 року три посла направили султану меморандум і проект реформ, який передбачав об'єднання вірменських областей імперії, участь європейських держав у призначенні губернаторів, амністію вірменським політв'язням. Також реформа передбачала урядовий контроль над переміщеннями курдських племен, створення стимулів для їхнього переходу до осілого способу життя.

Цим злочином, влада показала свою нелюдськість і глибоку ненависть до вірменам. З цих подій почалося відкрите насилля над вірменським народом, який заступився за свої соціальні і політичні права.

Різня 1895 року

Упродовж літа тривали перемовини між європейськими країнами й Портою, під час яких остання намагалась спочатку відхилити програму реформ, а потім максимально зменшити вимоги. Оскільки рішення не приймались, гнчакісти (одна з найстаріших вірменських політичних партій) вирішили провести велику демонстрацію у вересні 1895 року до "Баб Алі" — головної брами Блискучої Порти, повідомили західних послів, що мирний марш проводиться на знак протесту проти різні у Сасуні, терору проти вірменів та політики виживання їх з їхньої історичної території. 30 вересня близько 2000 демонстрантів вийшло на вулиці з політичними вимогами, однак їх перехопила поліція дорогою до "Баб Алі". Очікуючи на протидію влади, багато демонстрантів мали при собі зброю. Проти вірменів було виставлено натовп, який підтримували поліція та військові. Коли поліцейський вдарив демонстранта, той вихопив револьвер і вистрілив у поліцейського. В результаті перестрілки десятки вірменів було убито й сотні поранено. Поліція відловлювала вірменів й передавала їх софтам — учням ісламських навчальних закладів Стамбула, які забивали вірменів до смерті. Різня тривала до 3 жовтня. Європейські посли вкотре висловили протест щодо безглуздих убивств вірменів, включаючи убивства на території поліцейських ділянок. Під час цієї різні 17 жовтня Абдул-Гамід під тиском Європи прийняв компромісний варіант реформ. Він був значно меншим за запропонований європейцями план, однак і це надавало вірменам надію. Приймаючи офіційно цей план, Абдул-Гамід на справі готував відповідь, яка мала провчити вірменів та європейців — різню 1895—1896 років.

Одночасно з прийняттям варіанту реформ 8 жовтня мусульмани влаштували масове убивство вірменів у Трабзоні, де було вбито й заживо спалено близько тисячі чоловік. Напад на вірменську частину міста почався з сигналу сурми, після чого натовп, включаючи одягнутих у форму солдат, почав убивати й грабувати. Ця подія стала провісником організованої вірменською османською владою серії масових убивств вірменів у Східній частині Османської імперії: Ерзінджані, Ерзурумі, Гюмюшхані, Байбурті, Урфі й Бітлісі. Надіслані султаном провокатори збирали мусульманське населення у найбільшій мечеті міста, а потім оголошували від імені султана, що вірмени почали повстання проти ісламу. Мусульманам пропонували захистити іслам від невірних та, заохочуючи грабежі вірменів, роз'ясняли, що привласнення мусульманином майна заколотників не суперечить Корану. Іншою тактикою Абдул-Гаміда стало насильницьке навернення вірменів в іслам. Цю операцію було доручено Шакіру-паші, який займав посаду інспектора окремих округів в азійській частині Османської імперії. На думку лорда Кінросса, завданням Шакіра-паші було планування й виконання масових убивств і скорочення чисельності з перспективою повного винищення вірменських християн. Різня відбувалась у регіонах, які мали бути реформовані відповідно до плану європейських держав. На ноту послів Британії, Франції та Росії з Порти прийшла відповідь, що у заворушеннях винні, перш за все, самі вірмени. У листопаді різня продовжилась у низці інших міст. Було вбито тисячі вірменів, ще більша кількість мала померти від голоду узимку 1895—1896 років.

Найжорстокішою була друга різня в Урфі, де вірмени складали до третини населення міста. Узяті в облогу вірмени сховались у кафедральному соборі й зажадали від османської влади офіційного захисту. Командувач військами дав їм таку гарантію, після чого група вірменів вирушила до місцевого шейха. Той наказав кинути їх на землю та, прочитавши над ними молитву, перерізав усім горлянки. Наступного ранку натовп мусульман підпалив собор, де переховувались вірмени, і спалив заживо від 1,5 до 3 тисяч осіб. Війська, які там перебували, стріляли у будь-кого, хто намагався втекти. Удень чиновники-мусульмани, надіслані сповістити вірменів, що убивств більше не буде, вирізали останні 126 вірменських родин. Загальна кількість убитих вірменів в Урфі склала понад вісім тисяч.

Вірменам вдалось організувати опір у Зейтуні, де загін із членів партії "Гнчак" завдав поразки османським військам, захопив гарнізон і чиновників, а потім витримав облогу регулярних військ. Вірмени склали зброю тільки після втручання європейських посередників; кількох представників гнчакістів було вислано з Османської імперії, замість цього вірмени отримали загальну амністію, звільнення від колишніх податків та християнського заступника губернатора. У червні об'єднані сили партій Арменакан, Гнчак і Дашнакцутюн захистили від різні місто Ван.

Точну кількість жертв різні 1894—1896 років підрахувати неможливо. До завершення насильницьких дій лютеранський місіонер Йоганнес Лепсіус, який перебував на той час у Османській імперії, використовуючи німецькі та інші джерела, зібрав таку статистику: убитих — 88 243, розграбовано — 546 000, розграбованих міст і сіл — 2 493, навернено в Іслам сіл — 456, понівечено церков і монастирів — 649, перетворено на мечеті церков — 328. Оцінюючи загальну кількість убитих, Історик лорд Кінросс наводить цифру 50—100 тисяч, Блоксгем — 80—100 тисяч, Ованнісян — близько 100 тисяч, Адалян і Тоттен — від 100 до 300 тисяч, Дадрян — 250—300 тисяч, Сюні — 300 тисяч.

• Нерівноправне становище вірмен і етнічної турецької більшості країни та релігійна ворожнеча.

Населення дискредитували не тільки за національною, а й релігійною ознакою. Вірмени були християнами і мали свою незалежну церкву. Турки ж були сунітами. У немусульманського населення був статус зіммі. Люди, що підпадають під це визначення, не мали права носити зброю і виступати в суді в якості свідків. Вони повинні були платити високі податки. Вірмени по більшій своїй частині жили бідно. В основному вони займалися сільським господарством на рідних землях. Однак серед турецького більшості був поширений стереотип успішного і хитрого вірменина-комерсанта і т. Д. Такі ярлики тільки погіршували ненависть обивателів до цієї етнічної меншини. Ці складні взаємини можна порівняти з поширеним антисемітизмом в багатьох країнах того часу.

• Приплив мусульманських біженців (мухаджирів).

У кавказьких провінціях Османської імперії ситуація погіршувалася ще й через те, що ці землі після воєн з Росією заполоняли біженці-мусульмани, які через свою побутову невлаштованість постійно вступали в конфлікт з місцевими вірменами. Так чи інакше, але турецьке суспільство перебувало у напруженому стані. Воно було готове прийняти майбутній геноцид вірмен (1915). Причини цієї трагедії полягали в глибокому розколі і неприязні між двома народами. Потрібна була лише іскра, яка б розпалила величезна пожежа.

• Турецька пропаганда часів Першої світової війни представляла вірмен як саботажників і проросійськи налаштовану "п'яту колону".

У 1908 році, коли Османська імперія зазнавала у війні одну поразку за іншою, молодотурки, які захопили владу, оголосили ряд заходів проти вірмен. Молодотурки – це політичний рух, що виріс з таємної офіцерської спілки. Молодотурки, організувавши партію "Єднання і прогрес", в 1914 році вступили в Першу світову на боці Німеччини.

• Поширення ідеології панісламізму і пантюркізму, яку сповідували правлячі кола Османської імперії.

Коли, у 1908 році владу в Османській імперії захопила партія молодотурків, офіційною ідеологією став пантюркізм, а метою - створення тюркської імперії від Балкан до Алтаю. Перешкодою в цьому, на їх думку, була Західна Вірменія, яка відділяла Туреччину від тюркомовного Азербайджану. З початком Першої світової війни молодотурецький уряд, сподіваючись зберегти залишки ослабленої Османської імперії, взяв на озброєння політику пантюркізму - створення величезної Турецької імперії, яка увібрала б в себе все тюркомовне населення Кавказу, Середньої Азії, Криму, Поволжя, Сибіру і простяглася б до меж Китаю. Політика тюркізма передбачала тюркізацію всіх національних меншин імперії. Вірменське населення розглядалося головною перешкодою для реалізації цього проекту.

Плани знищення вірменського населення молодотурки почали розробляти ще до початку світової війни. Керівництво партії "Єднання і прогрес" неодноразово обговорювало питання про масову депортацію і різанину вірменського населення. У вересні 1914 на нараді під головуванням міністра внутрішніх справ Талаата був утворений спеціальний орган - Виконавчий комітет трьох, якому було доручено організувати погроми вірменського населення; в його склад увійшли ватажки младотурків Назім, Бехаетдін Шакір і Шюкру. Замишляючи жахливий злочин, лідери младотурків розраховували, що війна надає зручний випадок для його здійснення. Назим прямо заявляв, що такого зручного випадку може більше не бути, "втручання великих держав і протест газет не матимуть жодних наслідків, т. К. Вони стануть перед доконаним фактом, і тим самим питання буде вирішене ... Наші дії повинні бути спрямовані на знищення вірмен так, щоб жоден з них не залишився в живих ". Виконавчий комітет трьох отримав широкі повноваження, зброю, гроші. Влада організувала спеціальні загони, як "Тешкілат і махсус", що складалися переважно із звільнених з в'язниць злочинців та іншого кримінального елементу, які повинні були взяти участь у масовому знищенні вірменів.

У рішеннях з'їзду партії "Єднання і прогрес" (Іттіхад ве тераккі), що відбувся в жовтні 1911 року у Салоніках, містилася вимога щодо отуречування нетурецких народів імперії. Слідом за цим політичні і військові кола Туреччини прийшли до рішення здійснити геноцид вірмен у всій Османській імперії. На початку 1914 місцевій владі було направлено спеціальне розпорядження щодо заходів, які повинні були бути зроблені відносно вірмен. Той факт, що припис було розіслано до початку війни, незаперечно свідчить, що знищення вірмен було запланованою акцією, зовсім не обумовленої конкретної військової ситуацією.

Цілі геноциду вірмен:

• ліквідація Вірменського питання, що поклало б край втручанню європейських держав;
• турки позбувалися від економічної конкуренції, в їх руки перейшло б все надбання вірмен;
• усунення вірменського народу допоможе прокласти шлях до захоплення Кавказу, до досягнення "великого ідеалу туранізма".

Головними організаторами геноциду прийнято вважати лідерів младотурків Талаата, Енвера, Джемаль, а керівником цієї "Особливою організації" був Шакір. Одночасно з вірменським геноцидом в Османській імперії проводилися ассірійський і грецький геноциди. Більшість людей, що належать до вірменської діаспори, були саме біженцями з Османської імперії.