Події геноциду вірмен

Восени 1914 року Османська імперія стала учасницею Першої світової війни. Ще 2 серпня турецький уряд підписав у Стамбулі союзний договір з Німеччиною. Турецька армія перебувала під контролем німецької військової місії на чолі з генералом Ліманом фон Сандерсом – генеральним інспектором усієї турецької армії. Османський Генштаб планував вести війну на два фронти: на Кавказі проти Росії, у районі Суецького каналу та в Єгипті – проти Британії. Передбачалося також залучення у війну Ірану й Афганістану. 30 жовтня німецькі крейсери "Гебен" і "Бреслау" пройшли у Чорне море і бомбардували порти Севастополь, Феодосію, Новоросійськ. У відповідь російський уряд оголосив війну Туреччині й проти ночі на 2 листопада війська російської Кавказької армії перейшли кордон. 12 листопада Османська імперія оголосила "священну війну" (джихад) Британії, Франції та Росії. Турецька армія розпочала наступ у Вірменії в напрямку на Карс і Батум. Та 1914 року жодна зі сторін не досягла запланованих результатів. Російські війська не здобули фортецю Ерзурум, а турецька армія – порт Батум. У 1915 році воєнні дії проти Османської імперії союзники вели на Кавказькому, Месопотамському, Сирійсько-Палестинському фронтах. Виконуючи план із розгортання "джихаду" і прагнучи втягнути Персію (Іран), Афга­ністан і мусульманські народи Російської імперії у відкри­тий виступ проти Антанти, 3-я турецька армія, корпус Халіл-бея і курдські загони у квітні 1915 року вторглись у Перський Азербайджан. Вони намагалися захопити плацдарм для наступу на Баку. З початку 1915 року британські та французькі кораблі намагалися форсувати протоку Дарданелли з наступ­ним ударом по Стамбулу. 25 квітня розпочалася висадка британських десант­них військ на півострові Галліполі, щоби забезпечити безперешкодний прохід флоту в Мармурове море. У десанті взяли участь 81 тис. вояків. Попри сприяння флоту, союзні війська не змогли зломити турецький опір і домогтися відчутних результатів. До кінця 1915 року британці та французи зазнали тут великих втрат (146 тис. осіб) і змушені були евакуювати залишки своїх військ.

У цей час у місті Ван турецькі солдати обстріляли вірменських жінок. Це викликало вірменське повстання проти турків, яке розпочалося 7 квітня 1915 року. Слабо озброєні повстанці оборонялися цілий місяць у вірменському кварталі міста Айгестан аж до приходу російських військ 6 травня. Повстання у Вані стало приводом до турецького терору проти вірмен.

Процес геноциду вірмен мав кілька стадій:

1. Роззброєння солдатів вірмен.
2. Арешт та винищення близько тисячі представників вірменської інтелігенції, переважно з Константинополя.
3. Вибіркова депортація вірмен з районів біля кордону.
4. Прийняття постанови про вислання вірменських громадян.
5. Масове вигнання і вбивства вірмен.

Провина за поразки турків у боях взимку 1915 року керівництвом Туреччини було покладено на вірмен, які служили в османській армії. У лютому 1915 року військовий міністр Енвер-паша віддав наказ про знищення вірмен, які служать в турецькій армії. Близько 100 тисяч їх було роззброєно і більшість жорстоко вбито – їм перерізали горлянку або закопували живцем. Роззброєння мирного населення також супроводжувалось тортурами і вбивствами. Роззброєння вірмен зробило можливими репресії проти них по всій території Османської імперії – вірмен почали масово виселяти в пустельні райони не тільки з прикордонних областей, але й з великих міст країни.

З початком французького наступу на Дарданели 24 квітня 1915 року в Стамбулі були заарештовані 235 представників вірменської еліти Стамбула. Аналогічні заходи розпочались і в Едірне, Александретті та Адані. Наступного дня в Стамбулі було заарештовано ще 600 вірмен, потім ще 5 тисяч. Більшість з них було вбито на околицях міста. До списків, що підлягають арешту, потрапили люди різних політичних поглядів і професій: письменники, артисти, музиканти, вчителі, лікарі, юристи, журналісти, бізнесмени, політичні та релігійні лідери, єдине, що їх ріднило — національна приналежність і становище в суспільстві. Арешти відомих постатей вірменської громади тривали в турецькій столиці з невеликими перервами до кінця травня, при цьому ніяких звинувачень затриманим не висувалося.

Метою акції було позбавити народ навіть найменшого шансу самоорганізуватися перед загрозою повного винищення. Схема була проста, але ефективна: першими ліквідовувалися представники еліти, після цього починалося знищення інших.

У Константинополі арешти намагалися проводити без зайвого галасу: зазвичай приходив поліцейський у цивільному і просив хазяїна будинку піти з ним "буквально на п’ять хвилин, щоб відповісти на кілька запитань". До інших приходили вночі, піднімали з ліжка і прямо в піжамі відвозили до центральної в’язниці міста. Багато людей, які жодним чином не були пов’язані з політикою і вважали себе лояльними підданими Османської імперії, навіть уявити не могли, що їх очікує в найближчому майбутньому. Були випадки, коли ті, кого поліцейські не застали вдома, самі приходили в поліцію, дивуючись, з якого дива раптом знадобилися владі.

Заарештований 24 квітня доктор Тигран Аллахверді, наприклад, сам був членом партії молодотурків. Він неодноразово організовував акції зі збирання коштів і передавав у партійну касу великі суми грошей. Серед заарештованих був і професор Келеджян, який все життя викладав у турецьких навчальних закладах і видавав турецькомовну газету "Сабах". Будучи доправленим у табір для інтернованих, Келеджян упізнав у начальникові табору одного зі своїх колишніх учнів. Той таємно попередив професора, що отримано наказ за підписом Талаата про знищення ув’язнених і порадив йому вибиратися з табору за будь-яку ціну. Пізніше Келеджяна, який так і не зумів нічого зробити для свого порятунку, вбили дорогою в Сівас, куди він був відправлений нібито для того, щоб постати перед військовим трибуналом. З 291 в’язня табору вижили лише сорок чоловік.

У числі цих сорока був і великий вірменський композитор і музикознавець Комітас. Із чуток, після арешту йому дозволили повернутися в Константинополь завдяки особистому втручанню принца Меджида, дружині якого Комітас свого часу викладав музику. Однак потрясіння, пережиті ним під час заслання, скалічили його: невпевненість у завтрашньому дні, атмосфера постійного страху, що панувала в ті дні у місті, мимовільне почуття провини за те, що залишив у таборі на вірну загибель друзів, самотність — усе це незабаром викликало у Комітаса помутніння розуму. Він помер у 1935 році в Парижі, провівши останні дев’ятнадцять років свого життя в психіатричних клініках.

Усього протягом кількох тижнів у одному тільки Константинополі було заарештовано близько 800 видатних вірмен, з яких уже до кінця літа мало хто залишився в живих. Жертвами младотурецького терору стали письменники Даніел Варужан, Сіаманто, Рубен Зардарян, Рубен Севак, Арташес Арутюнян, Тлкатінци, Ерухан, Тигран Чекурян, Левон Шант та десятки інших. Трохи пізніше були заарештовані й знищені депутати від партії Дашнакцутюн в османському парламенті: Вардгес, Хажак, письменник і публіцист Григор Зограб... Вірмени, які поклали стільки життів на вівтар визволення Туреччини від султанського деспотизму, тепер безжально винищувалися вчорашніми соратниками з революційної боротьби. У полум’ї геноциду загинули тисячі священнослужителів: від простих священиків до єпископів. Єпископ Смбат Саадетян із Карина, викрадений зі своєю паствою у Месопотамії і вбитий; архімандрит Геворк Туряй, засланий військовим судом Карина, убитий в дорозі; архімандрит Байберда Ананія Азарапетян був повішений за рішенням місцевої влади; архімандрит Муша Вартан Акопян помер у в’язниці, забитий палицями; архімандрит Тігранакерта Мкртич Члхатян помер у в’язниці від тортур .

В середині березня 1915 року британсько-французькі сили атакували Дарданели. У Стамбулі почалися підготовчі заходи для перенесення столиці в Ескішехір і евакуації місцевого населення. Боячись приєднання вірмен до союзників, уряд Османської імперії мав намір провести депортацію всього вірменського населення між Стамбулом і Ескішехір. В цей же час відбулося кілька засідань центрального комітету Іттіхат, на яких глава "Спеціальної організації" Бехаеддін Шакір представив докази діяльності вірменських груп в східній Анатолії. Шакіру, який стверджував, що "внутрішній ворог" не менш небезпечний, ніж "зовнішній ворог", були надані розширені повноваження.

Перша фаза депортації почалася з висилки вірмен Зейтуна на початку квітня 1915 року. 24 квітня була депортована вірменська еліта Стамбула, депортації піддалося також вірменське населення Александретти і Адани. 9 травня уряд Османської імперії прийняв рішення вислати вірмен східній Анатолії з місць компактного проживання. Через побоювання, що депортовані вірмени можуть співпрацювати з російською армією, висилка повинна була проводитися на південь, проте в хаосі війни цей наказ не був виконаний. Після Ванського повстання почалася четверта фаза депортацій, згідно з якою мали бути вислані всі вірмени, які проживають в прикордонних районах і Кілікії.

26 травня 1915 року Талаат-паша представив "Закон про депортацію". Закон був затверджений меджлісом 30 травня 1915 року. Хоча вірмени там не згадувались, було ясно, що закон був написаний про них. 21 червня 1915 року під час заключного акту депортації, Талаат наказав вислати "всіх вірмен без винятку", що жили в десяти провінціях східного регіону Османської імперії, за винятком тих, хто був визнаний корисним для держави.

Депортація здійснювалася згідно трьом принципам:

1) "принцип десяти відсотків", згідно з яким вірмени не повинні були перевищувати 10% від мусульман в регіоні;

2) кількість будинків депортованих не повинно було перевищувати п'ятдесяти;

3) депортованим заборонялося змінювати місця їх призначення.

5 липня кордони депортації були ще раз розширені за рахунок західних провінцій (Анкара, Ескішехір і ін.), Кіркуку, Мосула, долини Євфрату та ін. 13 липня 1915 року Талаат заявив, що депортація була проведена для "остаточного вирішення вірменського питання", що фактично означало усунення проблеми вірмен в Османській імперії.

З травня - червня 1915 року почалася масова депортація і різанина вірменського населення Західної Вірменії (вілайєти Ван, Ерзрум, Бітліс, Харберд, Себастьєн, Діарбекір), Кілікії, Західної Анатолії та інших місцевостей. Здійснювана депортація вірменського населення на ділі мала на меті його знищення. Людей гнали під конвоєм пішими колонами під палючим сонцем, відокремивши чоловіків від жінок і дітей. Про компенсацію за втрачене майно, передбаченої "законом Талаат-бея", не було й мови. Депортація супроводжувалася масовими вбивствами, як в селах, звідки виганяли вірмен, так і під час перевезення. Турецька сторона стверджує, що розстрілювали лише тих, хто намагалися чинити опір. Вірменська - що солдати і жандарми вбивали людей без причини, а також навмисне водили взад і вперед, поки ті не знесиляться і не починали відставали. Безліч депортованих загинули від виснаження, спраги, хвороб і від рук грабіжників, як по дорозі, так і в Сирії, де для них не було створено ніяких умов.

"Було б не так вже й страшно, якби ця [депортація] була просто вимушеним переселенням з одного місця в інше, але кожен знає, що в цьому випадку відправлялися тільки на смерть. Якщо і були якісь сумніви на цей рахунок, то вони розвіялися після прибуття з Ерзрум в Ерзнка великого числа конвойованих партій висланих. Я багато разів відвідував їх стоянки і розмовляв з деякими з цих людей. Неможливо уявити собі більш жалюгідну картину. Всі вони, без винятку, були обірвані, брудні, голодні і хворі. Це не дивно, якщо мати на увазі, що вони майже два місяці перебували в дорозі, не змінюючи одягу, не маючи можливості вимитися, позбавлені притулку і хоча б невеликої кількості їжі. На цій стоянці їм видавали убогий урядовий раціон. Я спостерігав один раз, коли їм принесли їжу. Дикі звірі і то були б краще. Вони кинулися до конвоїрів, які несли їм їжу, і стражники відганяли їх батогами, завдаючи їм іноді такі удари, яких було б достатньо, щоб вбити людину. Спостерігаючи цю сцену, важко було повірити, що ці люди - людські істоти."

Про депортацію ерзрумскіх вірмен

(Із звіту іноземного очевидця. 11 липня 1915 г.)

Найтрагічніші події розгорнулися в Ванской області, єдиній в імперії, де вірмени становили більшість. У лютому 1915 року її губернатором був призначений шурин Енвера Джавдет-бей, в розпорядженні якого перебували кілька тисяч особисто відданих йому курдських і черкеських ополченців, прозваних "батальйонами м'ясника". До вигнання і вбивств вірмен Джавдет приступив ще 19 квітня. Місцем масових розправ над вірменами Ерзерума і Ерзінджан стала відокремлена ущелина річки Кемах. Головну роль у вбивстві вірмен відігравала 34-тисячна "Особлива організація", яка складалась в основному із випущених з тюрем злочинців, і ескадрони смерті, створені спецслужбами Туреччини.

Одночасно було вирізано вірменське населення в селах навколо Бітліса. Після Бітліса Джевдет відправився в район Муша, де після травневих нападів турків і курдів на вірмен діяло тимчасове перемир'я. Після прибуття сил Джевдета в область почалися тортури лідерів вірменської громади, чоловіче населення було заколоте багнетами, жінки і діти зігнані в стайню і спалені живцем. Потім Джавдет і турецько-курдські загони напали на вірмен Сасуна, які захищалися, поки у них не закінчилися боєприпаси і їжа. У містах на узбережжі Чорного моря вірмен завантажували на кораблі, а потім топили. Знищенні були, також, вірмени протестантської і католицької конфесій. У Харпуті, разом з 13 тисячами вірменських солдатів, були вбиті студенти і викладачі евфратского коледжу, заснованого американськими місіонерами. Та ж доля спіткала вірмен Мерзифону, в якому під управлінням американських протестантських місіонерів діяв Анатолійський коледж. Після висилки більшості з 12 тисяч вірмен Мерзифону президент коледжу через американського посла домігся гарантій безпеки для членів коледжу від Енвера і Талаата, однак губернатор округу заявив, що йому нічого невідомо про гарантії, і депортував залишки вірмен в пустелю, де вони і померли. Зазнали депортації і вірмени Анкари, більшість з яких належала до католицької конфесії.

Протягом літа 1915 року ареал депортацій розширювався, включаючи райони сучасної Сирії. Згідно з планом депортацій, вірмени не повинні були перевищувати 10% місцевого населення, що відображало страх молодотурків перед концентрацією вірмен. Є підстави припускати, що вбивства до 150 000 чоловік в таборах навколо пустелі Дер Зор були здійснені черкесами, чеченцями і арабами, щоб не допустити скупчення великої кількості вірмен в одному місці.

Вбивства вірмен супроводжувалися пограбуваннями і крадіжками. Американський консул в Алепо доповідав у Вашингтон, що в Туреччині діяла "гігантська схема розграбування". Консул в Трапезунді повідомляв, що щодня спостерігає, як "натовп турецьких жінок і дітей слідував за поліцією як стерв'ятники і захоплював все, що могли забрати", і що будинок комісара Іттіхат в Трапезунді сповнений золотом і коштовностями, які складають його частку від грабежів.

До кінця літа 1915 року значну частину вірменського населення імперії було вбито. Незважаючи на спроби Османської влади це приховати, біженці, які добралися до Європи розповіли про винищення вірменського населення. 27 квітня 1915 року вірменський католікос закликав США та Італію втрутитися з метою зупинити різанину. Союзні держави публічно засудили різанину вірменів турками і курдами при потуранні османських властей, проте в умовах війни не могли нічого зробити для реального полегшення їх долі. У Великобританії після офіційного розслідування була випущена книга документів "Ставлення до вірмен в Османській імперії", в Європі і США почався збір коштів для біженців. Знищення вірмен в центральній і західній Анатолії тривало і після серпня 1915 року.

Порівняльна легкість, з якою туркам вдалося здійснити геноцид вірмен Османської імперії, пояснюється частково непідготовленістю вірменського населення, а також вірменських політичних партій до загрози повного знищення. Багато в чому полегшила дії погромників мобілізація в турецьку армію найбільш боєздатної частини вірменського населення - чоловіків, а також ліквідація вірменської інтелігенції Константинополя. Певну роль зіграла і та обставина, що в деяких громадських і клерикальних колах західних вірмен вважали, що непокора турецькій владі, яка віддавала накази про депортації, може привести лише до збільшення кількості жертв.

• Величезні людські втрати.

Сьогодні існує декілька прямо протилежних оцінок про те, скільки людей загинуло і постраждало в ході османських подій тих років. У серпні 1915-го один з керівників младотурок Енвер-паша говорив про 300 тисяч загиблих вірменів. Німецький громадський діяч Йоганнес Лепсиус, проводив власне дослідження тих події по гарячих слідах, випустив кілька документальних збірників. Він назвав цифру в один мільйон загиблих. Лепсиусом була проаналізована вся історія геноциду вірмен 1915 року. Зокрема, він заявляв про те, що в мусульманство було насильно навернено близько 300 тисяч чоловік. Сучасні дослідження пропонують різні цифри. Наприклад, джерела в Туреччині говорять про 200 тисяч загиблих, в той час як вірменські видання заявляють про 2 мільйони. Профільні енциклопедії дають такі оцінки: "Encyclopedia of Genocide" - близько 1 мільйона до 1918 року, "Encyclopedia of Genocide and Crimes Against Humanity" - близько 1,2 мільйона, "Dictionary of Genocide" - не менше 1 мільйона, але ближче до 1,5 мільйона загиблих.

• Втрата життєвого простору.

До 1915 року життєвий простір вірменського етносу протягом п'яти тисяч років охоплював територію всього Вірменського нагір'я, тобто усієї історичної Вірменії. У геостратегічному аспекті, ця велика територія більш ніж в 350.000 кв.км. нагадує величезну фортецю, яка має ряд "укріпрайонів", кожен з яких самостійно може забезпечити свій захист. Захоплення іноземними загарбниками одного або декількох з цих оборонних областей ще не означав захоплення всієї Вірменії, оскільки зосереджені в інших областях вірменські сили мали можливість для перегрупування, і потім, в зручний момент, переходили в контрнаступ і знову ставали господарями захопленої території. Пізніше, в найбільш важкі часи, в XV-XIX століттях, коли вірменська державність була ліквідована, а вірменські збройні сили були в основному знищені і усунені з арени (дрібні військові формування зуміли зберегтися лише в окремих гірських областях), основною запорукою існування країни Вірменія став демографічний фактор - збереження вірменами етнічної більшості на її території. Коли в результаті татаро-монгольських і туркменських походів або турецько-перських воєн якась частина Вірменії розорялися, іноді ставала безлюдною, через короткий час вірмени з інших регіонів Вірменії знову заселяли і освоювали рідну землю, свято вірячи, що батьківщина рано чи пізно знайде свободу, незалежність, економічну і військову міць. Області і райони Вірменії були не просто територією, а п'ятитисячолітнім життєвим простором і Батьківщиною. Найгіршим наслідком геноциду є те, що вірмен відірвали і віддалили від їх життєвого простору. У стратегічному плані втрата середовища проживання позбавила вірмен їх колишньої можливості мати кілька оборонних рубежів. Залишилася маленька Вірменія - єдина самотня фортеця. Вона більше не має можливості для відступу або перегрупування сил. Вірменія більше не має права ні на одну поразку.

• Знищення народу - керівництва, організованих громад і структур

Під час геноциду вірмен були знищені не тільки величезні людські маси, а й народ, який був об'єднаний і організований навколо своїх вікових структур. Знищення зазнали громади, церкви, школи, численні і різноманітні вірменські структури і організації, нарешті - керівництво вірменської нації, включаючи політичну, інтелектуальну і культурну еліти. Людські маси без об'єднавчих структур вже не народ, а індивіди. Після геноциду, розсипавшись по всьому світу, всього лише мала частина вірменської діаспори зуміла знову об'єднатися навколо новостворених національних структур. Інша ж частина вірмен, які знайшли притулок на чужині, була залучена в чужорідні структури і поступово асимілювалася. Знищення вірменських національних структур стало одним з тих важливих об'єктивних факторів, який не дозволив вірменам, що опинились на чужині самоорганізуватися в єдину, яка об'єднує всю діаспору структуру.

• Культурні втрати.

Це не тільки окремі церкви, різні неповторні архітектурні пам'ятники і споруди, а й створені на цій землі протягом тисячоліть фортеці, міста, села, десятки тисяч рукописів, в яких узагальнені геній і знання вірменського народу. Наведемо один тільки факт: сьогодні в усьому світі збереглося стільки вірменських рукописів, скільки було знищено під час геноциду; були знищені і канули в небуття безцінні відомості і таємниці, позбавивши вірмен духовної спадщини предків.

• Матеріальні втрати.

Конфіскація та грабіж всього майна і нерухомості західних вірмен, які зазнали геноциду, поставив їх в становище, при якому вони, замість творчої роботи на користь зміцнення і збагачення колективного національного життя, змушені були, кожен окремо, важкою працею забезпечувати елементарне фізичне існування своїх родин.

• Психологічна травма.

У психологічному плані втрата життєвого простору позбавила вірмен щоденного спілкування з природними, а також рукотворними національними символами, тим самим знищивши саму можливість природного духовного розвитку вірменської нації. Одночасно, геноцид породив у багатьох вірмен комплекси неповноцінності - невіра в майбутнє нації, в деяких випадках навіть самофобію, тобто заперечення національних інтересів і цінностей, схиляння перед усім іноземним.