Все-е згада-ай

Журавель, колодязь, поле,
хата, стежка, небокрай…
Кожну ніч мені приходе
спомин… й шепче: «Все-е згада-ай».

Цього 2023 року збігає 20 літ з часу несподіваного написання мною літописного вірша – «Пісня про рідне село», про село Пурхівку (радянське перейменування – Новогригорівка) на всесвітньо відомому Гуляйполі славетного Запорозького краю. Тоді ж, роздрукувавши його на багато екземплярів, коли поїхав у село на Проводи, то заніс у кожну хату.
Літописність вірша з часом побудила у мені спонуку укласти до нього прозовий додаток з короткими оповідями про людей та події, там згаданих.
Щоб не повторювати окремий видрук, скористаюся чудовою можливістю вказати посилання: Пісня про рідне село

Будьмо, панове. Шануймося. 18.09.2023, Володимир Пилипенко

Хутірна пригода

Їду одного разу  у складі туристичної групи до столиці Королівства Нідерландів – міста Амстердама. У якомусь місці по дорозі туди, серед природного простору полів і лісів цієї країни, автобус зупинився на перерву. Для моїх очей, певно ж, перерви не було, бо дуже хотілося якомога більше побачити – від неба і до землі.

 І раптом – гульк, угледів від дороги за метрів до п’ятисот… хату з розлогими присадибними господарськими будівлями. Мене зразу, як ото блискавкою, вдарило: та це ж нідерландський хутір, такий же, як ото був колись хутір Широкий (яка гарна назва!) поблизу села Пурхівки (радянське перейменування – Новогригорівка) на всесвітньо знаному Гуляйполі славетного Запорозького краю.

Але, як ото блискавкою, мене вдарило ще один раз… бо звернув увагу на те, що до хутора не було електричних стовпів, тобто виходить, що й у королівстві виживають хутори тими ж методами, як і колись у «радянській» Україні.

Я, не довго міркуючи, перестрибнув у найвужчому місці через канаву (де й спритність узялася) і погнав туди, щоб підтримати господаря та принагідно розповісти йому історію про нищення комуно-совєтами –  хутора Широкий.

Отож підбіг, привітався німецькою, а далі думаю запитально: яким же робом з ним порозумітися, бо ж окрім німецької шкільного рівня – ото і все. Але з’ясувалося, що він якраз непогано її знає. То вже якось  зрозумів мене про хутір Широкий, до якого навмисне не було проведено у свій час радянською владою електроенергію і тому його мешканці змушені були покинути свої рідні оселі, перебиратися з хутора на села.

А далі кажу, що прибіг, бо і до його господарства, бачу, немає отих стовпів, тобто і в Нідерландах робиться оте виживання, і сказав, що прийшов для підтримки-солідарності.

Коли господар, урешті, збагнув причину мого забігання, то подивився на мене та й каже, що йому вже майже 50 років, і от за все  своє життя не пам’ятає отих стовпів, щоб вони були-стояли. І розповів далі, що електроенергія підведена під землею, вода береться зі свердловин, Інтернет – бездротовий. Він хтів було мене поводити по господарству, та я змушений був вже повертатися до автобуса. 

Попрощавшись, хутко поплентався до автобану, добре пам’ятаючи наступну повчальність: якщо спізнюєшся на автобус – на 5 хвилин, то співаєш, якщо ж на 10, то танцюєш, а якщо запізнився на 15 хвилин, то тоді й співаєш, і танцюєш… на тому місці, де стояв автобус.  

Ледве перескочив того рівчака назад та й подався далі шляхами, дивуючись-любуючись кольоровими нивами тюльпанів, вітряками, скопищами велосипедів  на вулицях та якимись космічно-фантастичними будівлями у містах.

10.10.2023, Володимир Пилипенко