Учебка

Про події й почуття. Про спробу зберегти спогади. Про те, що підтримує і зв'язує з життям, до якого так хочеться повернутись.

Євген Георгієв, 10 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 1. Військкомат

Усвідомлення того, що моє життя змінилось докорінно, прийшло в одну незабутню мить 3 липня 2022 року.

Все, що передувало цій миті, здавалось лише неприємною подорожжю. Але ж я був за кермом!

Можна було залишитись в окупованому Бердянську, виїхати та знайти роботу на вільній Україні, чи навіть за її межами. Власне, піти шляхом який обрали 9 з 10 моїх знайомих.Той шлях, що я обрав, багатьох може здивувати.

Менше з тим, вибір зроблено. І ось, подолавши сотні кілометрів, я опинився в залі чернівецького військкомату.

Там все відбулось швидко і навіть буденно. Майор, відповідальний за мобілізацію, задав лише одне питання:

"Вмотивований?"

Не звертаючи уваги на відповідь, він передав мою особову справу підлеглому офіцеру.

"Якщо Хмільник не прийме, назад не везеш! Відвозь в Коломию. Там 10-ка потребує лікарів. Їх позавчора на трасі Бахмут-Лисичанськ розпиздували".

На цих словах, двері військкомату гучно зачинились, залишивши позаду великий шмат мого життя, з його радощами, розчаруваннями, перемогами та невдачами.

Євген Георгієв, 12 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 2. Вирушення

У дворі військкомату нас вже чекали інші мобілізовані лікарі.

Познайомились. Крім мене, всі були місцеві чернівецькі. В армії ніхто раніше не служив, всі прийшли з цивільних лікарень. Без військових навичок і великого бажання, але головне - ніхто не став переховуватися, а отримавши повістки, зібрали речі і пішли, усвідомлюючи свій обов'язок. Відчув себе серед своїх.

Поки ми знайомились, на подвір'ї з'явився наш транспорт. То був бус, але без місць для сидіння. Офіцер, що нас супроводжував, не засмутившись, сказав:

- Це армія, звикайте.

Через пару хвилин, водій приніс табурети та обрізну дошку і бус миттєво перетворився з вантажного на пасажирський.

- Ніщо не зупинить ідею, час якої настав! - процитував Степана Бандеру, офіцер.

Беззаперечне, залізобетонне, оце все армійське, що раніше, у мене, цивільного, викликало лише посмішку, зараз - вселяло впевненість.

Перекурив, ми вирушили. По дорозі жартували і намагались триматись як зазвичай, але в усьому відчувалась докорінна зміна.

Потрохи приходило усвідомлення, що наше життя, теперішнє та майбутнє, більше нам не належать. Кермо долі, відтоді, опинилось в міцних руках ЗСУ.

Євген Георгієв, 13 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 3. Прибуття в учебку

В учебку ми прибули вночі та, як виявилось, опинились першими курсантами. Зустрічав нас заспаний полковник Сташенко, наш безпосередній командир. В його кабінет ми входили по одному. Я зайшов перший.

Десь хвилину він мляво гортав мою особову справу, потім зупинився на рядку "чинний депутат Запорізької обласної ради", глянув на мене повз окуляри та запитав:

- Вмотивований?

Мене вже не раз це питали й щоразу я, не замислюючись, відповідав: "так", але тоді, від полковника Сташенка, воно мені чомусь почулося як:

- Ти що, йобнутий???.

Я озирнувся. В темній кімнаті не було нікого, крім нас двох. 

Напевне почулося, цього ж не може бути. Я ж свідомо.., офіцер.., присяга... Як йобнутий? Може це сон?

- Вмотивований, - не так впевнено, як зазвичай, відповів я.

Полковник, ще декілька секунд мовчки подивився на мене і гучно видихнувши закрив мою справу.

- Добре. Наступний!

Після співбесіди нас відвели на ночівлю в величезний спортзал, вщент заповнений ліжками та матрацами.

Ми знайшли місце біля єдиної, що працює, електричної розетки, повечеряли, випили пляшка горілки, яку проніс капітан, що супроводжував нас,  і повалилися спати. Снів тієї ночі більше ніхто не бачив.

Євген Георгієв, 13 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 4. Перший ранок

Ранок першого дня в учебці, добрим назвати важко. Спартанські побутові умови спальним місцем не обмежувались.

Помитися можна було тільки під холодним душем, бо нагріти воду ніяк. Ні газу, ні опалення, ні чайника в нашому спортзалі не було.

Туалет брудний і смердючий, але з наявністю унітаза (тут ставлю плюс). Сяк-так зібравшись, ми пішли снідати.

Їдальня розташувалась поруч, на другому поверсі сусіднього корпусу, де за нами вже було закріплено стіл. Меню невибагливе, але цілком їстівне. Перше, друге і компот.

Після сніданку настрій трохи піднявся, але гнітюче враження від побуту залишилось. Гірше не було навіть в моєму далекому студентському минулому.

Того ж дня, ми вперше побачили поранених. Вони були повсюди, адже наша учебка була частиною великого реабілітаційного центру. Зі спицями в руках, на милицях, із заклеєним оком, на інвалідних візках. Похмурі та виснажені вони низкою тягнулися снідати в одну з нами їдальню.

Їх було декілька десятків, може сотня. І це тільки в нашому корпусі. Подивившись на них, ми наче зазирнули в безодню війни, на власній шкірі відчувши її моторошний дотик.

Скоро, поранених підлікують і вони знов повернуться на фронт. Цього разу, хтось із нас, поїде разом з ними. 

Євген Георгієв, 15 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 5. Юля і Світлана

Протягом тижня, все прибували й прибували лікарі-новобранці, мобілізовані зі всієї країни. Навіть з Бердянська ще приїхали лікар-УЗіст, якого забракували (мабуть, через спеціалізацію) і відомий в місті хірург.

Загалом назбиралось 69 лікарів. Ми ледве розмістились в тісному спортзалі. І коли, здавалось, вже і яблуку було нема де впасти, у дверях з'явились ще дві новенькі симпатичні курсантки - Юля і Світлана.

Факт появи дівчат миттєво збадьорив наш одностатевий колектив. Ми почали підшукувати їм кращі місця, наввипередки пропонуючи ліжка поруч зі своїми.

Але у полковника Сташенка був інший план. Дівчат поселили в окремий двокімнатний номер з усіма вигодами, суворо заборонивши вхід до нього стороннім. Це нам довів полковник особисто, під час вечірнього шикування.

- І щоб я нікого не бачив у жіночій кімнаті, - сказав він звертаючись до чоловічої половини.

- А хоч гінекологам можна? - вигукнув хтось зі строю.

- Нікому не можна! - наголосив полковник і додав, - "Гінекологам" особливо! 

Євген Георгієв, 16 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 6. Рота, взвод

Всіх прибулих лікарів назвали 8 ротою і розбили на дві групи, по-армійському - взводи. Ротним призначили Антона, який за схильність до алкогольної інтоксикації, одразу отримав позивний "Рвотний".

Розподіл на взводи робили за спеціальністю. Хірургів та анестезіологів у перший взвод, усіх інших у другий під назвою ЛЗП - лікарі загальної практики. Як я не намагався довести, що оперую не гірше деяких хірургів, все марно - записали до другого взводу.

Програма підготовки, побутові умови та грошове забезпечення у взводів майже не відрізнялись, але я відчув певну несправедливість, принаймні стосовно до себе. Звик бути серед кращих, тож на колег з першого взводу я дивився із заздрістю.

Змирившись, я подумав: "Занулення, так занулення. Почнемо все зі спочатку".

За тиждень я святкував свою першу перемогу - мене призначили взводним другого взводу.

Євген Георгієв, 18 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 7. Армійський порядок

Наша учебка розташувалась в невеликому мальовничому містечку на березі двох річок.

Клімат м'який, помірно-теплий, сприятливий для організму. До речі, тут у мене одразу зникла алергія. Рекомендую.

На території все було по військовому суворо та чисто. За цим слідкували.

- В армії усе має бути або паралельно або перпендикулярно, - навчав нас фундаментальним армійським істинам полковник Сташенко.

- Усі подушки мають стояти пірамідкою в узголів'я. Ліжка гладко прибрані, без хвиль. Рушники - біля ніг.

Порядок Сташенко перевіряв особисто. Так, під час одного ранкового огляду, він помітив бруд під ліжком одного курсанта.

Цей курсант, Юра Забудовський, був страшенний ледар. Постіль завжди кублом, недоїдки на тумбочці, неохайний, Любив поїсти і поспати, за що отримав прізвисько - Баюн.

Погрожуючи позбавленням сніданку, полковник наказав йому якнайшвидше привести спальне місце до ладу. 

Не встигли ми вишукуватись перед їдальнею, як вже прибіг Юра і браво доповів:

- Пане полковнику, курсант Забудовський наказ виконав, дозвольте снідати?

Ми здивувались блискавичній швидкості зазвичай загальмованого Забудовського.

Але коли повернулись до спортзалу, все стало зрозуміло.

Він розв'язав проблему у притаманному йому стилі - закинув все сміття під ліжко свого сусіда, Толі Вілкова.

Так з'явився мем - "спосіб прибирання по Забудовському - Вілкову". Але цим шкідливим для здоров'я способом більше ніхто не користувався. 

Євген Георгієв, 19 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 8. Олівці та лінійки.

На навчанні, крім нудної теорії, було декілька цікавих практичних занять. 

Наприклад, цикл з тактичної медицини, де ми крутили собі турнікети (блін, а це боляче!), пхали в усі отвори дихальні трубки, робили трахеотомію (слава богу, на манекенах). Різали, шили й знов різали.

Це дійсно була крута практика від "американців" і багато навичок мені потім згодились в щоденній роботі.

Пригадую ще картографію. Для неї треба було мати фантазію. Ми озброїлись лінійками, олівцями, картами, і ось, на вигаданій місцевості, один за одним почали з'являтись стабілізаційні пункти, мобільні госпіталі й мереживо із тисяч кілометрів фронтових доріг.

Якби значно збільшити масштаб, можна розгледіти, що роздовбаними шляхами евакуації, вдень і вночі, рятуючи поранених, відчайдушно несуться медичні машини з червоними та білими хрестами на бортах.

Зараз вся Україна, зі сходу на захід, пронизана цими еваками. І напевне, десь на мапі є ланка, котрій гостро не вистачає навченого медика. Пораненого захисника там просто нема кому врятувати.

Ви питаєте чому я пішов служити? Щоб вони жили. І я вважаю, кожен українець зараз мусить зайняти своє місце в цьому ланцюжку життя.

Євген Георгієв, 20 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 9. Перші втрати

Курсантські будні складались з підйому о 6.00, ранкової руханки, двох навчальних сесій з перервою на обід, вечірнього шикування і відбою у 22.00.

В цілому, режим доволі щадний, навіть розслаблений.

Вихідні проводили по різному. Бувало, трохи шкодили здоров'ю, але здебільшого, намагались підтримувати тіло у формі, готуючись до майбутніх навантажень.

Рівень фізичної підготовки у багатьох лікарів був відверто низький, особливо у віковій категорії 40+

Зрозуміло, що отримання травми було лише питанням часу.

Так, під час однієї безвинної пробіжки, з нашим колегою Андрієм, таки трапився нещасний випадок. Він підвернув ногу. Травма виявилась серйозною, його забрали в госпіталь на операцію і в наш стрій він більше не повернеться.

- Враховуючи те.., яка доля чекає нас всіх у майбутньому.., - намагаючись вгамувати задишку, вимовив ротний, - можливо.., цей випадок для Андрія не такий вже і нещасний!

З веселими жартами про самокаліцтво, ми розійшлися. Це була наша перша не бойова втрата. А будуть ще і бойові.

PS. Готуйтесь, готуйтесь фізично, колеги, поки маєте час.

Євген Георгієв, 21 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 10. Аватар

В армії діє сухий закон. Але ж п'ють! Можливість дістати пляшку є, тут все залежить від самої людини.

Я не п'ю, і навіть не хочеться. Емоції не ті, каталізувати алкоголем нема чого. Так і як тут розслабитись?

Але були в нас і інші випадки.

Лікар-анестезіолог Владислав, з перших днів перебування в учебці, здавався дивним. Замкнений і боязкий, одного дня, він різко став гіперактивним. Бігав по коридору, чіплявся до всіх, буйнів, поки не впав десь в душовій, знепритомнівши.

Про це стало відомо полковнику. Той провів шмон, знайшовши пусту пляшку та якісь пігулки.

- Я ще не бачив, щоб, горілку таблетками закусували. Шо за люди?! - з прикрістю промовив полковник.

Зранку Владика, що обмежено придатний, перевели з першого взводу до нас. Виявилось, що і до мобілізації він мав певні проблеми з алкоголем.

Я приставив до нього двох курсантів-наглядачів. Не дарма у моєму взводі був нарколог і лікар із тюрми.

- Відсьогодні, табу на звільнення і вихід за межі розташування до кінця навчання. Вміст всіх посилок і передач показуєш мені особисто. - суворо наказав я Владу, щоб позбавити його спокуси знайти випивку.

Деякий час це працювало, він каявся,  запевняв, що контролює себе, обіцяв не пити. Тут, ще й наші жалісливі дівчата, Юля та Світлана, почали наполегливо клопотати за нього.

- Не можна так жорстоко, треба дати людині шанс! 

І я трохи попустив. Але ж знаючи, що алкоголь вміє чекати, дозволив Владу виходити в місто лише в компанії з провожатими.

Ще декілька днів пройшло без зривів.

Одного разу, ми вийшли разом по продукти та вже збирались повертатися, як Влад раптом, схопився за голову і вигукнув:

- Ой, забув в магазині пакет! Я швидко.

Він відійшов на якихось 5 хвилин.

З магазину ми вже витягували не Влада, а його синє тіло, що бурмотіло. Аватари невиправні.

Євген Георгієв, 22 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 11. Зв'язок

В соцмережі я не писав три місяці. Подій було надто багато, ледве встигав усвідомлювати. Лише коли життя трохи вгамувалось, зробив першу публікацію.

Проте, писати все ще було важко.

Зв'язок із зовнішнім світом підтримував виключно телефоном. З кимось - не міг наговоритися, втрату декого - пережив із полегшенням.

Не зважаючи на те, що війна всіх розкидала по світу, жодна важлива для мене людина не загубилась. Ми на зв'язку, і це дуже підтримує.

Хочеш знати наскільки?

Уяви, нібито спускаєшся в темний, глибокий колодязь, де на тебе не чекає нічого хорошого. Де не буде твоїх друзів і ніхто не піде поруч із тобою.

Решта, ті що залишились зверху, підбадьорюють, захоплюються, дехто молиться. А ти, на самоті, занурюєшся все глибше і глибше. 

Холоднішає. Голоси з поверхні повільно вщухають, поки не зникають зовсім.

Насамкінець, все поглинає суцільна тиша і темрява. Залишається єдине відчуття - як хтось зверху, дуже далеко, міцно тримає твою мотузку. Мотузку, що зв'язує з життям, до якого так хочеться повернутися.

Заради цього відчуття, я і пишу Щоденник, ніби смикаючи непомітну мотузку. Щоб переконатись, що ти все ще тримаєш.

Євген Георгієв, 23 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 12. До зброї!

Мілітарного я все життя тримався осторонь. Бойова техніка, військові паради й навіть колір хакі, ніколи не викликали в мене захоплення. Про зброю годі й казати.

А в учебці ми її майже і не бачили. З нами лише провели практичні заняття зі збирання розбирання автомата і пообіцяли організувати стрільби.

Дійсно, наприкінці навчання, таки довелось постріляти.

Нас привезли в розташований неподалік кар'єр, провели коротенький інструктаж і видали засоби захисту.

Тоді, ми вперше одягли каску і бронежилет. Часу, підігнати спорядження під себе не було, тож всі лікарі виглядали кумедно і неприродно. 

- І пам'ятайте, головна мета навчань - нікого не підстрелити. Це, я думаю, всім зрозуміло? -  підсумував помітно схвильований полковник.

Світлана підняла руку. 

- Пане полковнику, дозвольте тоді мені не стріляти.

- Дозволяю, - з полегшенням, відповів полковник, - Лейтенант Криворучко, вийти зі строю. 

Світлана відійшла в сторонку.

- Ще питання є? Відділення, до зброї!

Приєднуєш магазин, знімаєш запобіжник, досилаєш патрон. Все. За пару секунд, автомат перетворюється із майже музейного експоната в смертельну зброю. 

І коли тридцять "чайників", не дуже розуміючи як воно стріляє, навкруги, смикають затворами, стає трохи лячно.

Відстрілялись. Я отримав добрий результат, а мій сусід зліва, чомусь поцілив в молоко.

- Як так? - запитав я, але ж влучити насправді було не складно.

- Розумієш, мені каска повністю закрила очі, я нічого не бачив! Стріляв навмання.

Як з'ясувалось, таких стрільців в моєму взводі було декілька і я щиро зрадів, що мета навчань нами була досягнута, весь особовий склад, цілий та неушкоджений, вийшов з полігону.

Євген Георгієв, 25 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 13. Невідомість

В учебці ми були вже другою хвилею мобілізованих в ЗСУ лікарів. Перша випустилась, не залишивши після себе жодного сліду. Випускники наче розчинились в тумані війни.

Куди їх розподілили, в які госпіталі, на які посади? Ми нічого про них не знали. Тож, не могли зрозуміти, до чого нам самім готуватись?

Туман таємності частково розвіяв раптовий телефонний дзвінок Олега, курсанта першого випуску.

Те, що ми від нього почули - шокувало.

Сторінка 14. Тривожний дзвоник.

- Привіт, Олегу. Ми в учебці, після вас навчаємось. Нам нічого не кажуть. Розкажи, куди тебе направили, які обов'язки? Включаю гучномовець.

Ми згрудились навколо телефону, щоб краще почути слова Віщого Олега.

- Це пиздець! Які нахуй госпіталі! Майже всіх на нуль, в медроти та батальйони. Під Херсон, на Донбас, в бойові бригади, туди, де не вистачає медиків. Викидайте лінійки й олівці, не слухайте Сташенка, купуйте шоломи, розгрузки, броню, зимову форму, спальники. Багато наших вже місяць працюють в окопах під обстрілами. В будь-який спосіб, намагайтесь взяти відношення до тилової частини. Нехай щастить.

На цьому зв'язок перервався, повисла гнітюча тиша. До нашого розподілення в частини залишалось декілька днів.

Євген Георгієв, 25 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 15. Форма

В моєму розумінні, військова людина мусить бути рішучою, дисциплінованою, мати твердий характер і міцну статуру.

Відверто кажучи, всього цього мені, як раз і бракувало. Тож, я ніколи не прагнув служити.

Але війна все змінила. Відкинувши побоювання, я зняв білий халат і одягнув піксель.

Пригадую той день, коли нам вперше видали форму. Я її приміряв, почепив шеврони і, нарешті, став схожим на справжнього офіцера.

- Дозвольте відрекомендуватися, старший лейтенант медичної служби Євген Георгієв, - браво рапортував я відображенню в дзеркалі.

Мій голос лунав впевнено і непохитно.

Все ж, у військовій формі є щось особливе. Додає твердості, рішучості. Наче сталеві обладунки - незвично, незручно, але надійно і саме те, що зараз треба. Мені навіть сподобалось.

Цікаво, чи зможу я, так само легко та із задоволенням, повернутися до свого улюбленого білого халата? А військову форму, я точно ще разочок одягну. Парадну. У звільненому Бердянську.

Євген Георгієв, 27 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 16. Якірний напій

Людина звикає до всього. З плином часу те, що здавалось нестерпним, стає звичним, буденним. 

Ми прилаштувались до суворих умов учебки, казенного компоту, відсутності жінок (колежанки Юля, Свєта, а також буфетниця Елеонора - не рахується).

З'явились нові звички, маленькі радощі. Життя знов увійшло в колію і, не кваплячись, котилося до чергової проміжної зупинки. По дорозі, ми періодично дозволяли собі розслабитись.

Окуліст з позивним "Лящ", якось приперся на вечірню повірку, ну ду-у-же розслаблений. Сташенко, помітивши недобре, вивів його зі строю, обшукав і знайшов причину життєрадісності Ляща - пляшку лікеру Єґермейстер. 

Може, ще у кого, бо й у мене є напої, від погляду на які, душа теплішає. Бо вони викликають особливі спогади. Таким моїм якірним напоєм, був лікер Єґермейстер.

Але Сташенку на це було чхати!

Він безпардонно відкрив пляшку і... перевернувши її дном догори, засунув між дошками лавки.

Дорогоцінний моєму серцю напій, навзрид почав виплескуватись на землю, змішуючись з брудом, недопалками та матюками полковника.

Тут мій якір і спрацював. На мене наринули спогади: липневий вечір з друзями в Бердянську, пляшка Єґермейстера на столі, сонце в лікерних чарках, джаз і відчуття неминучої дальньої дороги.

Євген Георгієв, 28 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 17. На порозі

Завтра нас чекає останній день учебки. Опівдні відбудеться розподілення, і ми роз'їдемось по військових частинах. 

Речі вже були в баулах. Із собою, крім  мильно-рильного, взяв ще ліки та засоби для надання медичної допомоги пораненим. Аби вистачило на перший час.

Улюблені джинси, футболку та кеди (все, що залишилось в мене від колишнього життя), запакував, щоб відправити окремо. Коли ще згодиться?

Пакуючи цивільні речі, пригадав, як півтора місяця тому, виїжджав із Бердянська.

Про моє рішення їхати, тоді знали одиниці. В жіночій консультації, на робочому столі, я лишив записку з останніми розпорядженнями. Сусідам сказав, що їду у відпустку.

Далі жити в окупованому Бердянську було нестерпно, ви це і самі знаєте. До того ж виїхали або збирались, майже всі мої близькі та рідні.

Залишався останній друг, Саша. Він приїхав попрощатися зі мною і машиною підвезти до автобуса.

Взявши лише саме необхідне, я кинув останній погляд на спустошений дім, підхопив на руки Жасмін і сів в машину.

- Саня, до вирушення ще є час, проїдьмося по місту, - попросив я товариша. Він мовчки кивнув головою і рушив з міста.

За вікном, один за одним, почали з'являтися знайомі з дитинства пейзажі, милі серцю "наші" місця. Оглядовий майданчик на горі, автовокзал, ліцей, парк Шмідта, педінститут, Азовський проспект.

Бердянськ не хотів відпускати мене, а я його, але час прийшов.

Євген Георгієв, 28 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 18. Розподілення

Я був добре підготовлений. Ніяких прохань розподілитися до тилової частини подавати не став. Підключати зв'язки, теж. Будь-що-будь.

Враховуючи спеціальність - акушерство і гінекологія, потрапити в госпіталь мені також не світить. Найімовірніше, моє місце - посада лікаря в медичному пункті звичайного піхотного батальйону.

Абсолютно невідомим залишалось лише географічне місце несення служби.

На той час, було кілька місць на мапі України, де ніхто не хотів би опинитись. Піски, Мар'їнка, Авдіївка, але найстрашніше було потрапити в Бахмут.

16 серпня в 12.00 нас зібрали в великій навчальній залі, щоб нарешті, довести наказ головнокомандувача. Полковник, сухим протокольним голосом, почав зачитувати прізвища і місце дислокації військових частин.

- Ткачук, Одеса. 

- Мацак, Хмільник...

Командир читав і кожен курсант, почувши своє прізвище, вставав, напружено прислухаючись.

- Криворучко, Авдіївка.

- Полупан, Яворів...

Ті, що отримали вирок, видихали з полегшенням або навпаки, втрачали лице.

- Касімов, Краматорськ

- Забудовський, Мар'їнка...

Зачитування тривало декілька хвилин, а нам здавалось вічністю.

- Вілков, Авдіївка

- Вощук, Львів...

Залишився останній аркуш.

- Соломатин, Чернігів.

- Георгієв, Бахмут.

                            Євген Георгієв, 29 вересня 2023 #Щоденник_лікаря

Bachmut district

Сторінка 19. Піздатий.

- Командире, старший лейтенант медичної служби Євген Георгієв прибув у частину, - доповів я, передаючи комбату документи.

Лях, не встаючи з крісла, передивився папери.

-Ещё один Помошник Смерти? - так він називав всіх медиків.

-Наоборот, - заперечив я.

-Кто по специальности?

-Акушер-гинеколог.

-Пиздюк значит. Где работал на гражданке?

-Бердянск, заведующий женской консультацией.

-Командовал? - з недовірою, процидів крізь зуби комбат, - Работы по специальности тебе не обещаю, Пиздюк. Так что-ли тебя называть?

-Нет, если так, то называйте меня Пиздатый. 

Євген Георгієв, 3 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Євген Георгієв с Евгением Георгиевым.

3 д.  · 

#Щоденник_лікаря

Сторінка 20. Підвал

Якщо ви не знаєте, люди на лінії зіткнення живуть, як кроти, під землею. Постійно. Під землею. Всі люди. Я, наприклад, цього не знав.

Медпункт наш теж розмістився під нею. У підвальному приміщені без вікон та дверей.

Сказати, що умови були антисанітарні, це не сказати нічого.

Там і тут - купи сміття, зі стелі звисає доісторичне павутиння, під ногами магістралі каналізаційних труб та екскременти невідомих тварин.

Тьмяне світло від поодиноких ламп та ліхтариків, висячих на дротах, освітлює простір лише на пару кроків вперед, далі - непроглядна темрява.

- Ось тут ми живемо і працюємо. - сказала Олена Соболь, начальник медичного пункту, і привітно посміхнувшись, додала, - Влаштовуйтесь зручніше.

"Якщо жінка пристосувалась, теж зможу" - подумав я, і підсвічуючи собі телефоном, почав розкладати речі на вільному від бруду місці.

Євген Георгієв, 4 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 21. Час на нулі

Найдовший в моєму житті день, поволі наближався до півночі. Втомлений, я зняв з себе бронік, кинув на землю армійський каримат і, не роздягаючись, поліз у спальник.

Геть не вірилось що ще вранці, я був у Дніпрі, у звичному людському середовищі. Де прокидаються у своїх ліжках, п'ють ароматну каву, посміхаються, обіймають близьких і поспішають по буденних справах.

За лічені години все кардинально змінилось. Я наче потрапив у зовсім іншу реальність.

Нескінченні вибухи, кров, крики, сповнене запахом гару повітря. Куди не кинь оком, повсюди руїни та вирви. Виснажені люди виживають, ховаючись в підвалах своїх понівечених будинків.

Секунди тут мають величезну вагу, хвилини очікування перетворюються на години, а дні такі довгі, що здається Земля назовсім перестала обертатися.

"Це все тимчасово, максимум місяць, два", - подумав я, повернувся обличчям до стіни й накреслив на ній коротку риску. Почався мій відлік часу на нулі.

Євген Георгієв, 5 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 22. Жінка на війні

Мене все життя оточують жінки. Робота в жіночій консультації, сім'я, дружина, донька, навіть обидві мої собаки - сучки.

І на війні я примудрився потрапити в підрозділ, де було аж дві жінки - явище для переднього краю не тривіальне.

Та ще й жінка-командир!

Знайомство з нею відбулося одразу після мого прибуття в батальйон.

- Олена Соболь, - вітаючись, начмед протягнула мені свою руку, - будемо на "ти"?

- Мені дуже приємно, - відповів я, і потиснув їй руку у відповідь.

Це дійсно, було дуже приємно, в такому моторошному місці, тримати у своїй руці ніжну жіночу руку. Ба більше, жінки молодої та вродливої.

Взагалі-то, жінка на війні, то історія варта окремого оповідання. Їм тут в рази важче, але вони стоять, не скаржаться, працюють на рівні з чоловіками.

Ми бережемо їх, як можемо, бо це дійсно скарб - жінка в підрозділі.

По-перше, це красиво. Війна війною, а будь-яка дівчина намагається виглядати привабливо. І це радує щодня.

По-друге, вони притягують чоловіків з інших підрозділів, які радо носять їм усілякі смаколики і подарунки. З чого і нам перепадає.

По-третє, це додатково мотивує нас, чоловіків, стежити за собою та порядком навколо. І взагалі, бути Чоловіками.

- Не очікував побачити в цьому місці таку красиву жінку, - почав було я, коли ми вийшли від комбата.

Соболь підсвітила ліхтариком темний підземних ход і, залишивши без відповіді мій комплімент, зробила крок вперед.

- Обережно, далі мусимо йти нахилившись. Дивись під ноги.

Розуміючи, що не всі слова тут доречні, я мовчки пішов за нею слід у слід.

А комплімент, сподіваюсь, вона оцінила, просто не подати знаку.

Євген Георгієв, 6 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 23. На поверхні

Наш дім, точніше те, що від нього залишилось, стояв на пагорбі, окрай містечка. Два перші його під'їзди згоріли вщент, але той, що над нами - більш менш зберігся.

Це я роздивився тоді, коли вперше, з цікавості, в супроводі фельдшера Толі, піднявся на поверхню.

Все навколо було всіяно уламками, битим склом та камінням. Біля входу красувалась величезна вирва діаметром 10 метрів завбільшки та глибиною у два людські зросту.

Трохи далі, корпус від 300-мм Смерча, ще далі - декілька корпусів від Граду, потім знов вирви, знов корпуси ракет і так далі, скільки сягало моє око.

В жодному сусідньому будинку не було вцілілого вікна, всі фасади посічені, а дахи пробиті мінами.

- Смертельно небезпечне місце, Вам краще триматись якомога далі, - звернувся до мене Толік, вказуючи на нерозірвану ракету, що стирчить з землі.

Я розумів, але тягнуло підійти ближче.

- Коли ще таке побачиш? Сфоткай мене, -  сказав я, протягуючи Толіку свій телефон.

- Жутко Інтєрєсно! - погодився мій екскурсовод і зробив пару кадрів. На згадку.

Євген Георгієв, 7 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 24. Перший виїзд

- Триста! - розрізав нічну тишу, голос чергового. - Екіпаж в готовність!

Ми вскочили на ноги, наділи броню, схопили аптечні сумки та - до машин!

Їдемо з вимкненими фарами, ледь розбираючи напрямок. По дорозі дізнаємось про обставини поранення.

Саперний взвод чергував на мосту через річку, щоб у разі прориву противника, одразу той міст підірвати. Але вибухівка здетонувала передчасно. Поранених відтягнули у бліндаж, де ми їх і знайшли. 

Треба сказати, що свій перший виїзд я уявляв так: приїхати, подивитись, повчитись, особливо не втручаючись, посильно допомогти. Проте, начмед була іншої думки.

- Беріть осколкового в ногу, - сходу розпорядилась Соболь, сама зайнявшись другим тяжким пораненим.

Фельдшер Толік зняв зі спини свій наплічник, готуючись до моїх наказів.

Сперечатися часу не було. Я дістав ножиці, рішуче розрізав просякнуту кров'ю штанину бійця і... вперше побачив справжню бойову рану.

"В критичній ситуації ти не піднімешся на рівень своїх очікувань, а впадеш до рівня своєї підготовки" - слова, які я собі повторював в учебці, доводячи до автоматизму напрацьовані навички.

- Ось, здається, і сталося.

Визначивши місце кровотечі я, машинально притиснув однією рукою пошкоджену судину, іншою - почав туго тампонувати раньовий канал. Порожнина виявилась настільки глибокою, що ледве вистачило довжини 3-х метрового бинта і моїх пальців.

- У вену грам Гемотрану, підключай фіз. розчин, - як на навчанні, скомандував я фельдшеру.

- Плюс-плюс, - відповів Толік, не скриваючи задоволення чіткими діями новачка.

За лічені секунди кровотеча була зупинена і ми перемикнулися на інших поранених.

Повертаючись назад зі свого першого виїзду, я зрозумів одне, що нічого критичного для гінеколога на нулі немає. Пологи приймати набагато складніше. Головне - бути готовим.

Євген Георгієв, 9 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 25. Обстріли

Під перший "обстріл" я потрапив ще по дорозі у військову частину. Стріляли тоді чи ні, я вже не пам'ятаю, але побачивши, як усе навколо горить, чомусь вирішив, що нас накрили запальними фосфорними снарядами.

- Хто боїться, у того в очах двоїться. Це хтось недопалок кинув, ось в полі стерня і загорілась, - посміхаючись заспокоювали бувалі.

Згодом, почав краще розбиратися в боєприпасах.

Міна, наприклад, летить навісом і поки свистить у повітрі, встигаєш застрибнути в укриття. Постріл з танка більш підступний. Тишу розриває гучний вибух, а звук пострілу, навіть не чутно. Це через те, що швидкість снаряда, значно перевищує швидкість звуку.

Перші дні, пригинаєшся від будь-якого пострілу, але згодом, починаєш відрізняти приходи (стріляють по нас) і виходА (стріляють наші).

- О, приход.

- Та де там! Оно, дивись, білий дим піднявся. Значить, то був вихід.

- Або Папу Римського обрали, - жартуємо ми, коли вибухає далеко.

Коли прилітає близько, десь за 50 - 70 метрів, стає не до жартів. Стіни та дах здригаються, в укриття влітають клуби пилу, зі стелі сиплеться штукатурка.

Буває, що вибухає все ближче і ближче. Наче пристрілюються. Всі завмирають в напрузі. Здається, ось-ось поцілять в укриття і все...

Це час молитов. І сфінктерів.

Євген Георгієв, 10 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Друзі, наступна серія коротких нотаток буде присвячена виключно солдатському побуту. 

Звісно, щоб відчути його колорит повною мірою, треба бути тут особисто. Менше з тим, я спробую передати це сторінками мого щоденника.

Заварюйте каву і вмощуйтесь зручніше.

Євген Георгієв, 11 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Побут

Сторінка 26. Ліжка

Ліжка, в людському розумінні, у нас відсутні. Спимо хто на кариматах, хто на матрацах з покинутої лікарні. Спальник заміняє комплект постільної білизни.

Лягаємо одягненими, щоб завжди бути напоготові. Тож, блохи й постільні клопи, яких тут безліч, не дуже дошкуляють.

Але бували випадки коли комахи, вночі, залазили в носа, у вушний прохід, в інші отвори. Дуже неприємно, скажу я вам, від цього прокидатися.

Після повернення додому, буде важко лягти спокійно в ліжко, особливо без одягу. Як би не довелося звертатися за допомогою до психологині.

Євген Георгієв, 11 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 27. Туалет

Повсякденні справи тут потребують не аби яких зусиль. Почистити зуби крижаною водою, винести сміття під наглядом безпілотника, навіть сходити в туалет!

Відчуйте, наскільки по-різному відбуваються буденні події у вас там, і тут - на нулі.

У цивільному житті: Хочеш в туалет - йдеш в туалет.

На війні: Хочеш в туалет - одягаєшся тепліше. Береш ліхтарик. Береш туалетний папір. Береш воду. Перевіряєш, чи нема обстрілів. Перебіжками дістаєшся нужника. Двері не зачиняєш. Оглядаєшся, оголяєшся, сідаєш. 

Над тобою, в небі, дзижчать та блимають червоними очима ворожі дрони, лунають постріли, рвуться снаряди, летять ракети.

А ти, один, сидиш серед холодних руїн, такий беззахисний та винятково вразливий і пригадуєш, як переймався інший, дійсно відважний та епічний воїн, коли його було поранено в голу дупу саме в такій позі. 

- Усі, як нормальні люди, трьохсотяться на позиціях, на бойовому чергуванні, а я... Дуже вас прошу, не пишіть нічого про обставини поранення.

Я обіцяв не писати. Але ж це, усього-на-всього мій щоденник.

Євген Георгієв, 11 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 28. Їжа

ЗСУ-шну їжу ми отримуємо раз на тиждень. Звичайне наше меню складається з круп, овочів, макаронів, м'яса, яєць, рибних консервів і тушкованки.

Готуванням займається надобдарована, в кулінарному сенсі, особа. Тут, кому як пощастить. Нашому підрозділу, дякувати богу, з кухарем дуже пощастило.

- Навіщо добре годувати піхоту? Піхота довго не живе! - з гіркотою каже наш кухар, коли продуктів привозять мало.

Буває, за бажанням, готуємо по черзі. Калорій вистачає, не вистачає різноманіття. Тоді, ми додаємо його самі. Виїжджаємо в найближче місто і скуповуємо все, чого душа бажає.

Так, на нашому столі з'являються свіжі салати, йогурти, бутерброди з ікрою, сьомга, фрукти та тістечка.

А ще, багато чого передають волонтери. Короче, не хвилюйтесь, ми тут добре натоптані.

Євген Георгієв, 11 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 29. Душ

Спочатку ми милися на дворі. Бутлі води, підвішені на деревину, чудово прогрівались на сонці. Замість мочалки та мила, користувались одноразовими серветками.

Але це душ сезонний. Як стало холодніше, ми почали митися в підвалі. Воду вже гріли в чайнику.

Особисто мене, понад усе напружувало не відсутність гарячої води та шампунів, а те, що митися доводилось у всіх на очах.

Коли почав промерзати й підвал, стало нестерпно холодно, ми були вимушені щось вигадувати та спорудили гідробокс. Ну як, гідробокс, майже! Душова кабіна, але без води. З відром та черпаком.

- ВІДРО-бокс! Оце вже рівень! - сказав я і першим поліз митися.

Умовно чисто, відносно тепло, майже інтимно. Навіть, тягне щось заспівати.

Євген Георгієв, 11 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 30. Погріб

Нещодавно науковці провели експеримент з вином: частину пляшок зберігали в погребі, частину в шафі. І виявилося, що вино в шафі псується в 4 рази швидше, ніж в погребі.

Цікаво, чи спрацює це і на людях? Бо ми майже безвилазно сидимо під землею, а пил за добу збирається такий, що людина стає схожа на пляшку дорогого вина.

В цьому "затишному" місці, мені доведеться провести ще хто зна скільки часу. Друзі, почав за вас хвилюватися, а що, як я повернуся звідси ще ігристим, а ви будете вже всі геть зіпсовані?

Ну ж бо, тримайтесь там!

Євген Георгієв, 11 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 31. Руки в теплі

Мої перші дні роботи військовим медиком, додали впевненості. Втім, я все ще хвилювався через свою профпридатність.

Вагітних, як і хворих гінекологічного профілю, в батальйоні не було. Натомість вистачало поранень і навички роботи з ними, треба було здобувати майже з нуля.

Багаж моїх лікарських знань, тут виявився зовсім нікчемним. Ані моя голова, ані руки все ще не стояли так, як треба! Це мені помітно заважало.

- Якою б важкою не була робота, спробуй відшукати те, що допоможе тобі її полюбити, - запевняла мене начмед Олена Соболь, - і працювати стане одразу набагато легше.

Треба було знайти спосіб, якнайшвидше адаптувати мої колишні вміння до військових умов. І я цей спосіб знайшов!

Проаналізувавши дещо, я помітив, що глибока, слизька і тепла, а часом і важкодоступна вогнепальна рана, чимось схожа на... вибачте, жіночу вагіну.

Порівняння, згоден, що шокує, але воно надихнуло.

В мене більш ніж двадцять років досвіду роботи в "органах". Так, я в них почуваюся впевненіше, аніж риба у воді! До чого мені тут ще адаптуватись?

Так, швидко подолавши психологічний бар'єр, я знайшов ужиток своїм колишнім здібностям, і, не гаючи часу, опанував все, що потрібно для допомоги пораненим.

- Радо вітаю в команді! - знімаючи медичні рукавиці, схвально сказала мені начмед. - В тебе непогані руки, так тримати!

Євген Георгієв, 16 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 32. Позивний.

Тут мала бути епічна сторінка мого щоденника. Як не крути, позивний це друге ім'я. Ім'я, отримане за героїчний вчинок, або видатну рису характеру. 

Щось гучне, мужнє, як от Посейдон, або навпаки, загадкове - Маестро. Можна містке - Азов, чи символічне - Тризуб. 

В гіршому випадку, щось медичне - Скальпель або Док. 

Я міг би назватись Болгарин, Клєвєр навіть Піздатий.

Але я... Іванич. Парам-парам-пам. Всьо.

PS. Зауважте, всі імена, позивні, назви населених пунктів та інші топоніми, з міркувань безпеки, змінені.

Євген Георгієв, 17 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 33. Важки хвилини.

Ми виїхали на порятунок "дружніх" - двох колег-медиків з нацгвардії. Вони підірвалися на міні, дивом залишившись в живих.

Почали надавати їм допомогу, і самі потрапили під обстріл.

Ворог таке часто робить. Використовує поранених, як наживку. Тільки-но підходить група еваку, по ній одразу починають працювати зі всього наявного озброєння. А "коробочки" (машини) з червоним хрестом, взагалі, для підарів - мішень номер один.

Від обстрілу ми сховалися в найближчому укритті. Допомогу пораненим продовжили надавати вже там.

Крики, пил стовпом, вибух за вибухом, а ми увімкнули ліхтарики та працюємо.

Вдалося стабілізувати обох. Але поранення тяжкі, потрібна термінова евакуація. Доповідаю черговому:

- Лях, Лях, я Іванич, коробочка на виїзд, - запрошую я дозвіл штаба.

- Мінус.

Не дають. Треба чекати на паузу між обстрілами. Такі паузи завжди є, лише б цього разу скоріше!

- Лях, Лях, я Іванич, дайте дозвіл на виїзд.

Знов відмова. Спливають дорогоцінні хвилини. Біль від ран, після знеболення не зникає, а лише притуплюється.

- Ти потерпи, не думай про ранєніє, - заспокоює бійця досвідчена фельдшериця Поліна, - все поправимо. Тобі ще женитися треба. От тоді й будеш скаржитись!

Гумор, який би він не був, розряджає тяжку атмосферу і важки хвилини починають бігти швидше.

- Лях, я Іванич, чекаю дозвіл на виїзд.

- Плюс, плюс.

Нарешті! Обстріл припинився, ми винесли поранених і коробочка з ними полетіла до шпиталю.

Євген Георгієв, 18 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 34. Капелан.

Це був день, коли наші брали Ясногорівку. Було багато поранених. Один з них, наш батальйонний Капелан. Позивний такий, взагалі-то, він по посаді старшина.

Не встигли ми його евакуювати, як він повернувся. 

Таке буває, коли після обстеження, поранений не потребує подальшої госпіталізації. Але ж це не той випадок, рани у Капелана були доволі серйозні.

- Я відмовився лікуватися в госпіталі. Саме заживе! - пояснив він нам своє раптове повернення.

Степан Капелан, людина з невичерпним запасом оптимізму та віри. Він завжди в усьому покладається на божий захист. Через це, лікуватись не любить.

Я це знав, але мусив передивитись його ще раз. Рвана рана на шиї, була вкрита свіжими кров'яними згустками. При спробі чимось її обробити, знов починала рясно кровити. На руці - наскрізне поранення з рівними краями, без значної кровотечі.

Оглянувши Стьопу, я вирішив, що в разі адекватного лікування, в принципі, можу впоратись сам, без хірургів.

- Іванич, зі мною все гаразд, це ж лише подряпини. Не треба нічого робити.

- Які ще подряпини?! В тебе сонну артерію через дірку видно! - довелось трошки його настрахати, щоб Капелан здався на нашу милість. 

Рану на шиї я обробив і обмежився остаточною зупинкою кровотечі. На руку наклав шість швів і акуратно закрив краї "наглухо", як звик робити в гінекології - красиво.

Це було моєю помилкою. Річ у тому, що будь-яка вогнепальна рана, апріорі забруднена, і в ній варто залишати отвори (дренажі) для очищення.

Дійшло це до мене наступної доби, коли Стьопина рука почервоніла і набрякла. Почався тривожний період виходжування.

- Почуваюся "супер!",  все буде добре! - повторював Капелан, щодня бадьоро ходячи на перев'язки. 

А я, щодня, вагався - розпускати шви чи ні, і дорікав собі: "Навіщо взагалі туди поліз! Хірурги відфутболили й сплять спокійно".

Так минув тиждень тривожних очікувань. Пора знімати шви. Рука Капелана мальви краще, але не так щоб добре. Я переймався, що все розвалиться, щойно я зріжу нитки. Але виходу нема, я взяв пінцет і ножиці. 

Знімаю перший шов - тримає, наступний - тримає. Так, один за одним, я зняв всі.

- Ага, Іванич! А я ж Вам казав! З божою поміччю, завжди все добре закінчується.

- Авжеж! З божою поміччю, - і додав я вже про себе, - і з кінськими дозами антибіотиків!

Євген Георгієв, 19 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 35. Перший орк

У вересні, коли з нами стояли медики харківського "Кракена", їхні штурмовики захопили в полон кадирівця, і по рації сповістили - везуть до нас.

Почувши це, водій-санітар "Кракенів" різко підскочив, схопив замість аптечки кувалду і з нею вибіг зустрічати гостя. Дивлячись, як він розминає м'язи, я уявив, ЩО зараз може відбутися, і мені стало ніякове. 

Безумовно, це ворог. Та все ж, до біса, таке робити не можна! 

Як побратима зупинити? Хтозна, скільки зла, особисто цьому хлопцю, принесли орки? Відібрали дім? Вбили товариша? Зґвалтували доньку?

На щастя, цей полонений до нас так і не доїхав, тому, я не скажу, що з ним сталося. Але можу розказати про іншого.

Його привезли ввечері. Шкутильгає, прострілена нога затягнута турнікетом, штанина, від ременя до берця, наскрізь просякнута кров'ю. Ми підхопили його, і хутко до машини.

По дорозі, помічаю - щось не те, руки в нього зв'язані, очі заліплені скотчем... і до мене доходить - твою мать, це ж підар! Стоп евакуація! 

Всю необхідну медичну допомогу ми йому звісно надали та, коли його життю вже нічого не загрожувало, передали фахівцям відповідного профілю.

Що я відчував? Жодної ненависті чи злості. Тільки огида, як до розчавленого таргана. 

До речі, цей Андрюша вижив, і став зіркою українського ютуба (link скину в коментар).

Його потім обміняли й він давав ще не одне інтерв'ю. Вже в росії. І знов, та сама маячня про укронацистів, бандерівців, бла-бла-бла. 

Таргани мають бути розчавлені. Їбаште їх, пацани!

Євген Георгієв, 20 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Сторінка 36. Втома.

Ми всі втомлюємось, це нормально. В кожного є своя межа.

Втомлюємось від комендантської години та повітряних тривог.

Від тривалого очікування за кордоном.

Хтось, дуже втомився ховатись від повісток. 

Наприкінці осені втома дістала і мене. Опинився, як то кажуть, "не в ресурсі".

Рано чи пізно, це мало статися. Підвальний побут, нескінченні обстріли, безсонні ночі, бруд, кров і втрати, втрати, втрати...

Ще й оце цілодобове відчуття, що будь-якої миті, тебе запросто можуть вбити.

Пригадую як щовечора, перш ніж заплющити очі, я дивився на стелю і розмірковував: "Як після вибуху, складуться бетонні плити перекриття? Де покласти запас води, щоб рукою можна було дотягнутися, коли причавить? Куди, в разі чого, повзти на вихід?".

Я не фанат психологів, але восени 2022 року, вони б мені точно не завадили. Та де ж їм було взятися в нашій дірі? Тож, я витягував себе сам. Спорт, шоколад, короткострокові плани та цей щоденник.

Наче допомогло, чого і вам бажаю.

А як ви боретесь зі втомою?

Євген Георгієв, 20 жовтня 2023 #Щоденник_лікаря

Скільки ще сторінок

Скільки ще сторінок буде в #Щоденник_лікаря?

Обіцяю, буду писати, поки триватиме ця клята війна. Поки вірю в те, що потрібен, що здатен щось змінити, когось підтримати, комусь допомогти.

Звісно ж, хочу швидше перегорнути його останню сторінку!

Хоча, мені здається, всі слова і так вже написані, ми мусимо лише наблизити той час, коли зможемо прочитати:

... Він узяв в руку телефон, набрав по пам'яті її номер і промовив:

- Моя кохана, ти чуєш? Ми перемогли. Повертаємось у Бердянськ!

Євген Георгієв, 21 жовтня 2023

Продовження Щоденник лікаря 37-