Сторінка 52. Руський мир

Місто-примара, в якому я опинився, на сто відсотків зруйноване. Не так як Бахмут, Мар'їнка або Авдіївка, але жодного вцілілого будинку не знайдеш. А ще не так давно, це було квітуче поселення з дитячими садочками, школами, магазинами та бібліотеками. Таке, в якому, напевне, зараз живете ви.

Життя пішло з цього місця. Світло, вода, опалення та інші блага цивілізації тут теж відсутні. Для армії це нормально, бо ми автономні. А от для цивільних.

Вони досі живуть поруч, вважай - по-сусідськи. Вже не щасливими родинами, а переляканими купками в своїх розвалених хатах та підвалах багатоповерхівок.

Дарма їх вмовляють виїхати рятівники, місцева адміністрація, волонтери. Тут їх досі залишається не менше сотні, а може й тисяча, хто рахує?

Руські, не розбираючи, так само винищують їх фізично. Майже кожний артилерійський або авіаналіт закінчується жертвами серед місцевих.

Ми їх підгодовуємо, лікуємо, витрачаючи  час та сили, і часто, ризикуючи власним життям, евакуюємо з під обстрілів. А вони - чекають "визволителів" і, по-сусідськи, нишком, наводять на нас ворожі ракети.

Захистить свої міста зараз, поки до них не дістався руський мир. Не чекайте.

Нагадую, більше контенту в моєму телеграм-каналі https://t.me/clever_doc

Євген Георгієв, 2 січня 2024 #Щоденник_лікаря

Сторінка 53. Хороший русский

Час від часу, нам привозять загиблих росіян. Буває цілими, буває по частинах - відпрацьований, не потрібний своїй Родінє біоматеріал.

Одного такого я запам'ятаю назавжди. 

Пролежав він в сірій зоні не менше місяця, і руські, маючи можливість витягнути, як то часто буває - просто кинули його тіло на узбіччі.

Звісно, від нього майже нічого не залишилось, окрім деяких, дуже цікавих речей: армійський жетон без імені та прізвища з написом "ВС РОССИИ", медальйон зі свастикою, та в кишені - збірка віршів Пушкіна.

- Іванич, це кого нам привезли? - перепитав фельдшер, оглядаючи тіло.

- Тятя! Тятя! Наши сети притащили мертвеца! - продекламував я.

- Шо-шо? Шо це ви сказали?

- Нічого. Це Олександр Сергійович Пушкін сказав. Великий русский поэт. Копайте яму...

Росіяни, вам більше ніколи не підкорити Україну, ані своїми солдатами, ані пушкіними, забудьте. Все що вас тут чекає - це сконати безіменними в найближчій придорожній канаві. Подумайте про це. 

Фото вам на згадку, виродки. Але ж дивиться, не переплутайте, нацисти - це ми! Смерть ворогам!

Євген Георгієв, 3 січня 2024 #Щоденник_лікаря

Чужа сторінка.

Цю публікацію маловідомого в фейсбук користувача я побачив в стрічці багатьох своїх друзів. Вона набрала 1000+ репостів і її продовжують поширювати.

Тож, про що сторінка?

Чоловік сидить в кафе у Львові, в закритій позі, пригноблений, з опущеними додолу очима, гортає стрічку новин і задається екзистенціальним питанням:

- ЗА ЩО???

- О! Це одвічне питання всіх безневинних жертв перед закланням!

В той час, як сотні тисяч українців на війні ризикують життям, гинуть, без жодних екзистенціальних криз, твердо знаючи заради чого.

Бо ворог вдерся в наш дім. Він погрожує нашим родинам, знищує наш народ і ми мусимо його зупинити, більше нема кому.

Цей чоловік продовжує сидіти в затишному кафе, і ніяк не зрозуміє...

Та навіть якби й БУЛО ЗА ЩО - до біса! Козаче, не дай себе зганьбити! Встань і дай відсіч, поки остаточно не перетворився на жертву.

ЗА ЩО - лексика терпил, ЗАРАДИ ЧОГО - мотив переможців!

Євген Георгієв, 3 січня 2024 #Щоденник_лікаря

Сторінка 55. За Фрейдом

Сновидіння, яких я раніше майже не бачив, на фронті сняться ледь не щоночі. Різні. Тривожні, дратівливі, еротичні, кошмарні. Здебільшого, всі вони короткі й чорно-білі.

На війні спиш чуйно. То щось вибухне, то привезуть пораненого, то просто - хтось гуркне дверима і ти вже на ногах. Сон поверхневий, і побачене швидко запам'ятовуєш.

Часто сниться Бердянськ. Наче ходиш знайомими місцями, бачиш знайомі будинки, але щось не те. Буває йдеш дорогою до дому, а приводить вона тебе у зовсім невпізнане місце, і розумієш, що ти вже не в рідному місті, десь інде. Навколо чужі люди, якісь ворожі. З'являється колючий страх - як в окупації!

Намагаєшся піти, поспіхом ховаючи обличчя, але ноги не йдуть! Тривожні видіння з минулого, яких хочеться позбутися й найскоріше прокинутись, не відпускають. 

Кажуть, багатьом сниться Бердянськ вже звільнений. Заздрю, бо я жодного такого сну ще не бачив. Але дуже б хотів. Хотів би побачити своє красиве, рідне, вільне українське місто. Бодай уві сні.

Євген Георгієв, 13 січня 2024 #Щоденник_лікаря

Сторінка 56. Афірмації

Ви читаєте афірмації? Сьогодні зранку у мене була така:

«Зі мною відбуваються чудові події. Мені завжди щастить і я опиняюся у потрібному місці у потрібний час».

Дійсно, чи можна знайти для 49-річного лікаря акушера-гінеколога, депутата облради, кращого місця на світі?

Хіба що Авлос або Кринки.

Це я кажу зараз абсолютно серйозно, без іронії. Бо ті, хто уявляє собі військовий обов'язок пеклом, дещо помиляються. Так, звісно, тут важко й у фізичному сенсі, і морально, так, тут дуже небезпечно. Але все під силу.

І навіть, маючи можливості, я не проміняв би зараз свій Рай на Амстердам чи Калгарі. Точно ні! Принаймні, поки триває ця війна.

Бо вона закінчиться, і закінчиться нашою перемогою, і щось буде Після. Буде знов вирувати життя, будуть народжуватись діти, і ми мусимо пройти наш шлях з честю. Не ховаючи лице, не мучачись від питання: "А що я робив, коли знищували мій народ?".

Я щасливий, через те, що знаю відповідь. А ще, через моїх батьків, яки мене так виховали, через підтримку друзів і рідних, через побратимів, що йдуть зі мною поруч.

Так, я не маю келиха вина ввечері у родинному колі, забув про теплі обійми, душ та чисте ліжко, багато чого не маю.

Але я Щасливий! Я на своєму місці. Бахмут - рай!

Євген Георгієв, 14 січня 2024 #Щоденник_лікаря

Сторінка 57. Мама

Вона була з російського міста Іваново - города невест. В роки розквіту СРСР приїхала з сестрами на літній відпочинок на берег Азовського моря і закохавшись в молодого красивого болгарина, на ім'я Іван, залишилась в Бердянську на все життя, створивши не лише власну сім'ю, а й найсучаснішу, на той час, родопомічну службу в місті.

Ніна Нікандрівна Георгієва. Її знали як висококласну професіоналку, чуйну та чудову людину.

Мама пішла у засвіти два роки тому, напередодні масштабного вторгнення росії, до останнього дня відчуваючи себе русским человеком з українським паспортом.

Інколи я думаю, як війна, окупація та моя служба в ЗСУ могли б вплинути на наші стосунки.

Сподіваюсь, мама мене зрозуміла. Безумовно, переживала б за долю своєї дитини. Я б теж, дуже переживав за неї. Було б важко підтримувати зв'язок, допомагати тобі, але я б зміг, впевнений, знайшов би можливості. І ніколи б тебе не покинув. Але ти пішла.

Мамо, я безмежно вдячний тобі за все, що ти мені дала. Спочивай з миром. Люблю тебе. Твій син, Женя.

Євген Георгієв, 17 січня 2024 #Щоденник_лікаря

Сторінка 58. Чотири. П'ять. Нуль

Одинадцять еваків за добу! Це був важкий день. Я скидаю бронік, взуття, прокручуючи за інерцією в голові деталі крайнього виїзду і сподіваюсь, що по роботі на сьогодні вже все.

- Луцьк, Іванич дома, - доповів я, ставлячи рацію на зарядку.

- Іванич, плюс, - прийняв мою доповідь 

черговий.

Рація почала неквапливо блимати індикатором заряджання.

- Панда я Луцьк. Обстановка?

- Луцьк, я Панда, обстановка 4.5.0

- Панда, плюс.

Це почався звичайний нічний погодинний радіообмін між штабом і підрозділами - перевірка обстановки.

- Луцьк, я Майор, 4.5.0

- Майор, плюс.

У Майора все нормально. Зараз буде доповідь Атома, і так, один за одним, всю ніч, аж до самого ранку. Лежиш, крізь сон слухаючи цю завчену перекличку.

- Атом, я Луцьк. Обстановка?

- Луцьк, я Атом, 4.5.0

- Атом, плюс.

Спочатку, до ціх голосів було тяжко звикнути, але згодом, монотонні переклички стали моєю колисковою. Очі заплющюються, підступає дрімота. Наступний Знахар.

- Знахар, 4.5.0

- Знахар, плюс.

Десь, ще було чутно поодинокі глухі вибухи згасаючого бою, а я, зігрівшись в спальнику, хотів лише одного - перш ніж відключитись, подумати про щось хороше. Про теплий морський пляж або апетитну вечерю в ресторані. Як раптом, тембр радєйки змінився.

- Кухня, Кухня, я Луцьк. Обстановка?

- ...

Тривожні нотки в голосах з рації, відчуваєш миттєво. Вони здатні висмикнути тебе з найсолодшого сну. Так викликають лише коли щось трапилось, як-от зараз - "Кухня" не виходить на зв'язок. Черговий викликає повторно.

- Кухня, Кухня, Кухня, я Луцьк, прийом. Як  чуєш мене? Обстановка?

- ...

Мовчить. Точно, щось не так. "Кухня" - це передова позиція другої роти, звідки щойно лунали вибухи. Уява починає малювати жахливі картини. Адреналін в крові прискорює серцебиття, рухи стають чіткими, м'язи мимовільно напружуються.

"Да скільки ж можна!", - буркочу я собі під ніс, вилізаю зі спальника і шнурую берці. Тіло та розум за лічені секунди з розслабленої ніги перейшли в стан боєготовності. Екіпаж теж. Стоїмо, чекаємо від рації наказу на виїзд.

- Кухня, кухня, я Луцьк, - вкотре настирно викликає черговий.

- ... Луцьк... пшшшшш..., Луцьк, пшшш... Кухня на прийомі... пшшш.., - хрипло пролунав динамік у відповідь.

- Кухня! Обстановка?!

- Обстановка... Чотири... пшшш.. П'ять... пшш... Нуль.

Нарешті, бл@дь! Де ж тебе носило??? Курва ти, а не Кухня!!! Чотири. П'ять. Нуль!

- Плюс, плюс. Доповідь по обстановці надавати своєчасно!

- Плюс, пшшш... плюс.

Євген Георгієв, 24 січня 2024 #Щоденник_лікаря

Shorts. По шию.

Оглядаю бійця з проблемною шиєю Остеохондроз. Такий діагноз тут у кожного першого, бо статичні навантаження, бронік, каска, кілограми БК - усе це відбивається на хребті.

Все з ним перепробував. І таблетки, і уколи, і пластирі, і блокади. Невропатолог пропонує операцію. Але боєць і думати про те не хоче - рішуче налаштований продовжувати служити.

Звісно, як десь переохолодне або навантажить себе зайвим, одразу потрапляє до нас.

- Іванич, рятуйте.

- Шо, опять шию заклинило?

- Ага.

- Не можна стільки тягати на собі. Тобі, взагалі, ні от ето вот фсьо надо, а нормальна реабілітація, басейн, масаж, грязелікування.

- Лікарю, я напевно, зупинюсь на грязях. Хай чого, а її у нас в окопі - як раз по шию!

Євген Георгієв, 26 січня 2024 #Щоденник_лікаря

Сторінка 59. Забобони

В армії купа забобонів. Деякі навіть перейняли цивільні, наприклад, казати "крайній" замість "останній".

Ще є прикмета - в будь-якому укритті, біля входу, завжди ставити лопату. Це застереження, доречі, корисне і для цивільних, бо звичайна лопата врятувала більше життів, ніж будь-яка броня.

Існує у військових і ціла низка Табу:

Табу - замовляти жетони, автономери та номери телефонів з цифрами "200".

Фоткатись перед виїздом на завдання.

Табу - казати напуття руську поговорку: "одна нога здесь, другая - там".

Зберігати при собі осколки, крім тих, що хірурги вилучили з твого тіла - ці уламки безпечні, і їх часто бережуть, як талісман, на згадку про благополучно пережите поранення.

Безумовно, більшість забобонів є звичайним марновірством, але є і відверто шкідливі. 

Наприклад, нести пораненого вперед ногами, "як мерця". Хоча, так і треба, бо ті, що йдуть спереду вразливі. Вони можуть спіткнутися, влучити в яму, або навіть зачепити міну. Тоді поранений отримає додадкове ушкодження. І набагато краще, якщо то буде його нога, а не голова.

А ще, військові схильні прикрашати себе різноманітними нашивками, патчами, чотками і навіть пір'ям. Не те, щоб ці предмети надавали бійцям якусь супер-силу героїв MARVEL, але щось в цьому є.

Так, мій водій, п'ятидесятирічний двохметровий велетень на прізвисько "Шрек", завжди носить із собою ляльку - іграшку своєї улюбленої онуки.

Снайперка "Міннесота" в кишені тримає особливу монету - символ благополуччя.

Признаюсь, в мене теж є свій артефакт - чотирилисник "Клевер", відомий талісман удачи. Мені завжди щастило по життю.

Вигадки, скажете ви? Але якщо ментально прив'язати ці артефакти до своїх бажань, то вони ще й як працюють!

Головне - впевнено вірити в те, що все в  житті відбувається за твоїми правилами і заплановане обов'язково, рано чи пізно, здійсниться. А артефакти-оберіги цю віру постійно будуть підживлювати. 

Шрек повернеться до онуки. 

Міннесота відкриє свій власний бізнес.

А зі мною завжди буде моя Удача.

Євген Георгієв, 26 січня 2024 #Щоденник_лікаря

Пригостіть кавою

Друзі, от ви писали мені в коментарях: "Збирай матеріал на книгу"? 

Доповідаю, "Щоденник лікаря" пройшов відбір літературного конкурсу в одному відомому українському видавництві. Деталі поки тримаю в таємниці, до книги ще далеко, але вже хочу подякувати вам за те, що спонукаєте до руху вперед!

Тож, кому цікаво побачити нові сторінки, можете підтримати, як ви це вже робили, пригостив мене кавою на Buy Me a Coffee. Всі зібрані там чашки кави підуть на друк першого накладу. 

Підписників (membership) чекатимуть й окремі приємності, включно з можливістю отримати паперовий екземпляр "#Щоденник_лікаря" з автографом.

Дякую вам, мої дорогі друзі, посилання  залишу тут:

Євген Георгієв, 26 січня 2024 р.

Сторінка 61. Сантехнік

Людство, для ведення війн, вигадало безліч знарядь, щоб вбивати усе живе в небі, в воді, на землі і навіть під землею.

Одне з них - уламки. Їх смертоносні жала розлітаються на десятки метрів, вражаючи все навколо. Рвуть, ріжуть, застрягають в тілі та протинають його наскрізь.

Шкіра та м'язи не витримують, трощаться кістки, зі стегнової артерії уся наявна кров витікає за лічені хвилини.

Перебуваючи тут я усвідомив, наскільки людське тіло схоже на крихку і беззахисну чаша. Яка від удару дрібного шматка металу легко тріскається, й душа починає її залишати, буквально на твоїх очах.

- Що ми говоримо богу Смерті? - кричу я пораненому.

- Не сьогодні! - хрипить він, намагаючись посміхнутись. А тим часом, з рани струменем витікає його життя. 

Ми розкриваємо медичні рюкзаки, зупиняємо джгутом кровотечу, відкриваємо трубкою дихальні шляхи, піднімаємо тиск в судинах. П'ять хвилин і боєць стабільний. Пішов на евак.

Все просто, як робота сантехніка - заткнув там де тече, прочистив там де засмітилося - і боєць буде жити.

На війні я пройшов шлях від акушера до "сантехніка". Для мене це професійний регрес, і я часто думаю, що, можливо, міг би принести більше користі, як раніше, служачи богу Життя. Але чомусь, доля привела мене сюди, де царює бог Смерті.

І поки я тут, Смерть частіше буде чути у відповідь - "Не сьогодні! Людина щойно вдруге народилася".

Якщо ця сторінка щоденника варта кави: натисніть

Євген Георгієв, 28 січня 2024 #Щоденник_лікаря

Сторінка 62. Shorts. Кіберлопата

- Будь-яка броня прострілюється з кулемета 12,7 мм, - розказує старшина молодим, тільки-но прибулим бійцям.

- А якщо я в танку? - цікавиться новачок.

- Танчик пробивається ПТУР - ом.

- А бліндаж?

- Пряме попадання 152-го калібру - гарантована смерть для всіх, - спокійно продовжує бувалий.

- А якщо підвал? - не вгамується той.

- Куди там! КАБ легко знесе багатоповерхівку разом з підвалом.

Новобранці слухають і від почутого біліють, а ветеран продовжує навалювати.

- А ще є запалюючи заряди, протипіхотні міни, отруйні гази, fpv-дрони...

- То як же себе від цього всього захистити? 

- Онде - сокира, ось колоди, лопати ще є.

- Це все?

- Поки це все. Генератор щита кібернетичного силового поля підвезуть пообідні.

Старшина підвівся, став у весь свій могутній зріст, і, зневажаючи вибухи, не кваплячись пішов до свого бліндажа.

Євген Георгієв, 29 січня 2024 #Щоденник_лікаря

Кава

Сторінка 62. Друзі менші

З прадавніх часів, поруч з людиною завжди була собака. Тут їх теж багато. Поранені, без лап, контужені, з осколками під шерстю. Колишні домашні улюбленці, скалічені війною, вони залишились без дому, та й бродяжать собі, в пошуках їжі і людського тепла.

Перші місяці війни, ми вивезли в тил багато таких, переляканих, покинутих хазяями псів. Потім, через волонтерів та тимчасові притулки, вони знайшли собі нових друзів.

Собака інстинктивно тягнеться до людей, будь-де, ба більше в цій, зруйнованій війною, холодній пустелі. Ми їх підгодовуємо, лікуємо, пестимо. Через це, й самі отримаємо від них порцію приємних емоцій.

Ржавий, Боцман, Шельма, Фарік. Вони радіють тобі, тягнуться мордою, туляться і відчуваєш давно забуте приємне, що дає змогу протриматись в умовах цього, цілком ворожого, навколишнього світу.

А ще, собака - природний барометр обстрілів. Не знаю, яким чином, але вони відчувають прихід за мить до того, і, піджавши хвоста, одразу несуться в укриття. Вірний орієнтир для вартових, які встигають убезпечити себе й сповістити побратимів.

Таких прикладів безліч, коли собака на війні рятує людське життя. Так і живемо - ми їм, вони - нам. Як в прадавні часи.

Євген Георгієв, 1 лютого 2024 #Щоденник_лікаря

Сторінка 63. Будній день

Зазвичай, зі щоденника я публікую сторінки яскраві, такі, що запам'ятовуються. Але ж ви розумієте, більшість моїх буднів - звичайна монохромна рутина. В одному місці, з тими ж самими людьми, робимо одне й те саме. День у день, місяць за місяцем, другий рік.

До речі, повсякденність на війні руйнує і виснажує чи не більше за атаки ворога. Триматися мені допомагає одне просте рішення. 

Кожен новий день, я особисто, отримую свіже повідомлення від Всесвіту: "Іванич, перед тобою білий лист, що сьогодні буде на ньому написано - залежить тільки від тебе".

- Гаразд, тоді хай сьогодні буде найкращий день в моєму житті! - кажу, та зневірливо посміхаюсь. А настрій все одно підіймається!

Звичні обридлі справи, рушійною силою стають. Зробив руханку - зігрівся. Далі - ранковий туалет і затяжка цигаркою. Вже непоганий старт! Є кава - просто супер!!!

День потрохи пішов, щось робиш, починаєш відволікатися. Папери, наради, поранені, прийняття хворих. Ось вже й обід.

Сервірую собі стіл (в армії їдять з одноразового посуду, а я його терпіти не можу!). Дістаю білосніжну фаянсову тарілку, прилади, серветку і красиво собі подаю наготоване, наче в ресторані!

Так, якось непомітно, день добігає кінця. Біля опівночі зариваюсь з головою у спальник, беру в руки телефон, і, в напівтемряві, занотовую:

"Щоденник_лікаря

Сторінка 581

Пройшов ще один день на нулі. Я живий та цілий, от і добре. Перевертаючи сьогоднішню сторінку, треба визнати - вона не була яскравою, і навряд чи про неї хтось колись згадає. І точно, вона не була найкращою. Напевне, найкраща сторінка, ще попереду. Можливо, завтра".

Євген Георгієв, 3 лютого 2024 #Щоденник_лікаря

Сторінка 64. Останній дзвінок

Андрюха ще деякий час жив. Важкопоранений, під завалом, він відчайдушно намагався врятуватися, поки, в якусь мить, не зрозумів - це кінець. Заліз в дальній кут підвалу, трохи далі від тіл загиблих побратимів, і змирився.

Важко уявити, як воно, відчувати, що ти безпомічний, підвішений над прірвою, і все, що тебе досі тримало, ось-ось обірветься.

Його тіло витягли на поверхню вже по сутінках, коли змогли підібратися.

Бліде, знекровлене і запилене лице було посічене уламками. Ліва рука, переламана вище ліктя, безпорадно звисала, а права, ще міцно тримала телефон. Він до останнього комусь намагався подзвонити.

Інколи, я собі думаю, опинись я на межі, чи хотів би почути рідний голос в останнє? Чи взагалі, варто робити цей дзвінок з потойбіччя? Мабуть, не варто.

Нехай по тобі залишиться лише твоє ім'я та номер в телефонній книзі, на який більше не можна додзвонитись. І пам'ять. А все, що почують рідні, обнадійливе:

"Зараз на жаль відсутній зв'язок з абонентом, зателефонуйте, будь ласка, пізніше".

Євген Георгієв, 5 лютого 2024 #Щоденник_лікаря

Сторінка 65. Шанс

Бійці на передовій періодично потребують відпочинку, ротації. Це може статися через місяць чи через рік перебування на нулі. Нас, з лютого 22-го, не відводили жодного разу. Хіба що перекидають з однієї гарячої ділянки фронту на іншу. Бо нема ким замінити.

Природно, кількість особового складу, за ці два роки, поменшала. Хтось звільнився через стан фізичного здоров’я, хтось за сімейними обставинами (третя дитина, родичі-інваліди), комусь виповнилось 60 років.

Але основні втрати – санітарні. Потік 300-х не припиняється ніколи. Звісно, буває коротке затишшя, і тоді ми укріплюємось, бо знаємо - ось-ось дамбу прорве знов. А ким прорив закривати? Хіба ж тими, хто щойно повернувся з госпіталів.

Зараз багато розмов точиться навколо мобілізації. Хтось говорить про свої права, хтось про справедливість. Я не чекаю справедливості, ні, її на світі не існує.

Я хочу, щоб країна дала своїм синам і донькам шанс вийти з цієї війни живими. Хоча б шанс. По-іншому, в цій лотереї їм не вижити.

Щоб армія могла поновити втрачені сили, зміцнити своє ядро і продовжити боротьбу до перемоги.

Це потрібно не стільки тим, хто сьогодні в окопах, а тим, хто прийде завтра. Щоб вони розуміли, мобілізація - не білет в один кінець, а наш спільний шанс вижити й перемогти. 

Станеться це через півтора року чи п’ять, то вже не так важливо. Ми встоїмо.

Аби підмога не прибула запізно.

Євген Георгієв, 6 лютого 2024 #Щоденник_лікаря

Shorts. Тактична борода

Десь прочитав, що носіння бороди спонукає чоловіків до більш рішучих дій. Ділюсь цим зі своїми товаришами і пропоную ідею:

- Мужики, а давайте і собі відпустимо справжні тактичні бороди?

Всі починають жартувати, як зручно було б ховати в ній печиво, попри те, що тоді в бороді можуть завестись миші. Коротше, регочуть. По суті експерименту висловився один лише тільки Богдан:

- Мене, до рішучих дій, краще спонукає не бородатий чоловік, - каже, - а гладенько поголена в деяких місцях жінка.

- Згоден, але це вже буде тактичний шугарінг. То жіноча зброя!

- А що? Жінки теж служать в ЗСУ. Статутом не заборонено. Ба більше, тактична борода чоловіка чудово пасує до жіночого тактичного шугарінгу.

Євген Георгієв, 8 лютого 2024 #Щоденник_лікаря

Сторінка 66. Іграшкова війна

Ми всі прагнемо перемоги, але дехто - доволі абстрактно. Так собі, на відстані, не насправжки, в режимі "On-line".  А так не злітає, і знаєте чому?

Бо абстрактної загальної перемоги не буде, може бути лише конкретна перемога кожного.

Багато моїх знайомих, успішних активних українців з потенціалом, зараз виїхали чи зайняті абсолютно другорядними речами. Фактично відсторонившись, вони плекають надію, що якось минеться.

Нагадує історію розстріляного Українського Відродження.

Талановиті люди, гордість нації, які теж, свого часу, щиро вболівали за Україну, жадали її перемоги але, відсторонившись від боротьби, займалися тим, що було їм зручно. Писали вірші, досліджували, лікували, не помічаючи, як їх світ котиться в прірву.

- А що я можу зробити? Краще буду займатися своєю справою. Зосереджусь на власному виживанні, на реалізації своїх цілей та бажань. Життя одне - робитиму те, що вмію найліпше, а обороною (який з мене солдат!), хай опікуються військові. Якось, впораються і без мене.

Так й існували у власному комфортному коконі, допоки реальність в 1937-му не явилась урочищем Сандармох. Та мабуть, ще й там, сидячи в розстрільних клітках, вони думали - "якось минеться".

Ні, не вийшло...

Якщо історія взагалі, хоч чомусь вчить, всій Україні, кожному з нас, треба негайно отямитись і змінитись. Перейти з іграшкової війни "On-line", на реальну війну "All-in" - коли все на кону. Якщо ми цього не зробимо, не звернемо з колії, що веде нас у прірву - то вже нікому не минеться.

Євген Георгієв, 8 лютого 2024 #Щоденник_лікаря

Сторінка з Авдоса (Авдіївки)

Наказ - залишати 300-х... Нашим невимовно важко.

Євген Георгієв, 16 лютого 2024

Stand with Ukraine

Українці закордоном беріть завтра із собою місцевих знайомих, які підтримують нашу боротьбу і приєднуйтесь до акцій, які 24.02. пройдуть по всьому світу в підтримку України.

Шукайте в посиланні свої міста, пересилайте друзям, рідним, знайомим!

Нам дуже потрібна єдність в будь-якій точці світу. Нагадайте урядам, парламентам, людям навколо — що Україна продовжує боротись, що нам потрібна допомога!

PS. Скидайте фотки з акції в коментарі, буду радий всіх вас завтра побачити! До зустрічі!

Євген Георгієв, 23 лютого 2024

Сторінка 67. Крапка

Друзі, нових сторінок #Щоденник_лікаря більше не буде. Все, чим я міг з вами поділитися, вже сказане. Інше - недоречно або почекає кращих часів.

Вдячний, що ви були разом зі мною на його сторінках, особливо, в тяжкі хвилини. Щоденник підтримував, і я прив'язався до нього. Знаю, що ви теж. А на війні, не можна ні до чого надто прив'язуватись. Бо коли втрачаєш, накриває невимовне спустошення та порожнеча. Тож, гештальт має бути закритим.

Згодом, ця історія обов'язково матиме своє продовження, але вже в іншій формі. В якій? Життя покаже!

Сердечно вдячний кожному!

Ваш Іванич.

Євген Георгієв, 29 лютого 2024 #Щоденник_лікаря