А скільки тобі покласти

*****

- А скільки тобі покласти трусів?

- Та пару...я ж можу випрати...чого ти нервуєшся?

- Ма, а ти зможеш?

- Ха! Сину, ти в мені сумніваєшся? Може, колись і була сірою мишею,  але тут я сильна. 4 з половиною місяці в окупації і залишитися людиною,  це того варте.

- Ма, ти реально з глузду з'їхала!

- Сину, ти  що забув? Твоя мати вчителька-волонтерка, а ще "обезбашена" українка...

- Ма,  нас не пропустять.

Три  доби без питної води, нормального харчування,  сечі,  яка тхнула звідусіль. 

Коли хотілося просто сходити в туалет,  ми відходили від колони (30 із 90), і робили це в  радіусі 500 метрів від дислокації.  Коли дув вітер, мене вивертало. Я ходила до так званого туалету, дивлячись на фекалії з лютого 2022 року, і ревіла.

 Три доби пекла. Вони приходили і обирали, хто виїде.  Останні 5,000 грн я ховала в жіночу прокладку, телефон міг тільки приймати дзвінки. Усе було видалене. У маршрутці всі стали своїми. В останній день я отруїлася.  Немиті руки, повна антисанітарія. Мені було погано всю ніч. Усі, хто був поряд, не спав. Хтось приносив ліки, хтось був просто поряд. 

На ранок біля мене зібралося близько 50 осіб.

- Ти як, кнопко? Ти жива? Потерпи. Зараз вже Україна! Ти ж сильна! 

А я крізь сльози посміхалася.

Щоночі гради.  Ми стояли на вулиці,  щоб діти поспали.  Молилися. Двигтіла земля. Мій син виходив:

- Ма, я ж мужик! Усе добре!

Ранок. Вологими серветками витерла руки собі і сину і... як прилетіло. Ми аж присіли. Через годину.

- Усі по місцях! Виїжджаємо!

1..2..3..блокпост. Паспорти...

Останній їх блокпост. Нас зупинили по трасі на 4 години.  Ходили до туалету між машинами, бо у посадках стояли розтяжки, все було заміноване. Хтось втратив свідомість. Когось  вирвало. Малеча плакала.  А нам говорили: "Ви живий  щит".

Ні  ...я молилася і плакала. Там залишилися мої  батьки.

Бл@дь ... суки ви. .. просто здохніть!

Ми їхали...а в нас стріляли.  І надписи "заміновано"".  Кам'янського немає... 

Сіра зона. Міст зірвано. Їду і прошу Бога: прости  і врятуй!

1 блокпост України. Не стрималася. Вийшла.  Обійняла молодого мужчину.  Реву.

А він:

-  Слава Україні!

А я просто реву! Ти,  малий, ти знаєш, що ти найцінніший у моєму житті!

У маршрутці всі плачуть: близнята, двоє онкохворих, песик.  Навіть мій беземоційний син сказав: 

- Мамо,  все закінчилося.

А потім Запоріжжя.  Моя україночка Яна Яковенко. Це душа України! Людина з великим серцем! Моя одногрупниця! Казала їй, що привезу свою збірку віршів. Але  злякалася за життя сина і не взяла . А вона подарувала мені свою.

Я приїхала до неї, як додому. Полюбила її дітей!  Ти моя любко! У тебе все буде ок!

А потім Київ. Страшно.  Біль. Але знаю лише одне: я вдома. Я можу вийти на вулицю і крикнути:

-  Руzzzкий воєнний корабель, іди нах@й! 

А потім одягти футболку і кепку ЗСУ і написати: 

- Ми вдома, все ок? Я поряд. Я в Україні.

А в  трубці лише одне:

- Бережи себе і дітей.

І я молилася...

NG

23 липня 2022

Пошуки

Нарешті мама вийшла на зв'язок.  Хвилини дві плакали й мовчали. 

- Доню, я не хотіла тобі говорити, але я настільки рада, що ти встигла виїхати...

- Мамо, розказуй.

- Ми з татом снідали. У двері хтось постукав. Кажу батькові: мовчи, якщо будуть питати, я скажу,  що ти глухонімий. 

На порозі стояли троє з автоматами. 

- У вас діти є?

- Так.

- Онуки?

- Так.

- Наталя ваша донька? 

- Так.

-Де вона?

- Вона з сином виїхала до Києва.

- Не брешіть. Ми її бачили тиждень тому! Швидко кажіть,  де вона, інакше...Дуло автоматів було направлене на нас.

- Вона дійсно виїхала... 

Один дістав записник і почав розповідати про тебе, доню, все: де і ким працювала, чим займалася, скільки років, скільки дітей. Казали, що ти волонтер, про твою книгу. У мене склалося враження,  що хтось їх навів конкретно на нас, батьків, щоб ми підтвердили інформацію.

- Мам, вони бояться. ..вони бояться вчителів...а я боюсь за вас. Книгу шукали мою?

- Зайшли в дім і вийшли, я її заховала. Вони знають все про тебе,  про твої уроки на ТБ, про волонтерську діяльність.

- Гниди чортові. 

- А один сказав, що знайде тебе.

- Хай знаходять, поговоримо тут,  в Україні.

- Через два дні вони прийшли знову і знову питали, лазили у дворі, морально тисли. Вони прийшли ціленаправлено. Вони шукають тебе.

- Мамочко, бережіть себе. Господи, я ніколи не думала,  що колись стану кісткою в горлі через свою патріотичну позицію, любов до Батьківщини, через те, що спілкуюся українською. І батьки стануть живим щитом для мене.

- Донечко, бережи себе.

- Матінко, я прОшу тебе і тата, виживіть,  все закінчиться і я обов'язково повернуся.

Зв'язок обірвався. Я зо 2 хвилини сиділа мовчки. У телефоні зберігся електронний варіант збірки.  Навмання відкрила першу-ліпшу сторінку: 

Чому?

Чому так боляче, скажіть?

Рвемо кайдани на зап’ястях.

В морях пливе із кров’ю лід,

Щодня свавілля і нещастя.

В країні зрада і журба,

В родинах втрачені стосунки,

Вже восьмий рік іде війна,

А син чекає подарунки.

Не вірю людям і собі,

Давно забуті дні і ночі,

Затісно стало на землі,

І сни занадто вже пророчі.

Чому так боляче, скажіть.

Коли ж прокинемось у мирі?

Набридло зранку ворожить.

Я миру хочу для дитини.

NG

P.S.

Поряд посапував син, зранку поговорила з донею... мої діти, мої янголята,  як же я хочу, щоб ви були щасливими. Мамочко, тато, хай Бог береже вас!

23 липня 2022

Подаруй мені море

Боже,  подаруй мені море на День Незалежності, 

Моє море, що пахне лиманськими водами. 

Хоч із ним ми, як дві чарівні протилежності,

Все одно, подаруй мені море зі своїми зорями.

Боже,  подаруй мені місто на День Свободи та Гідності.

Моє місто, в якому ще люди тримаються,

І живуть у якійсь спотвореній дійсності,

Все одно,  подаруй мені місто, де чекають і обіймаються.

Боже,  подаруй мені звільнення на День знань цьогорічної осені.

Відчини двері кожної школи в країні людей, які стали героями.

Ми ж до тебе топтали стежки ногами босими, 

І вкривались вночі замість ковдр зорями.

Боже, подаруй мені віру і слово, перемогу нашу довгоочікувану.

Збережи Україну, її силу,  волю і зранену мову.

Подаруй нам життя із радістю, надією, дитячим сміхом.

І ми станемо сильними знову і знову, і знову.

 Боже...

NG

24 липня 2022

Людське життя крихке

Людське життя крихке, мов крейда. Зламати людину завжди легко і для цього докладати зусиль багато не треба: образи, звинувачення, топтання душі брудними ногами, ігнорування, зле слово, байдужий погляд... І ось людина вже мов зламане стебло,що корінням ще міцно тримається в землі. Але її душа пошматована і схована ще глибше за міцними ребрами. Вона прокидається  зранку і на повному автоматизмі займається буденними справами, часто навіть і не задумується над тим, чи потрібно їй усе це? Душа болить ще більше, але чергова маска на обличчі не дає змоги показати біль світові. Бо вона приречена. Людина поступово усамітнюється, але і тут жорстокість інших її знаходить, скоро людину забудуть або назвуть схибленою, спочатку почнуть насміхатися,  потім жаліти і тішитися від того, що їй боляче. Виживуть найсильніші, світ не любить слабких. Людина поступово втрачає віру, почуття, надію і помирає. Бо ж людське життя нікому не потрібне. Але всі люблять жаліти хворих, а про мертвих забувають швидко. Така собі сучасна філософія людського життя.

 NG, 5:33 ранку (уривок з книги "Людина"). 

27 липня 2022

Колись я прокинусь 

Колись я прокинусь і буду ходити по свіжій траві, не спотвореній кров'ю.

І нашу країну я буду любити, бо в ній буде мир без "сусідів" та клятої зброї.

Щасливими будуть всі люди довкола, бо мир запанує у кожному краї.

Родини заможні, усміхнені діти, я буду щаслива у створенім рАю.

Не буде зруйнованих хат і домівок,  у села почнуть приїжджати, щоб жити.

І кожного ранку у нашій країні щасливі батьки й упевнені діти. 

Колись я прокинусь побачити рай в Україні моїй незалежній.

Як ніжно люблю тебе, матінко, сильно, до болю, безмежно!

NG, 31 липня 2022

Чому я тут, у Києві?

Бердянці скажуть: злякалася, виїхала, про свій зад подумала... Так! Подумала про зад,  але не свій. Не змогла жити там, де родила своїх дітей, де вкладала душу в ремонт щойно купленої квартири, бо не змогла вільно дихати у своєму-чужому місті, хотіла, щоб мої діти говорили українською без страху,  не обертаючись і не ховаючись, бо серце відбивало такт "допоможе ЗСУ".

Я хочу додому так, як ніхто! Там мої батьки, з якими раз у 10 днів пару слів "живі-жива".

Чи краще стало? Ні! Повітряні тривоги, все чуже, дорого, страшно, але...

Я вільна! Я вільна! Тут я і мої діти вдома! Вони в Україні! 

P.S.  Планую Новий рік святкувати у Брд, бо там огірки і аджика консервована чекає, а в кухні прапор...над плиткою, а ще над унітазом...і про всяк випадок залишила біля пральної машини, бо то відьманський відворот).

NG, 14 серпня 2022

Так...складно

Так...складно,  так...хочу додому...до сліз..осуджуйте...готова. Але щоночі не сплю, хоч зранку, як зіронька... расіва, як паска, та ніхто не знає, як в душі ( сьогодні в моєму селі підняли ту вонючу ганчірку...сцуки кляті,  всі, хто був там, продажні нелюди...як вам спиться вночі? Ви ж можете зрадити завжди! І не треба писати типу : а як нам жити в окупації,  коли немає за що виїхати,  розумна яка! Я виїхала з 500 грн в кишені, але я вірила в себе і знала, що ніколи не зраджу, бо мене виховали справжні батьки, які навчили правді, вірі, відданості. І мені було страшно, і ні за що , і нікуди ... не злякалася,  бо вірила і знала: я зможу,  сама, зможу.  А там лишилися батьки...Боже,  бережи їх! І хоч би що там було,  ми витримаємо.  Дякую, тато і мамо, тепер я можу сказати відверто: я гідна дитина своїх батьків). Осуджуйте...готова...

 P.S. зі святом кожного справжнього українця

NG, 22 серпня 2022

Це був один

Це був один із найстрашніших днів мого життя, коли біля будинку проїхали танки зі свастикою z. Страшно було не через те, що почалася війна, а через усвідомлення бути приреченою на мовчання. Місто поступово перетворювалося на огидне окупаційне місиво. Я ламала язика,  щоб не виділятися з російськомовного натовпу і не привертати увагу своїм українським. Коли вдалося виїхати з цього пекла, вперше в житті відчула, наскільки важливим для мене стало розуміння незалежності та свободи.

Вільно дихати, говорити, діяти,  вчити, любити, жити, мріяти – це моя незалежність.  Усвідомлення того,  що я є частиною обраного народу, який роками відстоював право на повагу до своєї історії, культури, традицій, мови, зробило мене ще більш нескореною і сильною, гідною донькою Стуса, Симоненка, Петлюри, Грушевського...

Там, в окупаційному місті, приховуючи будь-який натяк на українське, я знову відчула обмеженість і залежність від бридкого тиску російського свавілля. У мене щодня відбирали можливість залишатися людиною, яка має право бути вільною. 

Тому незалежність для мене сьогодні не просто пишатися своїм народом, вірити у силу кожного українця, мати гордість за свою країну,  а єдиний ідентифікатор мужності, сили,  незламності та самовідданості.

NG, 22 серпня 2022

Моє покоління

Моє покоління народилося у минулому столітті, навіть тисячолітті. Відчуло на собі жахіття совка, коронавірусу, війну, ще й застало смерть королеви Єлизавети !ІІ...

Мда...

NG, 8 вересня 2022

Мамо, тато

Мамо, тато,  не чую вашого голосу вже два тижні. У нас все добре. Тримаємося, як і ви, мої ріднесенькі. Як же я хочу обійняти, поцілувати вас... Приїду попри все! Цілую вас, мої сонечка! Ма, ти ж у мене сильна?

Пам'ятаєш,  як говорила мені: "Доню, прийде час, коли мене не буде поряд, але я знаю, ти все витримаєш,  бо я навчила тебе ЛЮБИТИ..."?

- Мамо, я люблю. Це місто, свою роботу, людей,  які поряд зі мною. Я все пам'ятаю...

Але я хочу тебе обійняти...дуже... і обійму... почекай... трішки (ненАвиджу це слово). Ви лише дочекайтеся!!!

NG, 14 грудня 2022