А де  Москвинія? або Про “русскіх” - улуських

 (Історія рабування монгольського ярлика)

«Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.

Все загребуще, нарване, хмільне.

Орел – двоглавий. Юрій – довгорукий.

Хай Україну чаша ця мине!»

Ліна Костенко.

Ось подивімося на Великого князя Київського — Ярослава Мудрого, життєвий шлях якого розпочався в кінці десятого століття, це 983 рік, а скінчився усередині одинадцятого — 1054 року. Він, син  Володимира Великого, змінив батька на престолі Київської Русі  у 1015 році і перебував на ньому майже 40 літ — до відходу у інший світ. 

Перед Великим престолом князь владарював, тобто був (увага) — князем Ростовським, далі — Новгородським.

Теми Новгорода, Ростова, Пскова,  Смоленська, а також  Володимира, Мурома...  присутні і в князюванні його  синів:  Іллі, Володимира, Судислава, Ігоря, В'ячислава.  

Буде неправильним обділити увагою ще і чотирьох доньок (яка велика родина!) Ярослава Мудрого. Завдяки їх шлюбуванню, це — Агати, Єлизавети, Анастасії та Анни — великий князь до того ж став і тестем п'яти західно-європейських престолів: Агата була дружиною на англійському престолі, а Єлизавета, Анастасія та Анна , урешті, взагалі стали правительками, відповідно — Норвегії, Угорщини та Франції. 

( У 1977 році я побував уперше у місті Смоленську. Там, йдучи центральною частиною міста, на вивищеному місці біля початків нашого Великого Дніпра побачив величний храм із часів Київської Русі — багатокупольний Успенський собор, возведений за Великого князя Київського Володимира Мономаха — онука Ярослава Мудрого, правнука Володимира Великого. 

Я тоді вже знав і пишався, що Храм є свідченням величної історії України. 

А ось про Гніздовські кургани — поховання доби Київської Русі, що поблизу міста — я ще тоді не знав. 

А їдучи залізницею по смоленській землі, почув також уперше про Оршу — крупний залізничний вузол і, відповідно, місто. То й досі пам'ятаю, як тоді щось тьохнуло-відгукнулося в середині... від одної лише назви “Орша”  — на українське.)

Нарешті наступила черга поставити запитання, що у заголовку: а де ж було те, що колись  набуло цілу низку назвиськ -прозвиськ — мокселі,  мосхани, москалі, москвини, русскіє... а їх скупченості — екзотичним, тобто — монгольським улусом тощо?

Я не маю наміру бодай навіть наближатися до підступного, гидкого, слизького, аморфного... і надто небезпечного для людської цивілізації... в усі часи по своїй появі.

Скажу лише образно: таке бере початок  від —   монгольського ярлика (це є не так часовим виміром, як — сутнісним) і йменувалося воно... “улусом”, тобто знову якщо по суті, відповідно — “рабами монгольського болота”.

Незабаром, по зіп'яттю, за царя Івана Калити (Грозного), це — ХVI cтліття, цілком логічним стало те, що у монгольському болоті — не забарилися і первісні зловістя того (тоді називалося — опричниною), яке потім жевріло декілька століть у московсько-царському абсолютизмі, і вже розгорілося наповну на початках ХХ століття, і назвалося — фашизмом... з концтаборами, з вигубленням мільйонів людностей інших народів (наголошую — народів, а не рабів монгольського болота) — розстрілами, голодоморами... упродовж понад 70 років.

Прикінцеві положення.

Як відомо, назвисько і сутність москвинів-мосханів — “раби монгольського болота” належить німецькому вченому ХІХ століття Карлу Марксу. Але це не завадило їм, рабам, упродовж ХХ століття, тобто під час свиріпствування московського красного фашизму, приліпити Маркса до у великій мірі придуманого, сфабрикованого ними — ленінізму. 

А тепер, щоб зрозуміти геніальність К.Маркса — дещо про самих рабів, певна річ, не взагалі, а суто — “монгольського болота”.   Як відомо, найбільшим, непереступним бажанням цього раба було-є  те, щоб мати... свого раба.

Оце — “мати   свого раба” і, тим  самим і більше нічим, — не вивищуватися... і є  отим стрижнем всієї розбійної, знищувальної, загарбницької сутності москвинів, їх крутійства — від монгольського ярлика і до ерефії, від опричнини і до “кп сс-нквс” і “єдінай рассєі-кгб”. 

Не зайвим буде і подати перелік історичних форматів москвинського зверхнього рабування, продуцьованих ним навколо, і не тільки: 

Переяславська рада, Російська імперія, Радянський Союз, Країни соцтабору, Республіка Куба, РФ, СНГ, “народні республіки” — Чеченська, Абхазька, Придністровська, Луганська, Донецька... а також “радногаванний” Крим.

Украсти, загарбати, придушити, знищити, погрожувати... А все інше для раба-рабів — ніщо. Для цього покликані тепер і так звані “червоні лінії” — просторові “хатєлкі” меж зверхнього рабування над рабами.      

Що буде далі?

Приватні інвазії.

Після краху багатостолітнього рабування рабів монгольського болота у 1991 році, я негайно повністю (а не вибірково чи епізодично) перейшов на українську мову. Це було не так вже й просто... навіть і в родинному колі (тоді добре згладили становище латиноамериканські довжелезні телесеріали, зокрема, про рабиню Езауру, які були гарно дубльовані українською) . 

Непохитним я став і в спілкуванні зі зв'язками у Московії. Певно ж, реакція була ворожа, типу - “ а што ето ти пєрєшьол...”,  Тобто — та ж характерна поведінка раба, який не може змиритися зі щезненням рабського оточення, тому навіть не вдається до таких простих аргументів про те, що, приміром,не зовсім розуміє мову тощо. А далі — наступало відчуження.

Але доводилося чути рабські конвульсії і більш характерніші, наприклад, у вигляді готовності піти на Донбас і — “біть хахлов”. 

Раби, монгольське рабування — не мають меж: ні в часі, ні в просторі.

ВИСНОВКИ

Москвини мають невиліковну патологічну відразу... до Волі — що в собі, що у навколишньому земному світі... 

Тому мокселі-мосхани тощо — завжди будуть довгорукими рабами монгольського болота.

20.01.2022

Володимир Пилипенко

Будапештський “мимо-рандум”

Усе — війна... Немає й досі миру,

вже й рогачі в музеї подались,

а миру... знову — не до жиру,

бо москалі гібридні не перевелись. 

Невдовзі після укладання з Україною так званого Будапештського меморандуму, де Україна відмовлялася від ядерної зброї (а ця біда трапилася у грудні 1994 року) і якого підписали Клінтон, Блеєр, Кучма і... п'яний Єльцин, так ось я набрався тоді терпіння і вичитав його. 

Досі не можу забути тошноти, яка мене охопила, бо там було прямо засилля обіцянок: 

 - не нападати на Україну самим, і не дозволяти цього іншим країнам,

 - не допускати ніяких, не дай, Боже, навіть економічних тисків-утисків,  як підписантами, так і іншими. Тобто (увага!) підписанти зобов'язувалися і за непідписантів, щоб ті були також цнотливими. 

 Далі  піде мова лише про п'яну договірну сторону, але не за зазначену  ваду. Але перед тим про одне філософське приглядання: Договір про нерозповсюдження ядерної зброї Україна підписала із тими... так ось якраз із тими, котрі самі  були, тобто вже давним-давно відбулися як розповсюджувачі тої таки зброї. Це дуже схоже на  "на городі бузина, а в Києві - дядько". 

Отже, роковою невідворотністю у тому незвичному, нелогічному, непаритетному дійстві було те, що московія-РФ, "ісконно" будучи хижаком... з пащо-ядерними іклами, отримувала широкі можливості без усякого остраху хижувати в Україні - безядерній-беззбройній. Якщо коротше і по суті: то була підготовка жертви... хижаком - для зручного нападу на неї... що вже без усякого остраху досить успішно і зреалізовується

Порівняння.

Як відомио, наприклад, у звіринцю діють правила, при порушенні яких можна стати жертвою хижака. А ось у людській саванні-зоопарку - марудніше: навіть  якщо і не переступати міжнародно-правові норми співіснування на Землі, то однаково можна стати жертвою... але не зоопаркового хижака, а людоподібного-москвинного.

Спогад.

Улітку 1969 року, відбуваючи строкову військову службу у радянському війську, ні мало ні багато, на так званому "острові свободи", тобто у Республіці Куба, одного разу, стоячи на контрольно-пропускному пункті, змушений був чути (бо гучномовець висів неподалік на стовпі) виступ "дарагога Лєаніда Ільїча". Тоді ще в нього щелепа не була відвислою, тому можна було безпомильно почути, що він був -"боровся" "за мір ва всьом мірє"... і це при тому, що ядерна зброя підсунута вже була під самий ніс США, а в додаток - пройшло ще менше року, як було здійснено погром у Чехословаччині...

28.01.2022

Володимир Пилипенко

Про президентів-канцлерів-прем'єрів країн Західної Європи

На оцю тему, зазначену в заголовку, я, бігме, сів  писати - попередньо не заглядаючи ні в які джерела, хіба що подивився на дати, щоб не схибити. Поясню, чому. 

Мій тато Федір був учителем Української мови і літератури.   Коли постало питання призначити його директором школи, то передумовою було... вступ (як тоді казали) до лав  КПРС. Але він встояв перед цими наполяганнями чиновників, а останні, на свій страх і ризик, все-таки - призначили тата на директорство.

Попри  те, що з "партєйним" квитком не вийшло, а ось виписувати ту ж таки партєйну пресу, зокрема, газету не-"Правду", а разом з нею і гуляйпільсько-районну "Зорю комунізму", таки прийшлося. Так ось я у тій всесоюзно-центальній газеті і звертав увагу на світлини президентів, прем'єрів та канцлерів західних країн та дещо і почитував про них. Звичайно, там була лише їх критика, а світлини ж, відповідно, подавалися у якості - капіталістичних чорнин.

А ще (увага) у нас з'явилася мемуарна книга радянського (українського) дипломата Олександра Трухановського, називалася - "Вінстон Черчилль". Якщо не помиляюся, потрапила вона до нас від Білого Анатолія із сусідньої Кримчивки. Уявляєте: де президенти світу(!), де Захід(!), де Америка(!)... урешті, де Москва-століца... а у Кримчивці і у Пурхівці - бригадних селах (якщо по колгоспному), що на Гуляйпіллі Запорозького краю, отака книга про те все - і її читають (увага!) хлопці... ще сопляки (це я, перш за все, про себе).

А треба ж і нагадати-уявити, що мова йде про 1960-ті роки від самих їх початків, то ж телебачення і радіо... не було, а лише безальтернативний "брехунець"-динамік у ящичку (останній, з часом, слугував гніздечком для курей у курнику, щоб вони  несли, мабуть, "ідейно-політичні" крашанки). 

До рубрики - "не було" - ще слід додати і розкислі грунтові дороги і відсутність автобусних сполучень. Правда, у нас малася радіола, і можна було на коротких хвилях у лівому куточку шкали, пробиваючись через шквал радянських глушників, ще дещо додатково почути.

Я оце бачу, що більше розповідаю-розповім про ті часи, аніж про президентів. То вже, нарешті, розпочну про свою уяву про оних.

Візьмемо, наприклад, Францію. Які там були маститі президенти! Це Жорж Помпіду (на рубежі 1960-х - 1970-х), далі Валері Жескар д'Естен, Франсуа Міттеран, Жак Ширак. Нарешті, якою величиною, ще до названих, був Шарль де Голль!!! 

А про те, які були далі... не хочеться і тратити букви-слова. Але все-таки скажу. Наприклад, (бувший, якщо по-московському - "мент") Саркозі... це той, котрий, коли  путінська РФ-московія напала на Грузію, то, прибувши до жертви через "кремляндію", блювонув, що, мовляв, з цим треба змиритися. Тобто грузинську владу закликав до капітуляції!!! А ще оцей чолов'яга десь на якійсь тусовці услужливо  і із зачудованням підтримав - у прямому сенсі падаючого-п'яного - тимчасового президента "ерефії" Мєдвєдєва. Як на таке було гидко дивитися.

Про наступного - Олланда достатньо буде декілька слів: у міжнародній політиці він був лише... "хвостиком" - у Меркель.

А якщо про останнього їх - Макрона... то - було б смішно, якби не так сумно. Що тут ще скажеш... Є ще одна причина небажання говорити про нього: можуть подумати, що мова йде про Зеленського... бодай частково.

Подібна картина складається і з Німеччиною. Певна річ, про таке тимчасове і формальне явище як НДР, не буде від мене ні пари з вуст. 

Які там були канцлери, які величини! Це Гельмут Коль, Гельмут Шмідт. Це Віллі Брандт, нарешті, Конрад Аденауер. А ось про "газпромівського" Шрьодера говорити не волію, бо достатньо буде по шию, а то і з головою, згадати радянсько-гедеерівську комсомолку Меркель. 

Ось здавалося б, що після якшання двох фашизних режимів - німецького і московсько-радянського у міжвоєння, тобто перед ІІ Світовою війною, яка якраз і стала наслідком оної полюбовності, то тепер мали б обходити один одного - десятою дорогою. Та ба - ні!!! Приїздить і гладить плішивого могола-хижака по лисезній голівці. Яка уподобанність...

Написане-описане не є якимось поглядом, зокрема, моїм чи будь-кого. Бо все це видно було і є з будь-яких позицій - часових чи територіальних: з позирів пурхівських, кримчивських чи то успенівських, - і навіть якщо виглянути із хутора Широкого (це все - Гуляйпільщина), хоч його вже й немає цілих півстоліття.

Історія таки уперто повторюється, не дивлячись на шишки, що на лобі-лобах.

Свідомо обходжу теми про англійських прем'єрів, бо тоді треба ж і про монархів, бо цього вимагатиме елементарна етика. Велика Британія є шляхетною країною з глибокими традиціями, тому там апріорі не могло і не може бути "хвостиків" чи "комсомольців", чи будь-що-будь інше - нице. 

А якщо хто воліє прочитати згадану на початку книгу про Вінстона Черчилля, то їдьте у Пурхівку, у Кримчивку, що на Гуляйпіллі, і шукайте її там.

21.02.2022

Володимир Пилипенко

ПРО МОСКОВСЬКИЙ ФАШИЗМ 

."Русские — навочістрод, который ненавидит волю, обожествляет рабство, любит оковы на своих руках и ногах, любит своих кровавых деспотов, не чувствует никакой красоты, грязный физически и морально, столетиями живёт в темноте, мракобесии, и пальцем не пошевелил к чему-то человеческому, но готовый всегда неволить, угнетать всех и вся, весь мир. Это не народ, а историческое проклятие человечества".

.                Іван Шмельов (1873-1950,
московський письменник, публіцист,
у 1922 р. емігрував до Франції).

У дитинстві найпервинніша  уява про війну  складалася в мені із бачення ран та тілі мого тата Федора: це були круглої форми шрам трохи вище ліктя лівої руки — від кульового влучання і продовгуваті глибокі ритвини на обох ногах нижче колін —  тобто вибухово-осколкові руйнування тіла. 

Це, допевно, мова йде про Німецько-радянську бойню, про  ХХ століття.

А тепер так звані ерефні москвини, виплодившись у наступних поколіннях, осідлані московським кремлядством, вже натомість німців — вже апріорі зі своїм фашизмом... посунули ордою суто на Україну — незалежну від будь-кого, а надто — від “ісконного“ московського “брата”-загарбника.

І це лайно, яке є відходами людської цивілізації...   робить те ж саме, але вже в ХХІ столітті: вбиває, калічить, робить “мітки”-ритвини.... І чинить таке (увага!!!)  — вже з дітьми, онуками і правнуками тих, які боролися з фашизмом німецьким, боролися пліч-о-пліч з предками теперішньої московської гидоти.

28.02.2022

Володимир Пилипенко

Не можу не розповісти, бодай у декількох словах, про історію її творення.  Написана була на початку 1980-тих для кінострічки «Високий перевал» по замовленню кінорежисера Володимира Денисенка. У фільмі оповідалося  про трагедію звичайної галицької родини у ІІ Світовій війні. 

А зараз — увага(!): мелодія мала повідати про те, про що не можна було оповісти у сценарії і показати на екрані — із-за радянсько-московської цензури.

Слухаймо ще і ще за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=Ar7y8WEEt7E

15.05.2022
Володимир Пилипенко

Обривок перекладу і думок

Скоро осінь, за вікнами серпень,

від дощів потемніли кущі...

Я знаю: мене ти не терпиш —

як тарелю з московськими “щі”...

Пам'ятаю, років зо 30 тому, а то й більше, невимушено чомусь робив неодноразовий замах перекласти українською бодай перший куплет цієї гарної-прегарної пісні, авторами якої були (і є) Інна Гофф (слова) і Ян Френкель (мелодія).

Переконаний, що —  той —  переклад був би дещо інший, та напад московитів на Україну вніс свою корекцію у нього та скоропально пришвидшив справу.

 До речі, автори народилися в Україні, а виконавця цієї пісні — Майя Кристалінська — взагалі мала українське коріння... але імперія орків все перемалювала на — московське. Вона навіть померлого композитора Я. Френкеля забрала собі до Москви.

Виникає риторичне запитання: навіщо обдаровані Богом люди взагалі творили духовні цінності для московського дикого племені? А воно ж таки, оце дикарство, кожностолітньо доводить  усьому земному людству про те, що вони таки — гарантовані, непохитні, невиправні племінні "тайожні" дикарі. І які лише формою є людоподібними і не більше.

Люди живуть надією. Але не надія визначає свідомість, а битіє... оте, що на оцій чорнині.

1.08.2022

Володимир Пилипенко

Тополя-доля

Бо кожен проторив свій шлях,

дороги-путі розійшлися,

та в спогадах линемо, в снах

до хати, до неньки — колись-ся.

Не раз, було, порух майне:

вертайся, допоки не пізно, — 

та де там, життя так несе —

мов пліт водовиром загрізно.

Тепер, як тополя оця,

думками-листвою ворошу

і шелестом прошу Вітця —

шляху, що вже час... припорошив.

Володимир Пилипенко, м. Бердянськ, 21 серпня 2022 року

Післямова:

Цю тополю я сфотографував нещодавно край дороги, що між селами Новоспасівка і Нововасилівка, мабуть, тому, що у дитинстві  у селі Темирівці на Гуляйпіллі в нашому обійсті при виході з двору стояли дві отакі високі-стрункі тополі. Й досі не забулися вранішні вигравання тіней-листви у сонячних променях, які заглядали в хату через вікна і відбивалися на стіні.

23.08.2022

Володимир Пилипенко

Загальний огляд в Інтернеті

Майже щойно зробив загальний огляд в Інтернеті, поглянув на одне-друге- третє і звернув увагу на одну нібито дрібничку, це був білборд з небезвідомою підставною особою - Мураєвим. Там і напис був прямо таки відвертий, а з огляду на війну.... але про це  буквально через пару речень.

Отож там було - ні сіло, ні впало - написано "Мураєв - наш прєзідент". 

Тобто це наступна далеко заздалегідна заготовка (і білборд, і той тип), щоб Україна ніколи не була-не мала двох найголовніших прикмет:  бути  Україною і бути Державою. Пряміше кажучи, щоб і назва щезла.

І такий план вже давно реалізовується: спершу вибрали двох кпсс-них президентів (так і хочеться в абревіатурі кпсс - сс написати окремо - для посутності), потім одного "двоходкового", а останнього разу... велосипед. Ще ось-ось (маю на увазі напад Московії, бо у неї  вже урвався терпець) і план може зреалізуватися , ненависть -може перемогти.

7.09.2022

Володимир Пилипенко

Посиденьки  

Хочу найближчим часом проробити тему про радянсько-союзні формати, якими ми обплутані після його нібито краху, обплутані як зусиллями РФ, так і самотужки, тобто виходить, що не в змозі самоочиститися. 

Спершу розпочав шукати-думати про епіграф — прозовий чи віршований у два-чотири рядки, але вийшло аж три куплети. 

То вже нехай вони будуть окремою замальовкою про життя-буття, яке воно є. 

Але наостанок хочу зазначити — і це важливо-принципово: випивання на посиденьках і затягування пісень бабусями, на кшталт, "Вот кто-та с горачкі спустілся..." — такого у селі не буває і я не бачив і не чув. 

Вже пробалакали баби — 

про все, коли стемніє:

і хто біжить он там туди...

в якої серце мліє,

хто де ховає самогон,

хто — тихо попиває...

Та що там — хтось, погляньте он:

самі хильнуть, трапляє.

То вже тоді — закрий роти?!

Такого не буває!!!

То вже тоді... лиш про любов — 

“шта с горачкі спускаєт”.

12.09.2022

Володимир Пилипенко

Буряки рядочками.

У Німеччині часто можна угледіти бурякові поля… але навіть і рідко не можливо почути «пісню» зі словами «…/буряки рядочками /стеляться листочками/…» ─ навіть німецькою. Це, ймовірно, тому, що Бог їх уберіг від совєтських колгоспів, навіть і в тій частині, яка тимчасово йменувалася НДР.

А в Совєтському Союзі, найперше – в Україні, божки-генсеки чи просто секи ─ не те, що не уберегли, а й з комуножерним затяттям ті колгоспи насадили, тому й «…рядочками…».

Але ж та «пісня» … то ─ продовження, бо до тих секів у колгоспно-творчій Московщині ще були Петро першак та Катька другашка. Перший потопив Україну у крові та пограбував, а друга – з німецької «глуштинії», яку ( другу)  історик Микола Костомаров у приватному листуванні нарік (вибачте на грубім, але справедливім слові) ─ курвою німецькою, так ось та курва відкинула Україну, у якій  (увага!!!) ще-вже тоді проростали паростки капіталізму, – на  сотні років назад, насадивши кріпацтво. Так царювати може і найдурніший дурень.

20.10.2022

Володимир Пилипенко

Нуль плюс один

Скільки упродовж життя довелося поперебувати на різношерстних зборах: від піонерських-комсомольських-капеересних-профспілкових-службових… і аж до сільських-дачних-під’їздних і ще інших різногромадських. Але скрізь було одне й те ж правило у голосуваннях-прийняттях рішень: якщо «за» – половина присутніх і плюс ще один голос. Можливо, є ще варіанти і про дві третини «за» – не знаю, не пам’ятаю такого, або – забув.  

Від рішень таких зборів інколи щось залежало або не мало ніяких наслідків. Але це вже дещо інша тема – капеесесно-радянська.

Але у світі є ще один – дуже дивний, винятковий антонім «за-проти». Ця дивина страшенно підсилюється тим, що мова йде не про, приміром, колгоспні збори, де все вирішує голова колгоспу, а в кінцевому рахунку – райком «кп сс» і так далі аж до кремля, а про найбільше, найвагоміше міжнародне утворення у 1949 році і до тепер, це ООН – Організацію Об’єднаних Націй, зокрема, про її головний орган – Раду Безпеки, про формулу співвідношення між “за” і “проти” – там.

На відміну від тої, де «50% голосів, плюс один голос – і рішення приймається»,  у Радбезі не те що навпаки, а щось таке, яке не так то й легко збагнути на хлопський розум… сприйняти за нормальне. Там ось вже понад півстоліття діє дуже дивна – занадто дивна “формула-математика”. 

Арифметика якась така, яку можна назвати – задом наперед. Бо якщо у попередній –  вирішальний один голос підпертий аж п’ятдесятьма відсотками голосуючих, то в усепланетній установі отой такий самий «один» – також вирішальний голос – підпертий (увага!)… круглим нулем. 

Передбачаю заперечення, мовляв, у другому випадку мова йде про неприйняття рішення.                                        Відповідаю: відхилення резолюції, це також є рішення – негативне, звичайно, але то вже інша справа. 

Певна річ, є зрозумілим, що після війни завжди найжаданішим порухом є-буває – зробити  життя якомога гарантовано мирним. Тому, попри все, безвихідно потрібним стає зближення, навіть з переступами через «а хіба так можна?!!!». От воно й було-стало «можна»… навіть із «гулагним» радянським тоталітаризмом-фашизмом.  Останній і вставив свого п’ятака, зокрема, і у вигляді «нуль плюс один»… з яким людство чомусь живе й досі: з миром-нулем, тобто – без миру. 

І виходить так, як завше: з чим боролись, на те й напоролись. Певна річ, наражаються спершу або ближчі до хижака, або слабші, але то вже царина черговості, збігу обставин тощо.

12.11.2022

Володимир Пилипенко

Вірш айтішника

Божий день вже розпочався – 

із вчорашнього… скачався,

знову сонце, перш – роса…

Боже мій, яка краса!

Рими – стрімголов до ворду,

ніби ноти до акорду,

а емейл вже надсила

краєвиди для вірша.

Як напишеться – все брошу,

всі програми розворошу,

щоб усяк, хто мимо йде,

то вірша мого знайде.

27.11.2022

Володиир Пилипенко