Лебеді-роки летять удаль…

Носаченко Людмила Михайлівна народилася в 1974 р. у Житомирській області. У 1988 році з родиною переїхала в м. Новокузнецьк Кемеровської області (Росія). У 1989 році після закінчення 8 класу повернулась в Україну. Навчалася в Запорізькому педагогічному училищі №1 та в Запорізькому державному університеті.

Перші поетичні спроби були виконані російською мовою ще в юнацькі роки. Тема ранніх поезій банальна: радощі й біль першого кохання.

З 1995 року мешкає в м. Бердянську. Працює вчителем української мови та літератури з 1997 року. Член літературної групи «Перший поверх» із липня 2015 року.

Як учитель-словесник велику увагу приділяє розвитку творчих здібностей учнів, спонукає дітей до літературної творчості, удосконалюючи власну поетичну майстерність.

У 2016 р. брала участь у Міжнародному фестивалі поезії

«В стенах серебряного века» (м. Василівка Запорізької області), у 2017–2018 рр. – у Міжнародному літературно-музичному фестивалі «Звезда Рождества» (м. Запоріжжя).

Поетичні твори надруковано в літературному альманасі

«Перший поверх», опубліковано на сайтах «Бердянськ літературний», «Бердянськ літературний БердаЛіра».

Патріотичні поезії увійшли до збірки «Скажіть, що ви живі!» (м. Бердянськ, 2017), в альманах «Звезда Рождества» V (м. Дніпро, 2017) увійшли філософські життєствердні  поезії,  інтимна  поезія  в  народнопісенному  стилі

«Коло  річки,  коло  броду…»  увійшла  в  альманах  «Звезда Рождества» VІ (м. Дніпро, 2018).

Авторка перебуває в постійному творчому пошуку, любить експериментувати з формою вірша.

Осіння пісня  юної душі

Лірика Людмили Носаченко ще не відома широкому загалу читачів.

А шкода…

Тому що поезії збірки, яку я тримаю в руках, заслуговують на пильну увагу кожного, хто цікавиться сучасною українською поезією. А й справді… погортаймо сторінки збірки «Осіння пісня» й пориньмо у світ поетеси, у якому – радість і біль, щастя і смуток, велике й дрібне, а найголовніше – Любов.

Любов до життя, до природи, до людей, до любої донечки, до рідного слова і – до Нього, коханого, вимріяного й побаченого в щасливих снах. Саме Любов’ю  дихають  рядки  поезій,  на  яку  б тему  вони  не були написані, і в цьому – особливість ліричного пера поетеси:

А я колись сказала, що люблю,
А я колись сказала, що кохаю…

…Любов живе не тільки у казках,
Вона приходить у солодких снах,
Веселкою буяє у лугах,
Бринить струною лунко у піснях…

…Мы о любви не говорили,
Но мы с тобой любовью жили…

… Відстань здолаєш…
Раз-два-три…
Щиро кохаєш…
Це  назавжди?!

 Любов у поезіях Людмили Носаченко не просто подарована Небом, вона здобута працею душі, заслуже- 

на, навіть вистраждана, але від цього ще цінніша, ще бажаніша і величніша:

…Ти – мій, лиш мій, а я – твоя!..
Я знаю це! Давно вже знаю!..
І це вже не моя вина,
Що я тебе давно кохаю!..

…Ти мій герой, моє ти ладо…
Ти – океан, моє ти чадо…
Ти ніч і день, ти місяць ясний,
Ти дощ і сніг, ти сон атласний…

Лірична героїня поезій, у яких зображено цю велику Любов – це, більш за все, сама поетеса, жінка сильна й розсудлива, як мудра Берегиня, і в той же час юна й поривчаста у своїх почуттях, як лісова Мавка, як вільний весняний вітер, що несе бентежливі пахощі свіжих квітів. Вона вся у своїй Любові, вона розчиняється душею в коханому й чекає від нього того ж самого всепоглинаючого почуття. А коли той не може чи не хоче відовісти – душа поетеси плаче, страждає від нестерпного болю, але не гине, а знаходить силу, щоб пережити трагедію нелюбові й відродитися для нового життя:

…Зима!... Початок і кінець…
Кінець неліченим бажанням
І нездійсненним сподіванням,
Що  залікується рубець…

…А я тебе, мабуть, любила…
Напевне,  й досі ще люблю…
Тебе колись я упустила –
А нині вже не відпущу!... 

Вірші про кохання складають велику частину збірки, а їх назви – це яскрава мозаїка людських почуттів:

«Я прийду до тебе у таємних снах…», «Лебеді-роки летять удаль…», «Я знаю: після смерті є життя…»

Безперечно,  поезії про кохання  є, мабуть,  тим основним,  що  насамперед  привертає  увагу  до  збірки

«Осіння пісня». Але й твори на іншу тематику, написані так само натхненно, звучать свіжо і просто, торкаючись почуттів читача.

Ось поезії про природу, у тім числі й про природу рідного краю. Їх неможливо назвати просто пейзажними замальовками – та це й не пейзажна лірика у звичному  розумінні,  це поетичні  полотна,  у яких на тлі картин природи буяють людські почуття:

…І шепоче осінь чарівну нам казку,
Вересень дарує бажану всім ласку…
Біль душа сховала під барвисту  маску,
Забуває серце про  лиху поразку…

…Як та сосна самотня на стромині,
Що на вітрах пекучих сотні літ,
Я точно знаю, що в долині
Росте для мене щастя цвіт…

…Тут синє море вабить в далину,
Причал усіх запрошує в гостину…
В шовкові літні ночі – не до сну:
У небі зорі вишили картину.

Тут осінь, і вересень, і самотня сосна, і солоні сині хвилі (а як же без моря в нашому приморському містечку!), і літні ночі – живі, добрі до ліричної героїні, вони переймаються її печалями й радіють її щастю. До речі, саме у віршах, які можна віднести до жанру пейзажних замальовок, у Людмили Носаченко органічно звучать фольклорні мотиви, що відсилають читача до кращих зразків української народної пісні:

…Коло річки, коло броду
Вигляда його з походу,
В скриню рушники складає
І сорочку вишиває…

Ой літа, літа дівочі…
Щиро плачуть карі очі…
Залиша дівчина вроду
Коло річки, коло броду…

Ті ж мотиви звертають на себе увагу в поезіях «Співають щиро солов’ї», «А я плакала дощами…» та інших. Узагалі, народнопоетичний струмінь у віршах поетеси свіжий і сильний, він творить упізнавані й у той же час нові оригінальні образи.

У поезіях громадянського звучання – знову любов. Тепер – до Батьківщини, до рідного народу, роздуми про його долю. Поезії вистраждані, пройняті глибинними почуттями людини, яка щиро вірить у щасливе майбутнє рідної землі. Саме тому вірші цього циклу звучать так особистісно, торкаючись глибинних струн людської душі:

…Я – Волноваха!
Я – Донецьк, Піски!
Я – Горлівка!
Савур-могила – я!
Я – Іловайськ!
Новоазовськ – теж я!
І Маріуполь – я,
Розстріляний катами!
Я – Харків!
І живу, мов на вулкані!
Одеса – я!
Печуть ще рани!
Я – це Бердянськ,
І я живу в тривозі…

…Наші пращури в битвах завзятих
Нам відстояли право на мир!
То навіщо ж сьогодні брат брата
Так жорстоко вбива, наче звір?!..

Роздуми про долю рідної землі нерозривно пов’язані в поетеси з тривогою про рідних – і по крові, і тих, хто рідний душевним поривом зробити Батьківщину вільною та щасливою. Тому щиро й органічно звучить у її поезії молитва Всевишньому:

Я – пошматована,
Скривавлена Вкраїна!
Я плачу!
Я страждаю!
Я молю:
«О Боже!
Зупини війну!»

Привертають увагу читача поезії «У цій війні – і я солдат», «Україна  хоронить  синів» та інші, написані на основі справжніх подій в Україні, але такі вірші не справляють враження творів-одноденок, написаних просто «з приводу» – ні, це поезії, які внаслідок розкриття в них щирих почуттів патріота будуть цікавими не одному поколінню тих, хто читатиме ці рядки.

У збірці, крім авторських творів поетеси, бачимо кілька віршів її, безперечно,  талановитої  доньки Софії (саме їй присвячено цикл поезій «Доні») – і це теж виглядає  абсолютно  органічно,  бо, здається,  почуття дві жінки, трохи старша і зовсім юна, мають спільні, вірніше – ділять їх на двох, обмінюються поетичними рядками, доповнюють одна одну у мелодіях слова.

Людмила Носаченко – поетеса, молода не лише роками.

Вона молода душею.

І такою залишиться завжди, бо «має в серці те, що не вмирає»: любов, життєву силу вистояти в негараздах і приязнь до світу, у якому їй випало щастя побачити ранкове сонце…

Нехай це сонце освітлює її поетичну дорогу до висот майстерності – адже вона має і хист, і бажання пройти нею, щоб досягти вершин.

Ірина Черепеніна, редакторка літературно-художнього
альманаху «Перший поверх», м. Бердянськ