Добрий день! Не знаю, чи варто на площині прекрасної групи розкривати душу, але дозволю собі... 

   Отож вісімдесяті роки... Я, молодий учитель української мови та літератури, працюю у школі рідного Маріуполя. Шаную своїх вихованців, їхніх батьків. Напоролася на граблі... 

  У  класі, в якому більш як сорок учнів, вивчає українську мову близько половини, зокрема, й найкращі. Вони  присутні на уроках, займаються своїми справами... Тоді у мене з'являлася асоціація: іноземну мову вивчають усі діти, на фізкультуру бігають усі, а українську... 

 А ще раніше моя вчителька російської мови переконувала мене в тому, що "украинский язык умирает"... Я шанувала  її, але свою точку зору не змінила. Згодом, у 1989 році, коли вийшов Закон про мову, вона говорила моєму батькові: "А Татьяна была права". 

Тоді й народився, не міг не народитися вірш Слово до рідної мови 

Очі не висихають другу добу

Очі не висихають другу добу... Плачу... Разом із дорогою серцю Херсонщиною, з усією коханою Україною... Плачу...

  Вчора у грудях народився вірш... Стало трохи легше... Разом з Ісусом ми йдемо по воді... Йдемо... Бо маємо ВІРУ... Бо інакше не можна вижити в цьому пеклі... 

    Може, вперше не погоджуюся з великою Лесею... Її ,,Соntra spem spero" - мій ясний дороговказ... Але я СПОДІВАЮСЬ, бо в серці є НАДІЯ... Є НАДІЯ, Є !!!

   І вірю, і вірую!!! 

   Щоранку о 09.00 по українському телебаченню хвилина мовчання за загиблими... І я щоранку стою на колінах, згадую свого випускника Артема, який навчався на п'ятому курсі медичного ... Майбутній стоматолог... Світла-пресвітла дитина... Мама-вчителька за один день осиротіла... Залишилась без сина і чоловіка... 

   Їх "звільнили" від життя... 

   Галина Василівна, наша землячка, зранку і весь день чекала біля двору на лавці свого сина Сергія... ,, Кому він щось погане зробив?" - бідкалася хвора жінка..

  Сусідки, землячки підтримували її як могли... Але горе не вмістилося в серці матері... Так і пішла вона із життя, не дочекавшись сина, якого теж "звільнили" від життя в перші дні "гостювання"... 

  Ця хвилина мовчання стала моїм зболеним подихом... 

  А сьогодні я плакала як ніколи... Сльози лилися... За тебе, наша багатостраждальна Херсонщино, за хатами, які пливли по воді, бо не вистояли в лютій повені, заподіяній нелюдами, за єнотами й іншими чотирилапими друзями, яких ніхто не міг урятувати від біди... 

   Ми будемо жити на нашій прекрасній, Богом дарованій нам землі!!! Ми збудемось світу!!! І вірю, і вірую!!!

Тетяна Катрич

7 червень 2023 р. 

Плач за Дунаєм

  Ми рідко зачиняли хату на ніч. Дунай на подвір'ї, які можуть бути замки...

   Удень у його будці від спеки ховалися курчата, а він лежав під старою грушею, бо її гілки захищали його від сонця. Був мудрим другом усього кошачого і пташиного роду. Киця-мама журилася й раділа біля нього, а коли поверталася з мандрів по городу, Дунай.вилизував. її, як найчуйніший татко чи милий друг. Мовчки міг вислухати усі наші нарікання на життя, дивився в очі так, наче читав-перечитував книгу моєї душі...

   І де твоя вірна душа, мій друже, на яких небесах? До кінця життя згадуватиму твої ніжні обійми-лапи на своїх плечах. і сиротою стоїть наше стареньке вело на подвір'ї, не захищене твоєю вірністю.

   Вперше виникла думка про необхідність поставити замки на літній кухні, на сарайчику,  тільки ж замки, як-то кажуть, для добрих людей, а не застороги від злих зубів чи злодіїв. І двір став порожнім, бо на ньому немає мого вірного друга.

   ,,Ти нічого не помітила?" - обізвався до мене чоловік. Зранку, випустивши юне птаство з літньої кухні, яка ще зберігала його сновидіння, я збирала огірочки, які дивом уціліли від літньої спеки. Вони були схожі на диво дивне, адже город не поливали. Замість ввдповіді з подивом подивилась на чоловіка.

  - Дуная нашого немає...

  Ще не прокинулася тривога, вона прийде за мить. За чотири дні напередодні зникла з подвір'я наша мала Кукуся. Тоді було зірвано пів ланцюжка. 

  Ні сліду, ні собаки... Жодного разу не одривалася, виділялася тим, що без проблем гавкала на курей, сусідів, перехожих. Часто-густо її лящання набридало, та ми раділи, що, мала й нерозумна, вона не займала курчат. За це я пробачала Кукусю, іменнячко якої було запозичене з телереклами.

   Знову вовки? Цього літа вони наче зірвалися з цепу, ночами полювали на собак, кіз, телят.

    Але  ж Дунай... Минуло два тижні, як тебе з нами немає, а я тільки тепер розумію, ким ти був для нас. Часточкою мого єства, берегом мого спокою. Дунай на подвір'ї - і на душі легко і спокійно. Ти був цілим світом для мене, мій друже!!! Тепер я не знайду місця на землі, де почувала б себе затишно. ..

   Мене здається, що ти десь ходиш поблизу чи далеко.від нас і ось-ось повернешся. Покладеш мені на плечі лапи, а твою голову я пригорну до грудей.

  ,,Повертайся, друже", - вию по-вовчи.

Тетяна Сугалова-Катрич

2 липня 2023 р.

Домовина

                    Бувальщина

   Донька з зятем приїжджали до старого батька рідко. І не тому, що не хотіли, суєта суєт, як-то кажуть... Тож бачилися нечасто.

   І батько, який топтав ряст понад вісімдесят п'яти років, тікав від самотності до книжок. Добре, що сусідка-бібліотекарка приносила йому то про героїв війни, то якісь життєві драми. А він ще й був іноді незадоволений, мовляв, усе вже перечитав. 

  "Я не знаю, що вам і носити", - бідкалась жіночка.

   "А ти знайди щось про нас, артилеристів, може, щось нове написали. А я тебе варенням вишневим пригощу і ще й спасибі скажу ", - усміхався старенький.

   А ще дід Іван любив пригощати сусідів пиріжками власного виробництва. ,,Як немає Марії, то що ж мені вмирати без пиріжків? Отож, поїжте, ше гарячі...А завтра зранку ще галушок зварю...Приходьте на сніданок...Не забувайте старого...А може, й донька приїде". І сусідки хоч і нечасто, але прибігали до діда Івана. Не на галушки, звичайно...Погомоніти...Підтримати старенького.

   Мабуть, самотність виїла, вигризла йому душу так, що він вирішив зробити собі...домовину.

Щоб останнє "ліжко" було вже для нього готове, щоб доньці з зятем було менше клопоту після того, як він відійде за вічну межу.

   І жив би ще цей мудрий чоловік, пригощав би сусідів пиріжками чи галушками, якби не грижа... Замучила старого, палила й душила його, наче пеком пекла...

  В останні дні дуже хотілось йому пиріжків, яких уже не міг приготувати. Та й з'їсти теж.

   А домовина була для нього малою. Дуже великою була, мабуть, душа у старого доброго чоловіка, тож замовляти труну разом із поминальними вінками у службі скорботи.І донька, яка приїхала на похорон, голосила над покійним, просила не залишати цей дім, який став тепер пусткою.

  А в саморобній домовині, що мокла до пізньої осені під дощами, місили глину. Молодша донька повернулась у батьківський дім і робила ремонт. 

   А хата була холодна. Їй ніяк не вистачало тепла великої любові її сивого старого господаря.

Тетяна Сугалова-Катрич

6 липня 2023 р.  · 

Уривок 1 із майбутньої книги "Польова стежина"

  Ці рядки давно вже б'ються в моїх скронях і скресають болем. У кожного з нас є свої спогади, і ми повинні навчити дітей та онуків їх шанувати, берегти як зіницю ока, адже вони, родинні спогади, є джерелом нашого життя.

   Вони б'ються в моєму мозку, пульсують у моїх венах, живлять мою кров, наповнюють мою сутність  чимсь вагомим, чому немає ціни, чого не купиш ні за які гроші...

   І я подумки звертаюсь до пам'яті про дорогих мені людей, які подарували мені життя, наповнили моє єство подихом, любов'ю, радістю від пізнання світу.

    Мій дорогий, коханий батько із Черкащини, є таке село Деренківець. Прізвище його роду походить від слова,, суголовок ", що означає польова стежина. Для мене воно надто символічне. Життя, доля кожного з нас у чомусь подібні до скромної, часом зовсім непомітної стежини, якою ми йдемо по білому світу...

   Вічна, як і небеса, послані Богом людям, гора Деренова німіла від розпуки.

    У березневих туманах, що сходили над полями, вона перетворювалась на сиве марево. Федору здавалось, що тільки вона, гора Деренова, яка дала назву їхньому селу, має право на вічність. Бо що людське життя??? Воно було приречене на погибель, мабуть, на радість сатані. Ще восени у колгоспників забрали зерно. Сказали, що так веліла партія. А що вона, партія, веліла їм їсти, чим годувати дітей??? Матері німіли від безнадії, адже не пектимуть паляниць, пампушок із часником не подадуть чоловікам, синам-півпарубкам. У Федора Піоновича таких двоє: Грицько й Іван, А ще дві молодші донечки... І рогачі самотньо горювали від того, що стояли біля печі без діла, все частіше нічого було ставити їм у неї і діставати.

    Дожити б до молодої лободи, до сірувато-білого цвіту деревію. Весна була холодна.

   Здавалось, що й вона, як і люди, вмирала від розпачу, від єдиної думки: а що буде завтра? Хто доживе до ранку? Що буде з ними, з селянами? І сонце не являло їм свого ясного чола, чорніло з горя. А якщо й виглядало з неба, то супилось від того, що бачило на благословенній, даній  Богом землі.

   І земля не мала сил ридати. У хатах згасало життя. У сусідчиної молодиці померло дитя, спочатку кричало, потім нявчало, наче кошеня, а далі й зовсім стихло. Навіки, бо де взятися  материнському молоку у грудях, якщо воно згоріло від безхліб'я.

   І молода жінка, минулої весни ще схожа на молоду вишеньку, зараз нагадувала мару, виводила колискову про котика-коточка. Може, божевільна...

  (далі буде, якщо у читачів буде потреба)

Тетяна Сугалова-Катрич

18 липня 2023 р.

Уривок 2 із майбутньої книги "Польова стежина"

А в Федора ротів у родині, як у сорочиному гнізді. Сини вже влітку в полі працювали. Іванко, рудий, як стигле житечко, возив воду хліборобам, Ганнуся з меншою Дуняшкою колоски збирали після жнив, щоб добро не пропадало. 

  Мати тільки руками розводила: як підняти дітей.

   А ще ж і батьки старенькі, то на пана спину гнули, а тепер при новій владі ярмо на шию наділи, хоч їх, селян, завіряли, що влада їх до раю доведе. Господи, який там рай, коли, як кажуть у народі, не замісиш густо, як в коморі пусто. Батько був скупим на слова, мовчазним, а голодна зима зробила його й нестерпно сердитим. Коли інколи увечері хлопці підіймали веремію, він гудів на всю хату:,,Що, очі не сплять - їсти хотять? Хрестіть п'яти та лягайте спати". З його уст так і сипались народні приповідки.

   Іванко недовго протирав штани на шкільній лаві, закінчив, як він говорив, два класи і третій коридор. Так він пояснював у конторі, коли його їздовим брали на літні роботи в колгоспі. Хоч і недовго він сушив голову над грамотою, та йому частенько згадувались поетичні рядочки: ,,Висне небо синє, синє, та не те, світить, та не гріє, сонце золоте". 

   Добре було йому влітку, легко на душі там, у полі. Навіть мугикав собі під ніс, та не співів йому було, не до солов'їного раю. 

  Восени вже шастали по селу бригади із залізними ковіньками. Штрикали скрізь, шукаючи приховане зерно, ,,лишки", забирали навіть квасолю в горщиках. І мати, яка перетворилась за останній час на німе створіння, не витримувала, озивалась прокляттями: ,,І що ви робите, іроди прокляті? Щоб вам гірко було від наших сліз, від нашого безхліб'я?" 

  І Бог, мабуть, почув її, хлібоздерам теж було несолодко, тільки й вони помирали - не від проклять, від голоду. І мати, дізнавшись про їхню смерть, просила у Бога прощення, бо від розпачу не знала, що говорить. Найменшенька, Дуняшка, боялася цих непрошених,,гостей" і кожного разу плакала, щоб дядьки не забирали у неї "їженьку". Та вони, ці дядьки, наче не помічали дітей, які пропікали їх очима, не по-дитячому серйозними, насупленими поглядами. Сердито нишпорили на подвір'ї, у хаті, шукаючи дух зерна, виливаючи з горщиків скупі на вітаміни наїдки з буряків.

   "І не буде вам прощення ні на цьому, ні на тому світі ", - гудів, як бубон, сивий дід, який, здавалось, не боявся говорити правду навіть самому дияволу. У нього часто, як кажуть, і ріски в роті не було, та він кепкував, підсміювався з себе:,,Так виголодався, як свиня в дощ". 

  Дожити б до лободи, до грициків, до весняного тепла. Знову темні важкі хмари напинали небо, і воно вже вкотре не обіцяло  селянам творити світло і воскресити світло в людських душах. Тільки б дожити!!!

   Дожили... Вижили... Та почуття голоду в'їлось у мозок на все життя. До кінця життя батько сушив сухарі, не давав пропасти і шматочку хліба.

Тетяна Сугалова-Катрич

19 липня 2023 р.

Уривок 3 із майбутньої книги "Польова стежина"

Тату, ти був для мене найбільшим другом і порадником. Кажуть, що як донька схожа на батька, вона вже щаслива. Отож, мій любий батьку, дякую тобі доземно за те, що ти був зі мною. 

  Пам'ятаю, як ти приніс черешень, жовтих-жовтих, як кульбабки. Пам'ятаю, як на день народження подарував мені замість портфеля папку, яка мала чудернацьку властивість губити ручки, олівці, що випадали з невеличкого отвору. Однокласники дружньо кепкували: ,,Таню, а ти сьогодні донесла ручки до школи?"

   Пам'ятаю, тату, все пам'ятаю... Дуже добре...

   Пам'ятаю, як тебе привезли додому з ,,Азовсталі" , обпеченого. Мій батько - металург.  Пишалася тобою, тату, все своє життя. Тоді я була школяркою, чула ночами, як ти стогнав, тобі було боляче, але я знала, що мій тато сильний, як богатир, він видужає , у нього все буде добре. 

   Після війни батько повернувся на Черкащину, в рідний Деренківець, але надовго там не залишився. Голод сорок сьомого року не дав йому можливості зігрівати серця стареньких батьків. Так Іван Суголов опинився у Жданові. Завод потребував робочих рук,  тато опинився серед відважних людей, яким підкорявся гарячий метал. 

   Мої спогади не послідовні. Пам'ятаю, як тато отримав гірку звісточку про смерть свого батька, треба було вирушати в дорогу. Це було взимку. Морози лютували. А я, тоді ще мала, вирішила проявити характер, заявила, що не буду сидіти під припічком. І опинилась разом із татом у "кукурудзнику", літаку, у якому було більше мішків, ніж пасажирів. 

   Після похорону діда різко потепліло, хтось приніс нам риби з річки, ще живої. Вона била хвостами по мисці, а мені хотілося випустити її на волю, мені здавалось, що їй боляче і я почала ревіти на всю хату. 

  А ще тоді ж хтось навчив мене вірш читати напам'ять про горох. Досить-таки кумедний.

   Ох, ох, зварила я горох.

   А що з того гороху,

   Попукало потроху.

   А решта пригоріла,

   Нічого не зварила. 

 Я не раз читала його на прохання батьків, коли до нас приходили сусіди, родичі. Мене слухали уважно, а тоді сміялись.  Чомусь і зараз пам'ятаю його... Ох і горох...

   Ніколи не чула від тата лайливого слова, але ми слухали його, ми, три доньки, для яких батько посадив абрикоси, вишні в садочку. Дуже хотілося, щоб ми співали в ньому. Співачок з нас, на жаль, не вийшло, але молоді абрикоси і зараз світять мені . 

   Пам'ятаю, як тато наказував нам, донькам, добре себе поводити.  З дитсадками тоді було важко, і ми залишалися з бабусею Ликерою, сусіди називали її Лушею. Тато говорив, що йому добре видно з заводських труб, як ми поводимо себе вдома. 

  А ще нам, донькам, тато шив спідниці, сарафани, а собі і штани, і сорочки, і картузи. 

  На всі руки майстром був наш дорогий батько, кращого не було у всьому світі.

   Коли я закінчувала школу, старша сестра радила мені йти в металургійний інститут. А я вперлася обома рогами: який із мене інженер, якщо я з дитинства марила бути вчителькою. І ми з татом поїхали в Запоріжжя, де за тиждень до початку вступних іспитів було більше ніж двісті осіб у списку на українське відділення філологічного, ще й дванадцять приймали з підготовчого відділення. 

  "Може, поїдемо додому, доню? Он скільки охочих... " - ,,Ні, тату, буду вступати, хай хоч і двадцять осіб на місце буде".  А було тоді вісім осіб на місце.

   Дякую тобі, мій любий тату, за те, що ти був завжди поруч зі мною. Низький тобі уклін. І вічна пам'ять.

Тетяна Сугалова-Катрич

23 липня 2023 р.

Уривок 4 із майбутньої книги "Польова стежина "

 Мама, матуся... Наша ніжна-преніжна мама Марія... Поки мама була жива, не написала про неї жодного вірша... А потім вони були виболені в серці...

Батько біліє з роками,

В хаті стає тепліше.

Ми сиротієм без мами

І боїмося тиші.

Щедро цвіте черешня,

Світяться мамині вишні.

Мама, для нас безгрішна,

Наче в садочок вийшла...

Світ цей до болю білий

З рук ваших відкривала.

Ніжні, кохані, милі...

 Тільки життя так мало. 

Вірші нанизую у спогади... І світло, і гірко... Без батьків, без мами... 

  У війну мамин дядько Іван Якович Бабак ховав її у скирті соломи. Тоді молодь забирали у Німеччину. Дякую йому доземно за нашу маму. Адже якби не він, її забрали б на чужину. І хтозна, як би склалась її доля. Може, і ми б не народилися на білий світ.

  Мама родом із села Партизани Приморського району Запорізької області. Малими ми їздили туди в гості до дядька Івана разом із мамою і тіткою Меланією. У неї був рудий, як сонце, син Сашко і білява донечка Наталочка. Із Сашком мені було цікаво. Він водив нас до школи, до сільського парку, показав танцмайданчик.

  І я, мала дивачка, уявляла собі музику і кружляла посеред нього у танку, одній мені відомому. 

   Після війни Марія Сердюк відбудовувала Дніпрогес. Пізніше їм марилися важкі тачки з піском, з черепицею. Цілий "букет" хвороб матуся отримала на Дніпрогесі. Підірвалася добре. 

   Ми були щасливою родиною. Жили скромно, але купалися в батьківській любові. Мама мала ніжний характер, інколи вона ображалася на тата, але не пам'ятаю, щоб він колись сказав їй грубе слово або підвищив голос. 

  Матуся була доброю порадницею, а ще любила ділитися із сусідками щойно спеченими пирогами, пиріжками. Іноді пекла спеціально для сусідської тіточки Паші, яка чомусь ображалась на сина і невістку. Син був часто під хмелем і гудів на всю вулицю прокляттями в адресу матері. 

  Пам'ятаю, як мама писала листи в Якутію, де тривалий час перебували мої сестри. Папужка Кеша клював дзьобом ручку і заважав мамі писати. Таке у нього було улюблене заняття. 

  А мама потім довго-довго чекала листи від моїх сестер, а вони ішли так немилосердно довго. 

  Батьки допомогли мені підняти на ноги моїх донечок Маринку і Євгенку, за що я була дуже вдячна їм, вони були прекрасними бабусею і дідусем. 

Я вже сивію, мамо, вже сивію,

Вже не літаю, як раніше, в снах.

Вже серпень літ моїх летить у вирій,

А я вже, грішна, думаю: весна.

Уже бджола втомилась від польоту,

І краплі меду світлі, як роса.

На сонці диня гріє свій животик,

І марить дощ про свій духовний сан.

Прости моє безсоння, вічна мамо.

Вже скоро промінь доклює зорю.

А вірші будуть, бо я душу маю

Таку невмілу, й досі я горю.

Тетяна Сугалова-Катрич

24 липня 2023 р.

Уривок 5 з майбутньої книги "Польова стежина "

Коли моя вчителька російської літератури дізналася, що я буду вступати до педагогічного на українське відділення філологічного, вона сказала моєму батькові під час зустрічі, що я повинна передумати, добре подумати. Бо подивіться, що коїться, зокрема, в Жданові. Є учні, які не вивчають української, на уроках байдикують... 

   І ще вона йому сказала, що українська мова, мовляв, помирає. 

   А я вирішила довести, що вона повинна жити, моя рідна мова буде квітнути. 

   Був тоді 1973 рік... Наче вчора, хоч збігло вже чимало води. 

   Після вступних іспитів я поїхала в рідний Жданов, в інституті обіцяли повідомити про результат вступної кампанії. Та, мабуть, їм заніколилось, і я в кінця серпня повернулась до Запоріжжя. З надією на успіх. 

   Моїй радості не було меж: знайшла себе в списках щасливчиків!!! Швидко на вокзал, відправила телеграму батькам: "Мене прийняли. Радійте разом зі мною". І підпис : "Козачка Таня". Згодом привітна жіночка, яка прийняла телеграми, звикла до мого нестандартного підпису, а тоді запитала: "А чому козачка Таня? У вас інше прізвище". А я тоді на сьомому небі від щастя, усміхнувшись, пояснила, що буду жити на запорізькій землі, тому й козачка.

  Під час сесії після кожного іспиту відправляла депеші батькам, щоб не хвилювались. Та був один неприємний момент у моєму студентському житті, коли на екзамені з історії суворий викладач повідомив 😔, що я відповідала непогано, але не проявила активності на семінарах, мовляв, тільки на двох успішно виступила. Першокурсниця Таня, тобто я, тоді тремтіла, мені здавалось, що інші вже все сказали і доповнювати не варто. А дехто підіймав руку і торохтів, може, не на тему, зате ж проявляв активну життєву позицію. 

  Так я залишилась без стипендії після першої сесії. На пів року. 

   "Доню, не переживай, усе буде добре. Ти ж донька артилериста". 

   Я дуже шанувала своїх батьків, і мені було соромно, що ось так завинила перед ними. 

   І своїм учням не раз розповідала цю історію, щоб учились на моїх помилках, а своїх не допускали.

   А ще на тому ж першому курсі була у мене пригода в дорозі. Спало мені на думку добиратись до Жданова на свято Великого Жовтня не автобусом, а ... літаком. Та крил я не побачила і радості не відчула, бо погода була нельотна і мені довелось добиратись до автовокзалу і слізно просити водія взяти до коханого міста. 

  "Та що з вами, студентами, робити? Сідайте". 

   Більше літаком я не "літала", а пізніше, уже по закінченні інституту, на автовокзалі  ускочила в халепу. Біля каси штовхалось чимало людей. Почула, як касир гукнула:  "Кому на Жданов, передавайте гроші, автобус прийшов". Я й передала п'ять карбованців, потім якось і черга зникла, і людей майже немає, а я і без грошей, і без квиточка. Не у своїй тарілці. Пішла на вокзал, не плачу, звичайно. Намагаюсь пояснити ситуацію. Ніхто не відгукнувся. Трохи згодом один солідний чоловік підійшов до мене і дав мені гроші. П'ять карбованців...Я була врятована, але... "Давайте я Вам надішлю гроші..."

  А мій рятівник пояснив, що люди просто повинні допомагати один одному у складних ситуаціях. Згадувала цю історію частенько і дітям переповідала на виховних годинах.

   Так хочеться згадати про те, як до мене після закінчення інституту приїжджали мої найкращі однокурсниці, з якими я найбільше дружила: Ліда Вишневецька, Люда Бідна і Люда Мелешко. 

  "Таню, ми до тебе на море приїдемо... Зустрічай". 

   У перший же день відразу після приїзду вирвались на море, купили однакові солом'яні брилі, блокноти, окуляри від сонця... Ще до моря не дійшли, як несподівано дощ навприсядки почав танцювати. Ми, звичайно, скупалися...

   Спочатку під дощем, а потім на морі, але більше на море не потрапили, бо дощі стали візитною карткою Жданова на весь подальший тиждень перебування дівчат у місті мого дитинства. 

   А брилі наші скупались під дощем і стали схожі на млинці.

   На світлині: "козачка" Таня після закінчення рідного Запорізького педагогічного інституту.

Тетяна Сугалова-Катрич

25 липня 2023 р.

Уривок 6 із майбутньої книги "Польова стежина "

  Пам'ятаєте, як у пісні весело звучать слова: "Від сесії до сесії живуть студенти весело, а сесія лише два рази в рік". 

  Складаю іспит із давньої української літератури, із сивини століть виринають постаті сіячів культури, літописи. А в мене одне з питань пов'язане з Григорієм Савичем Сковородою. І я досить-таки впевнено, хоч і небагатослівно розповідаю про цю незвичайну людину, а потім запитую сивого  викладача: "А можна Вам вірш прочитати про Григорія Савича? Нещодавно написала..." 

   Викладач ніби прокинувся від тривалого сну, ніби зрадів мені, як малій дитині: "Звичайно, можна. Читайте". 

Іде він там, де й тиша засинає,

І вітер далі вже поніс пісні...

 Дивлюсь у залікову книжку, яка розгорнутою лежить перед екзаменатором. 

  Я на сьомому небі від щастя !!! П'ятірка!!!

  Осяюю однокурсниць радістю: ,,Дівчата, зовсім не страшно, не бійтеся. Будьте впевнені в собі". 

  Лечу знову на вокзал, щоб порадувати рідних скромним успіхом: ,,Ура!!! П'ятірка з сивої давньоруської літератури". І підпис традиційний: ,,Козачка Таня".

   Треба сказати, що викладачі у нас були прекрасні, щирі, мудрі від науки і життя. Дехто з них вкрапляв у лекційний матеріал хвилиночки гумору, Віктор Антонович Чабаненко щиро, по-батьківськи тепло говорив нам: ,,Оце дивлюсь на вас, дорогенькі. Поки на першому курсі, всі на парах, а будете на третьому, четвертому курсах, одна з вас заміж виходить, а вся група у дружках". 

   Трохи не так було, звичайно, може, і не всі, але закохувались мої однокурсниці, виходили заміж, народжували. Любочка залишала малу дитину на когось із нас по черзі, бігла здавати заліки чи екзамени. 

   А дитя і спало, і "співало" нам "пісні", адже практики няньчити немовлят у більшості з нас не було. 

  На старших курсах мене в інституті прозвали Стельмашком. Ще школяркою була закохана в романи Михайла Стельмаха. Наскільки натхненно оспівано долі людей, гіркі і прекрасні, наскільки пронизані вони любов'ю до жінки, материнства... Романи "Кров людська не водиця", "Хліб і сіль", "Чотири броди" вирішили мою долю - я стала вчителькою саме української мови та літератури!!! І за сорок п'ять років не втомилася писати конспекти, любити дітей... 

   Коли ми були на четвертому курсі, дізналися про прем'єру вистави за п'єсою "Зачарований вітряк" Михайла Стельмаха. 

  І на прем'єрі був присутній автор п'єси - Михайло Панасович!!! Уявіть собі, переповнений молоддю зал театру імені Щорса, на сцену перед початком вистави підіймається сивий чоловік, Автор, Мій Улюблений  Письменник!!? Він вітається з присутніми, уклоняється людям і бажає усім жити так, щоб їм Недарма СВІТИЛО. СОНЦЕ!!! 

   І зараз, через роки, мені світить його дороговказ!!!

   А тоді, після прем'єри, повернувшись до інститутського профілакторію, я буквально накинулась на деяких студентів. Як.це можна сидіти отут, коли там, у театрі, вирує життя!!! Тоді й нарекли мене Стельмашком. 

  Брала інтерв'ю у своїх однокурсниць, вони ділились враженнями про виставу, про твори Михайла Стельмаха. А Віталій Федорович Шевченко порадив підписати мою публікацію оригінально: Тетяна Стельмашок.

 Тетяна Сугалова-Катрич

26 липня 2023 р.

Уривок 7 з майбутньої книги "Польова стежина"

   Студентами ми були прив'язані до гуртожитку, у якому було чимало пригод. Третій гуртожиток був тоді зовсім новий, тож ми почували себе розкішно в кімнатах.  

   У вихідні проводили час або в читальному залі, або такі, як я, дивачка, на балконі шостого поверху гуртожитку. Здалеку милувалася стрічкою Дніпра, вимарювала, творила ліричні етюди. Я була прив'язана до нього, до балкону, як коза до пакола. 

   Помідорні лани нам сняться нині і через роки. Ще першокурсниками з перших днів вересня нас відправили на роботу. Після сніданку в сільській їдальні нас везли машиною в поле, де нас чекали червоні, як вогники, стиглі й перестиглі помідори. 

  Наїстися їх можна було вволю, але через день-два ми вже дивитися на них не могли. Працювали до кінця вересня, зранку вже було прохолодно, не пекло. Пам'ятаю, якісь частівки складали про помідори, про наше сільське дозвілля. Гей, гей, а скільки пісень переспівали дорогою до поля!!! Не злічити!!!

   Десь на третьому курсі мені забажалося пофарбувати волосся. Лелечко, після першої спроби я була схожа на жовте каченя!!! Не впізнавала себе, дівчата, звичайно, насміялися досхочу, а Лідонька Вишневенька, яку ми ніжно називали Вишенькою, згодом назвала мене прибалтійським іменем Інгріда, бо я невдовзі стала білявкою, як латишка.

   І причепилось це іменнячко до мене на все моє життя. Звичайно, не ображалась, бо стосунки з дівчатами були пречудові. 

   Але й жартувати ми любили, кепкувати. Пам'ятаю, як придумала наша золота компанія написати листа від імені однієї однокурсниці студенту-історику. Нібито вона закохана в його волосся, яке він так рідко миє... І все інше в тому ж дусі. Увечері він приходить до нас у гості, почуває себе, як кажуть, не в своїй тарілці. І до однокурсниці звертається, яка  нібито писала йому листа. А вона не зрозуміє нічого, бо в той час, коли ми творили ,,диво", дрімала. 

   Насміялися ми пізніше досхочу, а той юний  історик таки став чепуритися, мабуть, подіяв той лист на нього магічно. 

    Грішницею великою я себе не вважала, але все ж таки завинила перед викладачем російської літератури. Саме на його лекціях любила писати листи, розвивала епістолярний стиль. І ось наприкінці однієї лекції викладач робить паузу, називає моє прізвище і говорить з осудом. Мовляв, яке моральне право я матиму виховувати своїх учнів, якщо зараз займаюся сторонніми справами. 

   Мені, звичайно, було соромно тоді. На екзамені той же викладач вимагав досконалого знання художніх творів, за що ми боялися його, як чорта. 

   Зимову сесію на четвертому курсі наша група склала успішно, нам запропонували поїхати на канікулах у Карпати чи в Карелію. Звичайно, всі дружно вибрали Карпати. 

   І ось ми в Яремчі. Снігу не було, і студенти, які взяли з собою лижі, були розчаровані. 

  Але через пару днів, коли він пішов, ми ніби потрапили в казку. І небо, і земля - усе було біле. Ми качалися в снігу, як малі діти.

   Пам'ятаю початок свого ліричного етюду... Знаю, заплющу очі -  насняться сніги.

   А ще була Говерла. Ми вибрали найважчий підйом... Ого-го, Карпати, знайте наших!!! 

   Моя студентська юнь, ти в моїх пам'яті, моїх снах і безсонні, як і перша моя студентська любов, якій я присвячувала чимало віршів. 

Тетяна Сугалова-Катрич

27 липня 2023 р.

Уривок 8 із майбутньої книги "Польова стежина"

Лелечко, як же швидко збігли чотири студентських літа !!! Як одна мить!!! Ми не забудемо нічого: ні нашого рідного корпусу, ні неповторних жартів, ні педагогічної практики, яку наша золота сімка проходила в селі Біленькому. Пригадую неповторний осінній бал у школі для старшокласників, щирі взаємини з учнями, які були майже моїми ровесниками. Запрошували і на випускний до себе, але якось заніколилось, не поїхала.

  Останній дзвоник, і прощавай, наше пресвітле інститутське життя!!!!! 

   Сценарій писали дружно разом, складали частівки, писали дифірамби викладачам.

   Врізались у пам'ять рядочки гумору:

Ой, дипломе мій синенький,

Книжечка тоненька,

Я чотири роки тліла

За тебе, дурненька. 

  Тоді ми, випускники, були щасливими тим, що мали розподіл. Нас розподіляли по районах Запорізької області, були місця в Бердянську... Дівчата жартували: "Тобі ближче до Жданова Куйбишевський район, то потрапиш у Кобильне". Це вони на мапі області знаходили цікаві назви сіл. 

  У Кобильне я не потрапила. 15 серпня приїхала в Куйбишево, у райвно мені запропонували Смирновську неповну середню школу, але згодом доля занесла мене в Шевченківську середню. А ще завідувач райвно запитав, яку іноземну мову вивчала. Англійську. Вона була моїм хобі ще зі шкільної парти. Так і вирішилась моя доля на початку педагогічної діяльності: мене було призначено вчителем англійської мови та української мови та літератури. 

   Тетяна Павлівна, завуч Шевченківської школи, зустрічала мене на залізничній станції - роз'їзд 357. Показала школу, поселила до щирої жіночки, у якої я переночувала. Всю ніч чула, як гуркотіли поїзди. 

  Не спалося.

  Яким воно буде, моє сільське життя?

  Мій шостий клас був норовистий, як дикий кінь. До науки прагнули далеко не всі діти, а от на суботниках, збиранні металобрухту вони були золотими. Метал збирали чотири дні по всьому селу. Найбільше по школі зібрав мій шостий клас!!! Раділа, як мала дитина!!!

   А ще з дітьми любила ходити на екскурсії. Якось навесні, в середині березня, пішли в сусіднє село Кузнецівка, що за п'ять кілометрів від Шевченківського. В легеньких курточках, светрах. А сонечко так добре почало пригрівати, що куртки скоро стали зайвими. 

  Пролісків знайшли чимало, вони і зараз світять мені крізь роки. Світло-голубі з рожевими прожилками... Мене здивувало, що діти не просто збирали проліски, вони не рвали квіти, а викопували їх, щоб посадити вдома. Отакі знавці-квітолюби!!! 

  А ще дітям запам'яталось сало з хлібом, яке дехто брав з дому. Ох, і смачне було!!!

   А ще якось вирушили на екскурсію з ночівлею. Відвезли нас вантажівкою, хлопці поставили намет. Батьки деяких дітей приїжджали на ніч. Дітям запам'ятались.пісні біля багаття, печена картопля. 

  А от директору я не догодила. Тоді я не знала, що треба подорожі, екскурсії погоджувати з адміністрацією школи. 

  Моє особисте життя не склалося в Шевченківському, народила донечку і повернулася в Жданов до батьків. 

  А діти горнулися до мене під час від'їзду: , ,,Ви б залишались, ми б Вам на городі й картоплю посадили..." 

   Писали мені пізніше, що під час служби в армії загинув випускник школи Анатолій Метельов. Саджали дерева, і лопата наткнулась на міну, яка залишилась у землі ще з часів Великої Вітчизняної війни. Було це в Білорусії. 

Тоді саме починалась війна в Афганістані, і мама Анатолія раділа, що син служить на рідній землі, в Союзі. Та біда наздогнала юнака, який частенько сідав біля мене в сільському Будинку культури під час кіносеансу. 

   Моя душа тоді викричала вірш.

Зірвуся. Вибухну - за тебе.

А ти живи, тобі ж рости.

Захмарить брови сиве небо,

Й земля уклониться: - Прости!!!

Забракне слів, і скрикне тиша,

Німа в скорботі матерів.

І болем запечуться вірші

Над зірваним життям синів.

Тетяна Сугалова-Катрич

28 липня 2023 р.

Уривок 8 з майбутньої книги"Польова стежина "

 Коли донечці виповнився рочок, я в той день якраз приймала чергування разом із класом у середній школі 64 рідного Жданова. Дуже любила фотографувати її у сквері за драмтеатром. Так легко готуватися до уроків, коли є паралельні класи. А в мене тільки п'яті класи. Але не можу сказати, що творю один конспект. Готую велетенську кількість карток, цікавинок, щоб діти на уроках не сумували. До української мови як навчального предмета байдужих, на жаль, чимало. У вісімдесятих  роках батьки мали можливість звільнити своїх дітей від вивчення української мови та літератури.

 Написали заяву, і дитина на цих уроках присутня, але займається іншими справами або байдикує. 

   А Ви, пані вчителько, пожинайте плоди цієї батьківської байдужості, яка виїдає Вам душу, випікає серце. Згодом дехто з батьків зрозуміє свою провину, прогалину у незнаннях української мови. 1989 року вийде закон про обов'язкове вивчення солов'їної мови, і моя вчителька російської мови, яка у свій час застерігала мене від ,,помилки" щодо вступу на українську філологію, зрозуміє, що я мала рацію. В Україні повинна панувати українська мова як державна. 

   Підготовка до уроків у молодої мами забирала багато часу. Донечка, як кажуть, крутилася під ногами, а я творила конспекти, вирізала ножицями гору заміток із численних газет. 

   Одного разу мені стало соромно перед донечкою, якій було років чотири.

   - Не крутись біля мене, бачиш, я зайнята. 

   - Мамо, подивись, що я написала...

  На окрайчику газети дитина написала слово МАМА!!! 

  Закружляла з донькою в кімнаті, закинула на годину конспекти.

  - Яка ти у мене золота дитина!!!

  Вирізала оте "МАМА", приклеїла в чистому щоденнику. З того дня почала вести  щоденникові записи донечки, де відмічала її "шедеври", занотовувала її цікаві думки.

  Працюю в рідній школі номер сім, де я була нещодавно ученицею. Поруч зі мною мої вчителі, які готували мене до самостійного життя. 

  Проводжу відкритий виховний захід на тему "Економіка повинна бути економною". Мій клас підготував прекрасні виступи, всі задоволені. Приємним було і те, що за цей захід мені було записано подяку у трудовій книжці. А дещо пізніше всім жінкам до свята Восьмого березня!!!

  Чимало років капітаном корабля моєї рідної школи була Мялковська Раїса Миколаївна. Вимоглива, вміла тримати дисципліну у школі, де навчалося близько півтори тисячі учнів. І школа була однією з найкращих у Жданові, і на уроки частенько приходили методисти райвно. І мені доводилось проводити уроки для поважних гостей, та я, тоді молода вчителька, намагалась творчо підходити до уроків, гідно захищала честь школи. 

  Пізніше донечка буде навчатися в моїй рідній школі, а я зранку летітиму на трамвай, бо працювала вже у школі номер 17, що на правому березі. А донечка навчатиметься на відмінно, і її перша вчителька Тамара Костянтинівна скаже мені, що таких золотих дітей,як Маринка, у родині можна і треба мати з десяток. 

  А я б хвилюватимуся, бо розриватимуся між роботою в іншій школі і хвилюваннями про донечку-першокласницю.

Тетяна Катрич

31 липня 2023 р.  · 

Уривок 9 з майбутньої книги "Польова стежина"

    Далеко не в центрі мого коханого Жданова середня школа номер 17, де я почала працювати з вересня 1983 року. Її  директором була в той час енергійна і принципова Зинов'єва Валентина Михайлівна. Я - ,,капітан" 5 Б класу, у якому ні багато ні мало 34 серця, які мені довірили батьки, адміністрація школи. 

  Якось відразу відчула, що мені ці діти близькі, рідні. Кожен із своїм своєрідним характером, лагідним чи норовистим, замкнутим на велетенський замок чи навпаки з відкритим серцем. 

  У той час дуже популярним у школах  був клуб вихідного дня. І я розчинялася в дітях, залюбки їхала в неділю другою маркою трамвая до школи, де мене чекали на подвір'ї мої золоті п'ятикласники. І ми вирушали або до міського парку, або до виставкового залу імені Архипа Куїнджі. Іноді з нами були мами. Мені було приємно, що між мною і батьками дітей були добрі стосунки. Ніхто ніколи не дорікнув мені за неправильний підхід до дітей. У нас панувала гармонія любові. 

   І, звичайно, постійною супутницею була моя маленька донечка Маринка. Коли я прийшла до школи, їй тоді було три рочки. Незабаром вона знала всіх дітей, часто перед сном просила розповісти про когось із дітей, як вони себе поводять, чи добре вивчили вірш, чи не кричала я на них на уроках. Донечка вважала їх найдобрішими дітьми на білому світі. 

   Пам'ятаю, як колись ми всі разом дивились виступ німецького цирку та ще й у першому ряду. Діти були на сьомому небі від щастя!!! 

   А ще у вихідні ми готували концерт для батьків. І ось настав день, коли діти чекали, коли я проведу збори для мам і татусів, а потім вони виступатимуть перед рідними. І це теж відбувалося у неділю. 

  Я любила свій клас, мені було легко з дітьми і батьками. 

   Запам'ятався всім нам виховний захід "Розкажи мені про мене". Діти запису вали на листочку своє ім'я та прізвище, клали згорнутими в банку, потім діставали і розповідали про однокласника чи однокласницю, не називаючи його чи її імені. Ми повинні були вгадати, про кого мова і доповнити розповідь. Діти були настільки відкритими для обговорення, що виводили на чисту воду окремих товаришів.

  Я теж записувала своє прізвище на листочку і брала участь у цьому світлому дійстві. 

   А ще ми любили проводити лотерею, розігрувати призи. 

  Час летів швидко, минув рік. У шостому класі ми проводжали в останню путь однокласника Конова Рому. Хлопчик змалечку був хворобливий, лікарі визнали порок серця. З часом хвороба загострилась, Ромі зробили операцію, після якої він втратив слух, мамі в лікарні писав записки в зошиті. 

  Коли ми з групою дітей провідували хлопчика вдома, він так блідо усміхався... 

   А потім на шкільному подвір'ї ми прощалися з ним. А в моїй душі відлунювались репліки персонажа Джурі, якого грав Ромочка ще у п'ятому класі... Він був єдиною дитиною в родині.

    Згодом я зустріну його маму в Червоному Полі, яке стане берегом моєї долі. Із синочком, приблизно ровесником Роми.

   Пам'ятаю, після поїздки влітку на Черкащину розповідала дітям про племінницю Світланку, ровесницю моїх учнів, про те, що вона хотіла б із кимось листуватися. І Світланка Корж залюбки почала писати їй листи, а згодом навіть.їздила до неї на весілля. Отакою щирою буває дружба між дівчатами. 

   Пізніше у мене були інші класи в іншій школі, але такої підтримки дітей і батьків я не відчувала. Ми навіть проводили згодом ,,Кохання з першого погляду". На цьому дійстві були присутні деякі мами, бабусі. 

   Де ви, мої дорогі Толя Машовець і Юра Башкісер, хлопчики, яким я вдячна за повагу і увагу до мене, учительки, і до моєї донечки???  Мої батьки були вражені порядністю хлопчиків, які завітали до нас у гості, а Маринка раділа разом з усіма нами гостям і зайцю, якого вони їй подарували. 

  Хай щасливою буде ваша доля, мої діти!!!

Тетяна Катрич

2 серпня 2023 р.  · 

Уривок 10 із майбутньої книги "Польова стежина"

Тату, мій щирий роде Суголових, сьогодні я дізналася про історію вашого села Деренківець. В Інтернеті, який я жартома називаю своїм останнім коханням, натрапила на статтю про ювілей Деренківця . 820 років!!! Лелечко, ціла історія, епоха!!!

   У часи Київської Русі було місто Дернов, засноване воно чорними клобуками  в часи князювання Володимира. Зараз це місце називають Горбинчине. На Дереновій горі було збудоване укріплення. Основним обов'язком чорних клобуків була охорона південних кордонів Київської Русі. Крім цього, чорні клобуки займалися землеробством, тваринництвом, вирощували ягоди дерену (кизилу).ягоди сушили для воїнів, які використовували їх, як ліки, а з деревини виготовляли держаки для списів, кору використовували для фарбування овчин, з яких виготовляли одяг для воїнів Русі.

   Князь Ізяслав просив допомогу у війська чорних клобуків для примирення міжусобної боротьби між князями. Коли в 1240 році на Київську Русь напали монголо-татари, чорні клобуки ніякого опору не чинили. До нашого часу збереглися частини укріплення на горі Дереновій. На полях Горбинчиного іноді виорюють гончарні вироби тих часів...

   Як добре, що є на білому світі це славне-преславне село, як добре, що у людей є потреба зберігати пам'ять про його історію, подих кожного роду. 

   Тітонька Ганна, старша батькова сестра, у якої ми не раз гостювали з донечкою Маринкою, спокійна, врівноважена. І дуже працьовита. Так написано Вам на роду, люба тітонько, чи то всій ніжній половині роду і народу нашого - тяжко нести свій хрест у післявоєнні роки, коли одні жінки стали гіркими вдовами, інші - довічними нареченими... 

    Я не знаю, чи був у Ганни наречений до війни, батько про це не розповідав. 

  У роботі в колгоспі і вдома вона знаходила розраду від самотності. Під час нашого перебування в Деренківці мене дивувало, що тітонька як заведена, і для чого їй одній і корова, і велетенський город, за яким тягнувся ліс. Йому теж, мабуть, бракувало спокою, як і селянам, усе шумів-вишумовував зеленовіттям. 

    Піднімалась тітонька Ганна рано, із сонечком. Виводила корову, годувала птицю. Набираючи воду у криниці, я звернула увагу на напис: ,,Пий на здоров'я ". У ньому весь наш менталітет світиться. Щирість, щедрість людська сяють у душах українців. Вони допомогли вижити людям у роки суворих випробувань. Кажуть у народі, що не можна не давати людям хліба чи солі, води. Отакою і тітонька Ганна була. 

   Коли вона ішла пасти корову, брала з собою малу Маринку, якій тоді було років п'ять. Щоб було з ким перемовитись, не з коровою ж однією розмовляти. Після пасовиська вона обходила господарство, а потім уже сідала обідати. ,,Це я з вами хоч і пізно, але їм, а от як сама, то забуваю й поїсти, або обід, як кістка,  в горло не лізе", - скаржилась не раз на свою самотність.

   А які великі сушені груші, дулі, присилала вона в посилках, а ще обов'язково горіхи з велетенського горіха, що не раз вимерзав узимку. І калину сушену. Мама наша добавляла її в пироги чи пиріжки або готувала варення з калини. А батько завжди говорив, що калина нагадує йому дитинство босоноге, батьків. 

А я й нині не можу без вашої калини, тітонько Галю. А я й зараз нею дихаю!!!

Тетяна Катрич

4 серпня 2023 р.

Уривок 11 із майбутньої книги "Польова стежина"

Уже в немолоді роки тітки Ганни до неї прибився самотній чоловік. Не знаю добре цієї історії, та кажуть, що недовго лунав чоловічий голос у її хаті. Про подібну ситуацію в народі кажуть:,,Як прийшов, так і пішов, не солоно хльобавши". Не хотіла квітнути чи навіть усміхатися тітчина душа,  замурувала її жінка ще замолоду, мабуть. Зосталася самотня до кінця днів, як билина в полі.

   Її доля надихнула мене на вірш, який народився якось легко.

Вона встає, як спить іще роса

В якій купає голос соловейко.

Ще бачать сни високі небеса

І материнством дихає лелека.

Почулося, що хтось її гука.

Світанок зачепивсь в гілках горіха.

Неспокій в її душу заблукав

І став безсонням-долею на лихо.

Озвалась в її косах сивина.

Чи то лиш цвіту паморозь торкнулась.

А юність перекреслила війна.

Летять літа, нічого не забулось.

Устане і відразу за поріг.

Ще зорі сплять на дні її криниці.

Як добре, що не вимерз знов горіх.

Як добре - можна тиші помолитись.

   Тітонька Дуся, молодша батькова сестра, мала ніжну вдачу. Тож і щастя її знайшло, хоч і не в молоді літа. Народила Євдокія чоловікові двох дівчаток-близнючок. Маленькими їх важко було розрізнити, були схожі одна на одну, як дві половинки червонобокого яблука.

   Гостювали ми з Маринкою у тітоньки Дусі на Луганщині, потрапили навіть на весілля їхніх рідних - Валерія та Ольги. Донечка витанцьовувала. На радість усім веселим гостям молодих. А було їй тоді років п'ять.

   Коли ми були ще школярками,  наше подвір'я 'пишалося трояндами. Це тьотя Дуся привезла із Штеровки таку красу, якій раділи і наші сусіди, і подруги, які були частими гостями в нашій родині.

   Лелечко, скільки років пролетіло з того часу, але й нині троянди світять нам із дитинства. Дякуємо вам, тітонько, за вашу ніжну вдачу і квіти!!!

  Останній дзвінок від. двоюрідної сестри Людмили пролунав на початку 2015 року. Там, на Луганщині, вже лютувала війна. 

  Люда повідомила, що мама жива, але дуже слабенька, вже 87 рік пішов,не радіє вона життю, бо відняло лівий бік. Вже 10 місяців у такому стані. А ще сказала, що у них ,,королюють" донські козаки, а ціни московські... 

   Закінчився наш телефонний діалог бажанням обох нас зустрітися на мирній землі. Як ви тепер, мої сестри?

   Тримайтеся, рідні, на білому світі так багато катаклізмів, але ми повинні бути одним цілим!!!

Тетяна Катрич

7 серпня 2023 р.