Тося їхала з котом, а її подруга з донькою. Вранці дорога видавалась сонною проте, ще не надто навантаженою. Їхали з важкими думками і язиками, бо просто мовчали.

Ранком на місто впали ракети. Гриміло так, що луна котилася з одного кінця міста в інший. І думка про те, що потрібно їхати виникла у обох одночасно. Марта за кермом два тижні. Боїться порушити правила, але більше боїться втратити життя. І не тільки своє.

Дорога далека, важка і невідома. Але рідна, бо всю трасу вивіски: «чай тим, хто їде – безкоштовний».

Тося думала про те, що залишила у місті, про світлий клас, у який мали зранку прийти діточки і квартиру, у якій треба комусь поливати квіти. Кіт трохи сіпався у коробці. Звичайній картонній коробці, у який Тоня посадила його поспіхом. Але згодом заспокоївся, бо теж відчував – треба берегти сили, адже невідомі обставини попереду назавжди змінять життя кожної живої істоти.

Дядько Петро зустрів на порозі радісно, з усмішкою, але і тривогою в очах. Приїхали пізно надвечір, змерзлі і голодні:

– Як ви доїхали? Як дорога?

– Нормально. Пального, правда, ніде немає, – озивається Марта, і черги всюди у магазинах.

– Хлібину останню забрав у магазині перед вашим приїздом. Гайда до хати, грітися.

– У Вас можна новини подивитись? Що там з нашим містом…

– Та, можна дівчата, Олена вам стелитиме.

Тітка Олена постелила на підлозі. Маленька двокімнатна хрущівка, у якій жили вони з чоловіком та «сонячним сином» і так для нас зробила багато – надала прихисток, їжу, воду, безпеку. А тому, навіть спати на підлозі, проте, не в степу чи в машині – радість.

З речей – мінімум. Сумка і сумочка через плече. Тося така тонка, як лоза, що врядче в подужала б взяти більше речей. І кіт. Це головне у її житті.

Тося і Марта – обоє працюють у школі. Обоє мають невичерпну енергію та жагу до нових звершень. Та з прильотом першої ракети о 4.55 ранку у місто – щезла і жага, і сила, і відвага, а натомість – у голову заселились страх, бентега, безпорадність і невідомість.

– Та ма, ми ненадовго тут! – кинула донька, вкладаючись у «ліжко» на підлозі.

– Ніхто не знає, доню, ніхто…спи.

І якщо б у Тосі була донька, однозначно, вона б теє тримала скляне непохитне обличчя і дарувала їй безліч заспокійливих слів, а оскільки її не було – можна плакати. Так плакати, аби кіт сів поруч, упершись у плече і муркотів, муркотів, муркотів….

На ранок у шибці виднілась хуртовина, снігом вкрило землю і мороз узявся такий міцний, що вийшовши на вулицю, протриматись можна було хіба хвилин десять.

Їхнє місто потерпає від ракет. Містяни рятуються, пакуючи автівки необхідним, знімаючи готівку з карток, складаючи до сумок документи і ліки. Все, наше мальовниче місто перетворюється на вигаданий фільмовий майданчик, де хочеться стати режисером і нарешті сказати: «Стоп, знято!. Цей фільм жахів ми довели до кінця.»

Тосю насправді звуть Антоніна Олександрівна, але так її називав тато колись. Та так «Тося» і прилипло на тридцять два роки.

– Де кіт твій? – Марта біля дверей у куртці.

– Та, тут був десь, у квартирі, а що?

– Двері прочинені були вхідні, мабуть, дядько Петро пішов десь.

– Як? Як це? Мишко! Михайло, ти де?

Є діти війни, а є коти війни. А як кіт – то все, що маєш із живого в житті? Що тоді? Як можеш допустити загубити його? Тося шукала по закутках квартири (бо, може, від стресу забився десь під диван), але не знайшла. І просто сіла ревіти. Як скажена.

– У мене і так нічого немає, нічого!,- у остраху кидає Тоня.

– Так, припини, гайда!

– Куди?

– Надвір, десь точно сидить під під’їздом, куди він піде? Не знає ні місцевості, ні людей…

Вийшли. Під обід не так морозно, хоч і холодно. Гукали, шукали за гаражами, у кожному кутку двору, в кущах, за парканами і сміттєвими баками – немає.

Дядько Петро з тіткою Оленою повернулись, вже темніло. Тося на кухні з ногами у тазику і чаєм в руках. Схлипує. Марта в інтернеті.

– Що сталось?

– Та, то Ви певно, лишили прочиненими вхідні двері?

– Дівчата! Міг! Міг, я ото такий, що як спішу, то нічого не помічаю навколо.. та і вік вже. А що трапилось.

– Кіт війни втік.

– Антоніни кут? Ой, як же він вислизнув…?

– Ой, нічого, знайдеться, – Марта непохитна.

Не спалось. Плакалось тихо, у ковдру, аби нікого не розбудити. Тося розуміла, що тисячі українців лишились без домівок ба більше, навіть без родичів. Загиблі, загублені безвісти, розлучені відстанню родини страждають куди більше, ніж її егоїстична любов до кота. До тварини, яка по суті, прожила у неї у квартирі в неволі не за власним вибором, а тому що Тося не спромоглася обзавестися сім’єю до тридцяти двох!

Мала зранку видала ідею-фікс:

– Тьоть Тонь, так давайте в інтернет!

– Що, «в інтернет»?

– Та кинемо клич, що кішка зникла, така-то і така, і все! Зараз інтернет – то наше «бюро знахідок століття».

– Думаєш? – шморгаючи носом,- ну, давай.

І оголошення про кота, на імення «Мишко» полетіло у мережу.

Надія звичайно, помирає останньою, але минув тиждень. І пані Антоніна, поміж ліпленням вареників та плетінням кікімор на волонтерській дільниці шукала щодня кота. Просто ходила по всіх дворах чужого міста. Чужого, але вже такого рідного, яке прийняло їх у свої обійми, ховаючи від війни. І від тих пошуків відволікалась від щоденних новин з фронтів хоч ненадовго.

За вечерею тітка Олена розпитувала про рідне місто. Потім взялась годувати сина, але все одно – переймалась, чи не голодні були дівчата, чи не ображені умовами у яких живуть, бо таке вже життя скромне мала родина Столяренків, що і похвалитись будо особливо нічим. Хіба – гарною порядною міцною родиною, яка укупі вдома, що є дуже важливим. Як виявляється сьогодні – навіть найважливішим у житті…

– Ти бачила новини? – питає Марта.

– Ні, що там?

– Наша школа розбита…нічого не лишилось…стіни тільки.

– Та як це? Як же це? Боже….

– Слухай, а нам є куди повертатись?

– Я не знаю, що сказати…

Так безнадійно промовила ті слова Тоня, що здавалося, майже до останньої краплі витекла з неї те сподівання на майбутнє у рідному місті. Майже місяць постійних обстрілів. Люди у підвалах без їжі, світла, води, налякані і розбиті. Втрачені і скалічені, хоч і живі, але тільки тілесно.

На вулиці знову починав кружляти снігопад, Тося чекала кота, Марта чекала новин, а її донька все частіше згадувала школу, у якій мала б закінчити сьомий клас.

– Доброго ранку! Де Антоніна?

– Та, кота певно шукати пішла, тьоть Олено.

– Та геть сон втратила, вихідний же сьогодні.

– Ой, вона з котом тим і жила, і раділа, і мріяла, і сумувала і спала. Таке було її життя у перервах між уроками, зошитами, журналами та чужими малими дітьми.

– Розумію. Я вихователька дитсадка взагалі-то. Я знаю, як ще – діти, і як це – любити всіх до одного однаково…пішла….а ти може, Марточко, підеш та її до хати покличеш, хай не мерзне.

Вдягнувши чоботи, іде Марта на засніжений двір. Антоніна нишпорить за будинком по той бік вулиці. Що ж, ітиме Марта вертати подругу до хати та тазика з гарячою водою.

– Тонь, там наші на Київщині дають відсіч, чуєш?

– Тс-с-с! Ану тихше, чуєш?

– Нічого не чую, а що повинна?

– Повинна, прислухайся і помовч!

Стоять обоє. За рогом будинку перед купою залізяччя, якогось гаражного мотлоху та пляшок.

– Нявчить, правда?

– В голові нявчить в тебе. Тихо тут, ходімо додому, бо вже он перша зірка.

– Ні, нявчить десь дуже глухо…ти йди, як хочеш.

– Так ти всю ніч тут возитимешся біля купи мотлоху, яку мужики викинули зі своїх гаражів?

– Ну, я трохи ще, скільки витримаю, але нявчить!

Марта почовпла назад на іншу сторону вулиці, похукуючи на руки та ховаючи голову далі у шкапку.

– Ось, ось! Сюди іди, Марта, швидко-о!

– Куди ти лізеш? – повертаючись гукає подруга,- що там?

– Він он, я бачу його!! Мій Мишко!

І ридаючи, лізе рукою у вузьку трубу, де сидить забившись її брудний рудий кіт. Марта прибігла звісно назад на таке несамовите волання, аби ще і попросити не горлати так на всю вулицю у воєнний час.

– Як же витягти, як же? – і сльози, і тремтячі сині від морозу руки, – кис-кис, іди до мене, іди, я ж не дістану так.

Кіт певно, не розумів деякий час, що то його господиня видає такі істеричні звуки і протягує йому до морди свої кістляві руки, а тому, переляканий сидів клубком у трубі, діаметром, може, як голова Тосі, або трохи більшій. Але тоді-таки підповз ближче, і Антоніна змогла вхопити його за лапу.

– Господи, подряпав тебе весь, дивись, на що він схожий, Боже…

– Та, припини, – плачучи схлипувала Тося, запихаючи кота собі за пазуху під пуховика і втираючи очі, – скільки там просидів, це ж голодний, переляканий…

Дуже багато коментарів підтримки та навіть репостів зібрав допис про загубленого котика, але ніхто не відгукнувся. Чужа біда може когось і торкає, проте, не більше, ніж своя. І це Антоніна розуміла. Тому і сподівалась лише на себе. А якби не шукала щоденно, все, не знайшла б ніколи. Не знайшла б те, єдине, що живе привезла з собою з дому, з ким говорила вечорами про успіхи та невдачі (хоч і не отримувала відповіді), і з ким на пузі планувала засинати щоночі, як мінімум найближчий час.

І коли настане день Перемоги і повернення додому, кіт Михайло точно пам’ятатиме цю подію з «Великого переселення», але не видасть свою господиню. Антоніну Олександрівну, яка в очах своїх учнів завжди спокійна, впевнена, радісна (попри все інше) і люб’язна. А повернення буде, обов’язково буде! Жити, будувати, ростити, любити тут їм – Тосі і Марті, тітці, подрузі, колезі, сестрі, мамі, сусідці і всім-всім, хто землю, на якій виріс вважає рідною і єдиною!

Лесик довго від’їдався і спав калачиком біля комина. Іноді – тремтячи і здригаючись. Тося не рушила, а тільки гладила його м’якеньку руду шубку і дякувала долі. Хоч і боліло всередині, боліло…

 Авторська проза, Ганзина Віталіна

Велике переселення 

Її крила 

Срібна павутинка 

ВГ вірші 2022 

ВГ 2024 

Ганзина Віталіна