На початок VIIІ ст. припадає зародження руху іконоборства. Іконоборці виступали проти використання образів Бога і святих та вшанування ікон. Вони знищували ікони, оскільки вважали, що, вшановуючи їх, людина поклоняється не Богу, а ідолу, – адже Бога неможливо зобразити. Їх підтримували візантійські імператори та військова знать.

Але значна частина візантійців, насамперед ченців, залишились іконошанувальниками. Вони вважали: поклоняючись іконі, людина поклоняється тому, хто на ній зображений. Запекла боротьба між іконоборцями та іконошанувальниками тривала понад сто років і супроводжувалася жорстокими стратами шанувальників ікон. У цій боротьбі було знищено велику кількість безцінних пам’яток візантійського мистецтва: ікон, мозаїк, фресок, з ілюстрованих рукописів виривали сторінки із зображеннями Бога та святих або спалювали самі книги.

Цим конфліктом вирішив скористатися візантійський імператор Лев ІІІ. Йому не вистачало коштів для створення кінного війська. Він підписав указ про заборону поклоніння іконам та мощам святих. Крім того, Лев ІІІ почав відбирати землі в монастирів і передавати їх воїнам-кіннотникам. Так завдяки руху іконоборців візантійський імператор створив могутнє кінне військо.

Іконоборство – рух, спрямований проти вшанування ікон.

Попри це в жорсткій боротьбі перемогу отримали іконошанувальники: у 843 р. шанування ікон було відновлене, а іконоборців оголосили єретиками.