Я хочу сказати своє слово

Катерина Іванівна повела своїх маленьких першокласників у поле.

Був тихий осінній ранок. Високо в небі летів ключ перелітних птахів.

Вони тихо курликали, і від цього в степу було сумно. Учителька сказала дітям:

— Сьогодні ми будемо вчитися розповідати про осіннє небо.

Хай кожен з вас добере для цього в рідній мові красиві і точні слова.

Діти притихли. Вони дивились в небо і думали. Через хвилину всі заговорили: «Небо синє-синє... Небо голубе... Небо чисте...»

І все. Діти знову і знову повторювали одні й ті самі слова: синє, голубе, чисте. Збоку стояла маленька Валя. — А ти, Валю, що хочеш сказати?— запитала Катерина Іванівна.

— Я хочу сказати своє слово. — Яке ж твоє слово про небо? — Небо ласкаве...— тихо сказала дівчинка й усміхнулась.

Діти притихли. Вони враз побачили в небі те, чого не бачили досі: «Небо сумне... Небо тривожне... Небо зажурене... Небо холодне...» А небо грало, трепетало, дихало, як жива істота. І діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.