Дівчинка і ромашка

Ясної сонячної днини маленька дівчинка вийшла погратися на зеле­ну галявину. Раптом вона почула плач. Прислухалася дівчинка і зро­зуміла, що плач доноситься десь з-під каменю, що лежить обабіч галя­вини.

Камінь був невеликий, як го­лова кролика, але дуже твердий. Підійшла дівчинка до каменя і за­питує:

— Хто там плаче під каменем?

— Це я, Ромашка, — почувся ледь вловимий голосок.

— Звільни мене, дівчинко, тисне на мене камінь...

Відкинула дівчинка камінь і по­бачила ніжну, бліду стеблинку Ро­машки.

— Спасибі тобі, дівчинко, — подя­кувала Ромашка, виструнчившись і зітхнувши на повні груди.

— Ти звільнила мене з-під Кам'яного Гноб­лення.

— Як же ти потрапила під камінь? — запитала дівчинка.

— Обдурило мене Кам'яне Гноб­лення, — відповіла Ромашка, — коли я була маленьким насіннячком. Восе­ни я шукала теплий куточок. Дало мені притулок Кам'яне Гноблення, обіцяло оберігати від холоду і спеки, дощу і вітру. А коли мені захотілося побачи­ти Сонечко, воно ледве не розчавило мене. Я хочу бути твоєю, дівчинко.

Дівчинка приходила до Ромашки, і вони разом зустрічали схід Сонця.

— Як добре бути твоєю, дівчинко! — часто говори­ла Ромашка. — А якби ти виросла в лісі або обабіч дороги?

Якби ти була нічия? — запитала дівчинка.

— Я б умерла від горя,— тихо мо­вила Ромашка.

— Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь. Он та Вогняна Маківка — вона дружить із Сонечком. Сонечко шепоче їй: «Ти моя, Вогняна Маківко». Я чую цей шепіт, коли сходить Сонце, а Маківка на­зустріч йому розкриває свої прекрасні пелюстки.

А он та Волошка — товариш­ка Весняного Вітру. Він першим що­ранку прилітає до Волошки, будить її і шепоче: «Прокинься!» Квітка не могла б жити, якби вона була нічиєю. Чи згодні ви з думкою Ромашки, що «нічиїх квітів не буває»? Чи є у вас друг квітка? Як ви думаєте, що сталося б із Ромашкою, якби дівчинка її не звільнила? Чи важко бути справжнім другом?