Важко бути людиною
Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежав у долині за кілька кілометрів до села.
Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик.
Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати.
Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили. Відійшли на кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала: — А ми ж не подякували жінці за воду. Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
— Що ж... — каже Роман, — це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю? — Варто, — наполягає Марійка. — Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?
Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно. — Ви як хочете, — каже Марійка, — а я повернуся й подякую...
— Чому? Скажи, чи ж обов’язково це зробити? — питає Роман.., — Адже ми так потомилися...
— Бо ми люди... Якби ми були телята, можна було б і не вертатися... Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі. Роман постояв хвилинку й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом. — Важко бути людиною... — сказав він.
