Джерела про примусову колективізацію

Спогади очевидців

«У колгоспі треба було працювати, але зарплата була раз на рік, під Новий рік, і ніхто не знав, що ви можете отримати з того. Бо перше треба було віддати державі, для колгоспу, а робітникам, які працювали в колгоспі, вже були залишки. Нам не вистачало навіть на три місяці того, що ви заробили у колгоспі – нараховували трохи картоплі, зерна, борошна не давали, треба було ще десь зерно змолоти».

Григорій Зубенко, 1924 р. н.

Свідчення мешканки с. Кобижча Бобровицького району Марії Антонівни Єременко, 1919 р. н.

«Мого батька арештували 1929 року як куркуля. Мене й сестру вигнали зі школи, бо ми були дітьми класового ворога. Батька кудись повезли, а нас біля матері лишилося п’ятеро. Але місцеві активісти вважали, що куркульське гніздо ще не зовсім зруйноване і цілою бригадою прийшли до нас навесні викидати нас із хати. В цей час мами не було вдома. Мені йшов десятий рік, я всю зиму прохворіла тифом, не могла ходити. Один з активістів взяв мене за поясок, виніс із хати й поклав під лісою над самісінькою дорогою. Потім біля мене посадив маленького братика, якому не було ще й року.

[…] Коли мама прийшла, хата була вже опечатана. Так ми й прожили все літо на вигоні перед своєю хатою. Там протікала невеличка річка, де ми брали воду й милися. До того ж голодували. Вже всі попухли. Ніколи не забуду, як проходили мимо нас активісти. Побачили, в якому ми становищі. […] Схопили нас за комірці та повкидали в річку. Один пояснив: “Все одно вам хана! Навіщо комусь клопоту завдавати з похованням?” З криками “Рятуйте!” мама витягувала з річки. Ваня, найменшенький, захлинувся. Мама закопала його під грушею».