Тема 6.
ПІДПРИЄМЕЦЬ І ДЕРЖАВА
1. Взаємовідносини підприємця й держави.
2. Гарантії прав підприємців.
3. Державна підтримка і державне регулювання підприємництва.
Рекомендована література
1. С.В, Мочерний Основи підприємницької діяльності: Посібник, 2001.
2. Кондратюк А.О. Основи менеджменту, 1999.
3. Корилюк С.І., Гнатенко II.В. Основи маркетингу, І999.
4. Основи аграрного підприємництва/ За ред. М.И, Маліка, 2000,
5. Організація виробництва ї аграрного бізнесу в сільськогосподарських
підприємствах. Підручник./С.П. Азізов, 2001,
6. Навчальний посібник з основ маркетингу, рецензія: д-р економ, наук
О.П. Степанов.
7. Маркетинг - опорний конспект лекцій, рецензент В.Д. Кучеренко, 1999.
8. Щокин Г.В. Практична психологія менеджменту: Київ вид-во «Україна» І994.
9. Підприємницька діяльність та агробізнес: Підручник\ За ред.. М. М. Ільчука, Т. Д. Іщенко.-К.: Вища освіта, 2006.-543.: іл..
1. Економічна безпека підприємств і підприємництва в Україні залежать передусім від економічної безпеки самої держави, наявних внутрішніх та зовнішніх загроз.
Як і економічна безпека держави, безпека підприємництва забезпечується за такими основними напрямами: 1) техніко-технологічний; 2) енергетичний; 3) сировинний; 4) кадровий; 5) інформаційний; 6) організаційний; 7) науковий; 8) фінансовий. Крім того, за межами економічної системи слід виділяти такі напрями безпеки підприємництва, як екологічний, політико-правовий.
Техніко-технологічна безпека означає наявність такого рівня розвитку техніки і технології переважної більшості підприємств, що забезпечував би конкурентоспроможність товарів і послуг на світовому ринку, від яких залежить конкурентоспроможність країни на зовнішніх ринках. Проте за рівнем конкурентоспроможності Україна у 1997 р. посідала лише 132-ге місце у світі.
Конкретнішими показниками техніко-технологічної небезпеки підприємництва є високий рівень фізичної (понад 70% у промисловості) та моральної (майже 95%) зношуваності основних фондів. Ще загрозливіша ситуація у сільському господарстві. За оцінками провідних вчених України, «майже повністю припинились процеси відтворення й оновлення матеріально-технічної бази аграрно-промислового комплексу. Вибуття основних фондів сільськогосподарських підприємств майже втричі перевищує їх надходження. У розрахунку на 1 га угідь інвестиції становили в 1999 р. лише 15 грн. і були недостатні для придбання навіть ручного інвентара. Якщо не вжити кардинальних заходів з оновлення парку сільськогосподарських машин, то у 2002 р. втрати сільськогосподарської продукції зростуть більш як на 20%. За цих умов стає дедалі важче займатися агробізнесом, виживати фермерським господарствам, кооперативам тощо.
Крім того, рівень техніко-технологічної безпеки підприємств і підприємництва залежить від частки автоматизованого виробництва — використання «інтелектуальних роботів», верстатів з програмно-числовим управлінням тощо. За цими показниками підприємства України суттєво відстають від підприємств розвинутих країн світу.
Від рівня техніко-технологічної безпеки підприємств безпосередньо залежить їх енергетична безпека, тобто наявність таких витрат електроенергії, палива на створення конкурентоспроможних товарів, як у розвинутих країнах світу. Проте, незважаючи на глибоку економічну кризу 90-х років, енергомісткість одиниці валового внутрішнього продукту (ВВП) за 1991—1999 рр. збільшилася в Україні майже вдвічі. Якщо в країнах ЄС на 1 дол. ВВП витрачається 0,2 кг умовного палива, то в Україні — 1,91 кг. Ситуація ускладнюється тим, що наша держава лише частково забезпечена нафтою і газом.
Сировинна безпека підприємств України полягає в їх забезпеченні за доступними цінами сировиною і матеріалами, у досягненні оптимальної величини матеріаломісткості продукції (тобто витрат сировини і матеріалів на одиницю готової продукції). Проте в Україні не вистачає власних лісоматеріалів, коксівного вугілля, бавовни тощо, для закупівлі яких необхідно витрачати валюту. Крім того, матеріаломісткість виробництва майже у два рази вища, ніж у розвинутих країнах світу.
Кадрова безпека підприємств та підприємництва означає наявність високоосвітнього та кваліфікаційно-професійного рівнів працівників на більшості підприємств, управлінського персоналу,, наявність стабільних і потужних стимулів до праці (що зменшує до мінімуму плинність кадрів), відсутність масового відтоку найбільш мобільних і досвідчених працівників за кордон, високий рівень підготовки підприємців та ін. На жаль, в Україні внаслідок масового безробіття у пошуках роботи за кордон виїжджає до 7 млн працівників, до 3 млн осіб з вищою освітою перетворилися на так званих «човників» — людей, які займаються перепродажем товарів. Це зумовлює різке зниження кваліфікації цих працівників. Через низьку оплату робочої сили, відсутність дієвих стимулів до праці на багатьох підприємствах низька трудова дисципліна, знижується трудова, у тому числі творча, активність.
Організаційна безпека підприємництва означає запровадження на більшості підприємств країни сучасних форм організації виробництва і праці, новітніх систем заробітної плати, проведення досконалих маркетингових досліджень, принципів менеджменту, насамперед кадрового тощо. В Україні наприкінці 90-х років XX ст. — на початку XXI ст. ці елементи організаційної безпеки здебільшого були відсутні.
Інформаційна безпека підприємництва передбачає отримання за доступними цінами основних видів економічної інформації, необхідної для ефективного використання ресурсів, проведення комплексної аналітичної діяльності на підприємстві з метою систематизації та класифікації інформації, вміння прогнозувати на цій основі тенденції розвитку підприємства на коротко- середньо- та довготерміновий період тощо. Важливо своєчасно передбачити можливі негативні внутрішні та зовнішні впливи на економічну безпеку підприємства. В Україні всебічний доступ до інформації мають лише наближені до урядових структур власники великих підприємств, а також підприємства, зосереджені в руках номенклатурної еліти. З метою послаблення інформаційної безпеки підприємництва слід вживати передусім такі організаційні заходи: позбавити відповідних працівників можливості безконтрольного винесення різних носіїв інформації, несанкціонованого користування системами обробки інформації й наявними там даними, передання без відповідного дозволу даних з інформаційно-обчислювального центру та ін. В сучасних умовах для забезпечення інформаційної безпеки важливо мати доступ до системи Інтернет. У СІЛА такий доступ мають понад 20% корпорацій.
Наукова безпека підприємництва означає проведення на великих та частині середніх підприємств дослідно-конструкторських розробок, а отже наявність наукових лабораторій, постійне впровадження передових досягнень НТР у виробництво, витрату певної частини прибутків на проведення наукових робіт, масовий розвиток венчурного підприємництва, тісний зв'язок науки з виробництвом, випереджаючий розвиток науки у системі «наука — техніка — виробництво». Переважна більшість підприємств України істотно відстає від підприємств розвинутих країн світу у цій сфері.
Для забезпечення економічної безпеки підприємництва важливо захистити вітчизняні підприємства від недобросовісної конкуренції (промислового шпигунства, корупції, шахрайства тощо), державного рекету (так, у 1998 р. суб'єктів підприємницької діяльності перевіряли понад 70 разів на рік, а на таку перевірку мало право 28 організацій), рекету кримінальних структур тощо.
Фінансова безпека підприємств вимірюється такими показниками: коефіцієнт фінансової стійкості (відношення власних коштів і довготермінових пасивів до загальної суми балансу підприємства); коефіцієнт співвідношення власних і залучених коштів; загальний коефіцієнт ліквідності (відношення усіх поточних активів підприємства до величини довготермінових зобов'язань) та ін.
Екологічна безпека підприємництва полягає у дотриманні чинного законодавства у цій сфері, наявності екологічної свідомості працівників, у виготовленні екологічно чистої (або з допустимими нормами) продукції, здійсненні екологічних платежів у бюджет тощо. Проте більшість підприємств України не відповідає цим вимогам.
Необхідно мобілізувати енергію, трудову активність, творчий потенціал українського народу, щоб відродити і зміцнити економічну могутність країни, що базується значною мірою на безпеці підприємництва і підприємств.
2.
Підприємницька діяльність в Україні та інших країнах світу відбувається в різних організаційно-правових формах. Від правильного їх вибору значною мірою залежать успіх майбутньої справи підприємця, конкурентоспроможність фірм (підприємства) на ринку товарів і послуг, величина привласнюваних прибутків тощо.
У свою чергу, вибір організаційно-правової форми підприємницької діяльності залежить від багатьох чинників, насамперед від сфери діяльності (промисловість, сільське господарство, наукова діяльність, сфера послуг тощо), величини стартового капіталу і можливості залучення зовнішніх джерел фінансування, чинного законодавства та ін.
У розвинутих країнах світу до таких форм належать індивідуальне підприємство, партнерство та корпорація. Знання їх може бути корисним для підприємців, які започатковують зовнішньоекономічну діяльність. Крім того, індивідуальне підприємство і корпорація входять до організаційних форм підприємницької діяльності в Україні.
В Україні до основних видів підприємств, виокремлених залежно від форм власності, належать індивідуальне, приватне, сімейне, колективне, комунальне, державне і спільне. Оптимальніший вибір організаційно-правових форм підприємництва в Україні треба розпочинати з вивчення базових законодавчих актів, які регламентують його: законів України «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства», «Про банкрутство», «Про споживчу кооперацію» та ін., а також багатьох законодавчих і нормативних актів, які вносять зміни до базових законів.
- Закон України «Про власність» (1992 р.) передбачає право власника використовувати належне йому майно для підприємницької діяльності, а власник засобів виробництва та іншого майна має право створити у встановленому порядку підприємство або організацію, які є юридичними особами. Визнається приналежність результатів господарського використання майна (виготовленої продукції, державних доходів) власникові цього майна; право юридичної особи володіти, розпоряджатися і користуватися закріпленим за нею майном власника згідно зі своїм статутом (положенням).
Реалізуючи право власності, власник має право використовувати майно для господарської та іншої не забороненої законом діяльності, в тому числі передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Держава не може втручатися в господарську діяльність суб'єктів права власності. Водночас від власника вимагається не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси інших громадян, юридичних осіб і держави, додержуватись моральних засад суспільства. Підприємець , повинен звернути увагу і на пункт даної статті, за яким діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власник може бути зобов'язаний допустити обмежене користування його майном іншим особам у випадку і порядку, встановлених законодавчими актами України.
При використанні праці інших громадян на договірній основі власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні передбачені законом гарантії та права.
Серед зобов'язань власника і створених ним юридичних осіб — відповідальність за своїми зобов'язаннями перед кредиторами всім закріпленим за ним майном, на яке відповідно до закону може бути звернене стягнення. Але він не відповідає за зобов'язання створених ним юридичних осіб, які, у свою чергу, не відповідають за зобов'язання власника, крім передбачених законодавчими актами випадків.
Закон «Про власність» фіксує різноманітні об'єкти права приватної, колективної, загальнодержавної та комунальної власності, а також суб'єкти цих форм власності. Зокрема, серед колективної форми власності — колектив орендарів, колективне підприємство, кооператив, акціонерне товариство, господарське товариство, господарське об'єднання, професійні спілки, політичні партії та ін.
Передбачено систему захисту права власності, класифікацію випадків позбавлення права власності, відповідальності державних органів за втручання у здійснення власником його повноважень тощо.
Закон України «Про власність» є базовим щодо основних засад підприємницької діяльності. Ці засади конкретизуються у Законі України «Про підприємництво». Водночас у ньому є низка нових статей і положень, які значно розширюють правове поле підприємницької діяльності. Зокрема, подано перелік обмежень у здійсненні підприємницької діяльності, перелічені принципи такої діяльності: вільний вибір діяльності; залучення на добровільних засадах до цієї діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів продукції; встановлення цін відповідно до законодавства; вільний найм працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, застосування яких не заборонено або не обмежено законодавством; вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством; самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
• Закон «Про підприємництво» (1992 р.) конкретизує п'яту статтю Закону «Про власність», в якій ідеться про обов'язки власника при найманні працівника. Зокрема, зазначається, що «при укладанні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в республіці мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, в тому числі соціальне й медичне страхування відповідно до чинного законодавства».
Окремий розділ цього закону присвячений взаємовідносинам між підприємцем і державою, яка гарантує рівні права для всіх організаційних форм підприємницької діяльності, створює «рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів». Крім того, держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист права власності підприємця.
Вилучення державою у підприємця його основних і оборотних фондів та іншого використовуваного ним майна не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.
Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, що охороняються законом, відшкодовуються підприємцю відповідно до чинного законодавства.
Закон «Про підприємництво» зобов'язує державу надавати для здійснення підприємницької діяльності земельні ділянки, різні види державного майна, сприяти матеріально-технічному забезпеченню та інформаційному обслуговуванню підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів, здійснювати первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої та соціальної інфраструктури з продажем або переданням їх у кредит, стимулювати за допомогою економічних важелів модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг, надавати цільові кредити тощо. Держава також законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму.
Закон фіксує основні засоби державного регулювання підприємництва, правила та обов'язки діяльності іноземних підприємців (які тотожні з правилами і обов'язками вітчизняних підприємців).
• Закон «Про підприємства в Україні» (1992 р.) — третій важливий базовий закон, який регламентує підприємницьку діяльність. Він передусім фіксує цілі підприємств, тлумачить саме поняття «підприємство», перелічує види підприємств, класифікує об'єднання підприємств (зокрема асоціації, корпорації, консорціуми, концерни) та висвітлює порядок їх реєстрації, детально характеризує процес створення підприємства, утворення та використання майна, володіння і використання природними ресурсами, обумовлює участь підприємств у випуску та торгівлі цінними паперами.
Окремий розділ даного закону присвячений визначенню загальних принципів управління підприємством, ролі трудового колективу та його самоврядуванню, правам та обов'язкам керівництва підприємства, змісту колективного договору.
Передбачено в ньому порядок використання прибутку, отримання та розмірів трудових доходів найманих працівників, механізм планування діяльності підприємства, економічні стосунки між підприємствами, порядок забезпечення засобами виробництва та реалізації продукції, встановлення цін та механізм ціноутворення, фінансово-і кредитні відносини між підприємствами, з одного боку, банківськими установами та бюджетом — з іншого боку, а також зовнішньоекономічну та соціальну діяльність підприємств.
З метою регулювання взаємовідносин між державою і підприємством визначено порядок обліку і звітності, з'ясовано зміст поняття «комерційна таємниця», регламентовано відносини підприємства з місцевими органами влади.
Заключний розділ даного закону присвячений механізму ліквідації та організації підприємства.
Ще одним важливим законом, який регулює підприємницьку діяльність, є Закон України «Про господарські товариства» (1993 р.), який регламентує різні сторони діяльності господарських товариств загалом (установчі документи, реєстрація, права та обов'язки учасників, власність на майно підприємства тощо), характеризує особливості такої діяльності окремих видів товариств (акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повного товариства, командитного товариства).
Крім ґрунтовного знання змісту названих базових законів, підприємець повинен стежити за доповненнями до цих та інших законів щодо підприємницької діяльності, законів про оподаткування тощо. Особливо слід звернути увагу на законодавчу базу, яка регулює відносини у галузі господарської діяльності, до якої належить його підприємство.
3.
Державне регулювання підприємницької діяльності — комплекс форм, методів і засобів державного впливу на діяльність підприємств та організацій з метою створення нормальних умов їх функціонування і розвитку, послаблення негативних тенденцій від такої діяльності.
Основними методами державного регулювання підприємницької діяльності є адміністративні, правові та економічні.
Адміністративні методи — способи і форми регулювання, які базуються на силі державної влади, містять заходи заборони, дозволу і примусу та втілюються в життя за допомогою указів, розпоряджень.
У розвинутих країнах світу адміністративні методи регулювання підприємницької діяльності застосовуються здебільшого у сфері охорони довкілля. Водночас їх роль значно зростає у складних критичних ситуаціях.
Правові методи — способи і форми регулювання підприємницької діяльності, які втілюються в практику за допомогою прийняття відповідних законів.
Прикладом такого регулювання є антимонопольне законодавство і антимонопольна діяльність держави.
Економічні методи — способи і форми регулювання, які ґрунтуються на використанні податків, грошово-кредитних важелів, цін і тарифів тощо.
Серед економічних методів розрізняють прямі (за допомогою бюджетної політики) та непрямі (за допомогою податкової, інвестиційної, амортизаційної та інших форм економічної політики). Якщо прямі методи дають швидкий ефект, то непрямі — через відносно тривалий проміжок часу. Так, після прийняття нового податкового законодавства очікуваний ефект спостерігається, як правило, через 1,5—2 роки.
Контрольні запитання.
1. Принципи підприємницької діяльності.
2. Які права держава гарантує підприємцю?
3. Які обов'язки у підприємця перед державою?
4. Яку підтримку надає держава підприємництву?
5. Методи державного регулювання підприємництва.