Тема 6. Підприємець і держава

Тема 6.

ПІДПРИЄМЕЦЬ І ДЕРЖАВА

1.     Взаємовідносини підприємця й держави.

2.     Гарантії прав підприємців.

3.     Державна підтримка і державне регулювання підприємництва.

Рекомендована література

1.     С.В, Мочерний Основи підприємницької діяльності: Посібник, 2001.

2.     Кондратюк А.О. Основи менеджменту, 1999.

3.     Корилюк С.І., Гнатенко II.В. Основи маркетингу, І999.

4.     Основи аграрного підприємництва/ За ред. М.И, Маліка, 2000,

5.     Організація виробництва ї аграрного бізнесу в сільськогосподарських
підприємствах. Підручник./С.П. Азізов, 2001,

6.     Навчальний посібник з основ маркетингу, рецензія: д-р економ, наук
О.П. Степанов.

7.     Маркетинг - опорний конспект лекцій, рецензент В.Д. Кучеренко, 1999.

8.     Щокин   Г.В.   Практична   психологія   менеджменту:   Київ   вид-во «Україна» І994.

9. Підприємницька діяльність та агробізнес: Підручник\ За ред.. М. М. Ільчука, Т. Д. Іщенко.-К.: Вища освіта, 2006.-543.: іл..

1. Економічна безпека підприємств і підприємництва в Україні залежать передусім від економічної безпеки самої держави, наявних внутрішніх та зовнішніх загроз.

Як і економічна безпека держави, безпека підприєм­ництва забезпечується за такими основними напрямами: 1) техніко-технологічний; 2) енергетичний; 3) сировин­ний; 4) кадровий; 5) інформаційний; 6) організаційний; 7) науковий; 8) фінансовий. Крім того, за межами еко­номічної системи слід виділяти такі напрями безпеки підприємництва, як екологічний, політико-правовий.

Техніко-технологічна безпека означає наявність такого рівня розвитку техніки і технології переважної більшості підприємств, що забезпечував би конкурентоспромож­ність товарів і послуг на світовому ринку, від яких зале­жить конкурентоспроможність країни на зовнішніх рин­ках. Проте за рівнем конкурентоспроможності Україна у 1997 р. посідала лише 132-ге місце у світі.

    Конкретнішими показниками техніко-технологічної небезпеки підприємництва є високий рівень фізичної (по­над 70% у промисловості) та моральної (майже 95%) зно­шуваності основних фондів. Ще загрозливіша ситуація у сільському господарстві. За оцінками провідних вчених України, «майже повністю припинились процеси відтво­рення й оновлення матеріально-технічної бази аграрно-промислового комплексу. Вибуття основних фондів сільськогосподарських підприємств майже втричі переви­щує їх надходження. У розрахунку на 1 га угідь інвес­тиції становили в 1999 р. лише 15 грн. і були недостатні для придбання навіть ручного інвентара. Якщо не вжити кардинальних заходів з оновлення парку сільськогоспо­дарських машин, то у 2002 р. втрати сільськогосподарської продукції зростуть більш як на 20%. За цих умов стає дедалі важче займатися агробізнесом, виживати фермерсь­ким господарствам, кооперативам тощо.

    Крім того, рівень техніко-технологічної безпеки під­приємств і підприємництва залежить від частки автоматизованого виробництва — використання «інтелектуальних роботів», верстатів з програмно-числовим управлінням то­що. За цими показниками підприємства України суттєво відстають від підприємств розвинутих країн світу.

  Від рівня техніко-технологічної безпеки підприємств безпосередньо залежить їх енергетична безпека, тобто на­явність таких витрат електроенергії, палива на створення конкурентоспроможних товарів, як у розвинутих країнах світу. Проте, незважаючи на глибоку економічну кризу 90-х років, енергомісткість одиниці валового внутрішньо­го продукту (ВВП) за 1991—1999 рр. збільшилася в Україні майже вдвічі. Якщо в країнах ЄС на 1 дол. ВВП витра­чається 0,2 кг умовного палива, то в Україні — 1,91 кг. Си­туація ускладнюється тим, що наша держава лише частко­во забезпечена нафтою і газом.

   Сировинна безпека підприємств України полягає в їх за­безпеченні за доступними цінами сировиною і матеріала­ми, у досягненні оптимальної величини матеріало­місткості продукції (тобто витрат сировини і матеріалів на одиницю готової продукції). Проте в Україні не вистачає власних лісоматеріалів, коксівного вугілля, бавовни тощо, для закупівлі яких необхідно витрачати валюту. Крім того, матеріаломісткість виробництва майже у два рази вища, ніж у розвинутих країнах світу.

   Кадрова безпека підприємств та підприємництва озна­чає наявність високоосвітнього та кваліфікаційно-про­фесійного рівнів працівників на більшості підприємств, управлінського персоналу,, наявність стабільних і потуж­них стимулів до праці (що зменшує до мінімуму плинність кадрів), відсутність масового відтоку найбільш мобільних і досвідчених працівників за кордон, високий рівень підго­товки підприємців та ін. На жаль, в Україні внаслідок ма­сового безробіття у пошуках роботи за кордон виїжджає до 7 млн працівників, до 3 млн осіб з вищою освітою пере­творилися на так званих «човників» — людей, які займа­ються перепродажем товарів. Це зумовлює різке зниження кваліфікації цих працівників. Через низьку оплату робочої сили, відсутність дієвих стимулів до праці на багатьох підприємствах низька трудова дисципліна, знижується трудова, у тому числі творча, активність.

  Організаційна безпека підприємництва означає запро­вадження на більшості підприємств країни сучасних форм організації виробництва і праці, новітніх систем заробітної плати, проведення досконалих маркетингових досліджень, принципів менеджменту, насамперед кадрового тощо. В Україні наприкінці 90-х років XX ст. — на початку XXI ст. ці елементи організаційної безпеки здебільшого були відсутні.

   Інформаційна безпека підприємництва передбачає отри­мання за доступними цінами основних видів економічної інформації, необхідної для ефективного використання ре­сурсів, проведення комплексної аналітичної діяльності на підприємстві з метою систематизації та класифікації інформації, вміння прогнозувати на цій основі тенденції розвитку підприємства на коротко- середньо- та довго­терміновий період тощо. Важливо своєчасно передбачити можливі негативні внутрішні та зовнішні впливи на еко­номічну безпеку підприємства. В Україні всебічний доступ до інформації мають лише наближені до урядових структур власники великих підприємств, а також підприємства, зосереджені в руках номенклатурної еліти. З метою послаб­лення інформаційної безпеки підприємництва слід вжива­ти передусім такі організаційні заходи: позбавити відповід­них працівників можливості безконтрольного винесення різних носіїв інформації, несанкціонованого користування системами обробки інформації й наявними там даними, передання без відповідного дозволу даних з інформаційно-обчислювального центру та ін. В сучасних умовах для за­безпечення інформаційної безпеки важливо мати доступ до системи Інтернет. У СІЛА такий доступ мають понад 20% корпорацій.

Наукова безпека підприємництва означає проведення на великих та частині середніх підприємств дослідно-кон­структорських розробок, а отже наявність наукових лабо­раторій, постійне впровадження передових досягнень НТР у виробництво, витрату певної частини прибутків на про­ведення наукових робіт, масовий розвиток венчурного підприємництва, тісний зв'язок науки з виробництвом, випереджаючий розвиток науки у системі «наука — техніка — виробництво». Переважна більшість під­приємств України істотно відстає від підприємств розви­нутих країн світу у цій сфері.

Для забезпечення економічної безпеки підприєм­ництва важливо захистити вітчизняні підприємства від не­добросовісної конкуренції (промислового шпигунства, ко­рупції, шахрайства тощо), державного рекету (так, у 1998 р. суб'єктів підприємницької діяльності перевіряли понад 70 разів на рік, а на таку перевірку мало право 28 організацій), рекету кримінальних структур тощо.

   Фінансова безпека підприємств вимірюється такими показниками: коефіцієнт фінансової стійкості (відношен­ня власних коштів і довготермінових пасивів до загальної суми балансу підприємства); коефіцієнт співвідношення власних і залучених коштів; загальний коефіцієнт ліквід­ності (відношення усіх поточних активів підприємства до величини довготермінових зобов'язань) та ін.

   Екологічна безпека підприємництва полягає у дотри­манні чинного законодавства у цій сфері, наявності еко­логічної свідомості працівників, у виготовленні екологічно чистої (або з допустимими нормами) продукції, здійсненні екологічних платежів у бюджет тощо. Проте більшість підприємств України не відповідає цим вимогам.

Необхідно мобілізувати енергію, трудову активність, творчий потенціал українського народу, щоб відродити і зміцнити економічну могутність країни, що базується значною мірою на безпеці підприємництва і підприємств.

  2.

Підприємницька діяльність в Україні та інших країнах світу відбувається в різних організаційно-правових фор­мах. Від правильного їх вибору значною мірою залежать успіх майбутньої справи підприємця, конкурентоспро­можність фірм (підприємства) на ринку товарів і послуг, величина привласнюваних прибутків тощо.

У свою чергу, вибір організаційно-правової форми підприємницької діяльності залежить від багатьох чин­ників, насамперед від сфери діяльності (промисловість, сільське господарство, наукова діяльність, сфера послуг тощо), величини стартового капіталу і можливості залу­чення зовнішніх джерел фінансування, чинного законо­давства та ін.

У розвинутих країнах світу до таких форм належать індивідуальне підприємство, партнерство та корпорація. Знання їх може бути корисним для підприємців, які запо­чатковують зовнішньоекономічну діяльність. Крім того, індивідуальне підприємство і корпорація входять до ор­ганізаційних форм підприємницької діяльності в Україні.

    В Україні до основних видів підприємств, виокремле­них залежно від форм власності, належать індивідуальне, приватне, сімейне, колективне, комунальне, державне і спільне. Оптимальніший вибір організаційно-правових форм підприємництва в Україні треба розпочинати з вивчення базових законодавчих актів, які регламентують його: за­конів України «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товари­ства», «Про банкрутство», «Про споживчу кооперацію» та ін., а також багатьох законодавчих і нормативних актів, які вносять зміни до базових законів.

- Закон України «Про власність» (1992 р.) передбачає право власника використовувати належне йому майно для підприємницької діяльності, а власник засобів вироб­ництва та іншого майна має право створити у встановле­ному порядку підприємство або організацію, які є юри­дичними особами. Визнається приналежність результатів господарського використання майна (виготовленої про­дукції, державних доходів) власникові цього майна; право юридичної особи володіти, розпоряджатися і користувати­ся закріпленим за нею майном власника згідно зі своїм статутом (положенням).

  Реалізуючи право власності, власник має право вико­ристовувати майно для господарської та іншої не заборо­неної законом діяльності, в тому числі передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Держава не може втручатися в господарську діяльність суб'єктів права власності. Водночас від власни­ка вимагається не завдавати шкоди навколишньому се­редовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси інших громадян, юридичних осіб і держави, до­держуватись моральних засад суспільства. Підприємець , повинен звернути увагу і на пункт даної статті, за яким діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власник може бути зобов'язаний допустити обмежене користування його майном іншим особам у випадку і по­рядку, встановлених законодавчими актами України.

    При використанні праці інших громадян на договірній основі власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні пе­редбачені законом гарантії та права.

    Серед зобов'язань власника і створених ним юридич­них осіб — відповідальність за своїми зобов'язаннями пе­ред кредиторами всім закріпленим за ним майном, на яке відповідно до закону може бути звернене стягнення. Але він не відповідає за зобов'язання створених ним юридич­них осіб, які, у свою чергу, не відповідають за зобов'язання власника, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Закон «Про власність» фіксує різноманітні об'єкти пра­ва приватної, колективної, загальнодержавної та комуналь­ної власності, а також суб'єкти цих форм власності. Зокре­ма, серед колективної форми власності — колектив орен­дарів, колективне підприємство, кооператив, акціонерне товариство, господарське товариство, господарське об'єд­нання, професійні спілки, політичні партії та ін.

  Передбачено систему захисту права власності, кла­сифікацію випадків позбавлення права власності, відпо­відальності державних органів за втручання у здійснення власником його повноважень тощо.

   Закон України «Про власність» є базовим щодо основ­них засад підприємницької діяльності. Ці засади конкре­тизуються у Законі України «Про підприємництво». Вод­ночас у ньому є низка нових статей і положень, які знач­но розширюють правове поле підприємницької діяльності. Зокрема, подано перелік обмежень у здійсненні підприєм­ницької діяльності, перелічені принципи такої діяльності: вільний вибір діяльності; залучення на добровільних заса­дах до цієї діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів продукції; встановлен­ня цін відповідно до законодавства; вільний найм праців­ників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, застосування яких не заборонено або не обмежено законо­давством; вільне розпорядження прибутком, що зали­шається після внесення платежів, установлених законо­давством; самостійне здійснення підприємцем — юридич­ною особою зовнішньоекономічної діяльності, викорис­тання будь-яким підприємцем належної йому частки ва­лютної виручки на свій розсуд.

    • Закон «Про підприємництво» (1992 р.) конкретизує п'я­ту статтю Закону «Про власність», в якій ідеться про обов'язки власника при найманні працівника. Зокрема, зазначається, що «при укладанні трудового договору (кон­тракту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити умо­ви та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в республіці мінімального рівня, а також інші соціальні га­рантії, в тому числі соціальне й медичне страхування від­повідно до чинного законодавства».

    Окремий розділ цього закону присвячений взаємовід­носинам між підприємцем і державою, яка гарантує рівні права для всіх організаційних форм підприємницької діяльності, створює «рівні можливості для доступу до ма­теріально-технічних, фінансових, трудових, інформацій­них, природних та інших ресурсів». Крім того, держава га­рантує недоторканність майна і забезпечує захист права власності підприємця.

   Вилучення державою у підприємця його основних і оборотних фондів та іншого використовуваного ним май­на не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.

Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення гро­мадянами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, що охороняються законом, відшкодо­вуються підприємцю відповідно до чинного законодавства.

   Закон «Про підприємництво» зобов'язує державу нада­вати для здійснення підприємницької діяльності земельні ділянки, різні види державного майна, сприяти матеріаль­но-технічному забезпеченню та інформаційному обслуго­вуванню підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів, здійснювати первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої та соціальної інфраструктури з про­дажем або переданням їх у кредит, стимулювати за допо­могою економічних важелів модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг, надавати цільові кредити тощо. Держава також за­конодавчо забезпечує свободу конкуренції між під­приємцями, захищає споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму.

   Закон фіксує основні засоби державного регулювання підприємництва, правила та обов'язки діяльності інозем­них підприємців (які тотожні з правилами і обов'язками вітчизняних підприємців).

  • Закон «Про підприємства в Україні» (1992 р.) — третій важливий базовий закон, який регламентує підприєм­ницьку діяльність. Він передусім фіксує цілі підприємств, тлумачить саме поняття «підприємство», перелічує види підприємств, класифікує об'єднання підприємств (зокре­ма асоціації, корпорації, консорціуми, концерни) та висвітлює порядок їх реєстрації, детально характеризує процес створення підприємства, утворення та використан­ня майна, володіння і використання природними ресурса­ми, обумовлює участь підприємств у випуску та торгівлі цінними паперами.

    Окремий розділ даного закону присвячений визначен­ню загальних принципів управління підприємством, ролі трудового колективу та його самоврядуванню, правам та обов'язкам керівництва підприємства, змісту колективно­го договору.

    Передбачено в ньому порядок використання прибутку,  отримання та розмірів трудових доходів найманих пра­цівників, механізм планування діяльності підприємства, економічні стосунки між підприємствами, порядок забез­печення засобами виробництва та реалізації продукції, встановлення цін та механізм ціноутворення, фінансово-і кредитні відносини між підприємствами, з одного боку, банківськими установами та бюджетом — з іншого боку, а також зовнішньоекономічну та соціальну діяльність підприємств.

   З метою регулювання взаємовідносин між державою і підприємством визначено порядок обліку і звітності, з'ясовано зміст поняття «комерційна таємниця», регла­ментовано відносини підприємства з місцевими органами влади.

  Заключний розділ даного закону присвячений ме­ханізму ліквідації та організації підприємства.

   Ще одним важливим законом, який регулює під­приємницьку діяльність, є Закон України «Про господарські товариства» (1993 р.), який регламентує різні сторони ді­яльності господарських товариств загалом (установчі документи, реєстрація, права та обов'язки учасників, вла­сність на майно підприємства тощо), характеризує особ­ливості такої діяльності окремих видів товариств (акці­онерного товариства, товариства з обмеженою відпові­дальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повного товариства, командитного товариства).

    Крім ґрунтовного знання змісту названих базових за­конів, підприємець повинен стежити за доповненнями до цих та інших законів щодо підприємницької діяльності, за­конів про оподаткування тощо. Особливо слід звернути ува­гу на законодавчу базу, яка регулює відносини у галузі гос­подарської діяльності, до якої належить його підприємство.

  3.

Державне регулювання підприємницької діяль­ності — комплекс форм, методів і засобів державного впливу на діяльність підприємств та організацій з метою створення нормальних умов їх функціонування і розвитку, послаблення негативних тенденцій від такої діяльності.

   Основними методами державного регулювання під­приємницької діяльності є адміністративні, правові та еко­номічні.

  Адміністративні методи — способи і форми регулюван­ня, які базуються на силі державної влади, містять захо­ди заборони, дозволу і примусу та втілюються в життя за допомогою указів, розпоряджень.

  У розвинутих країнах світу адміністративні методи ре­гулювання підприємницької діяльності застосовуються здебільшого у сфері охорони довкілля. Водночас їх роль значно зростає у складних критичних ситуаціях.

   Правові методи — способи і форми регулювання під­приємницької діяльності, які втілюються в практику за до­помогою прийняття відповідних законів.

Прикладом такого регулювання є антимонопольне за­конодавство і антимонопольна діяльність держави.

     Економічні методи — способи і форми регулювання, які ґрунтуються на використанні податків, грошово-кредит­них важелів, цін і тарифів тощо.

    Серед економічних методів розрізняють прямі (за до­помогою бюджетної політики) та непрямі (за допомогою податкової, інвестиційної, амортизаційної та інших форм економічної політики). Якщо прямі методи дають швид­кий ефект, то непрямі — через відносно тривалий проміжок часу. Так, після прийняття нового податкового законодавства очікуваний ефект спостерігається, як пра­вило, через 1,5—2 роки.

Контрольні запитання.

1.   Принципи підприємницької діяльності.

2.      Які права держава гарантує підприємцю?

3.      Які обов'язки у підприємця перед державою?

4.      Яку підтримку надає держава підприємництву?

5.      Методи державного регулювання підприємництва.