ТЕМА 13.
Підприємництво в аграрній сфері.
1. Земельна рента.
2. Розвиток підприємництва в сільському господарстві.
3. Державна підтримка.
Рекомендована література.
1. Політична економія: Навч. Посібник / К. Т. Кривенко, В. С. Савчук, О. О. Бєляєв та інш.; За ред.. д-ра наук, проф.. К. Т. Кривенка – К.: КНЕУ, 2001. – 508 с.
2.. Історія економічних учень. Підручник / Л. Я, Корнійчук, Н. О. Татаренко, А. М. Поручник та ін.; За ред. Л. Я. Корнійчук, Н. 0. Татаренко. — К/. КНЕУ, 1999. — 564 с.
3. Основи економічної теорії. Підручник. - К., 2001.
4. Пахомов Ю.М., Крымский С. Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К.: Междунар. деловой центр, 1998. 432 с.
5. Павловський М.А. Макроекономіка перехідного періоду: Український контекст. — К.: Техніка. 1999. 336 с.
6. Кригель Ян, Моцнер Згон, Грабер Гернот. Для группы "Адженда". Рыночный шок. Материалы группы "Адженда" по социально-зкономической реконструкции Центральной и Восточной Европы: пер. с англ. — Вена, 1992. 176 с.
7. Білорус О.Г., Лук'яненко Д.Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. —К., 1998. 392 с.
Питання самоконтролю
1. Що таке земельна рента?
2. Види земельної ренти.
3. Особливості праці в сільському господарстві.
4. Особливості землі.
5. Державний земельний кадастр.
1.
Аграрне виробництво – особлива сфера вкладення капіталу
Особливості сільськогосподарського виробництва. Сільське господарство – одна з найважливіших галузей матеріального виробництва, в якій створюються матеріальні блага рослинного і тваринного походження для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості – сировиною.
Сільському господарству притаманна ціла низка особливостей, пов'язаних з характером його виробництва, яке базується на здатності рослинних і тваринних організмів до природного відтворення, що залежить від клімату та ґрунту. Звідси випливає докорінна відмінність сільського господарства від інших галузей виробництва – у ньому економічний процес відтворення завжди тісно переплітається із природним. Тобто наслідки господарювання в цій галузі залежать як від працівника, його технічної озброєності, так і від природних умов.
До особливостей сільського господарства належить і надзвичайна роль землі як фактора виробництва. В інших галузях (у промисловості, на транспорті) земля не бере безпосередньої участі у створенні продукту. Вона є лише простором, на якому розміщується те чи інше виробництво. У сільському ж господарстві земля виступає як засіб виробництва, оскільки верхній шар ґрунту служить для розміщення рослин у процесі їх відтворення, містить воду та поживні мінеральні речовини, необхідні для їх розвитку. Ця властивість ґрунту називається родючістю. Отже, з одного боку, земля – це предмет праці, а з іншого – засіб праці, оскільки родючість ґрунту люди використовують для виробництва необхідної продукції. На відміну від інших засобів виробництва земля не зношується і не замінюється. Більше того, за правильного використання її родючість суттєво підвищується.
Виходячи із сучасного рівня розвитку продуктивних сил у суспільстві та перспектив прогресу науки можна стверджувати, що сільське господарство в найближчій перспективі залишиться тією галуззю, яка задовольнятиме основні потреби населення в продуктах харчування.
Іншою особливістю сільського господарства є розбіжність робочого періоду з часом виробництва. Саме ця особливість зумовлює сезонність виробництва не лише в сільському господарстві, а й у суміжних з ним галузях, що спеціалізуються на переробці продукції. Сезонний характер виробництва у свою чергу зумовлює специфічну організацію праці в цій галузі (вищий рівень зайнятості працівників під час весняно-літніх польових робіт, ніж у зимовий період). З цим пов'язані також особливості реалізації продукції і надходження грошових коштів.
Аграрні відносини. Специфіка сільськогосподарського виробництва виражається в аграрних відносинах.
Відносини в сільському господарстві як складова економічних відносин виникають між людьми перш за все з приводу володіння землею та використання землі як головного фактора виробництва, з одного боку, і як об'єкта власності – з іншого.
Інший аспект аграрних відносин пов'язаний із процесами агропромислової інтеграції, коли вищий розвиток продуктивних сил закономірно веде до переплетіння зв'язків по горизонталі та вертикалі як у самому сільському господарстві, так і між сільським господарством і взаємопов'язаними з ним галузями. Це насамперед ті сфери господарювання і ті підприємства, які виробляють для нього засоби виробництва чи переробляють сільськогосподарську продукцію, займаються її збереженням і реалізацією. Таким чином, створюється агропромисловий комплекс, який дозволяє підвищити ефективність виробництва кінцевої продукції, стабільно забезпечує населення продуктами харчування, а промисловість – сировиною. Тому аграрні відносини слід розглядати як аграрно-промислові.
Тобто, аграрні відносини – це сукупність економічних відносин, які виникають між власником засобів виробництва (в тому числі і в особі держави) і суспільством у цілому, сільськогосподарськими чи промисловими орендними колективами, державними підприємствами, окремими працівниками й іншими землекористувачами з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання створеного в галузях агропромислового комплексу продукту.
2.
Диференціальна земельна рента. Складовою аграрних відносин є рентні відносини, які виникають у зв'язку з виробництвом і привласненням додаткового продукту на основі використання землі. Ефективність сільськогосподарського виробництва залежить від багатьох факторів і насамперед від раціонального використання землі, її родючості. Розрізняють природну та економічну родючість ґрунтів. Природною родючістю є сукупність фізичних, хімічних і біологічних властивостей ґрунтів, а економічна – це результат поліпшення цих властивостей за рахунок проведення людьми заходів, спрямованих на покращання методів землеробства та проведення різних видів меліорації.
Під час вивчення якості земель установлюється якість ґрунту, визначається його тип, механічний склад, забезпеченість поживними речовинами, ступінь і характер ерозії, засоленість та інші природні властивості. Визначаються агрохімічні показники та інші ознаки ґрунтів, які дозволяють здійснити їх агропромислове групування і класифікацію за класами бонітету.
У реальній дійсності як для землевласника, так і для землекористувача має значення економічна родючість як результат природних і штучно створених можливостей землі. Критерієм економічної родючості ґрунтів є обсяг урожаю, отриманого з площ, що мали однакову природну родючість.
Наявність власності на землю зумовлює отримання землевласником певної частки додаткового продукту у вигляді земельної ренти.
Таким чином, земельна рента є економічною формою реалізації земельної власності. Виділяють такі основні різновиди земельної ренти: диференціальна, абсолютна, монопольна. Конкретною формою земельної ренти є орендна плата, яка включає ренту, процент на капіталовкладення, інші платежі.
Незалежно від форм власності на землю утворюється диференціальна рента. Її причиною є монополія на землю як на об'єкт господарювання. Виникнення цієї монополії означає існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утворення диференціальної ренти.
Природною умовою існування диференціальної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходженні земельних ділянок відносно ринку (місць реалізації). Розвиток науки і техніки, широке використання їх досягнень у сільському господарстві змінюють ці відмінності, але повністю усунути їх не можуть.
Господарства, що розташовані на кращих землях, створюють додатковий чистий дохід. Такого доходу позбавлені інші господарства. Якби вони його одержували, то монополія на землю як об'єкт господарювання зникла.
Форми диференціальної ренти. Слід розрізняти дві форми диференціальної ренти; першу і другу. Диференціальна рента І в свою чергу поділяється на:
- диференціальну ренту за родючістю;
- диференціальну ренту за місцезнаходженням.
Диференціальна рента за родючістю виникає із різної природної родючості окремих ділянок землі. Вона дорівнює різниці між суспільною вартістю сільськогосподарської продукції та її індивідуальною вартістю на більш родючих земельних ділянках.
Диференціальна рента за місцезнаходженням виникає через те, що земельні ділянки розташовані на різній відстані від ринків збуту. Тому транспортні витрати, що входять у виробничі витрати, і вартість товару з різновіддалених земель неоднакові. На близько розташованих до ринку землях індивідуальна вартість буде нижчою від суспільної. Якщо реалізація товарів відбуватиметься за суспільною вартістю, то на кращих за місцезнаходженням ділянках виникатиме надприбуток, який перетворюється в диференціальну ренту за місцезнаходженням.
Диференціальна рента за місцезнаходженням являє собою різницю між суспільною вартістю виробництва сільськогосподарської продукції та індивідуальною вартістю сільськогосподарських продуктів, одержаних із земельних ділянок, що ближче розташовані до ринку.
Диференціальна рента І відповідає екстенсивному веденню сільського господарства, коли збільшення виробництва сільськогосподарської продукції здійснюється за рахунок розширення посівних площ.
Отже, диференціальна рента І – це додатковий чистий дохід, який утворюється в господарствах, що користуються кращими землями, а також ближче розташовані до ринків збуту продукції.
Диференціальна рента II є однією з форм надлишкового додаткового продукту, який одержують унаслідок різної продуктивності витрат, що послідовно робляться на одній і тій самій ділянці землі, тобто внаслідок інтенсифікації землеробства.
Інтенсифікація в сільському господарстві означає збільшення основних виробничих фондів і поточних виробничих витрат на обробіток однієї і тієї самої земельної площі, що супроводжується зростанням виходу продукції в тих господарствах, які краще забезпечені основними засобами виробництва, мають більше машин, уносять більше добрив, мають широкі можливості для виконання всього комплексу сільськогосподарських робіт в оптимальні агротехнічні строки, для піднесення культури землеробства та його ефективності.
Якщо правильно використовувати додаткові кошти для комплексного поліпшення обробітку ґрунтів, то вони забезпечують такий приріст продукції, який не тільки окупає ці витрати, але й дає надлишковий додатковий дохід, який перетворюється на диференціальну ренту II.
Диференціальна рента II є додатковим чистим доходом, який виникає в результаті додаткових вкладень у дану ділянку землі.
Абсолютна земельна рента. При розгляді суті і механізму утворення ренти передбачалось, що на гірших за якістю і розташуванням землях рента не виникає. У реальній дійсності землевласник ніколи не надасть у користування орендарю безоплатно навіть ці землі, оскільки існує монополія на землю як об'єкт власності. Цей вид монополії породжує абсолютну ренту, що сплачується з усіх видів землі, незалежно від її якості.
Але яким чином і за рахунок чого орендар може сплачувати абсолютну ренту землевласнику, якщо останній не дає можливості орендарю вести безоплатно господарство навіть на гірших землях, не одержуючи за це ренту? Таке становище є однією з причин обмеження виробництва сільськогосподарської продукції. Воно може бути усунуте тоді, коли попит на ту чи іншу продукцію перевищуватиме її пропонування, а отже, вищі ринкові ціни забезпечать отримання економічного прибутку, який і набере форми абсолютної ренти.
Джерелом абсолютної ренти є додатковий продукт, який створюється не лише в сільському господарстві, а і в інших галузях виробництва – промисловості, торгівлі, будівництві тощо.
Монопольна земельна рента. У країнах з різноманітними природними і кліматичними умовами крім диференціальної та абсолютної ренти існує також монопольна рента. Умовами її утворення є обмеженість і невідтворюваність земель особливої якості чи певні кліматичні умови. Це виявляється в тому, що лише на даних землях, лише в даних природно-кліматичних умовах можливе виробництво сільськогосподарських продуктів з особливими якісними характеристиками (наприклад, винограду, чаю, тютюну). Оскільки виробництво такої продукції не може бути збільшене за рахунок залучення до сільськогосподарського обороту нових земель, а постійний і досить високий попит на цю продукцію не задовольняється, виникає можливість реалізувати її за монопольно високими цінами.
Різниця між монопольне високою ціною продукту та економічними витратами і становитиме монопольну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника.
Джерело монопольної ренти, як і абсолютної, є поза сільським господарством.
Як правило, це доходи, створені в інших галузях виробництва, що надходять землевласнику на основі перерозподілу.
Орендна плата. Земельна рента за умов ринкової економіки виступає у формі орендної плати і процента за іпотечною заборгованістю.
Орендна плата включає ренту, процент на вкладений землевласником капітал та амортизаційні нарахування на цей капітал. У разі встановлення досить високого розміру орендної плати сюди може бути віднесена частина підприємницького доходу орендаря.
Частина земельної ренти у формі процента за іпотечною заборгованістю привласнюється банками, страховими компаніями, іншими фінансовими закладами, їх право, як і право землевласника, на отримання ренти може продаватись, і земля в цьому разі набуває форми товару.
3.
Різноманітні форми господарювання. У сільськогосподарських підприємствах необхідно провести глибокі перетворення на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних, кооперативних та сімейно-індивідуальних форм. Доцільно використовувати колективно-пайові або пайові способи безпосереднього привласнення засобів і результатів виробництва, їх суть полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового внеску) на паї, на які нараховується частина одержаного прибутку. Селяни стають власниками, реальними господарями засобів виробництва і його результатів, максимально заінтересованими в кінцевих результатах праці.
В Україні створене правове забезпечення для функціонування інших форм організації сільськогосподарського виробництва, в тому числі ферм, селянських господарств, самостійних кооперативів і особистих підсобних виробництв.
Будь-який суб'єкт підприємництва в сільському господарстві повинен мати право самостійно вибирати напрямок спеціалізації (з урахуванням умов даного господарства), визначати перспективу і економічно ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних підприємств та обслуговуючих цехів. Потрібна також свобода вибору партнера, договірних взаємовідносин із суб'єктами ринку, форм організації та оплати праці.
Формування багатоукладної системи господарювання в аграрному секторі не слід здійснювати шляхом протиставлення різних форм власності, проводячи курс на одноукладність з безроздільним пануванням приватних форм привласнення. Суть багатоукладності полягає в тому, що всі елементи тісно пов'язані між собою, доповнюють один одного і сприяють розвитку кожного.
Перспективною є така структура організації аграрної сфери, яка не протиставляє, а навпаки, органічно поєднує різні уклади і форми господарювання. Оптимізація такої системи має здійснюватися поступово, у міру створення матеріально-технічної бази, виробничої та соціальної інфраструктури на селі. На кожному етапі мають бути свої критерії цієї оптимізації, слід вибирати надійний господарський механізм розв'язання суперечностей і узгодження економічних інтересів фермерських господарств, орендних колективів, кооперативів, переробних промислових підприємств.
Таким чином, Україна переходить до створення на основі реформованих сільськогосподарських підприємств нових організаційно-правових форм господарювання на засадах приватної власності на земельні паї. Ідеться про створення нових за своїм змістом колективних і приватних господарств.
Аграрна реформа передбачає реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, тобто всієї сукупності відносин власності в усіх сферах суспільного відтворення.
Формування агропромислового комплексу. Важливим напрямом аграрної реформи є створення ефективного агропромислового комплексу (АПК).
Агропромисловий комплекс – це сукупність галузей господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням та доведенням до споживача сільськогосподарської продукції.
До складу АПК входять такі основні сфери:
виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування;
власне сільське господарство;
зберігання, заготівля, переробка, транспортування сільськогосподарської продукції.
В умовах переходу до ринкових відносин важливим і необхідним є державне регулювання. Щодо сільського господарства, то воно повинно охоплювати:
постійне спостереження за рухом ринкових цін на продукцію АПК, за дохідністю галузей і формуванням витрат виробництва;
відпрацювання механізму підтримання доходів сільськогосподарських товаровиробників шляхом регулювання мінімальних цін, фінансування і кредитування;
погодження цінової і фінансово-кредитної політики на продовольчому та ресурсному ринках з іншими країнами;
сприяння розвитку міжнародних зв'язків, насамперед у галузі техніки й технології виробництва та переробки сільськогосподарської продукції, організації агропромислових формувань;
максимально можливе стимулювання з боку держави збільшення виробництва та підвищення якості продукції харчування і сировини з урахуванням досвіду інших країн та цін на світовому ринку.
4.
Важливе значення в Україні приділяється державній підтримці реформування аграрного сектору. У цій важливій роботі держава надає пріоритетного значення розвитку сільського господарства.
У питаннях реформування АПК найгострішою є проблема прискорення земельної реформи. Основний принцип реформування земельних відносин: земля повинна належати тим, хто її обробляє, мати власника і господаря.
Вирішення зазначеного комплексу завдань визначає зміст реформи аграрних відносин, яка здійснюється в Україні. Ключовими напрямами реформ є:
Реальне (а не формальне) реформування колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) на засадах приватної власності (гарантування свободи вибору організаційних форм приватного господарювання).
Перехід на земельно-орепдпі відносини між власниками землі (земельних паїв) та суб'єктами господарювання (обов'язкова платність за використання землі між суб'єктами земельних відносин, спрощена процедура індивідуальної та групової передачі селянами земельних паїв і майна в оренду приватним формуванням).
Розвиток особистих підсобних господарств і перетворення найбільших з них у товарні господарства селян – міні-фермерські господарства (безперешкодне вилучення селянами їх земельних паїв; виділення селянам в натурі майна в рахунок погашення майнового паю, заборгованості із заробітної плати; прискорення організації сільськогосподарських сервісних кооперативів).
Усебічний розвиток інфраструктури ринку сільгосппродукції, забезпечення його прозорості, паритетності, створення рівних умов для конкуренції всіх учасників аграрного ринку (стимулювання створення селянських (фермерських) кооперативів та приватних підприємств у сфері агросервісу, переробки і збуту продукції; забезпечення закупівлі для державних потреб ресурсів і продукції; надання державної підтримки за програмами розвитку аграрного сектору (племінна справа, селекція тощо); запровадження ефективних механізмів регулювання експортно-імпортних операцій).
Удосконалення економічних і фінансово-кредитних відносин на селі (запровадження іпотечного кредитування під заставу землі; створення механізму фінансових гарантій повернення кредитів сільгосптоваровиробниками через спеціалізовані структури; забезпечення адресності підтримки окремих диверсифікованих галузей виробництва; запровадження механізмів відповідальності власників та керівників підприємств і господарств за своєчасну виплату заробітної плати та дивідендів, а також за розрахунки з державою).
Удосконалення управління агропромисловим комплексом та регулювання економічних відносин на ринкових засадах (розмежувати функції державного управління (форми власності і господарювання, земельні, майнові та трудові відносини, структуру управління, розвиток інфраструктури аграрного сектору тощо) та функції господарського управління (ресурсне забезпечення, організація виробництва, збут продукції, фінансово-кредитне забезпечення тощо); реорганізувати на місцевому рівні управління сільського господарства в підрозділи (агентства) з реформування та сприяння розвитку агропромислового комплексу).
Суттєве вдосконалення правового забезпечення проведення аграрної реформи.