Літературне читання

30 березня

Тема. Читайте з цікавістю. Льюїс Керрол "Аліса в Країні Чудес"

31 березня

Тема. Читайте з цікавістю. Пауль Маар "Машина для здійснення бажань"

Прослухати аудіокнигу частина 1.

1 квітня

Тема. Читайте з цікавістю. Пауль Маар "Машина для здійснення бажань" Частина 2

3 квітня

6 квітня

Тема. Щастя кожної людини. В. Сухомлинський "Співуча пір'їнка"

Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ

Співуча пір'їнка

Є на світі дивовижний птах — Стрепет. Він співає... чим, як ви думаєте, діти? Він співає крилом. Має він у своєму крилі особливу співучу пір'їнку. Летить Стрепет, і коли захочеться йому співати, то розправляє крила так, що співуча пір'їнка висувається і настроюється на спів. Лунає тонкий свист. Схожий він і на звучання найтоншої струни, коли по ній водити смичком, і на пісню вітру в тонкій стеблині очерету.

Та ось трапилось лихо. Загубив Стрепет співучу пір'їнку. Випала вона й упала на землю. Захотілось Стрепетові поспівати, а співучої пір'їнки немає.

Маленький Сергійко знайшов на землі співучу пір'їнку Стрепета, підняв її, побіг — і пір'їнка заспівала.

Почув Стрепет спів своєї пір'їнки, прилетів до хлопчика й просить:

— Хлопчику, віддай мою співучу пір'їнку. Я не можу жити без пісні.

Повернув Сергійко Стрепетові співучу пір'їнку.

Багато років прожив на світі чоловік, що виріс з маленького Сергійка. Часто він згадував Стрепета, думав: «У кожної людини є своя співуча пір'їнка. Нещасливий той, у кого такої пір'їнки немає ».

7 квітня

Тема. Урок позакласного читання "Школа добрих вчинків"

Читати оповідання В. О. Сухомлинського про добрі вчинки.

8 квітня

Тема. Театр і актори. Іван Андрусяк "Як подружитися з Чакалкою"(п'єса)

10 квітня

Завдання

1. Прослухати оповідання

2. Вміти переказувати.

3. Намалювати папугу

13 квітня

Тема. Дивовижні історії. Л. Воронина "Пригоди голубого папуги"

Завдання: відновіть послідовність подій тексту.

¨ І від того погляду йому ставало моторошно.

¨ Приблудився безпритульний рудий котяра.

¨ Підлетів до кватирки і випурхнув на вулицю.

¨ Той день пані Магда запам’ятала надовго.

¨ Папугу звали Антось, жив на останньому поверсі.

¨ І рвонула вперед, у морок тунелю.

¨ Пані Магда вирішила будь-що навчити Антося людської мови.

14 квітня

Тема. Літаючі мрії. Сашко Дерманський "Мрія Маляки"

Сашко Дерманський

МРІЯ МАЛЯКИ

(уривок)

Маляку взагалі-то по-справжньому не так звати. Колись, у дитинстві, Маляку звали Марійкою. А ім’я Маляка до неї просто причепилося.

У дитинстві в Маляки були труднощі з дикцією, тобто з вимовою. І язик не завжди в потрібне місце ставав. Так от.

У дитинстві дорослі часто питали Маляку, як її звати. У дорослих є така дурна звичка: питати в дітей їхні імена. Особливо часто вони запитують чомусь саме тих дітей, котрі мають проблеми з дикцією. От і в Маляки по кілька разів на день питали.

А Маляка їм відповідала. Відповідала вона по-правильному, але виходило не по-правильному: замість «Марійка» в неї виходило «Маляка». Я вже пояснював чому — через труднощі з вимовою. І через язик. Сама Маляка тут узагалі ні при чому.

Ото ж вона так собі відповідала й відповідала. А дорослі — народ довірливий, подумали, що це все серйозно. Тоді й почали називати Маляку Малякою. Попервах мама з татом щось таке пригадували, буцімто називали доньку Марійкою, але скоро й вони звикли.

Тепер Марійкою Маляка тільки зошити підписує, а представляється всім Малякою. Тож знайомтеся — Маляка. А вас як звати? Дуже приємно.

Так ось. Маляка просто марила всім, що хоч якось стосувалося принцес. Навіть драконами. Тільки от принцесою вона мріяла стати, а драконом не дуже. Навіть дуже не хотіла. Але дуже хотіла бодай разок на драконі покататися. Якось Маляка прочитала в грубій енциклопедії, що на далекому острові Комодо живуть майже справжні дракони — величезні ящірки — вара́ни.

Одного разу на Різдво Маляці подарували глиняну скарбничку-кота. Відтоді вона почала кидати туди копійки — збирати на подорож до драконячого острова. Мабуть, уже всі здогадалися, навіщо Маляка хотіла потрапити на Комодо? Правильно — на драконах покататись. Але поки гроші не назбиралися, Маляка драконів просто малювала по всіх усюдах. На полях у зошитах, на шпалерах у своїй кімнаті, на спинці татової курточки. А одного разу навіть на справжній гарматі — крейдою.

Зрозуміло, що на війні Маляка ні разу не була і у війську не служила. Зрозуміло, що не дуже віриться про гармату. Але я не брешу, чесно — малювала дракона на гарматі. Це було в бабусі на роботі. Роботи ж бо всякі на світі бувають, на деяких роботах і гармати трапляються.

На одній з таких робіт працювала Малячина бабуся. В музеї. Колись вона працювала у школі вчителькою. А потім постаріла, й у школі їй сказали, що треба йти на пенсію. Бабуся дуже не хотіла на пенсію, бо дуже любила дітей і навіть потрошечку віддавала їм своє серце. В неї й книжка така улюблена на столі завжди лежала — «Серце віддаю дітям». Бабуся так довго працювала в школі і поділилася своїм добрим серцем зі стількома дітьми, що зрештою їй самій мало що лишилося.

Тим-то виснажене бабусине серце часто боліло.

Школярі теж дуже любили Малячину бабусю і не хотіли відпускати її на пенсію, тому пішли і сказали про це директорові школи. Директор уже мало не лишив бабусю працювати далі, але на радощах вона так розхвилювалася, що довелося викликати швидку допомогу. Коли бабусю виписали з лікарні, до школи її вже не взяли — через стан здоров’я. Тоді бабуся сказала, що все життя була серед людей і тепер не збирається сидіти вдома. Пішла і влаштувалася в музей — квитки продавати. Хоч тут їй було краще, ніж удома, Маляка бачила, що бабуся сумує за школою і за школярами. Як же Маляці хотілося, щоб бабусине серце знову стало здоровим і щоб її знову взяли працювати вчителькою. Але ж як цьому зарадити? Маляка не знала. Вона могла лише мріяти.

Дати усні відповіді:

Як звали героїню твору?

Чому дівчинка має ім’я Маляка?

Чому дорослі називали Маляку Малякою?

Де дівчинка використовує своє справжнє імя?

Про що мріяла Маляка?

Що Маляка прочитала в енциклопедії?

Навіщо Маляка хотіла потрапити на Комодо?

Де малювала дівчинка драконів?

Як бабуся поділилась своїм добрим серцем?

Куди влаштувалася працювати бабуся?

Чого прагнула дівчинка для своєї бабусі?

15 квітня

Тема. Цікаві вірші Олеся Мамчич "Будинок із зірками", "Дід Андрій і лютий змій"

ОЛЕСЯ МАМЧИЧ

Поетеса народилась у Києві 28 січня 1981 року. У дитинстві Олеся ходила

до художньої студії, займалася гімнастикою і танцями. Свої перші вірші

почала писати у 6 років. Олеся Мамчич має унікальний диплом

письменника, бо 2003 року вона закінчила відділення «Літературна

творчість» Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Уперше вірші О. Мамчич були надруковані 1992 року в журналі

«Соняшник» і відтоді регулярно з’являлась у літературній періодиці.

БУДИНОЧОК ІЗ ЗІРКАМИ

У будиночку з зірками

дві хмаринки заблукали.

Перша, схожа на гондолу,

припливла до краю столу —

там бабуся із зірками

її го́стить пиріжками.

Друга, темна, ніби слива,

в спальні вікна затулила —

там малята із зірками

тихо сплять між подушка́ми.

— Любий пане, маєм гості! —

стелить пані хмарам постіль.

Йде господар із зірками,

але хмари позникали...

ДІД АНДРІЙ І ЛЮТИЙ ЗМІЙ

Дід Андрій — сам не свій:

налетів на нього змій,

чорноокий,

лютий,

у кросівки взутий.

Каже змій: «Тепер Андрій

полоненик зовсім мій!»

«Ич який! — гукнув Андрій, —

маю кий — виходь на бій!

До страшного бою

стану із тобою!»

Як схопив Андрій кийка —

Битва сталася б’ючка.

Змій утік в таксівку,

загубив кросівку.

Виразно читати вірші

Один вивчити напам'ять

17 квітня

Тема. В гості до прабабусі. Саша Кочубей "Володарка лісу"

Саша Кочубей

ВОЛОДАРКА ЛІСУ

(оповідання)

Моя прабабуня — самосе́лка. Вона живе сама в селі Залісся. Колись там мешкало багато людей. Але потім вибухнув Чорно́биль *1 і всіх вивезли.

Якийсь час прабабуня жила з нами в місті. А потім зібрала речі й повернулася назад. «У Заліссі народилася, в Заліс сі й помру», — сказала мамі.

Мама дуже гнівалась, але нічого не могла вдіяти. Прабабуня — міцний горішок. Якщо вже вирішила щось, її ніхто не спинить.

Прабабуня каже, що приросла до Залісся. Там її дім, її коріння.

— Приросла, мов квітка барвінку? — уточнюю, згадуючи синій килим на її подвір’ї.

— Мов квітка барвінку, — всміхається прабабуня.

Раз на рік я приїжджаю в гості. Мені частіше не можна, «бо радіа́ція» *2. У цей день час летить, мов шалений. Не встигає прабабуня показати мені своє господарство: ягоди, гриби, фрукти, овочі, — як час повертатися додому. А я ще навіть з її сусідами не познайомилася. Сусідами прабабуня називає ведмедів, лисиць, вовків, лосів і коней, які мешкають у лісі.

Настає вечір. Тато плескає по плечу, мовляв, час прощатися.

Я цілую прабабуню та сідаю в машину. Автівка рушає.

Озираюся. Прабабуня стоїть у блакитній хустині посеред дороги й махає рукою. Віддаляючись, стає схожа на цяточку.

На квітку барвінку посеред лісу.

Смокчу барбариску, але мені від того не солодко. Від гіркої миті перед очима все розпливається.

— Тату, спини! — кричу і б’ю у вікно.

Тато зупиняє автівку.

— Дивись під ноги, сонечко.

Я відчиняю дверцята й біжу щодуху. Так швидко, що починає поколювати в боку. Падаю в обійми, ледь не збиваючи прабабуню з ніг.

— Ба, мо-жна я за-ли-шу-ся на все лі-то? — мені перехоплює дихання від бігу й від хвилювання.

— Я б дуже хотіла цього, Марійко, — шепоче.

На мить мені здається, ніби це шепоче ліс: ягідка барбарису, що почервоніла від підглядання за нами, листя, що тремтить на деревах, лисиця, яка причаїлася за стовбуром дерева, ведмідь, який прийшов у Залісся аж із Білорусі.

— Ти пам’ятаєш про дім і коріння? — прабабуня зазирає мені в очі.

— Угу, — киваю головою.

— Тобі треба повертатися, — вона загортає за вухо неслухняне пасмо мого волосся, що вибилося на бігу. — Твоє коріння там, де ти народилася.

Поки ми їдемо до Києва, я думаю про неї. Зараз восьма вечора, а значить, прабабуня вечеряє. В кімнаті цокає годинник і про щось торохтить радіо, в якому ми замінили батарейки.

В її вікна зазирають сусіди: лисиці, ведмеді, вовки, лосі, косулі, коні. І весь барбарис, весь барвінок лісу цвіте для неї.

- Від чийого імені ведеться оповідання ?

- Що вас розтривожило в цьому оповіданні?

- Як дівчинка ставиться до прабабусі?

- Що ви можете сказати про прабабусю? Якою ви її побачили?

- Чому прабабуся повернулася в Залісся?

- Кого вона називає своїми сусідами?

- Яке господарство у прабабусі?

- Що відповіла бабуся на прохання Марійки залишитись?

- З яким твором ми сьогодні познайомились?

- Хто автор твору?

- Чого навчає нас цей твір?

- Чим він вас схвилював?

- Як ми повинні ставитись до природи?

21 квітня

Галина Ткачук

НЕРОЗМІННА МОНЕТА

(уривок)

Минулого вечора кіт Роман, як і багато інших киян, був у кавунарні «Баштан» на вулиці Сагайдачного.

Того дня у Київ привезли перші кавуни, тому всі спраглі цього наїдку птахи та тварини потяглися до кавунарень, тимчасово забувши про існування всіх інших крамниць.

Кіт Роман прийшов у «Баштан» о п’ятій вечора, купив собі велику скибу кавуна за свою нерозмінну монету й сів за столик у кутку, смакуючи наїдком і чекаючи, аби монетка повернулася в кишеню.

У «Баштані» тоді було справді гамірно: сновигало багато незнайомців. Роман зауважив кількох чужих котів і великого сірого хом’яка.

Саме в ту секунду, коли монетка вкотре дивовижним чином опинилася в правій лапі Романа, яку кіт тримав у кишені, один із незнайомців підсів до нього.

Це був худий і довгий коричневий кіт у брилі з несправжньої соломи.

— Привіт, я тут новенький, приїхав лише сьогодні, — забалакав до Романа коричневий. — Поживу тут трохи. Хочу знайти київські чари.

Від такого нахабства Роман ледь не вдавився.

«Цей типок щойно приїхав, а вже має намір знайти наші чари! — Подумав Роман. — Він що, думає, ніби весь Київ отак просто відкриє йому свої таємниці?»

Але Роман вирішив не показувати свого обурення, лиш підвів погляд від свого наїдку і промуркотів:

— Гммррр...

Коричневий кіт, видно, подумав, що Роман просто не хоче балакати, тому повільно підвівся і пішов до іншого столика.

А Роман подався купити собі скибку дині.

Але коли він повернувся, незнайомий нахаба знову сидів за його столиком. Цього разу коричневий кіт сказав таке:

— Бачу, ти їси вже другу скибку! Купи й мені одну!

Замість відповіді Роман просто вивернув свої порожні кишені, аби нахаба бачив, що грошей немає. (Нерозмінна монета тоді ще не встигла повернутися на своє місце, і Роман про це добре знав).

Коричневий кіт розчаровано кинув «тю!» і пішов жебрати далі.

А до Романа підсів голуб Сергієнко з вулиці Пушкінської.

Голуб Сергієнко був художником. Найбільше він любив малювати не з натури, а з пам’яті. Сергієнко зазвичай літав над містом якнайвище, а потім малював усе побачене.

З такої висоти всі київські будинки та звірі, всі дерева та кущі, всі крамниці та трамваї здаються дуже маленькими. Тому, щоб їх намалювати, художнику потрібен дуже тонкий пензель. І голуб Сергієнко такий мав. Але настільки тонку річ можуть побачити тільки особи з чудовим зором.

А ті, хто мав просто добрий зір, бачили тільки тримач від пензля — і більше нічого, жодної волосинки. Саме тому дивовижний пензель Сергієнка у Києві називали лисим пензлем.

Саме про нього голуб і став розказувати нашому котові.

А історія була така: Сергієнко від ранку не міг знайти цього пензля, тому і не малював сьогодні, тому й не мав спокою.

У відповідь наш кіт лише кивав з розумінням, але особливо не переймався. Адже Роман дуже добре знав звичку Сергієнка постійно щось губити. Це по-перше. А по-друге, голуб любив перебільшувати свої нещастя, аби про них цікавіше було розповідати.

Вислухавши історію зникнення лисого пензля, Роман знову підвівся, щоб купити чергову скибку.

А коли він з чудовою скибкою кавуна в лапах вертався до столика, за яким його чекав Сергієнко, сталося дещо дуже неприємне.

Роман відчув, ніби спину йому пропікає чийсь погляд.

Озирнувся — і побачив у кутку того коричневого кота-нахабу, чиї очі горіли, немов вуглинки. І це був недобрий вогонь.

Роман одразу зрозумів, звідки взялася та злість. Адже коричневий бачив порожні кишені Романа, дістав відмову. А за півгодини став свідком того, як Роман із порожньої раніше кишені добуває монетку й платить за скибку кавуна.

Голуб Сергієнко зауважив, що Роман дивиться у куток, і сказав:

— Цей коричневий мені теж не подобається. Він або дурень, або я не знаю хто. Назвався мені Баррухом.

— Га? — не зрозумів Роман.

— Ну, цей кіт, на якого ти дивишся, сказав мені, ніби його звати Баррух. Але я йому не вірю.

— Гм... — тільки й відповів на те Роман.

- Чи збулися ваші очікування?

- Хто є авторкою твору «Нерозмінна монета»?

- Хто з вас хотів би прочитати усю книгу?

- Що вас зацікавило у творі?

22 квітня

Тема. Колискова для сина. Іван Малкович "Понад Дніпро гуде метро"

Іван Малкович

ПОНАД ДНІПРО ГУДЕ МЕТРО

(колискова для сина)

Понад Дніпро гуде метро,

і рибоньці не спиться.

І журиться старий Дніпро,

і сон Дніпрові сниться,

що є у водах дивна Січ,

де рибки

шабельками

видзвонюють як день, так ніч,

неначе плавничками.

Вони готуються в похід,

щоб річку захистити,

бо всі забруднюють її,

і рибкам ніде жити.

Бо знай, моя дитино, знай,

ти знати це повинна:

Дніпро для рибок — рідний край,

це їхня Україна...

Тепер тебе питаю я,

мій хлопчику чудовий:

чи гостра шабелька твоя,

чи коник твій готовий,

щоб захистити ліс від сліз,

і рідну нашу річку,

і те подвір’я, де ти зріс,

і зайчика, й лисичку?..

Ну що ж: я бачу, ти — козак,

ти — серденько хоробре.

Ти підростеш, твій коник — теж,

і все в нас буде добре.

А поки — спатоньки лягай:

вже рибка засинає,

і сині сни старий Дніпро

на хвилях колихає.

* * *

якщо дерево

яке дасть мені

останній рятунок

вже ось-ось догризатимуть

ба́би-я́ги

і отруйні змії —

чи хоч одне-єдине

літаченя

на криля́ мене

візьме?

24 квітня

Тема. Життя тварин. Мар'яна і Тарас Прохаськи "Самостійне життя"

Мар'яна Проха́сько— українська художниця-ілюстраторка, письменниця, авторка відомої «кротячої» трилогії книжок для дітей, створеної спільно з письменником та журналістом Тарасом Прохаськом. Засновниця авторського видавничого проекту «Напиши мені книжку».

Народилася в місті Ужгороді у 1976 році. У дитячому віці разом з батьками переїхала до Івано-Франківська. У 1998 році закінчила англійську філологію Прикарпатського університету. З того часу займається індивідуальним викладанням англійської мови дітям різного віку та перекладами. Останні роки реалізує себе як ілюстраторка. Мар'яна Прохасько не є професійним художником.

Член Асоціації українських письменників.

2013 року премією «Книга року BBC» було відзначено дитячу книжку Тараса Прохаська «Хто зробить сніг», створену разом з Мар’яною Прохасько.

Мар’яна і Тарас Прохаськи

САМОСТІЙНЕ ЖИТТЯ

(уривок)

Після пудингу зовсім не хочеться бігати. Мартіна лежала у гамаку і дивилася, як Повз і Муркавка поливають орхідеї. Вирощування орхідей було одним із захоплень їхньої мами — ще перед тим, як її цілковито поглинула ідея з виноградником. Поливати орхідеї було другим пунктом у списку обов’язкових справ, який батьки написали крейдою на великій чорній дошці. Першим пунктом було вважати на себе.

— Ми так швидко все робимо, — розмірковувала вголос Мартіна. — Я вважаю на себе, ви поливаєте орхідеї... Що там ще?

— Ще треба не їсти забагато солодкого, — сказав Повз, поглянувши на список.

— Ой, цього ми вже сьогодні зробити не зможемо! — занепокоїлася Муркавка.

— Ну нічого, зробимо завтра! — Мартіна вміла легко розплутувати складні ситуації.

Також вона вміла поєднувати життя в кротячій сім’ї з тим, чим переважно займаються зайці. Ще взимку Мартіна почала бігати щодня. Просто гасала Буковим лісом — і це робило її щасливою. Часом вона мчала аж до узлісся і зустрічалася зі своїми старшими братами — зайцями Бамбулом і Мартіном. Разом вони виходили в поле, і брати вчили її бігати наввипередки.

Тепер, коли діти залишилися самі, їхні дні починалися з того, що Мартіна вибігала на ранкову прогулянку. В цей час Повз і Муркавка готували сніданок на трьох. Повз запарював зелений чай з пелюстками жасмину для себе і для Муркавки.

Муркавка варила каву для себе і для Повза. Мартіна пила молоко. Все точнісінько так, як вони бачили у тата з мамою.

Але непорушно дотримуватися традиції їм вдалося лише кілька днів. Пити каву і зелений чай виявилося дуже-дуже по-дорослому. Повз і Муркавка вирішили себе не мучити і перейшли на молоко. А щоб помалу звикати до самостійного життя, додавали собі в молоко кілька крапель кави і називали цей напій кавою з молоком.

Час від часу Муркавка брала кошик і йшла до Німої Куниці. У Німої Куниці можна було купити все. Муркавка любила, щоб її кошик з продуктами виглядав гарно, — тому вибирала довгий хрумкий багет, грудку сиру з великими дірками, червоні помідори на гілочці, квасолю з різними візерунками, ясно-зелене листя салату і кілька апельсинів.

Одного разу в крамниці Муркавка зустріла пані білку, приятельку їхньої мами. Вони трохи побалакали як справжні господині. Білка була фанаткою зуп, тому й говорила найбільше про зупи. Ще її цікавило, що їдять діти без мами, чи варять вони собі щось гаряче й корисне, і запрошувала приходити на обід. В кінці вона зауважила, що її донечки, Ержіка і Жужіка, не були би такими спритними та розумними, якби щодня не їли зупи.

«Ми й справді їмо самі канапки, — подумала Муркавка, повертаючись додому. — Треба сьогодні ж зварити якийсь обід».

Мамин записник з рецептами лежав там, де й завжди.

Муркавка гортала сторінки й міркувала, що би таке вибрати, щоб здивувати Повза і Мартіну. Кілька сторінок займали рецепти під загальним заголовком «Зупи від білки».

— Пропускаємо, — сказала сама собі Муркавка, — треба приготувати щось більш кротяче... О! Картопляна запіканка! Потрібно картоплі, цибулі... зверху посипати тертим сиром... Так, сир я принесла, а картоплі і цибулі у нас ціла купа.

Невдовзі мали повернутися Повз і Мартіна. Вони пішли до Ріки дізнатися, чи вода вже трохи нагрілася. Муркавці треба було поспішати. Вона почистила картоплю і цибулю, подивилася в записник, тоді порізала картоплю і цибулю на кружальця, витерла сльози, які потекли від цибулі, поскладала все у величезну глиняну миску і знову подивилася в записник. Довелося висипати все на стіл, змастити миску олією і засипати все назад. Далі в рецепті було сказано додати приправ на свій смак.

— Що значить «на мій смак»? — Муркавка дивилась на поличку з маминими приправами. — Отак пишуть, пишуть, а найголовніше доводиться вирішувати самій...

Далі було просто — залишалося додати тертого сиру і спекти все в печі.

Коли Мартіна і Повз повернулися з Ріки, вся нора пахла розмарином.

— Нарешті! Дивіться, що я зробила! — Муркавка з гордістю оглядала паруючу запіканку.

— Класно! — сказав Повз. — Це що, все нам? А чого так багато?

— Багато? — здивувалася Муркавка. — Але ж я робила так, як написала мама!.. Точно, це ж її рецепт на цілу сім’ю, а нас тільки троє.

— Наварила, напекла, а для кого — для Петра! — Мартіна знала кілька давніх приповідок і намагалася їх влучно використовувати. Вона набралася їх від свого брата Мартіна, а той завжди говорив приказками, коли шпортався під час бігу або коли не знав, що сказати.

— Може, покличемо гостей? — запропонував Повз.

— Суперідея! Я мчу всіх кликати! — зраділа Мартіна і вистрибнула з нори.

Зайченяті вдалося запросити п’ятьох друзів. Найпростіше було з бі́лками. Вони були на своєму дубі. Ержіка читала

«Пригоди Тома Соєра», а Жужіка крутила обруч довкола талії.

— Біжіть до нас! А я ще до Загати! — Мартіна так поспішала, що навіть нічого не пояснювала.

До Загати треба було бігти зовсім в інший бік, до Ріки.

Муркавка і Повз подружилися з нею минулого літа, коли Муркавка вчилася плавати. Загата була бобренятком і жила на острівці посеред Ріки. Мартіна кликала її з берега, але Загати вдома не було. Тоді Мартіна взяла палицю й кілька разів траснула по воді. Бобренятко відразу випірнуло.

— Іди до нас! А мені ще до сов! — Мартіна помчала далі.

На жаль, совенята міцно спали і взагалі не відгукувалися. Проте Мартіні пощастило: вона привела до нори своїх братів, яких навіть не сподівалася зустріти. Мартін і Бамбул ніколи не сиділи на одному місці.

З того всього обід вийшов ще кращим, ніж планувала Муркавка. Запіканка так смакувала, що діти не могли спинитися, поки не виїли страву до останньої крихти.

Надворі загриміло. Почалася сильна злива. Така, як буває лише наприкінці весни. Господарі та їхні гості пили какао і розмовляли про життя.

— А вам не страшно самим жити в норі? — запитала Жужіка, коли грім ударив особливо гучно.

— Мені зовсім не страшно, — сказала Мартіна, затискаючи вуха лапами. — Ну добре: не страшно, коли не гримить...

— А я трохи боюся, як стає темно, а ми засинаємо, — пригадувала Муркавка.

— Коли темно, мені і з батьками буває деколи страшно, — зауважила Жужіка.

— Я вам скажу таке: єдине, що мене лякає, — це коли ніби точно чуєш, що в далеких тунелях щось шурхотить, — сказав Повз про себе.

— Може, це миші? — припустила Загата.

— Або вітер, — додав Бамбул.

— Або миші і вітер, — фантазував Мартін.

— Вітер хай собі буде, — вів далі Повз, — але тато казав, що миші, щурі, тхори або горностаї можуть захоплювати кротячі нори.

— Скажіть, що ще й бобри! — розвеселилася Загата. — Це все страшилки для кротів!

— І взагалі, якщо таке колись і трапляється, то вже точно не влітку, а тоді, коли стає холодно, — пояснила Ержіка. — А ваші батьки з братами восени повернуться.

— Ага, і привезуть купу родзинок! — втішилася Мартіна.

— Дощ закінчився, — Бамбулові вже було досить гостини, — ходімо погуляємо, поки ще є калабані.

— Муркавко, це було незабутньо! — подякував Мартін за обід, цілуючи Муркавку в обидві щоки.

27 квітня

Тема. Мар'яна і Тарас Прохаськи "Самостійне життя"

- Перечитати уважно твір «Самостійне життя»

- Скласти запитання за змістом твору.

28 квітня

Тема. Мрія дівчинки. Ірен Роздобудько "Я зніматимуся в кіно"

Народилася 3 листопада 1962 року у Донецьку. Закінчила факультет журналістики Київського Національного Університету. Працювала у Донецькому відділку ТАРС-РАТАУ телеграфісткою, у багатотиражці Донецького металургійного заводу, журналістом та диктором радіогазети. З 1988 року живе в Києві, де працювала в газеті «Родослав», коректором журналу «Сучасність», оглядачем на першому й третьому каналах Національної радіокомпанії, оглядачем у газеті «Всеукраїнські відомості», заступником головного редактора в журналі «Наталі», головним редактором у журналі «Караван історій. Україна» та журналістом у журналі «Академія». Працювала також офіціанткою в ресторані, шпрехшталмейстером в цирку, Снігуронькою в фірмі «Свято», завідувачем відеосалону у кінотеатрі. Автор ілюстрацій до книг Лариси Масенко, Елеонори Соловей, Леся Танюка. Авторка двох збірок поезій. Вишиває бісером, грає на гітарі. Має доньку Яну.

Ірен Роздобудько

Я ЗНІМАТИМУСЯ В КІНО

У нашому дворі всі мріяли про кіно. Ми захоплено дивилися фільми й гадали: як у них потрапляють діти? Сусідка, котра працювала в театрі вахтеркою, якось сказала, що режисе́ри*1 часом самі бігають вулицями і вишукують дітей для своїх фільмів.

Щомиті, блукаючи нашим маленьким містом, я очікувала на запитання: «Дівчинко, хочеш зніматися в кіно?»

Я знала, що відповім не одразу. З індійських фільмів я навчилася «чарівного погляду», вартого майбутньої кінозірки, — цим поглядом я маю подивитися на режисера!

Головне — не квапитись. Стоячи вдома перед люстерком я тренувала цей погляд: заплющувала очі й рахувала: «Один, два, три...» — і тільки на «п’ять» повільно підіймала повіки та округлювала очі до неймовірних розмірів. От якщо я погляну саме так, кожний режисер одразу зрозуміє, що перед ним — талановита актриса й справжня красуня. А головне, подумає він, як вона вміє тримати паузу!

— Я зніматимусь у кіно! — повідомила я всім у своєму дворі.

«Всім» — це моїй подружці Ольці, її братові-близнюкові Сашку та Язикатій Куці (Кукою цю старшу дівчинку називали вдома, а вже у дворі до неї приліпилося ще й прізвисько).

— Та ти що?!! — захоплено вигукнули брат з сестрою й, немов флюгери, одночасно повернулися до мене.

— Ну то й що? — зневажливо знизала плечима горда Кука. — А мені мама скоро купить золоту сукню!

Аргументів проти золотої сукні у мене не знайшлось, а Олька та Сашко з таким самим захватом повернулися до Куки:

— Ух ти! Справді — золоту?!

А я пішла з подвір’я на вулицю. Туди, де великою чередою бродили безпритульні режисери. Я йшла і думала, що запросто зіграю і Попелюшку, і дівчинку-розвідницю, і Герду...

— Дівчинко... — раптом почула я над своєю головою приємний баритон.

«Ось воно — почалося! Режисер! Нарешті... — промайнула думка. — Отже, не забути про чарівний погляд! Один, два...»

Я відраховувала миті й не квапилася підіймати голову.

Ще, ще хвильку, і він збагне, кого зустрів на своєму режисерському шляху!

— Дівчинко! — знову покликав голос.

Яку ж роль мені запропонують? — міркувала тим часом я, не підводячи очей і рахуючи: три, чотири...

Ще мить, і я погляну так, як дивляться красуні з листівок, котрі збирала моя мама. Ось зараз!

Мої щоки палали, дихання майже зупинилося, серце калатало так гучно, що я не чула вуличного гомону.

— Дівчинко, — голос посуворішав. — Та ти що, спиш на ходу?! Ну й діти пішли — ніякого виховання! Паска добрячого на вас нема! Як пройти до овочевого магазину?!!

— Ну що ви причепилися до дитини? — почула я інший

голос, і лагідна жіноча рука погладила мене по голові. — Бачите, в неї щось з очима. Бідолашна дитина! І хто ж її так злякав? Може, вона сирота, може, їсти хоче...

— Біжи, нехай мама тобі носа витре! І не тиняйся вулицями! — сказав хтось третій. — А то бабай забере...

Потім усі розійшлися.

А я зрозуміла, що то був не режисер...

Я повернулась у двір.

Близнюки й Язиката Кука все ще обговорювали переваги золотої сукні перед химерною мрією про кіно. Я гордо їх оминула й пішла додому.

Вже перед дверима свого під’їзду озирнулась і голосно свиснула крізь дірку в зубах.

З голуб’ятні здійнялися голуби.

Близнюки і Кука завмерли та здивовано глянули на мене.

— Я зніматимуся в кіно! — ковтаючи сльози, заявила я і зникла в під’їзді...

29 квітня

Тема. Ірен Роздобудько "Як зрозуміти хлопців"

Ірен Роздобудько

ЯК ЗРОЗУМІТИ ХЛОПЦІВ?

На уроці вчителька довго розповідала про те, як мають себе поводити хлопці та дівчата. Виявилося, що мені багато чого не можна! Наприклад, битися, мов на шаблях, на лінійках з Олегом та Костиком! Плюватися з трубочки пожованим папірцем! Не можна бігати коридорами і з розгону ковзатися на слизькій підлозі! Сидіти на підвіконні. Їсти на уроці бутерброд. І малювати в зошиті з математики цифри у спідничках і бантиках. Ну, багато чого не можна.

Дізнавшись про це, я засумувала, адже дуже кортіло мати відзнаку за поведінку, якої не мала ще ні разу. Але я старалася.

Старались і хлопці. Адже вчителька оголосила «місяць чемної поведінки». Вони теж мали купу обов’язків. І теж зробили для себе купу відкриттів. Наприклад, вчителька розповіла, що ознакою справжнього чоловіка є те, що він носить портфель дівчини і навіть може провести її зі школи додому.

Краще б вона цього не говорила! Всі одразу захотіли показати себе справжніми чоловіками. Особливо Юра — хлопчик, що сидів за останньою партою.

Наступного ж дня він чекав мене біля виходу зі школи.

Я вийшла, розмахуючи портфелем і міркуючи, де б його подіти, доки ловитиму метеликів на клумбі. Юра зненацька підскочив до мене й вихопив портфель.

А вихопивши, почервонів мов рак, і помчав уперед.

Прочитай та перекажи текст.

04 травня

Тема. Оце часи! Юля Смаль "Хімія і їжа"

Юлія Смаль із Луцька – авторка поезії та прози для дорослих і малих, хімік і філолог за освітою.

Працює вчителькою, пише блоги про виховання дітей і про цікаву побутову хімію. Із чоловіком виховують двійнят Марка й Олену та наймолодшого сина Леся. Ця родина відкрита до свіжих вражень та всього нового. Усією сім’єю часто подорожують, активно вчать іноземні мови. «Була б моя воля – узяла б торбинку на плечі й рушила світом пішки», – усміхається Юля. Уже півроку, як приїхали пожити в Китай, у місто Піньху. Поки чоловік працює айтішником, жінка пише, вчить дітей та вчиться сама, облаштовує клумбу на даху будинку, прибирає, готує їсти, читає та вигадує. Із початку Нового року здала дві книжки в роботу й сподівається творити ще продуктивніше.

Юля Смаль

ХІМІЯ І ЇЖА

Ти, мабуть, і не здогадуєшся, що вже став справжнісіньким хіміком-експериментатором? Тож слухай сюди. Якщо людина хоч раз у житті підсмажила або зварила яйце, приготувала м’ясо чи картоплю, навіть посолила суп чи забула на ніч на столі склянку молока і воно скисло, — то вже здійснила справжнє хімічне перетворення. Неймовірно, правда? Перший, хто запік на вогні дикого кабана, запарив узвар, замісив тісто та спік запашний хліб, і був справжнім першим хіміком. Бо суть хімічної реакції, хімічного перетворення полягає у зміні властивостей речовини.

А́томи *1, об’єднані одним способом, змінюють своє розташування та оточення і стають іншими речовинами з інакшою структурою та зовсім інакшими властивостями! Не віриш? А спробуй!

Твердість картоплі в ході варіння зменшується в десять разів! А як змінюється її смак? Варячи картоплину, ми можемо спостерігати хімічну реакцію за зміною властивостей речовини: смаку, запаху, твердості, навіть кольору. Видатні хіміки, автори відомих теорій в цій галузі, часто займалися кулінарією, досліджували, чим же вони, науковці, які знають таємниці розчинів, структури моле́кул *2 та криста́лів *3, можуть допомогти у мистецтві куховарства.

Антуан Лоран Лавуазьє, один із засновників вчен ня про розчини, дослідив залежність якості м’ясного бульйону від його густини (напевно, це він перший сказав, що чим густіший бульйон, тим він смачніший). Його співвітчизник, Оґюст Парманьтьє, батько сучасного хлібопечення, навчив людей консервувати овочі й запропонував користуватися справжнім рослинним цукром (буряковий цукор, яким ми солодимо чай та манку, — саме такий).

Учений Юстус фон Лібіх, автор учинь, теорій та правил, якими хіміки та фізики послуговуються донині, вивчаючи склад м’ясного бульйону, винайшов так званий «м’ясний екстракт», який ми тепер називаємо бульйонними кубиками. Він першим розробляв молочні суміші для немовлят. Звісно, це далеко не всі досягнення хіміків у кулінарії, але тепер ти можеш упевнено сказати: «Все на світі є хімією, навіть варіння яйця».

Приготування їжі вдома — справжній хімічний процес, реакція, яку можна охарактеризувати за цілою низкою ознак. До прикладу, варіння яйця — це процес денатура́ції *4 білка, коли прозорий коло́їдний *5 розчин перетворюється на білий затверділий «білок». Структура, зовнішній вигляд, хімічні властивості та склад речовин змінюються і в ході варіння буряка, картоплі та капусти. Навіть їдкі й пекучі ефірні олі́ї *6 цибулі та часнику змінюють свій склад і властивості.

05 травня

Тема. Юля Смаль "Кольорова хімія". Таємниці хіміка - криміналіста.

Юля Смаль

КОЛЬОРОВА ХІМІЯ. ТАЄМНИЦІ ХІМІКА-КРИМІНАЛІСТА

Відкрию тобі одну маленьку таємницю. Наше око — складна система, і вчені ще не дійшли згоди у формулюванні єдиної теорії кольору. Насправді ніхто не знає, чому ми бачимо всі кольори так, а не інакше. Ми з тобою відштовхнемося від того, до чого звикли. Коли синє — це синє, а жовте — жовте. Гаразд? Адже самі кольори, їхня зміна й від чого ця зміна залежить — здавна цікавить допитливих людей. Чому листя зелене? А чому стає жовтим або червоним? Не існує єдиної теорії кольору. Проте ми знаємо, що колір предмета залежить від того, яку саме частину світлового променю здатен цей предмет відбивати і як на цей сонячний промінь реагують електро́ни *1 атомів, з яких складається предмет. Тобто знову все залежить від електронів, найдрібніших, але важливих цеглинок Всесвіту!

З часом люди навчилися створювати чорнила, варили їх із різних плодів, добували шляхом підкислювання чи настоювання, вчилися писати глиною чи на глині, а в XVI столітті вперше виготовили простий олівець. Звичайний простий олівець, яким ти малюєш кола на математиці і підкреслюєш підмет з присудком на українській мові.

Отже, в XVI столітті в Борроудейлі (Англія) виявили поклади невідомої речовини, схожої на вугілля, але не горючої. На різних поверхнях вона лишала характерний чорний масний слід з металевим блиском, що легко стирався навіть пальцем. Знайдений мінера́л *2 назвали плюмбаго («схожий до свинцю»). «Нічого собі!» — напевно, подумали тодішні хіміки, і вигадали, як і з чим змішати плюмбаго (а по-нашому графіт), щоб тодішні художники, школярі, математики, астроно́ми *3 та королі могли користуватися таким безцінним матеріалом.

Узяли мінерал, дослідили всіляко, вивчили його здатність до малювання тонкими лініями, понагострювали тоненьких стержнів, одягли їх у дерев’яні одежинки і...

Відомий швейцарський природознавець Конрад Геснер задокументував першу згадку про дерев’яний олівець у своєму знаменитому трактаті про мінерали. Проте лише два століття по тому шведський хімік Карл Вільгельм Шеєле зробив історичне відкриття: плюмбаго не мав жодного стосунку до свинцю, а виявився модифікацією карбо́ну *4, близьким родичем діаманта (коштовного каменю) і був названий графітом (від грецького слова графо, γραφω — «пишу»).

1790-го року чеський виробник лабораторного посуду Йозеф Гармат випадково виявив властивості білої глини, змішаної з дрібно помеленим графітом. Виявилося, що такий графіт тривкіший, не крихкий і не ламається від найменшого удару. Ну от, власне, відтоді простий олівець взагалі не змінився, якщо не вважати за зміну форму, розмір і спосіб зафарбовування його дерев’яного «кожушка».

Цікаво, що стержень простого олівця виготовляють із «тіста» — білої глини та дрібно помеленого графіту, замішаних із водою. Це «тісто» пропускають через тоненьку трубку, отриману паличку сушать, нарізають на стержні потрібної довжини, вмочують у розплавлений віск чи парафін, а потім вкладають у дерев’яні половинки, які після склеювання й перетворяться на олівці.

Як малює графіт? Внутрішня будова його кристалу — шарувата (атоми розташовані шарами, один над одним).

І коли ведеш графітом по аркуші, то шари карбону один за одним стираються, залишаючись на папері. Таким чином лінія виходить неперервною, а ми бачимо сірий блискучий слід, який доволі легко стерти гумкою.

Кольорові олівці відрізняються від простих і за принципом малювання, і за складом суміші, з якої готують стержні.

Уяви, що ти — середньовічний аптекар (саме вони колись були хіміками та алхі́міками *5, вивчали й винаходили все нові й нові речовини та суміші). Як думаєш, із чого б ти виготовляв кольорові олівці та фарби? Згадай, що це були часи розквіту високого мистецтва, коли славетні живописці творили свої найвідоміші твори?

Роззирнися довкола. Дивись: буряк — червоний, морква — оранжева, баклажан — фіолетовий, а з маленьких бульбашок-галів — невеликих наростів-паразитів на листі дуба, можна наварити насиченого бурого пігме́нту *6, підкисливши рідину оцтом. Це природні органічні барвники. Вони навіть годяться для косметичних засобів, але не для малювання, якщо малюнок планують зберегти надовго.

Що ж тоді? Як давали собі раду тогочасні хіміки та художники, не знаючи всіх тих таємниць науки, які сьогодні знаємо ми? Природа подбала і про це.

Існує безліч сполук, які мають найрізноманітніше забарвлення. Один тільки хром зі своїми сполуками чого вартий (до речі, назва елемента походить саме від давньогрецького слова хрома, χρῶμα — «колір»). Його було виявлено як елемент, коли в поле зору західного світу потрапив червоний кристалічний мінерал крокоїт, знайдений 1761 року. Спочатку його використовували в якості пігменту для утворення дуже стійкої та яскравої фарби, але потім із цієї речовини зуміли добути металічний хром, з якого почалася його художня слава. Завдяки йому малювали яскраво-блакитним, насиченим коричневим, зеленим, смарагдовим, жовтим, як яєчний жовток, помаранчевим, як апельсин.

Інші елементи теж відомі людству з давніх-давен. Наприклад, сполуки ко́бальту *7 ще в Стародавньому Єгипті та Ассирії використовували для отримання синьої фарби, якою обливали керамічні вироби. Й дотепер ці сполуки використовують для виготовлення фарби яскраво-синього, сапфірового кольору.

Тепер ти знаєш, що барви твоїм акварелям та кольоровим олівцям надають пігменти із солей різних металів, а також їхніх сумішей та розчинів. Та не лише для художників важлива кольорова хімія.

Її здобутками користуються склодуви (ти ж любиш яскраві ялинкові іграшки?), керамісти, виробники тканин та одягу, біжутерії. Колір важливий у біології для маркува́ння *8 клітин і мікроорганізмів, а ще... без кольорової хімії дуже важко було б детективам-криміналі́стам *9.

Як дізнатися про склад розчину, розлитого на підлозі на місці злочину? А як визначити, де відбулася подія, маючи тільки черевик, заляпаний брудом? І таке інше. Цей розділ хімії називається «Якісний аналіз». І саме за колірними реакціями, здатністю речовин змінювати колір розчину, випадати в осад, зависати красивими яскравими пластівцями-сніжинками або навіть здатністю забарвлювати полум’я в різні кольори — детективи-криміналісти дізнаються такі непомітні, але важливі деталі. Бо знаючи склад ґрунту на черевиках, ми можемо точно сказати, звідки саме той ґрунт (звісно, якщо маємо попередні дані про його унікальність).

А вміючи визначити склад розчину, можемо визначити отруту, активну діючу речовину-розчинник *10 тощо.

Зрозуміло, що якісний аналіз використовують не лише у криміналістиці, але й у різних галузях хімії, фізики, фармаце́втики *11, біології, геоло́гії *12, археоло́гії *13 та медицини. І це надзвичайно захоплива робота — віднаходити заховане і розгадувати потаємне.

Прочитай і перекажи оповідання

06 травня

Тема. Юлія Смаль "Кольорова хімія. Таємниці хіміка - криміналіста"

Прочитай оповідання "Кольорова хімія..." і дай усно відповіді на питання

Юля Смаль. Хімія і їжа. Кольорова хімія. Таємниці хіміка-криміналіста.

1. У якому стилі написано твори?

А) художній;

Б) науково-публіцистичний;

В) розмовний.

2.Антуан Лоран Лаувазьє, засновник вчення про розчини, :

А) дослідив залежність якості м’ясного бульйону від його густини;

Б) винайшов «м’ясний екстрат»;

В) запропонував користуватися справжнім рослинним цукром.

3.Вперше простий олівець виготовили:

А) у 16 столітті;

Б) у 18 столітті;

В) у 20 столітті.

4. Як малює графіт?

А) яскраво-блакитним, коричневим, зеленим, смарагдовим, жовтим, помаранчевим;

Б) «тісто» пропускають через маленьку тоненьку трубку;

В) шари карбону один за одним стираються.

5. Встанови відповідність:

1.Криміналіст А) речовина, яка надає забарвлення;

2. Геологія Б) фахівець, який розслідує злочин, обстежуючи

докази з місця події.

3. Алхімік В)наука про тверду оболонку Землі;

4. Пігмент Г) позбавлення природних властивостей;

Д) учений давніх часів,який міг виготовляти ліки,

займався хімічними дослідами, вважався

чарівником, магом;

6.Опиши приклад денатурації.