Театральне мистецтво

2 квітня

Тема. Тема. Колір у літературі. Світло і тінь у літературі.

Запропонуйте дитині зобразити на окремих аркушах паперу та описати одяг, який треба дібрати для виконання ролі доброї і злої чаклунок. Якого кольору має бути цей одяг? Чому? Що символізує темний колір одягу злої чаклунки і світлий, яскравий – доброї?

Можна запропонувати на картках прочитати описи добрих і злих казкових персонажів, передаючи голосом «світло і тінь».

Після цього запропонуйте дібрати до «світлих» слів протилежні за

значенням «темні» і навпаки:

світлий – … (темний), ясний – … (хмарний), білий – … (чорний),

яскравий – … (тьмяний);

сумний – … (веселий), плаче – … (сміється), злий – … (добрий),

безобразний – … (красивий).

Пригадай прислів’я про світло, сонце і ніч, тінь. Порівняй їх зміст. (Із

сонечком світло, із мамою добре. / В ніч найтемнішу про сонце пам’ятай.

Вночі усі коти чорні. Сови та сичі панують уночі та ін.)

Після цього попросіть дитину прочитати текст «темно» – сумно

«світло» – весело. Як змінилось сприйняття тексту від зміни інтонації?

Якби не було світла, усе поринуло б у ніч. Усе живе

тягнеться вгору – до сонця, світла. Але, якби не було тіні,

на землі не могло б бути і життя, на сонячному світлі все б

згоріло… Ми нею захищаємось від непосильного світла.

15 квітня

Тема. Картинність словесних малюнків. Карини природи в літературі (пейзаж).

Казка про Маленьку Зірочку

З давніх давен в бездонному нічному Небі народилася Маленька

Зірочка. Вона була такою крихітною, такою чудовою; її старші сестри кожну

ніч розпалювали яскраві вогники, щоб висвітлювати людям Шлях, але

Маленьку Зірочку навряд чи хтось міг розгледіти із Землі...

– Дідусю Місяць! – питала вона, погойдуючись в його ласкавих

обіймах, – чому інші Зірки такі великі, а я – така маленька?

– Тому що у кожного з вас своя доля, Онученько, – відповідав старець,

посміхаючись.

– Дідусю Місяць! – не вгамовувалася Маленька Зірка. – А яка у мене

доля?

– А хто ж знає, Онученько, – відповідав той, виглядаючи із-за хмари. –

Одним долею дано в Небі світити, а іншим і на саму Землю спускатися

доводиться...

– Небо, миле, рідненьке! – кликала Зірочка. – А можна мені на Землю

спуститися?

Небо мовчало і лише обіймало крихітку такою бездонною глибиною,

що серце її завмирало в тиші і спокої, а маленькі промінчики тремтіли від

щастя. Так вони і жили...

Але одного разу, ледь-ледь прокинувшись на заході, Маленька Зірка

обернулася до Землі – і нічого не побачила! Все Небо від краю до краю

затягнули важкі сірі хмари...

– Сьогодні Маленька Дівчинка залишиться одна вдома, –

перешіптувалися вони.

– Вона залишиться одна, в темряві...

– І нікому буде запалити свічку...

– І ні одна зірка не зможе світити їй...

Крихітка злякано озирнулася на сестер – їх яскраві вогники хоробро

спалахували в Небі, але не могли перемогти темряву, що клубочилась внизу...

– Що ж буде з Дівчинкою? – вигукнула Зірочка, дивлячись в бездонну

Небесну глибину.

Вона з надією чекала відповіді, але Небо мовчало, обгорнувши тишею

весь світ... І тоді Маленька Зірка в розпачі скрикнула:

– Якщо ніхто в цілому світі не може – то я зроблю це! Я спущуся на

Землю і буду світити для Неї, на скільки мені вистачить сил! – та зірвалася

вниз.

Сестри злякано зойкнули; Місяць виглянув з-за обрію... А мовчазне

Небо раптом тихо промовило, сяючи бездонною глибиною:

– Лети, моя Хоробра Зірочко! Лети, але пам'ятай – лише на одне

бажання вистачить твоїх сил...

Яскравим срібним розчерком помчала Маленька Зірка до Землі. Чорні

хмари в одну мить розступилися перед нею – і одразу ж внизу заблищали,

заіскрилися яскравими вогнями нічні міста! Вони були світлі, так прекрасні,

що Зірочка, одразу забувши про все на світі, вигукнула:

– Як чудово! Я ніколи не бачила такої краси!

Почувши дзвінкий голос, люди здивовано підняли голови – хто це там

кричить? – і відразу помітили спрямовану вниз Маленьку Зірку.

– Треба встигнути загадати бажання, поки вона не зникла! –

сполошилися вони і стали навперебій згадувати, чого ж хочуть.

– Мені б дах швидше відремонтувати, – поскаржився чоловік.

– А мені – щоб спина не боліла, – прошамкала згорблена бабця.

– А мені плюшевого ведмедика, – несміливо попросив хлопчик,

обіймаючи іграшкового зайця.

– А мені... А мені... А мені... – понеслося з усіх боків.

Маленька зірка здригнулася, стрімко тьмяніючи.

«Лише на одне бажання вистачить твоїх сил...» – відразу згадала вона.

Але яке ж з них? Їх так багато!

– А мені справедливості, нарешті, домогтися!

– А мені наїстися донесхочу...

– А мені... А мені... А мені...

Зірочка зовсім розгубилася серед цього потоку. Вона заплющила очі,

намагаючись не слухати, що говорять люди – адже не за цим же вона падала

з Неба! Падала – за чимось важливим, дуже важливим... Але за чим?..

«Лише на одне бажання вистачить твоїх сил...»

– О, велике Небо! – сказала Маленька Зірка. – Якщо ти чуєш мене,

подай мені знак! Я повинна згадати!

І в ту ж мить вона побачила Її. Маленька Дівчинка стояла біля темного

вікна, заворожено дивлячись на зірку, що падала. Вона залишилася зовсім

одна, в повній темряві; нікому було запалити свічку і прогнати страшний

морок. Але їй не було страшно. Вона дивилася на маленький вогник, який

прорвався крізь щільну пелену хмар – і посміхалася.

– Здрастуй, – тихо сказала Маленька Зірка, опускаючись в Її долоні.

– Здрастуй, – так само тихо відповіла Дівчинка. – Я знала, що ти

прилетиш.

– Я буду світити тобі, – запропонувала Зірка, розправляючи

промінчики, щоб відігнати морок.

– А я не дам тобі охолонути, – озвалася Дівчинка, зігріваючи долоньки

теплом дихання.

– У мене залишилося трохи сил, – запропонувала Маленька Зірка. – Я

все ще можу виконати одне твоє бажання...

– Але тоді ти згаснеш? – запитала Маленька Дівчинка.

– Напевно... – відповіла Зірка.

– Тоді я хочу...

Дівчинка на мить замислилась, а потім з посмішкою продовжила:

– Так, я хочу, щоб ти світила. Світила вічно – і вдень, і вночі, крізь

хмари і стіни, крізь людські серця і Душі, розганяючи там морок... І тоді

нікому-нікому, ніколи-ніколи не доведеться залишитися в повній темряві!

Маленька Зірка здригнулася... Але ось, підкинута вгору ніжними

руками, спочатку невпевнено, а потім все швидше і швидше помчала вгору,

крізь скупчення людських бажань, крізь важкі хмари, поміж миготливих

сестер – прямо до бездонної глибини Неба.

22 квітня

Тема. Діалог. Голос персонажів. Гучність голосу. Вправи на відтворення діалогів з літературних творів

Лариса Ніцой

СТРАШНЕ СТРАХОВИСЬКО

(уривок)

Одного погожого літнього дня Ярик з друзями й батьками поїхав на

природу, до лісового озера. Воно було гарнюще, але страшенно засмічене. Діти

швиденько поприбирали і стали розважатися. Зненацька неподалік вони почули

жахливий рик і стогін. Друзі пішли туди і побачили страшне страховисько –

величезне, обвішене пляшками і обгортками. Виявилося, що це Лісовуня.

«Який ліс – такий і я», – пояснює він дітям свій жахливий вигляд...

Страховисько побігло назад у хащі, діти повернулися до батьків, але не

розповіли про Лісовуню – хто ж їм повірить? Зненацька один з

відпочивальників викинув в озеро порожні пляшки. З лісу почувся моторошний

стогін…

* * *

Навколишніми селами й містечками ширилася чутка:у лісі завелося дивне

чудовисько – страшне страховисько! Про це розповіли в теленовинах і

написали в газетах: «Сенсація! Сенсація! Небачене чудовисько нападає та їсть

людей!» Ніхто, правда, не міг сказати, кого воно з’їло, але всі були впевнені:

раз у газетах написано, що їсть, – значить, їсть!

– І нікого воно не їсть! – сердився Женьчик. Друзі сиділи на своїй вулиці.

Було в них таке місце, де вони завжди збиралися.

– Ну як же нам бути? – міркували.

– Слухайте! – сказав Ярик. – Я тут подумав… Якщо ліс знову стане

чистим і гарним, то й страховисько теж стане гарним і не страшним?!

– А як ліс може стати гарним? – запитав Валерчик.

– А якщо піти й поприбирати?! – запропонувала Марійка й подивилася на

хлопців, чи не будуть з неї кепкувати.

– Треба набрати мішків, піти до лісу й усе сміття там визбирати! –

вигукнув Ярик.

– І ліс буде чистим і красивим! – підхопили Ромчик і Артемко.

– І Лісовуня перестане плакати! – зраділа Марійка.

– Ура-а-а!

– Ми самі не впораємося! – засумнівався Женьчик. – Якщо все лісове

сміття скласти разом, ви уявляєте, яка це буде величезна купа? І куди ви її

подінете? У мішечки? І скільки таких мішечків вийде? Що з ними потім

робити? Усі похнюпилися.

– То що, сидіти, склавши руки? – мовив Ярик. – Я так не можу! Я хочу

допомогти Лісовуні! Мені його шкода!

– І нам! – підхопили друзі. – Треба щось придумати! Думали, думали... Та

нічого не придумувалося.

– Може, мамам і татам про Лісовуню розкажемо? – запитав Артемко.

– Мої не повірять, – відповів Валерчик.

– Мої теж, – зітхнув Женьчик.

– Ходімо до моєї мами, – озвався Ярик. – Вона казки любить, ану ж щось

вийде!

Прийшли, розповіли. Сидить Ярикова мама, на дітей дивиться. Замислилася, а

тоді й мовить:

– Про Лісовуню не знаю, що вам і сказати, а от ліс прибрати допоможемо!

І пішла до інших татів і мамів – просити про допомогу. Ті відразу ж

погодилися, кудись стали телефонувати, вантажні машини замовляти, щоб

сміття вивезти…

* * *

У цей час у телепрограмі розповіли, що в одному лісі коїться лихо.

Невідома сила напала на вантажівку, яка привезла биту цеглу. Небачене

страховисько мало не розтрощило ту вантажівку. Водій ледве встиг накивати

п’ятами.

Тепер він стояв перед камерами телеопера́торів 1 , показував на подертий

одяг і розповідав, як його мордувало, кусало і рвало на шматки страховисько.

Люди побачили новини – і почалася па́ніка 2 . Про ситуацію доповіли

президентові. Той наказав: «Негайно вжити заходи!» Наказ стали виконувати.

Підтягли до лісу війська, оточили його танками. Танки наставили свої гарматні

дула. Солдати наготували автомати й кулемети. Президентові доповіли: «І ліс, і

страховисько знищити готові!»

– Як знищити?! – розгнівався президент. – Я не казав «знищити»! Я

наказував «вжити заходи». І вирушив сам на місце події. Під’їхав, аж дивиться

– по лісу діти ходять, і їхні тати й мами з ними. А навколо лісу армія стоїть,

зброю налаштувала.

– Відставити зброю! – вигукнув президент і рушив до дітей.

– Ви чого тут? – питає. – Тікайте швидше додому! Страховисько!

– І ніяке це не страховисько! – Ярик з Марійкою відповідають. – Це

Лісовуня!

– Ми його знаємо! – підхопили Женьчик і Валерчик, Ромчик і Артемко. –

Лісовуня хороший! Ми йому хочемо допомогти! Дозвольте нам до лісу піти!

– Ні! Не дозволю! – відмовив президент. – Дітьми ризикувати не будемо!

І почали діти його просити. А президент їх слухав, погляд його

пом’якшав, а тоді каже: 

– Ну гаразд, тільки я з вами піду! Сполошилися тут президентські

охоронці:

1 Телеопера́тор – фахівець, який робить зйомку для телебачення.

2 Па́ніка – розгубленість, тривога, страх від очікування небезпеки.

– Ми не можемо президента самого відпустити! У нас робота така – його

охороняти! Ми також ідемо! Тут і військові вишикувалися:

– У нас така сама робота – усіх від лиха обороняти! Ми теж йдемо! – і

зброю свою знову вперед виставили.

– Не треба зброї! – попросили діти й роздали дорослим мішки для сміття.

Відступати нікуди – всі обережно рушили за дітьми у ліс. Ідуть крадькома,

озираються, бояться, що зараз страховисько на них вискочить. Прочесали весь

ліс, визбирали все сміття – ніякого чудовиська не зустріли. Вийшли з лісу, аж

тут і сміттєвози під’їхали, ті, що тати з мамами замовили. Забрали все сміття з

лісу та на спеціальний сміттєпереробний завод повезли.

Став президент з дітьми прощатися. Аж тут тріснули гілочки – і вийшло

на узлісся... Очам своїм ніхто не повірив! На узлісся вийшло зелене пухнасте

ведмежа! Кожушок з моху, ніжними ялинковими голочками прикрашений.

Замість вушок – дубові листочки кумедно стирчать. Очі весело світяться, а за

носа – шишка! Гарнесеньке-е-е-е!

– Що це таке?! – питають тати і мами. А діти радісно то між собою

переглядаються, то на ведмедика зиркають.

– Ти, мабуть, Лісовуня! – здогадалися. А Лісовуня лагідно всміхається і

всім простягає кошика з грибами та ягодами.

– Це що?! Те страховисько, через яке стільки галасу? – здивувався

президент.

– Ага! – засміялися діти. І розповіли, як насправді усе було.

Президент повернувся до свого кабінету й видав указ: «У всіх лісах, на

річках і озерах смітити заборонено! А хто не послухає – того суворо карати!»

З того часу всі ліси, річки і озера стали чистими. У них живуть щасливі

лісовуні. Вони такі ж, як ліс, тому їх мало хто помічає. Лісовуні вдячні людям

за чисту природу. Якщо вам у лісі багато грибів чи ягід трапиться, не

сумнівайтеся: це для вас лісовуні постаралися. Так Ярик і Марійка, Ромчик і

Артемко, Женьчик і Валерчик кажуть. Вони це точно знають, бо зі своїм

Лісовунею і досі дружать!

Наталя Гуркіна

Найкраще місце у світі

Жили в лісі фіалки. Серед них були дві подружки: Синьоока й

Весняночка.

Одного разу на галявину присів лелека.

– Здоровенькі були, квіточки.

– І вам не падати, – привіталися подруги.

– Я нещодавно з теплих країв повернувся, – почав вихвалятися птах.

Синьоока байдуже махнула листочком: «Ще один хвалько!», а

Весняночка зацікавилася.

Кілька годин птах розповідав молодій фіалочці, як добре живеться квітам

в Африці: і сонечко там тепліше, і світла більше…

– Не те, що в цьому несучасному лісі, – фиркнув. – Куди не поглянь – все

ніби заснуло…

Коли лелека полетів, Весняночка замріяно промовила:

– От би мені потрапити в Африку.

– Навіщо це тобі, подружко? – здивувалася Синьоока. – У нас тихо,

спокійно, й дерева надійно захищають від гарячих променів.

– Але ж там життя! – вигукнула Весняночка. – Ти лишень уяви: цілий

день ніжитися під сонячними промінчиками. Усі тобою милуються! Та й нові

знайомства можна завести…

– Дурницями голову забиваєш, – похитала голівкою Синьоока.

Вона, як ніхто, знала свою подругу. «От лелека! І потрібно було йому

сісти саме на нашу галявину…», – засмутилася.

З тих пір не минало й дня, щоб Весняночка не мріяла про Африку.

– Уявляєш, – говорила Синьоокій, – там цілий рік літо!

– Навіщо тобі чуже літо? – дивувалася Синьоока.

– Немає кращого місця, ніж наш ліс! – переконувала подругу.

Але Весняночка не слухала та, коли трапилася нагода, вмовила дику

гуску взяти її з собою в теплі краї.

Минула зима. Знову ліс наповнився співом птахів. Але кого б не питала

фіалочка про свою подружку, ніхто нічого не чув.

Вона майже втратила надію щось дізнатися про Весняночку, аж раптом:

– Привіт, подружко.

На неї тьмяними пелюстками дивилася незнайома фіалка.

– Ти хто? – здивувалася Синьоока.

– Не впізнала… – похилила голову квіточка.

«Які знайомі пелюстки, – почала придивлятися до чужинки фіалка. – А

листочки такі, як у…»

– Весняночка! – вигукнула Синьоока. – Це ти?!

– Я! – кинулася в обійми фіалка.

Вони доранку проплакали над розповідями про пекуче сонце, непривітну

пустелю та брак водички…

– Як же ж ти вижила? – здивувалася Синьоока.

– Я дуже хотіла додому. Лише в Африці я зрозуміла, що немає кращого

місця на світі, ніж наш ліс.

– Не журися, вже все позаду, – лагідно пригорнула до себе подругу

фіалка. – Більше я тебе нікуди не відпущу!

– Та я й сама не полечу! – відказала Весняночка.

З тих пір подруги більше не розлучалися.

30 квітня

Тема. Засоби творення ритму. Рима

Прочитати прислів’я, пояснити як вони їх розуміють і назвати ті, в яких є слова-рими.

Прислів’я та приказки про дружбу:

Дружба – велика сила.

Людина з друзями – степ із квітами, а людина без друзів – жменя попелу.

Вірного друга народ прославить, бо він товариша в біді не оставить.

Не зв'язуйся з лихим сперше, не пошкодуєш потім.

Добрий друг підніме людину, а поганий погубить.

Яку дружбу заведеш, таке й життя проведеш.

Нових друзів май, а старих не забувай.

Матимеш щирого друга, то матимеш ще одну голову.

Справжнього друга за гроші не купиш.

Друг не той, хто медом маже, а хто правду каже.

Дерево міцне корінням, а людина – друзями.

Дружний табун і вовків не боїться.

Сила птаха в крилах, а людини – в дружбі.

Людина без друзів, мов дерево без коріння.

Без вірного друга – велика туга.

Справжній друг пізнається в біді.

Друга шукай, а знайдеш – тримай.

З добрим дружись, а лихого стережись.

У лиху годину пізнаєш вірну людину.

Міцну дружбу і вогонь не спалить.

Хто в біду допоміг, той два рази поміг.

Один в полі не воїн.

Біда друзів випробовує.

Дружні сороки орла заклюють.

Де дружно, там і хлібно.