Fryderyk Dzikowski

Почалося все з цього зруйнованого пам’ятника в описі цвинтаря і далі розрослось до матеріалу, який заслуговував би окремої публікації поза описом. Написи на збереженій частині пам’ятника легко читалися.

Потім увагу привернув блок, який загруз в землю позаду пам’ятника. Підняти його я не зміг, вибрав землю з одного боку і то виявилася відбита верхня частина. Напис зберігся частково, розкол пройшов по датах і їх прочитати неможливо. Після зібрання всіх пазлів, напис виглядає так

Недалеко, майже поруч з з похованням Фридерика Дзіковського, поховані три члени його родини. 

========================================================================

Однак видно, що справи йшли не за планом Пясецького, бо менш ніж за 2 місяці після того в щоденній пресі з'явилося друге оголошення такого змісту, Gazeta Narodowa. 1877, nr 156 https://www.jbc.bj.uj.edu.pl/dlibra/publication/74626

Якою була причина цієї невдачі, Пясецький не пояснює. Але саме в червні того року померла Магдалена Штіллерова. В лютому того ж року вона написала свій заповіт. Штіллер випередив її на кілька днів у написанні своєї власної останньої волі (у першій редакції). Можливо, він зробив це, бачачи її вже важкохворою і таким чином підштовхнувши її до думки про написання заповіту і з її боку. Ці обставини, безумовно, не сприяли роботам навколо облаштування та відкриття моршинського Закладу. Проте гості, внаслідок першого оголошення Пясецького, почали з'їжджатися до Моршина вже того року, обмежуючись дачним відпочинком (вілегіатурою). У їхньому розпорядженні був старий житловий будинок на шість кімнат, був заїжджий двір (корчма) і вже стояв новий будинок закладу ,,Pod Kotwicą» («Під Якорем»).

Штіллер, знаючи, що від краківської Комісії віє сприятливий вітер, не чекав навіть на результати звіту Лутостанського і тим часом подав заяву до Комісії з проханням видати свідоцтво про те, що моршинські джерела містять воду, придатну для лікувальних цілей. Адже з цим новим лікувальним фактором він хотів виступити вже в наближенні літнього сезону 1878 року. Отримавши від президії Комісії висновок про те, що на підставі звіту делегата моршинські води слід віднести до мінеральних wód, Штіллер звернувся до Міністерства фінансів (до відання якого належало управління соляною монополією) з проханням про надання права використовувати моршинські джерела з лікувальною метою. Водночас він подав до Намісництва у Львові заяву з проханням про відповідну зміну назви моршинського закладу (який досі називався водолікувальним) на назву: «Лікувальний заклад мінеральних вод» та про право стягувати курортний збір (таксу). Міністерство фінансів рескриптом від 8 квітня 1878 року (№ L. 8444) дозволило безкоштовно використовувати ропу (солянку) для лікувальних цілей. Проте Намісництво не погодилося на застосування гіркої моршинської води з лікувальною метою, дозволивши лише назву: «Дієтично-пневматичний та гідріатричний заклад». Намісництво спиралося на звіт повітового Староства в Стрию та на висновок крайової Ради здоров'я.         

Цей висновок був наступним:

Оскільки з огляду, проведеного лікарями Бєсядецьким та Ріґером, з'ясувалося, що три відкриті в лісі колодязі з гірко-солоною водою тхнуть сірководнем і є забрудненими, а хімічний аналіз, поданий Намісництву, є недостатнім, відтак мінеральну воду з цих колодязів ні для пиття, ні для ванн використовувати не можна. Моршинський заклад не можна вважати лікувальним закладом мінеральних вод. Зважаючи, однак, на те, що цей Заклад (який, щоправда, ні через висоту 330 м над рівнем моря, ні через своє оточення не має ознак гірського розташування) міститься в здоровій місцевості, поблизу хвойних лісів, що будівлі є хорошими, що він має відповідні купальні для гідротерапевтичного лікування та апарати для пневматичного лікування, що Закладом уміло керує лікар, який проживає на місці, а також з огляду на легке постачання молока та його продуктів і зручне сполучення, можна зробити висновок, що він буде корисним для осіб, які потребують необхідне свіже повітря, або ж гідротерапевтичне чи пневматичне лікування, відтак слід було б надати концесію на відкриття дієтично-пневматично-гідріатричного Закладу в Моршині. Насамкінець Рада здоров'я висловилася проти дозволу на стягнення курортного збору (такси), а саме тому, що кошти, які сплачують гості під виглядом такси, призначені на музику, на утримання прогулянкових зон, залу та інших розваг, яких моршинський Заклад не має.  

У той час, коли це обговорювалося, моршинський Заклад уже готувався до прийому курортників і був відкритий у тому ж місяці травні (1878 року) під новою назвою — як заклад для легеневих хвороб, під керівництвом д-ра Зигмунта Дзіковського. У виданні Przegląd lekarski було розміщено замітку, що цей Заклад облаштований за зразком гірського курорту д-ра Бремера в Герберсдорфі в Прусській Сілезії. Попри ці красиві порівняння та рекламу, публіка, очевидно, зайняла вичікувальну позицію, оскільки цей перший сезон налічував лише 39 курортників.

Але Штіллер не належав до людей, які відступають перед труднощами. Щоправда, у сезоні 1879 року він знову відкрив заклад (під дещо зміненою назвою «Дієтично-повітряний та водолікувальний заклад»), але насамперед вирішив розв'язати питання мінеральних джерел, яке вже не давало йому спокою, оскільки могло вивести Моршин на зовсім інший рівень. Можливо, саме тому він навіть не найняв на 1879 рік постійного лікаря, оскільки розглядав цей сезон як тимчасовий, натомість, пам'ятаючи про рішення Ради здоров'я, взявся за очищення та впорядкування джерел і запросив до Моршина професора Радзішевського, доручивши йому їхнє детальне дослідження. Першим підготовленим до дослідження стало джерело, назване Штіллером іменем «Магдалена», тобто іменем його покійної дружини. Виявилося, що колодязь, тобто колишня гірнича шахта, яка була резервуаром джерела «Магдалена», має біля гирла площу 64 квадратні стопи і має багатий приплив води, що містить на 1000 частин 56 частин твердих компонентів, зокрема хлориду натрію — 42, сульфату натрію — 5, сульфату магнію — 3, сульфату кальцію — 2, сульфату калію — 1 частину, а отже, є ропою, багатою на лужні та лужноземельні сульфати.

Тож того самого року (1879) було відкопано та очищено ще дві інші шахти, сильно занедбані та замулені, які розташовувалися в тій самій частині лісу (тобто в Банях), на східному березі вирубки на межі з Лісовичами. Вони отримали імена «Боніфацій» та «Броніслав». Перше ім'я було дано для вшанування пам'яті власника Моршина, друге, безперечно, для вшанування професора Радзішевського.

«Боніфацій» був очищений до самого дна, його глибина становила 36 м 40 см, він мав дерев'яне цямриння завширшки 16 см, встановлене, за всією ймовірністю, ще в XVI столітті, а отже, представляло, мабуть, перше історичне «вікно». Верхній чотирикутний отвір мав 2 м 53 см завширшки, а приплив води оцінювався в 64 кубічні стопи на добу. Воду викачували за допомогою помпи, опущеної на глибини близько 28 м. Аналіз (розбір) було проведено лише у 1881 році. Згодом було віднайдено ще й інші джерела, а саме: джерело «Матері Божої» на західній окраїні моршинського лісу, джерело «Адама» у південній частині Моршина (на межі села Бережниця), джерело «Альфреда» поруч із джерелом «Матері Божої» та, зрештою, джерело «Францишка» на моршинському фільварку.

Коли і хто копав ці «вікна» — невідомо. Шукали, можливо, менш гіркої води. Цікавим  виявилося, окрім «Боніфація», але з інших міркувань, лише джерело «Матері Божої». Імена, дані Штіллером цим джерелам, говорять самі за себе. «Адам» — це, без сумніву, ім'я Чижевича, впливового прихильника моршинських джерел; «Альфред» — ніхто інший, як Бесядецький; а «Францишек» — це увічнення пам'яті Смольки, попереднього власника Моршина.

Але 1879 рік приніс ще один важливий здобуток. У Моршині відкрили лікувальну грязь (боровину). Вже попереднє її дослідження, проведене Богданом Гоффом, виявило у ній великий вміст мурашиної кислоти. Одразу ж почали виробляти: 1) пресовані боровинні (грязьові) цеглинки та 2) так звану моршинську сіль, подібну до франценсбадської, для ванн. Назва «моршинська сіль» з'явилася вперше. Обидва продукти підтримала Бальнеологічна комісія на засіданні від 22 жовтня 1879 року, рекомендувавши, однак, детальніше дослідження, яке Гофф невдовзі й провів. А коли Комісія також видала оцінку лікувальної цінності цих продуктів, Штіллер звернувся до Намісництва з повторним, цього разу вже належним чином задокументованим проханням про зміну назви моршинського Закладу. Крайова Рада Здоров'я, у чиїх руках знову опинилася ця справа, звернулася ще безпосередньо до Радзішевського і Гоффа, після чого на прихильну думку не довелося довго чекати. Намісництво відповідно до цього дозволило назву «Солянков-грязевий курорт» і випуск у продаж солі під назвою «Моршинська сіль» та грязі під назвою «Мурашина грязь із Моршина».

Моршин став курортом.

Перед відкриттям сезону 1880 року у світ вийшли нові проспекти, які підкреслювали новий характер Закладу (санаторію) та містили на початку текст рескрипту Намісництва; вони були розроблені дуже ретельно, хоча й не без певного перебільшення. На першій сторінці цього пам'ятного проспекту, складеного «гармошкою», міститься віньєтка із зображенням будинку «Pod Kotwicą», а на останній — перша транспортна мапа Моршина.

В час медичної практики лікаря Фридерика Дзіковського відбулась знаменна подія в історії міста і Галичини - перші вибори до місцевих органів влади. Газетна стаття про цю подію і участь в ній самого лікаря. Хто її писав - невідомо, але судячи з деяких помилок у фактах, це не був житель м.Калуша.

переклад

Якщо шановний редакторе збувати (ігнорувати) будеш місця в колонках свого часопису, то помісти цей мій допис, а це, можливо, також сприятиме висвітленню наших крайових відносин, особливо маломістечкових, які не менш за інші заслуговують на увагу.

Хочу поговорити про вибори до гмінної ради та гмінної управи.

Калуш обрав тридцяти радних, і, як усюди, так і тут точилася серед населення агітаційна боротьба, з тією різницею, однак, що в Калуші на понад сім тисяч мешканців не знайшлося людини, яка змогла б захопити масу за собою і безсторонньо спрямувати її для її ж блага.

Тому й на початку все йшло самопливом, створювалися гуртки та гурточки, і в кожному ставилися інші кандидати, в кожному керували інші погляди; тому ж, як завжди у подібних випадках, скористалися євреї роздвоєнням християн, і встав на чолі Фішель Штайн (Fischel Stein) і керував виборами, і так став вельможним, що християни, і навіть так звана інтелігенція, які хотіли бути обраними, мусили вдавати, що просять його протекції.

Відтак обраними стали: 14 міщан, 9 євреїв і 7 так званої інтелігенції, а серед цих останніх, попри чітку заборону § 10 постанови про вибори, пани Фридрик Дзіковський (Frydryk Dzikowski), цісарсько-королівський повітовий лікар, та Зигмунт Крейчі (Zygmunt Krajczy), цісарсько-королівський повітовий інженер, тобто обидва урядовці вищої політичної влади, а як такі — не мали права обиратися; далі пан Вінцентій Шлезінгер (Wincenty Szlesinger), колишній аптекар у Калуші, але вже кілька років перебуваючи на посаді економа чи то пак комісара на службі у В... Собо, співвласника маєтку Підгірки, і там же проживає, а отже, згідно з § 9 постанови про вибори і § 6 і 7 закону про гміни, а також згаданого вище закону від 5 грудня 18... року № 105 зб. держ. ухвал, не має права приналежності до калуської гміни, а тим самим є необуваним (не має права бути обраним)...натомість було проігноровано (залишено поза увагою) кількох гідних і поважних людей, як-от, наприклад, римо-католицького пароха (ксьондза), лісничого та інших, які, не бажаючи принижувати свою гідність, не втручалися в закулісну агітацію.

Проте сталося так, що пани радні були настільки задоволені собою, що попри подані протести щодо порушень під час виборів, уже на другий чи третій день із вигуками «протести під стіл!» хотіли приступити до обрання гмінної управи (керівництва міста). І якби не місцевий нотаріус, який звернув увагу обраних на припис § 31 виборчої постанови, це стало б курйозом, що свідчив би про глибоке незнання обраними членами закону про гміни.

Нарешті дійшло до вирішальних виборів гмінної управи, оскільки Високе намісництво, ймовірно, з тієї причини, щоб машина [самоврядування] якнайшвидше запрацювала, не взяло до уваги подані протести. Тож агітація почалася вдруге. Кандидатів на посаду начальника (голови/бурмістра) було троє: пани нотаріус Рокіцький, аптекар Ян Шлезінгер та чинбар (кушнір) Маєр. Партія прогресивних намагалася провести вибір пана нотаріуса Рокіцького, визнаючи його найздібнішим для цієї посади, і вже здавалося, що все піде за їхнім планом, а обранням бурмістра вибори ради будуть завершені. З напруженням чекали дня виборів, — він настав — але, о диво! — з урни замість пана нотаріуса вийшов німець, Альберт Ніколаус (Albert Nikolaus), тутешній чинбар!

Фішель Штайн, отже, переміг удруге, і перемога його була тим блискучішою, що присяжним (засідателем/асесором) знову обрали пана Фридрика Дзіковського, який, як кажуть, потай діяв проти обрання пана Рокіцького. Нагородою за це для нього стало те, що тепер він обіймає в Калуші аж 3 посади: є цісарсько-королівським повітовим лікарем, лікарем салінарним (на соляних промислах) та гмінним асесором, а крім того, до його обов'язків належить огляд померлих і забійної худоби, а також закупівля та розпродаж соляного попелу із саліни.

Можливо, по закінченні триріччя [каденції] ми краще навчимося виборчого порядку та закону про гміни і доведемо, що ми здатні до самоврядування, хоча початок завжди важкий.

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

коментар до статті

Допис (від 30 квітня) описує вибори в м.Калуші до місцевих органів влади. Перші вибори за новими правилами. Саме наприкінці 1866 та на початку 1867 року в Австрійській імперії почала впроваджуватися масштабна реформа місцевого самоврядування (новий гмінний статут), яка дала право поселенням обирати власні ради. Це був безумовно революційний документ, так званий гмінний Закон, або Закон про гміни 1866 р. Австрійської імперії , який встановлював повноваження гміни в Галичині. В § 1 Закону про гміни [1, s. 1] вони характеризувалися як “поселення (село, містечко, місто), які на сьогодні мають власне гмінне правління”.  Ця реформа означала перехід міст Австрійської імперії (включаючи Галичину та Буковину) до реального місцевого самоврядування та ліквідацію залишків феодального управління. Прийнятий у грудні 1866 року Гмінний статут (закон про громади) кардинально змінив політичне життя на місцях. 

Гмінний статут (або закон про громади, нім. Gemeindegesetz / Gemeindeordnung) — це фундаментальний нормативно-правовий акт в Австрійській імперії, який ліквідував феодальну залежність міст та сіл і заклав основи сучасної системи європейського місцевого самоврядування.

Хоча базовий імперський рамковий закон було прийнято ще у 1862 році, реальне його впровадження на українських землях (у Галичині та Буковині) розпочалося саме наприкінці 1866 – на початку 1867 року, коли крайові сейми розробили й затвердили конкретні локальні статути.

Термін ґміна (від німецького Gemeinde — громада) позначав найменшу адміністративно-територіальну одиницю. За цим законом громади поділялися на два типи:

- Сільські ґміни (села та навколишні хутори).

- Міські ґміни (міста та містечка), які мали ширші права та власні окремі статути. 

Ключові принципи Гмінного статуту

Закон базувався на революційному для того часу гаслі: «Фундаментом вільної держави є вільна громада». Громада сама вирішувала свої внутрішні справи (бюджет, майно, благоустрій, початкові школи). Держава лише доручала їй деякі функції (наприклад, збір загальнодержавних податків чи первинний військовий облік).  Кожна ґміна стала юридичною особою. Вона могла володіти землею, лісами, будинками, брати кредити в банках та подавати до суду для захисту своїх інтересів. Громади отримали право вводити місцеві збори та податки, а також залишати частину загальних податків у своєму розпорядженні для розвитку інфраструктури.

Система виборів

Головним органом самоврядування ставала Громадська (або Міська) рада (нім. Gemeinderat), яка обирала виконавчий орган — Магістрат (у містах) або Громадський комітет (у селах). Очолював його бургомістр (у містах) або війт (у селах).

Проте вибори не були загальними. Діяла куріальна система (майновий ценз), яка ділила виборців на 3 групи (курії) залежно від суми сплачених податків:

    1. Перша курія: Найбагатші громадяни (великі землевласники, банкіри, промисловці). Вони становили кілька відсотків населення, але обирали 1/3 депутатів ради.

    2. Друга курія: Середній клас (купці, ремісники, власники невеликих будинків, інтелігенція, лікарі, професори). Обирали ще 1/3 ради.

    3. Третя курія: Дрібні платники податків (робітники, селяни). Становили абсолютну більшість населення, але обирали також лише 1/3 депутатів.

Біднота, прислуга та жінки взагалі не мали права голосу.

 Наслідки для українських земель

Для українців Східної Галичини та Буковини цей закон мав двояке значення:

Позитивні наслідки : 

Поштовх до модернізації: Міста (Львів, Чернівці, Станиславів) почали швидко розвиватися — з'явилося газове та електричне освітлення, водогони, трамваї, нові театри та парки.

Школа політичної боротьби: Українці вчилися створювати виборчі комітети, проводити агітацію та відстоювати свої права через суди й пресу.

Негативні наслідки:

Політична нерівність: Через куріальну систему та низький майновий стан українців, владу в містах Галичини майже повністю захопила польська еліта, а на Буковині — німецька та румунська.

Міжнаціональні конфлікти: Магістрати часто ігнорували потреби української громади (відмовляли у фінансуванні українських шкіл, театрів, культурних товариств).

Цей статут діяв аж до розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 році, ставши першим реальним досвідом самоорганізації та місцевої демократії для українців Галичини та Буковини.

Текст передає відсутність політичного досвіду у жителів Калуша та виборчі складності, коли до ради проходили чиновники, які за законом не мали на це права. У тексті згадуються представники австрійської державної адміністрації (урядовці), місцевого бізнесу та неформальні лідери виборчих процесів.

1. Представники австрійської державної влади (цісарсько-королівські урядовці)

Автор допису критикує їх за те, що вони, користуючись високим статусом, порушили § 10 виборчого закону, який забороняв діючим державним чиновникам політичної ланки обиратися до місцевих гмінних (муніципальних) рад, аби уникнути конфлікту інтересів.

    • Фридрик Дзіковський (Frydryk Dzikowski) — цісарсько-королівський (ц. к.) повітовий лікар. На той час це була ключова медико-адміністративна посада в Калуському повіті. Він відповідав за санітарний стан усього регіону, боротьбу з епідеміями та підпорядковувався безпосередньо старості.

    • Зигмунт Крейчі (Zygmunt Krajczy) — цісарсько-королівський (ц. к.) повітовий інженер. Головний чиновник, що керував будівництвом доріг, мостів, публічних будівель, меліорацією та технічним наглядом у повіті.

2. Керівники місцевого самоврядування та бізнесу

    • Вінцентій Шлезінгер (Wincenty Szlesinger) — на момент виборів 1867 року він працював економом (управителем) або комісаром у маєтку великого землевласника, який в тексті згаданий як  В. Собо (співвласник Підгірок — нині це район Калуша). Його обрання оскаржували, оскільки він фактично проживав у Підгірках, а отже, за законами не мав права балотуватися безпосередньо в Калуші.

В тексті згадується закон від 5 грудня № 105 зб. держ. ухвал (у тогочасному австрійському оригіналі: ustawa z dnia 5 grudnia Nr. 105 dz. ust. państw.) — це імперський Закон про право громадянства (приналежності) до громади.

Він регулював так зване «право приналежності» (пол. prawo przynależności, нім. Heimatrecht) — один із найважливіших юридичних інститутів в Австро-Угорщині, який визначав легітимність виборців та кандидатів на місцевому рівні.

Юридичні деталі цього закону:

Офіційна назва: Закон від 3 грудня 1863 року, № 105 Збірника державних ухвал (універсальний австрійський вісник Reichsgesetzblatt, або польською Dziennik ustaw państwa Nr 105). 

Цей закон став базовим фундаментом для реформи самоврядування. Саме він визначив, що людина не може просто так висуватися в будь-якому місті — вона повинна мати офіційну майнову, спадкову або службову приписку до конкретної муніципальної гміни. Закон мав принципове значення для виборчого скандалу в Калуші через  «право приналежності». За цим законом кожен підданий Австрійської імперії мав бути офіційно приписаний до якоїсь однієї конкретної гміни (громади). Це право давало людині:

    - легальний статус постійного жителя громади;

    - право на соціальну допомогу від міста у випадку бідності чи хвороби;

    - право голосувати та бути обраним до органів місцевого самоврядування (магістрату) саме цієї громади. 

Оскільки закон вийшов наприкінці 1863 року, під час перших великих виборів у Калуші навесні 1867 року він вважався відносно «новим», і місцеві діячі (як-от економ Шлезінгер) або свідомо його ігнорували, або ще не до кінця розібралися в його жорстких територіальних обмеженнях.

У тексті розглядається справа Вінцентія Шлезінгера. Автор статті звинувачує його у грубому порушенні закону:

    • Шлезінгер висунув свою кандидатуру й переміг на виборах до міської ради саме в Калуші.

  • Проте, згідно з нормами закону від 5 грудня № 105, він фактично втратив право приналежності до калуської міської громади, оскільки вже кілька років жив і працював у Підгірках (які на той час були окремим селом, тобто іншою гміною).

  • Автор наголошує, що оскільки Шлезінгер за цим законом є необиральним (не має права бути обраним) у Калуші, результати голосування щодо нього є повністю недійсними та протизаконними.

До неформальних лідерів виборів можна віднести Фішеля Штайна (Fischel Stein) — впливового представника єврейської громади Калуша. Газета описує його як головного розпорядника та «сірого кардинала» цих виборів. Скориставшись політичною недосвідченістю та внутрішніми розбіжностями серед християнського населення міста, він зміг частково взяти під контроль виборчий процес. Його вплив був настільки великим, що навіть місцева інтелігенція була змушена шукати його особистої протекції, щоб гарантувати собі місця в раді.

Результат цих виборів

Попри виборчі скандали та описані махінації, у Калуші було обрано раду з 30 радних (депутатів), яка відображала тодішній міжнаціональний баланс міста:

    • 14 міщан (переважно українці та поляки з числа ремісників і дрібних власників);

    • 9 євреїв (які утворили міцний консолідований блок завдяки Штайну);

    • 7 представників інтелігенції (переважно чиновники та фахівці, правомірність обрання частини з яких і заперечував автор статті).

Альберт Ніколаус (Albert Nikolaus) — новообраний бурмістр (начальник) Калуша. Місцевий ремісник-чинбар (виробник шкіри), німець за походженням. Його обрання стало повною несподіванкою для прогресивної інтелігенції, яка просувала свого кандидата. Стаття прямо вказує, що Ніколаус став компромісною фігурою, яку провів до влади згаданий раніше єврейський лідер Фішель Штайн. Його конкурентами були:

- Нотаріус Рокіцький (Rokicki) — кандидат у бурмістри від «партії прогресивних». Стаття описує його як найкомпетентнішого та найосвіченішого претендента, якого зрештою «прокотили» на голосуванні через кулуарні домовленості. Також саме він завадив раді грубо порушити закон у перші дні після виборів.

- Ян Шлезінгер (Jan Szlesinger) — калуський аптекар (батько Вінцентія Шлезінгера), який також балотувався на посаду очільника міста, але програв.

- Чинбар Маєр (Mayer) — ще один місцевий ремісник-підприємець єврейського походження, який висувався на посаду голови.

Додаткові деталі про Фридрика Дзіковського (Frydryk Dzikowski): Автор статті відкрито звинувачує повітового лікара Дзіковського в політичній зраді — той нібито таємно саботував вибори інтелігента Рокіцького в інтересах групи Штайна. За це він отримав посаду гмінного асесора (заступника/радника управи) та фактично монополізував контроль над медициною, ветеринарією та грошовитими процесами на Калуській саліні (соляній шахті), поєднуючи купу посад одночасно.

Альберт Ніколаус (Albert Nikolaus) увійшов в історію Калуша як перший бурмістр міста, обраний після фундаментальної австрійської реформи місцевого самоврядування 1866–1867 років.

Попри те, що тогочасна преса описувала його обрання як політичну несподіванку та результат компромісів між різними виборчими таборами, його каденція заклала основу для функціонування сучасного інституту мерії в місті.

Про згадану в тексті «партію прогресивних».

У контексті галицької політики 1860-х років та наведеного тексту, «партія прогресивних» (пол. partia postępowych) — це не офіційно зареєстрована політична партія у сучасному розумінні, а ліберально-демократичне політичне крило місцевої інтелігенції (світських освічених верств населення).

Оскільки в Австрійській імперії після конституційної реформи 1867 року політичне життя лише зароджувалося, тогочасні «партії» у провінційних містах на кшталт Калуша формувалися як неформальні союзи (блоки) однодумців.

Ця політична група мала кілька характерних ознак:

1. Соціальний склад

До калуської «партії прогресивних» належали представники місцевої християнської інтелігенції та урядовців: світські юристи (як-от нотаріус Рокіцький), вчителі, лікарі, інженери та освічені міщани. Вони протиставляли себе як консервативному духовенству (священникам, які традиційно мали велику владу на місцях), так і ремісничо-купецьким класам міста, які часто голосували ситуативно чи за кулуарними домовленостями.

2. Ідеологічна платформа та цілі

У Галичині того періоду слово «прогресивний» (або «поступовий») означало прихильність до західноєвропейських ліберальних цінностей, модернізації та суворого дотримання закону:

    • Законність і порядок: Вони вимагали, щоб нове міське самоврядування працювало чітко за австрійськими законами, без кумівства та махінацій. У тексті саме представник цього крила (місцевий нотаріус) зупиняє порушення виборчих регламентів.

    • Світське управління: Прогресисти вважали, що містом мають керувати фахівці (юристи, управлінці), а не духовенство чи випадкові люди без освіти. Автор статті зазначає, що релігійні лідери (римо-католицький парох) та лісничі взагалі не втручалися у брудну передвиборчу боротьбу.

  • Розвиток інфраструктури та освіти: Вони виступали за фінансування шкіл, модернізацію міського господарства (брукування вулиць, освітлення) та розвиток промисловості за європейським зразком.

3. Чому вони програли у Калуші в 1867 році?

Автор статті прямо вказує на головну слабкість «партії прогресивних» — політичну відірваність від широких мас і зарозумілість. Вони просували кандидатуру освіченого нотаріуса Рокіцького, вважаючи його найкомпетентнішим. Проте вони не вміли (або гидували) вести активну агітацію серед простих міщан, євреїв та приміських німецьких колоністів. Цим скористався прагматичний Фішель Штайн. Він об'єднав голоси ремісників та єврейської общини й вивів у бурмістри звичайного шкіряника Альберта Ніколауса, залишивши амбітну, але недосвідчену у виборчих технологіях інтелігенцію в меншості.

Найголовніший юридичний аргумент автора, який мав під собою цілком реальне законодавче підґрунтя, це те що закон забороняв поєднання державних посад і виборних. Проте навіть у цьому питанні тогочасне австрійське право мало юридичні нюанси, які дозволяли урядовцям обходити цю заборону, через що й виникали такі запеклі суперечки.

Австрійський Гмінний закон від 5 березня 1862 року (на основі якого приймалися крайові виборчі статути Галичини) містив жорсткі обмеження щодо так званої пасивної виборчої сили (права бути обраним):

1. Чому існувала заборона?

Закон намагався чітко розділити державну виконавчу владу (регіональних чиновників, які призначалися зі Львова чи Відня) та виборне місцеве самоврядування (гмінні ради).

    • Державні чиновники (судді, старости, повітові інженери) мали здійснювати нагляд за виконанням законів.

    • Якби вони одночасно стали депутатами міської ради, вони б контролювали та перевіряли самі себе. Це створювало прямий конфлікт інтересів.

Саме тому автор статті абсолютно справедливо апелює до § 10 виборчої постанови, вказуючи, що повітовий лікар Фридрик Дзіковський та повітовий інженер Зигмунт Крейчі були урядовцями вищої політичної влади, а отже — не мали права обиратися до Калуської ради.

2. Як урядовці обходили цей закон?

Попри чітку заборону, у Галичині другої половини XIX століття масово виникали прецеденти, коли державні чиновники все одно потрапляли до списків кандидатів. Для цього використовувалися дві юридичні лазівки:

    • Статус «державного службовця» vs «контрактника»: Деякі фахівці (особливо лікарі чи інженери) могли перебувати на державній службі не як кадрові чиновники (урядовці) політичної ланки, а як технічні спеціалісти за строковим трудовим договором або за сумісництвом. Вони стверджували, що обмеження § 10 на них не поширюються, бо вони не мають прямої адміністративно-політичної влади над громадянами.

    • Майнове право (Ценз): Як великі платники податків (інтелігенція та чиновники мали високі доходи), вони автоматично потрапляли до першої чи другої виборчої курії. Вони апелювали до того, що закон не може позбавити їх права захищати свою власність та майно в гміні, де вони сплачують податки.

3. Позиція Високого Намісництва у Львові

Найбільш показовим моментом у статті є фраза про те, що львівське Намісництво (вища виконавча влада краю) «не взяло до уваги подані протести», аби тільки "машина якнайшвидше запрацювала".

У 1867 році австрійська влада лише починала розгортати систему самоврядування. У малих містах на кшталт Калуша катастрофічно бракувало грамотних людей, які взагалі вміли читати закони, вести протоколи та рахувати бюджети. Якщо повністю усунути від виборів усіх освічених урядовців, лікарів та інженерів, рада могла залишитися виключно в руках ремісників та торговців.

Тому Львів часто свідомо заплющував очі на такі дрібні процедурні порушення і дозволяв місцевим чиновникам засідати в радах, аби забезпечити бодай якусь компетентність новостворених муніципалітетів. Це давало опозиційній пресі законне право кричати про порушення, хоча з погляду державної доцільності це був вимушений крок.

До фрази «закупівля та розпродаж соляного попелу із саліни» (в оригіналі zakupno i wyprzedaż popiołu solnego z saliny) треба віднестись уважніше. Термін «соляний попіл» я бачу вперше і ніколи він не попадався при дослідженнях описів тогочасних процесів виварювання солі. Завжди на солеварнях, крім основного продукту, утворювався і реалізовувався омок (omok) — твердий камінь (із солі і гіпсу), що утворюється на дні, на стінках панви при виварюванні солі і після чистки панви видавався робітникам або продавався населенню як сіль для худоби. 

У давній технології солеваріння соляна ропа (сировиця) безперервно випарювалася у величезних металевих чанах — чренах або панвах. Цей процес вимагав великої кількості палива (дров, соломи чи торфу), які цілодобово спалювали в печах під чанами. Попіл, що утворювався в результаті, називали «соляним» очевидно через забруднення соляним пилом. Під час кипіння та ворушіння солі мікрочастинки ропи неминуче потрапляли у повітря та осідали в зольниках печей. Втім термін «соляний попіл» (popiół solny) міг означати не хімічний склад самого попелу, а просто його походження — «попіл із солеварні». Цей термін не попадався мені раніше при описах інших солеварень через те, що замість дерева використовували інші види палива, найчастіше природний газ.

Попіл з твердих порід дерев (бук, дуб) був дефіцитною і цінною сировиною і була утилізація відходів солевиварювання з фінансовою вигодою. Солеварні акумулювали тонни золи. Оскільки цей попіл містив величезну кількість карбонату калію (поташу), кальцію та мікроелементів, саліни могли вигідно розпродавали його іншим тогочасним мануфактурам:

- гутам (скляним майстерням); поташ із попелу був головним компонентом для плавлення скла.

- миловарням; лужний попіл змішували з жиром для виготовлення мила.

- сільському господарству; місцеві селяни і поміщики охоче купували соляну золу як високоефективне калійно-фосфорне добриво для нейтралізації кислих ґрунтів; калійний і кальцієвий соляний попіл виявився надзвичайно ефективним і дешевим мінеральним добривом, його масово розкуповували навколишні поміщики та селяни для підживлення виснажених галицьких ґрунтів, оскільки калій суттєво підвищував урожайність буряків, картоплі та зернових. 

Видобуток солі в Австро-Угорщині був державною монополією. Будь-які операції на саліні — навіть продаж відходів виробництва — суворо регламентувалися. Той факт, що доктор Фридрик Дзіковський контролював закупівлю та розпродаж соляного попелу, свідчить про його високий адміністративний вплив. Оскільки він одночасно був і лікарем солеварні, і асесором (заступником мера), він мав ексклюзивне право видавати дозволи, встановлювати квоти та наглядати за тим, щоб ці цінні відходи продавалися місцевим підприємцям законно, приносячи дохід місту чи державній скарбниці. Можливо він робив аналізи цих відходів, визначав їх кондицію.

Втім у тогочасній галицькій пресі (як і в багатьох тогочасних партійних газетах загалом) особисті напади, політична упередженість і перебільшення були абсолютно буденною справою. Якщо поглянути на цей текст критично, є очевидні ознаки того, що звинувачення проти лікаря Фридрика Дзіковського та бурмістра Альберта Ніколауса могли бути суттєво надуманими або роздутими. Стаття написана від імені представника тієї самої «партії прогресивних», яка щойно програла вибори. Автор відверто розчарований і не приховує свого сарказму. Він називає програш свого кандидата (нотаріуса Рокіцького) "дивиною" і зверхньо дивується, як це на виборах "вийшов німець" замість освіченого інтелігента. Образа за поразку — класичний мотив для публікації надуманого «компромату».

Звернемо увагу на фразу, яку використовує журналіст: «...який, як кажуть, потай діяв проти обрання пана Рокіцького». Вираз «як кажуть» (пол. jak powiadają) прямо свідчить про те, що автор не мав жодних прямих доказів змови Дзіковського зі Штайном чи Ніколаусом. Це були звичайні міські плітки, які політичні опоненти використали як факт.

Автор подає накопичення посад Дзіковським як страшний корупційний злочин. Проте для невеликих провінційних міст Австро-Угорщини XIX століття суміщення медичних посад було цілком законною і навіть вимушеною практикою. Адже

- дипломованих лікарів катастрофічно не вистачало;

- людина, яка була повітовим лікарем, автоматично могла залучатися державою до нагляду за великими державними об'єктами (як-от державна Саліна) або до судово-медичної експертизи (огляд померлих та худоби);

- те, що його обрали асесором (засідателем) гміни, свідчить про його високий авторитет серед тих 30 радників, які за нього проголосували.

Те, що автор називає «закупівлею та розпродажем попелу», могло бути абсолютно легальним підрядом. Державна саліна мала якось утилізувати тонни деревного попелу, що накопичувався біля печей. Управа саліни могла офіційно укласти договір з Дзіковським (або гмінною управою) на вивезення цього попелу, щоб очистити територію. Але оскільки Дзіковський був політичним опонентом автора, цю рутинну господарську операцію в газеті змалювали як «брудну фінансову схему».

У підсумку, ця стаття виглядає прикладом тогочасної передрукованої «чорнухи» та політичного замовлення. Прогресисти намагалися виправдати свій провал перед виборцями у Львові, виставивши нову калуську владу неосвіченими корупціонерами.

Згаданий «В. Собо» з першої сторінки газети — це Кароль Собота (Karol Sobota). Скорочення у тексті («у В... Собо») було або друкарською помилкою (замість K. Sobota), або специфічною абревіатурою тогочасної мови (наприклад, титулуванням Wielmożny Sobota — Вельможний Собота). В офіційних реєстрах землевласників Королівства Галичини та Лодомерії (зокрема за 1854 та 1860-ті роки) пан Карл (Кароль) Собота зафіксований як власник маєтків (дідич) у Підгірках та Подмихайлі. Він володів там палацово-парковим комплексом, великим фільварком, цегельнею та сотнями гектарів навколишніх лісів і полів.

Очевидно автор статті не був жителем Калуша і помилково називає Вінцентія Шлезінгера (Wincenty Szlesinger) колишнім аптекарем у Калуші. Вінцентій Шлезінгер був правником (юристом), який залучався до судових справ, а не аптекарем. Аптекарем був його син Ян Шлезінгер.

Міська управа в Калуші.

Місто охоплює площу 4764 йохи 711 квадратних клафтерів, з населенням 6319 місцевих жителів і 449 іноземців; серед місцевих жителів є 779 римо-католиків, 1296 греко-католиків, 40 акатоликів [некатоликів], 6 реформатів та 3698 юдеїв. Активне майно [активи] становить 121 000 флоринів, пасивне майно [борги] — 1212 флоринів 10½ крейцерів, а щорічний дохід — 5700 флоринів австрійської валюти. 

Голова громади: Ніколаус Альберт.

Заступник: Шлезінгер Йоганн.

Засідателі: Дзіковський Фридрик.

— Штайн Фішель.

— Малінка Йоганн.

— Фальк Ісаак.

— Костецький Йоганн.

Секретар: Пшестальський Вінценз.

Касир: Надрага Костянтин.

Писар громади та ревізор поліції: Помпейн Йоганн.

1 поліцейський капрал, 5 поліцейських охоронців.

Йох (Joch) — давня австрійська міра земельної площі (близько 0,57 hectares або 5755 м²).

Квадратний клафтер (Klft. / Quadratklafter) — менша одиниця площі, що становила приблизно 3,6 м².

Fremden — іноземці або приїжджі.

fl. öst. W. (Florin österreichischer Währung) — австрійські флорини (гульдени).

kr. (Kreuzer) — крейцери (дрібна монета, 100 крейцерів = 1 флорин).

Israeliten — офіційне тогочасне позначення послідовників юдаїзму.

Міська управа в Калуші

Місто має площу 4764 морги 711 [квадратних] сажнів, 6585 жителів, з них: 945 римсько-католицького обряду, 1675 греко-католицького обряду, 45 євангелістів (акафоликів), 921 юдей (ізраїлітянин) Активний стан майна (активи) становить 121 000 злотих ринських (злр.), а пасивний (борги) — 1212 злр. 57 крейцерів (цт.); дохід за минулий рік склав 11 100 злр. 96 цт. австрійської валюти.

Посадові особи:

    • Бургомістр: Маєр Ігнаци (Mayer Ignacy)

    • Заступник: Кумперт Едвард (Kumpert Edward)

    • Секретар: Пшестальський Вінценти (Przestalski Wincenty)

    • Канцелярист і поліцейський ревізор: Помпейн Ян (Pompein Jan)

    • Касир: Надрага Константи (Nadraga Konstanty)

    • Контролер: Фольтинський Вінценти (Foltyński Wincenty)

    • Лікар: Посада вільна (незайнята)

    • Акушерка: Посада вільна (незайнята)

«Чинбар Маєр», який балотувався ще у 1867 році, але тоді програв Альберту Ніколаусу через інтриги Фішеля Штайна. У 1870 році він узяв реванш і став офіційним головою міста. З огляду на статистику населення, де юдеї становили 60%, обрання Маєра було абсолютно закономірним відображенням демографії Калуша.

Заступник (Zastęp.): Кумперт Едвард (Kumpert Edward). Представник німецької або польської громади, який замінив на цій посаді лікаря Дзіковського.

Секретар (Sekr.): Пшестальський Вінцентій (Przestalski Wincenty). Головний діловод магістрату.

Канцлер і ревізор поліції (Kancl. i rew. Polic.): Помпейн Ян (Pompein Jan). Відповідальний за громадський порядок у місті.

Касир (Kasyer): Надрага Костянтин (Nadraga Konstanty). Відоме калуське українське прізвище. Представник греко-католицької громади, який відповідав за міську казну.

Контролер (Kontr.): Фольтинський Вінцентій (Foltyński Wincenty).

Медичні посади

(Посада вакантна / Posada nieobsadzona): Лікар (Lekarz) — вакантна; Акушерка (Akuszerka) — вакантна.