З книжки "Greiner Józef. Przemysł potasowy w Polsce. Lwów, 1938 r." 

Вже вдруге на польських землях під колишньою австрійською владою у Стебнику звернули увагу на сліди покладів калію.

Стебник розташований в 4 км на південний захід від відомого курорту Трускавець, і в тому ж напрямку на відстані 12 км з Борислава. Шахта в Стебнику розташована на південно-західній околиці села та на лівому березі потоку Солониця.

Початки стебницької копальні сягають дуже далеких часів, імовірно навіть 12 століття. Як і багато інших солеварень, стебницька солеварня належала до коронної власності до поділу Польщі і як така була здана в оренду приватним особам. У маєтках дрогобицького старости було створено великий маєток ( dominjum) і з лісів цього маєтку було призначено дерево виключно для солеварні. Коли шляхті було надано право власності на викопні вироби, стебницька солеварня у 1576 році стала власністю землевласників, а останнім її власником був гетьман Северин Жевуський, який у 1773 році передав її владному австрійському уряду.

У давні часи Стебницька солеварня не мала свого осідку на тому місці, де вона знаходиться сьогодні; вона знаходилась на південно-східному березі потоку Солониці, поблизу т.з “Копальні на селі” (“Szybu na wsi”). Дефіцит місця в колишній місцевості солеварні зумовив необхідність її перенесення в 1787 і 1788 роках на лівий берег Солониці, тобто на місце, де вона знаходиться сьогодні. У наступні роки на новому місці солеварні були побудовані варильня кухонної солі, сушарні, склади та житлові будинки для персоналу. Варто знати, що цей персонал складався переважно з німців і чехів.

Виробництво солі стебницьких солеварень за польських часів сягало 10 000 бочок по 140 польських фунтів кожна, і вироблялася вона частково у формі топок, частково у дрібному стані як запечена сіль, т.з. “zapiekanka” в бочках по 70 польських фунтів. Стебницька сіль поширювалася до Великопольщі, Замостя та Торуня по 2 злотих 20 гр. за 70-фунтову бочку, 4 злотих за 140-фунтову бочку та 5 злотих - за чашку дрібної несушеної солі або за 100 топек по вазі за 140 фунтів.

Сіль у Стебнику варили з ропи, а ропу добували копальнями, найстаріша з яких збудована задовго до 1790 року і була або невідома сьогодні, або це т.з. “Копальня лісова” (“Szyb leśny”), залишки якої ще існують під стебницьким лісом, на дорозі, що веде до сусіднього села Доброгостова, що за 2 км на південний схід від нинішньої Стебницької шахти.

Друга стара копальня, відома сьогодні, — “Сільська копальня” (“Szyb na wsi”), розташована приблизно за 400 м на південний схід від нинішньої шахти; ця копальня глибиною 43 м діє й сьогодні.

Виробництво ропи з природних джерел певною мірою залежало від опадів, тому воно було більш багатим у сезон дощів і зменшувалося в сухий сезон а в роки посухи існували загрози закриття солеварень. Ці побоювання щодо тимчасової нестачі ропи змусили тодішнє керівництво стебницької солеварні шукати нові поклади кам’яної солі, і в результаті було вирішено розпочати дослідження території шляхом глибокого буріння. У 1838 році розпочато будівництво нинішньої шахти “Кюбек” (“Kübeck”), у 1842 році розпочато заглиблення другої шахти, на відстані 980 м від попередньої, а в 1843 році третю шахту на відстані 1800 м від першої. Завдяки цим трьом бурінням було встановлено залягання маси соляної породи на великій площі з вмістом солі близько 75% і ці буріння дозволили тодішньому керівництву солеварні створити нинішню шахту.

https://protruskavets.org.ua/shahti-kyubek-165/

Шахті «Кюбек» – 165!

28.11.2012 | Filed under: Публікації

Неподалік від гостинця Стебник – Трускавець, праворуч як їхати на курорт, височіє залізна конструкція шахти «Кюбек». Гадаємо, це одна з найдавніших гірничо-промислових споруд на Галичині, яку у середині 19 століття спорудила австрійська влада.

Спадок від Австрії

Це було пов’язано з необхідністю збільшення виробництва у державі солі, бо ті примітивні копальні, що діяли у Стебнику, уже не забезпечували назрілих потреб. У зв’язку з цим у Стебнику протягом 1838-1843 рр. було зроблено кілька свердловин, у яких виявились соленосні породи. У 1848 році неподалік солеварні розпочалась прохідка двох шахтних стовбурів. Їх назвали – “Кюбек” та “Ляриш” (очевидно, особисті назви. Так, Карл Кюбек (1780-1855), австрійський гром. діяч)

Без сумніву, для тодішньої Австро-Угорської імперії, у складі якої була Галичина, така подія не була ординарною, і її не могли обминути своєю увагою високі сановники імператорського двору. За твердженням колишнього директора калійного заводу, кандидата технічних наук,член-кореспондента АТН України Зіновія Вариводи, для участі у ритуалі освячення будівництва шахти у Стебнику у 1848 році прибув кронпринц і майбутній імператор Австро-Угорщини Франц-Йосиф, факт, який використав у своїй статті “Катастрофа у Стебнике может повториться” Юрій Кріль (“Киевские ведомости” від 1 березня 1996 р.). Оскільки імператором Франц-Йосиф став на початку грудня 1848 року, то ця важлива подія у Стебнику відбулася до його сходження на престол – десь весною або влітку цього ж 1848 року. До речі, цісаря Франца-Йосифа 1 у нашому краї люди дуже шанували, обожнювали його, молилися до його портрета, що, як звикле, висів поміж образами святих. За Польщі, в часи розгулу шаленого шовінізму, авторитет колишнього австрійського цісаря ще довго жив серед наших людей. В одного старого стебницького солевара, оповідає у своїй книзі “Дещо з минулого Стебника” М. Дашко, портрет Франца Йосифа 1 продовжував висіти поміж образів святих до тридцятих років. Дарма, що той солевар за своє русофільство провів у концентраційному австрійському таборі “Талергоф” два роки. Але він нікому не дозволяв мовити лихого слова про цісаря. Як би там не було, та факт є фактом – минуло уже 165 років, як у Стебнику розпочалося одне з найкрупніших гірничо-промислових будівництв на теренах Західної України. Цю подію та участь у ній кронпринца Австрії громадськості Стебника, а може і Львівщини, вартувало б згадати..

Одночасно вартувало б відзначити і те, що у 1852 році, а це теж кругла дата – 160 – як роботи на спорудженні шахти були завершені. І з цього часу у Стебнику розпочалося промислове виробництво продуктової солі, а згодом й калійних мінеральних добрив, яке у радянські часи зросло до мільйонів тонн на рік.

“Кюбек” заглиблюється в надра

Що ж являє собою шахта “Кюбек”? Як звичайно для шахт складається вона з надземних споруд і підземних виробок. Щодо надземної частини шахти, то їх можна побачити, і, як кажуть, навіть пощупати руками, ще й сьогодні. Над самим стволом, високо в небо піднімаються металеві конструкції копра, з цих давніх часів збереглися приміщення котельні, управління шахтою, приміщення лампової, компресорної станції, на стиснутому повітрі якої працювали усі машини під землею і на поверхні. Компресорна спочатку працювала на паровій тязі, потім на дизельному двигуні, а згодом перейшли на електричні. До речі, пілйомна машина “ Сіменс”електрична і працює з 20-30 років минулого століття до сьогодні Щодо підземної частини, то глибина стовбура “Кюбека” сягала 221 метр, а “Ляриша”, проходка якого розташувалася за метрів триста від “Кюбека” і якому відводилася роль вентиляційного стовбура – 151метр. Ці стволи мали прямокутну форму розміром 1,9 на 4,6 метри, розділені на три відділення. У двох відділеннях були кліті, в які могло сісти лише п’ять чоловік, при тому одна кліть піднімалася вверх, друга вниз. Третє відділення було запасне, по якому у випадку аварії з клітями можна було по драбинах піднятися на поверхню. Стовбур викладений дерев’яними брусами, які не мінялися з часів Австрії. І вони добре збереглися до наших днів. У 1983 році шахту поглибили до 330-340 метрів. Цю поглиблену частину ствола шахти “Кюбек” радянські спеціалісти виклали чавунними тюбінгами, діаметром 4,5 метри. Тепер рівень глибини ствола сягає абсолютної відмітки – мінус сім метрів (-7м), тобто на 7 метрів нижче рівня Балтійського моря. Вниз по глибині ствола розташовуються сім горизонтів – чотири основних і три допоміжних, технічні приміщення та луговні, гірничі виробки, про що йтиме мова далі.

Благословляє св. Варвара

За словами пана Миколи Дашка, у почекальні “Кюбека” на видному місці було встановлено постамент св. Варвари – заступниці гірників-шахтарів. Перед тим, як спускатися під землю, гірники молилися до неї і просили її допомогти їм чесно відпрацювати зміну та щасливо повернутися на поверхню. Кожного року 17 грудня, в день цієї святої великомучениці (у цілому світі цей день щахтарі вдзначають 4 грудня за н.с.), священик приходив до копальні й правив перед її постаментом молебень. Образи св. Варвари було встановлено і під землею, в нішах, на кожен із трьох горизонтів.

Цей добрий звичай був занехаяний з приходом у Стебник і на завод комуністичного керівництва. Але з настанням незалежності цю традицію на шахті, тепер на руднику №1, відновили, про що ми неодноразово писали. Скажемо лише, що ікону приніс прохідник Зіновій Євстахович Сидор, дідусь та батько якого здавна працювали прохідниками на шахті.

У минулі часи на соляній копальні працювала лише невелика кількість стебничан. Їм доводилося виконувати найтяжчу й непрестижну роботу. Кваліфікованими робітниками в основному були австрійці, поляки, чехи. Коли підприємство набрало потужностей, то появилася потреба у нових професіях: бурильниках, прохідниках, підривниках, скреперистах, машиністах електровозів та комбайнів. Нові робочі місця заповнювали стебничани з родин Блажкевичів, Івасівки, Старосольських, Морозів, Фаб’яків, Баранських та інших До речі, й наш співрозмовник Йосип Драновський, який віддав виробництву понад 65 років і дотепер працює на підприємстві, починав з різних гірничих професій. Скажемо, як у ті давні часи, так і тепер, праця шахтарів була важкою і небезпечною. Буваючи в шахті, я бачив, що через густий пил, особливо у вибоях, людини не було видно і за півметра. Тому молитва до св. Варвари завжди була для них гарантією щасливо відпрацьованого дня у підземеллі.

Підземні соляні озера

Звичайно, наших читачів цікавитиме, як за тих давніх часів піднімали видобуту у шахті руду на-гора. Відразу зазначимо, що це була зовсім інша, ніж нинішня, технологія. Руду як таку на поверхню не транспортували. За розробкою австрійських інженерів у гірничі виробки по трубах напускали прісну воду з річки Солониці. Вода розчиняла кам’яну сіль і утворювала насичену ропу, концентрації 300 – 350 грам на літр води. Цей розчин випомповували насосами на поверхню, а звідси ропа поступала на сільзавод, де її виварювали. Ропа, або розсоли, як уже згадувалося, утворювалася у великих штучних озерах, які називали луговнями. Під старою частиною Стебника нараховується 12 таких луговень, загальною площею понад 100 тис. кв.м. і знаходяться вони неподалік ствола на глибині 130 – 140 метрів і розташовані вони від ствола “Кюбек” до вентиляційного ствола “Ляриш”. Найбільша з них, що була заснована в 1854 році, має назву “Брук” , вміщала в собі 30 554 м/куб води і займає площу 13 200 м.кв. Врахуйте, що це значно більше за максимальне футбольне поле. У 1896 році ця луговня вийшла з ладу через обрушення покрівлі. Луговня “Любкович” запущена у 1854 році. Через просідання покрівлі, а сягала вона 10 300 м.кв., з 1896 року не працює. Є луговні “Шмерлінг”, площею 7600 м. кв., “Отт”, “Коритовський”, “Бадені” та інші, з не меншими площами. Називали їх за іменами інженерів, які їх відкривали. Зараз вони мають звичайну нумерацію. На сьогоднішній день частина цих озер засипані пустою породою, але є, й заповнені розсолами, що придатні до використання. Самі ж пустоти є екологічно небезпечними.

З часів Австрії залишилися старі підходи до виробок, які у ті часи теж мали власні назви -“Юзеф”, “Зігмунт” та ін., допоміжні технічні камери – насосної станції, місць посадки людей в кліті, стайні для коней. А коні, як основна транспортна сила, використовувалися в шахті до 1955 року, коли їх замінили електровози..

У 1873 році виявили, що у шахті є поклади мінеральних солей. Інженер копальні Едуард Віндикевич першу пробу руди надіслав у берлінську лабораторію на дослідження. Результат аналізу виявився вельми перспективним. Калійню-магнієві солі були чудовим мінеральним добривом для сільського господарства.

Із введенням в дію шахти “Кюбек” виробництво кухонної солі у Стебнику в 1911 році зросло до 50 000 тонн на рік.

“Кюбек” працює на Польщу

Коли на зміну Австрії, у травні 1919 році, прийшла Польща, то нові господарі заходилися активно розвивати виробництво калійних добрив. Цим займалася АТ “ТЕСП” (товариство експлуатації солі поташової). До складських приміщень готової продукції у 1922 році підвели залізничну колію, збудували гарну залізничну станцію. З 1923 року виробництво калійних добрив інтенсивно зростає. Так, якщо у 1923 році було видобуто 9400 тонн каїніту, то у 1938 році – 132 900 тонн.

У 1932 році на базі шахти “Кюбек” стала до ладу збагачувальна фабрика, яка почала випускати калійний концентрат під назвою “Калімаг”, що містив у собі 19 процентів окису калію, тоді як в сиромолотому каїніті його було 10-12 процентів. Це було екологічно чисте виробництво. У перший рік свого існування фабрика виробила декілька тисяч тонн калімагу, а у 1935 році випуск нової високоякісної продукції значно зріс.

На шахті була своя невеличка електростанція, що працювала на нафті. У 1934 році шахта зазнала реконструкції. На копальню подали електричний струм, силою 15 кВт, що надходив з більш потужної електростанції з Борислава, спорудили підстанцію з двома силовими трансформаторами, змонтували новий шахтний копер, встановили нову підйомну машину, збудували два млини для переробки соляних порід та хімічну лабораторію. Видобуток та переробка калійної та кам’яної солей здійснюється на основі передової на той час технології. Було розроблено науково обґрунтовану виробничну концепцію, яка передбачала селективний (вибірковий) видобуток руди та якісне виробництво продукції; ефективне використання розсолів; екологічно чисте збагачення калійної руди. Все це дозволило виробляти високорентабельну та конкурентноздатну продукцію.

Нові часи та втрачені можливості

З приходом радянської влади у 1939 році виробництво каїніту зросло і в 1940 році становило уже 260 тис. тонн на рік.

За німецької окупації підприємство не розвивалося, але видобуток каїніту продовжувався. За свідченням Йосипа Драновського, окрім солі та каїніту німці зуміли налагодити тут і випуск сірки. Вони виявили, що у калійних мінералах є, хоч і незначний, вміст сірки (MgSО4, KSО4). З наступом радянських військ німці захопили частину гірничого обладнання, яке у1945 році знайшли в Чехії і повернули у Стебник. Знову запрацювала шахта, відновили роботу солеварного цеху. Зросло виробництво каїніту. У 1953 році його видали 303 тис. тонн. Найбільшої продуктивності шахта “Кюбек” досягнула у 1960 році, коли було видано на-гора 618 396 тонн руди.

У зв’язку з будівництвом у 60-тих роках минулого століття потужної збагачувальної фабрики у Сільці, на базі шахти “Кюбек” діяла дослідна установка, на якій відпрацьовували технологію виробництва збагачених калійних мінеральних добрив. Із пуском збагачувальної фабрики робота дослідної установки припинилася, а згодом на “Кюбеку” припинився і видобуток каїніту. Було, що на шахтному полі “Кюбека” траплялися аварійні ситуації. Так, у 1924 та 1938 роках у підземні виробки з річки Соляниця проникла вода. З великими зусиллями аварію було ліквідовано. На відміну від СССР та України за часів Польщі це вдалося. На початку 1999 року у районі вулиці Пилипа Орлика виникла екологічно загрозлива ситуація з просіданням землі. В результаті деякі будинки мешканців отримали серйозні тріщини. Людей довелося переселяти. Спеціаліти заводу вважають,що це не має відношення до діяльності щахти. 15 серпня 2003 року на дні штучного озера “Болоння”, що неподалік шахти, утворилася воронка. Вода з озера потрапила у підземні виробки шахти. Воронку “заліпили” глинисто-цементно-тампонажною сумішшю. Десь з 1966 року “Кюбек” став допоміжним вентиляційним каналом. Як уже згадувалося, у 1983 році ствол поглибили, його технічний стан належно підтримується нинішньою службою першого рудника. У 90-х роках на його базі планували створити рекреаційно-лікувальний комплекс, подібний, як у Солотвино, та будівництва спелеолікарні. Навіть уже був виготовлений проект. Та через обставини, що склалися – розпад Союзу, відсутність фінансування, незацікавленість уряду – цей проект “завис” до наших днів. Можливо шахта “Кюбек” з часом ще буде використана для добрих справ нашої країни, але для цього потрібна політична воля та ініціатива уряду і потужний інвестор. Нам зараз важливо згадати добрим словом австрійців, які 165 років тому започаткували у Стебнику, а отже і в Галичині, промисловий розвиток краю, який, на жаль, за роки незалежної України, пригальмувався на невизначений час.

Андрій Говіщак, газета «Франкова криниця Підгір’я»

P.S. При підготовці цього матеріалу використано факти із книги Миколи Дашка «Дещо з історії Стебника» та інформації, яку надали начальник рудника №1 Михайло Яців та начальник виробничо-технічного відділу ДГХП «Полімінерал», заступник головного інженера підприємства Йосип Драновський.