Про почуття в Ісусі Христі, Господі та Спасителі нашому

Дивіться прикріплений файл на Ґуґл диску.

Догматичне питання.

Текст з посиланнями -- файл у згаданому вище форматі.

Для смумісності та доступності для пошуку різних систем, наводжу текст без посилань нижче.

Про почуття у Христi Iсусi, Господi i Спасителi нашому

Олександр Сергiйович Жабенко, Житомир, Україна

24 травня 2016 р.

При публiкацiї на стiнi Андрiя Деснiцького на Facebook, почалося

обговорення наступного питання про почуття у Христi.

Апостол Павло говорить: «Щоб були у вас тi самi почування, що й у

Христi Iсусi» (Филип’ян 2:5), – а значить, Його почуття мають

сотерiологiчне значення, а отже, є вчення Церкви про них. Розглянемо

його докладнiше, з огляду на те, що багато-хто не усвiдомлює це вчення.

Перша думка про це (яку написав на стiнi та при листуваннi з Ан-

дрiєм): «Не можу погодитися з тiєю думкою, що почуття не включають

волю ... Ось Христос мiг вiдчувати як людина бiль i страждання, але

не можна сказати, щоб Бог хотiв цього. Але не можна сказати, що Бог

хотiв, щоб Христос їх не вiдчував, а Вiн їх вiдчував як людина. З iншого

боку, є грiховнi почуття, наприклад, заздростi.

Таким чином, почуття вiдрiзняються вiд природної волi, але не вiд-

дiленi вiд неї».

[1]

Шостий Вселенський Собор сповiдував догмат про двi природнi волi

i (вiдповiдно) двi природнi дiї у Христi – Божу та людську, але так, що

людська слухняна Божiй.

Природна воля згiдно Отцiв є проста розумна (пов’язана з пiзнаваль-

ною здатнiстю) i життєва здатнiсть бажати того, що властиве i притамн-

не єству, природi. Але розумне волiння передує вiльнiй дiї – спочатку йде

розумне волiння, потiм – свiдома i вiльна дiя.

Точно так можна говорити про природну радiсть – це є проста розум-

на i життєва здатнiсть радiти тому, що властиве єству. Точно так можна

говорити про природне спiвчуття i спiвпереживання – проста природна

здатнiсть спiвчувати i спiвпереживати (вiдчувати i переживати те, що й

iнша людина чи люди, подiбно, спiльно), про природнi почування – про-

стi розумнi i життєвi здатностi вiдчувати те, що властиво єству, до чого

воно прагне в дiї.

[2]

Отже, природнi почування поєднанi з природною волею, а їх джере-

лом є сама природа. Але є i вiдмiннiсть вiд природної волi.

Згiдно догмату тодi слiд говорити, що Христос мав i два природних

почування – так, що людське слухняне Божiй волi. Слухняне не тому, що

контрольоване Божою волею, але тому, що вiльне вiдчувати, бо вiльне

вiдчувати те, що близьке до природної волi; вiльне вiдчувати так, як

вiдчуває, в такий спосiб та мiру. При цьому завжди людськi природнi

почування Христа невiддiльно поєднанi з природною людською волею,

яка слухняна Божiй природнiй волi.

Природна воля пов’язана з природними вiдчуттями – вона викликає

їх (людина, маючи здатнiсть хотiти того, що їй властиво, починає чут-

тєво або просто емоцiйно ставитися до цього, у неї виникають природнi

почування).

Але в розумних творiннях є ще пристрастi – вiдчутний рух, виклика-

ний у розумнiй створенiй природi тим, що їй не властиво. Сюди вiднося-

ться страждання. Сюди також вiдносяться i грiховнi пристрастi (страстi)

– залежностi вiд грiха.

Ось саме про природнi пристрастi не можна говорити, що Бог ба-

жав, щоб Христос вiдчував страждання. Але Бог допустив, щоб Хри-

стос вiдчував страждання людською природою. Бог допустив природнi

негрiховнi страстi у Христi до Його Воскресiння. I на те, щоб врятувати

людство через це допущення, була Божа воля. Син Божий прийшов до-

бровiльно в свiт, допустивши Свої Страждання по людству (Божество ж

залишилося без страждань, не страждало) i природнi негрiховнi страстi

до Воскресiння.

[3]

Все, що вiдбувається, вiдбувається або за Божою волею, або за Його

допущенням, згiдно Отцям.

Отже, природнi людськi почування у Христi – радiсть («Христос зра-

дiв духом», наприклад), спiвчуття i спiвпереживання (Христос милує грi-

шникiв, виявляє милосердя, Вiн не вiдчуває того, що вiдчувають грiшни-

ки, тобто грiховнi страстi, але милосердствує i спасає їх; в оригiнальному

коментарi неточнiсть – там сказано про плач Христа за Лазарем, але це

дiя, а не почуття, тому це iнша тема, хоча прямо пов’язана) – також

слухнянi Божiй волi; Його ж страстi i Страждання – допущенi Богом,

щоб виконати справу порятунку людей, щоб нас визволити вiд страстей.

Розумiю, що так вчить Православна Церква.

Згiдно з цим догматом добрим є – природними вiдчуттями бути разом

з природною волею, яка має бути слухняною Богу, а в пристрастях спiв-

розiп’ястися Христу i уподiбнюватися Йому в Стражданнях, щоб очи-

ститися вiд грiховних пристрастей i бути чистими.

[4]

P.S.: Щоб не склалося у когось враження, що природними вiдчуттями

є лише радiсть, спiвчуття i спiвпереживання, уточню, що такими є не

тiльки цi почуття й емоцiї, а й iншi, створенi i дарованi людинi за задумом

Божим – почуття любовi, почуття довiри, почуття подяки та iншi.

[5]

Багато видатниx письменникiв пишуть про те, що фактично Шостий

Вселенський Собор визначив ставлення Православної Церкви до психiки

людини, але нiде не зустрiчав прямого формулювання про почуття та їх

зв’язок з природною волею. А воно нетривiально пов’язане з догматом

про природнi волi.

Прямими джерелами, що спонукали мене до роздумiв таким чином

були: Геннадiй [6] й архим. Кирило (Говорун) з його публiкацiєю Крест:

страх смерти или любовь к жизни? [7], а також багато iнших.

При цьому таке формулювання не зустрiчав, а зустрiчав рiзнi розду-

ми на цю тему у рiзних людей, а також мої роздуми про грiховнiсть або

негрiховнiсть почуттiв.

Можливо, когось здивує те, що природну волю називаю першою, ранi-

ше за природнi почуття, але це так створено Богом i так вiдкрито Церквi.

Єство рухається i рухається до того, що йому властиве, притаманне, ця

здатнiсть i є природною волею; св. Максим Сповiдник пише про розумнi

i життєвi (сказати б, бiологiчнi) сили душi, але слiд розумiти, що почуття

також тут присутнi, i є важлива вiдмiннiсть мiж природними вiльними

вiдчуваннями i пристрастями (точнiше чуттєвими пристрастями). Вихо-

дячи з цього, сформулював так догмат Шостого Вселенського Собору в

його застосуваннi до почуттiв у Христi.

[8]

Ще раз уточню: мова йде саме про емоцiї, емоцiйнi стани та почуття.

Наприклад, розрiзняють: любов-агапе i почуття любовi-агапе, радiсть

i веселiння як дiї – з одного боку, i почуття, i вiдчуття радостi, а також

стан i емоцiю радостi – з iншого. Подiбно й iншi. Але природна воля не

позбавлена природних почуттiв, але взаємопов’язана з ними. Природнi

вiдчування – прояв свободи єства в почуттях.

Хтось здивується: хiба вiльна людина в почуттях, вiдчуттях, емоцiях?

Але ж говорить Господь: «Радiйте i веселiться, бо нагорода ваша велика

на небесах» (Матфея 5:12) – мученикам, а Апостол говорить: «Радiйте з

тими, хто радiє, i плачте з тими, хто плаче» (Римлянам 12:15). Це дiї, про

якi ясно виражається догмат Шостого Вселенського Собору. Якщо лю-

дина має природну свободу до радостi i волю до того, то її єство здатне

радiти, мати вiдчуття i стан радостi. Це не означає, що людина штучно

викликає у себе прилив радостi, це означає, що вона радiє тому, що їй

властиво i її природна воля породжує вiдчуття радостi. Звiдси ясно, що

джерелом природних почуттiв може бути i є лише єство – iпостась не

може викликати у себе довiльних почуттiв, але вони народжуються вiд

природної волi, волiння i тiсно з нею пов’язанi. Розрiзняють також при-

родне вiдчуття – здатнiсть вiдчувати те, що згiдно єству, i власне самi

почуття – результат вiдчування.

Аналогiчно розрiзняють вiдчутнi пристрастi та вiдчування пристра-

стей: наприклад, з одного боку пристрасть гнiву як залежнiсть людини,

коли у неї виникає гнiвальна реакцiя, рух, який тягне її, i з iншого –

почуття пристрасного гнiву.

Господь Iсус Христос був вiльним вiдчувати усе так, як вiдчував –

кожна з двох природ має свої природнi почування i людська природа до

Воскресiння мала також вiдчування негрiховних страстей (бо мала самi

цi страстi). Вiдчуття Його вiльнi та справжнi, не штучнi, не надуманi,

а реальнi. Людська природна воля у Нього слухняна Божiй природнiй

волi, а природнi почування просвiтленi та вiльнi.

[9]

Зауважу, що важливими моментами є: активнiсть / пасивнiсть у ру-

сi та притаманнiсть / непритаманнiсть. Так, природна воля i вiдчуття

вiдповiдно – проста розумна (яка включає пiзнання як невiд’ємну скла-

дову) природна i життєва здатнiсть бажати (i рухатися потiм до) того,

що властиво єству. Пристрасть (страсть) – навпаки є вiдчутний рух, що

викликаний у розумному єствi тим, що йому не властиво.

Про яке єство йде мова? Про створене Богом, про те, яке має образ

Божий. Активнiсть i свобода – коли саме єство бажає i рухається. Па-

сивнiсть – коли щось iнше рухає єством.

Але ж можливi чотири варiанти, комбiнацiї, кожна з яких має значе-

ння i є важливою, а тут прямо говориться лише про двi. Що ж? Розгля-

немо також i двi iншi.

Коли єство рухається до того, що йому не властиво, то це свiдче-

ння обманутостi єства, яка ще називається «прелестью». Адже тiльки

обмануте i таке, що не пiзнало iстини єство здатне прагнути до того, що

йому не властиво вiд Бога, не властиво за образом Божим, при цьому

помилково сприймаючи невластиве i непритаманне за своє, властиве i

притаманне.

[10]

Коли щось iнше рухає (краще сказати направляє, про що буде сказано

окремо) єством до того, що останньому властиве, притаманне, то єство

вiльно рухається до того ж i це – змiцнення у тому, що властиве i при-

тамнне природi (часто в доброму). Прикладом цього є обоження святих,

коли благодать (Божа енергiя) керує єством людини i воно сприяє їй. Са-

ме тут доречно говорити про керування єством: Господь Вседержитель

сильний керувати єством творiння, не просто спонукаючи до чого-небудь,

або направляючи його до чого-небудь, але даруючи i зрощуючи, творячи

новим i оновлюючи, змiнюючи i перетворюючи, зцiлюючи i творячи дива

i знамення. Нiхто iнший так не може. Все iнше може лише направляти

єство, але саме єство є джерелом. Бог же Єдиний Сильний бути також

Джерелом, надихаючи, творячи новим. Єство не втрачає властивої йо-

му свободи, але Бог дарує йому те, що йому хоче дарувати, виступаючи

Спонукою i Причиною руху єства, зростання його в доброму. «Аполлос

насадив, я поливав, Бог же зростив», – так говорить про це св. апостол

Павло. Iнший приклад – коли хороша звичка (або норми культури, носiєм

якої людина є) «рухає» (правильнiше кажучи, направляє, не виступаючи

джерелом руху, бо джерелом є природа, єство, але спрямовує, спонукає

його) єством людини до того , що йому властиво вiд створення Богом за

образом Божим. Ще один приклад (пов’язаний з першим), коли iпостась

(нiщо iнше, але сама iпостась, вiдмiнна вiд єства) спрямовує i схиляє

довiльно єство до того, що йому властиве, притаманне, часто з-помiж

усього iншого. Iпостась єства здатна «насадити» напрямок руху єства,

спрямованiсть єства, але не є джерелом руху. Хороший приклад цього

– дiалог з душею в Великому покаянному канонi св. Андрiя Критського

(«Душе моя, душе моя...») та iнше.

[11]

У Христi ж бачимо все це: Його людство обожене, рухається до до-

бра по причинi iпостасного поєднання двох природ; внаслiдок спiлкува-

ння властивостей двох природ людська природа може бути i дiйсно стає

новою. Так говорить догмат Шостого Вселенського Собору (два єства

– два джерела руху, двi волi i двi дiї в єдинiй Iпостасi – Iсусi Христi),

але Боже єство стає джерелом оновлення людського, краще сказати не

руху, але оновлення, освячення, зростання та iн. Так, у Воскресiннi Вiн

не вiдчуває болю тiлесного, «увiйшовши в славу Свою».

Тому, поєднуючись з Христом, вiрнi «прищеплюються до кореня ма-

слини, живляться спiльним соком» (Римлянам 11:16-24), як каже Апо-

стол про це, вiрнi «перетворюються вiд слави до слави» (2 Коринтян

3:18). Єства не зливаються, не змiнюються, не змiшуються, не роздiля-

ються, але Господь чинить єство людини новим.

Знову уточню: Боже єство не стає джерелом руху для людського, але

джерелом «зростання» останнього, його освячення, оновлення, сходжен-

ня та iн. Сходячи ж, людина може настiльки утвердитися в добрi, що не

буде грiшити.

Так вчать Отцi.

[12]

Звiдси видно, чому можна молитися про рiзних людей: Бог має силу

зцiлити, оновити їх навiть тодi, коли вони не бачать цього.

[13]

Господь вiдкрив менi, що iнакше необхiдно розумiти догмат, нiж я

написав пiд час обговорення христологiчного догмату.

Тут кiлька важливих моментiв.

Написане 1-2 листопада 2011 року правильно (мої кометарi [14] i далi

до 2 листопада). Але далi мої роздуми про догмат неточнi, але в пiд-

сумку призводять до його глибшого осмислення. Ось цей пiдсумок варто

розглянути.

Пишу, що раз Бог створив людину, то її єству властиве, притманне те,

що Бог хотiв, щоб йому було властиво. Але коли я розмiрковую про те,

що єству властиво, а що нi, то допускаю неточнiсть, яку зараз i розгляну.

[15]

Небезпека в тому, що можна з думки про сотворення єства Богом

i того, що Бог хотiв, щоб в ньому були тi чи iншi властивостi (думка

правильна), почати думати, що єству властиво бажати того, що бажає

Бог, У СИЛУ (просто внаслiдок) його сотворення Богом. Але ця думка

неправильна. Нi, єство зберiгає своє вiдмiнне вiд Божої волi буття навiть

у безгрiшному станi i має здатнiсть бажати того, що Бог хоче, щоб воно

бажало. Але це ще не означає, що воно бажає саме цього. У цьому суть

догмату.

Бачите, людина, будучи створена за образом Божим, здатна прагнути

до всього, що бажає для неї Бог, що Бог бажає, щоб творiння було до

цього долучено i мало те чи iнше. Наприклад, мудрiсть. Людина здатна

бажати бути справдi мудрою, i часто бажає, але не завжди бажає i не

завжди пiзнає цю мудрiсть. Але здатнiсть бажати у неї Є. Вона бажає не

обов’язково того, що їй властиве i притамнне за задумом Божим i Його

святою волею, але може бажати рiзного.

[16]

Для уточнення неясностей напишу тут ще коротко наступне.

Отже, неточнiсть полягає в тому, що коли розмiрковую про те, що

людина створена за образом Божим, то говорив, що єство рухається до

того, що йому властиво вiд Бога. Ось тут неточнiсть формулювання при-

зводить до того, що можна неправильно почати розумiти. Це вимагає

подальшого розгляду.

[17]

Найважливiше ж ось що. Людина створена за образом Божим i вона

має природну розумну i життєву здатнiсть бажати того, що властиво її

єству (має цю здатнiсть за образом Божим, i ще – саме єство створено за

образом Божим), але це ще не означає, що вона бажає цього вже в силу

того, що створена за образом Божим. Нi, але вона здатна бажати того,

на що є воля Божа.

Це не автоматично вiдбувається, але вiльно – людина здатна приро-

дно розумно i життєво бажати того, на що є воля Божа, перебуваючи

таким чином у послусi Боговi своєю природною волею. Ця здатнiсть ба-

жати того, що притаманне самому людському єству, i при цьому завжди

мати можливiсть бажати того, на що є Божа воля, чого хоче вiд людини

Бог, ця дивовижна здатнiсть i є пров Божого образу в людинi, в її єствi,

вона є свободою i водночас свiдчить про Божу любов до нас.

Так, пiсля грiхопадiння вона деформувалася, люди тепер часто заглу-

шають своїми пристрастями та грiхами цю здатнiсть бажати, яка є дар

Божий, але вона все ж є. Не можна вiдносити цю здатнiсть до благодатi,

до Самого Бога i Його прояву, але вона вiдноситься до людської природи

– у пошкодженого єства вона пошкоджена i тому людина може бажати

навiть того, що Бог не хоче. Але i тодi у людини залишається ця зда-

тнiсть, i благодать може її оновити до навернення, покаяння i оживити

для вiчного життя.

Слiд розрiзняти здатнiсть бажати того, що властиво єству за образом

Божим i здатнiсть бажати того, чого бажає Бог. Перша – властива всiм

людям за природою (хоча пiсля грiхопадiння вона пошкоджена i люди

часто навiть не бачать, що їм властиво за образом Божим, а що – нi,

а бачачи – не знаходять цiєї здатностi, але вона все ж є), а друга –

обов’язково є згодою першої та Божої волi. У Христi ж перша здатнiсть

завжди проявляється, а друга – не по благодатi, а по поєднанню в однiй

iпостасi Бога-Слова – в Ньому людська природна воля завжди слухняна

Божiй волi. Саме так слiд розумiти догмат про з’єднання двох природ у

Христi. Люди ж викривили i пошкодили свої здатностi бажати.

[18]

Коли говорю про «прелесть» та утвердження в добрi, також пiд «єством»

розумiв єство разом з iпостассю – усю людину. Так, утвердженiсть у добрi

та перебування у «прелести» – характеристики усiєї людини, а не лише її

єства. Характеристиками ж самого єства є природна воля i почування,

а також пристрастi та вiдчування їх. Характеристикою пошкодженого

єства є пошкодженiсть.

Коли людинi добре як одружитися, так i бути в дiвоцтвi, то з-помiж

першого (благословенного Богом в раю) i другого (подiбно до ангелiв), а

вона обирає те, що Бог бажає – то в Писаннi сказано, що «їй дано це вiд

Бога». Наприклад, в такому ж сенсi, коли вже не людська воля вибирає,

але Бог дає дари – в такому ж сенсi вживається цей вислiв, коли Господь

говорить: «Просiть — i отримаєте», i ще «просiть — i дасться вам».

[19]

У коментарi вiд 9 грудня 2011 р. сказано, що «люди можуть шукати

i не знаходити першу здатнiсть, але вона є». Знову ж таки, мова йде про

образ Божий, який властивий людям за задумом Божим в його непо-

шкодженностi та чистотi (так, Апостол скаржиться, що добро, яке слiд

творити, не знаходить в собi, щоб творити охоче (Римлянам 7:17-19)).

Але маючи пошкоджений образ пiсля грiхопадiння з його наслiдками,

люди мають здатнiсть бажати того, що властиво їм за образом Божим

(у пошкодженому станi також образ пошкоджений), i ця здатнiсть зав-

жди є.

[20]

"