11 клас
ЕРНЕСТ ГЕМІНГУЕЙ. "СТАРИЙ І МОРЕ"
Ознайомитись із біографією автора (матеріал підручника)
Прочитати повість "Старий і море", порівняти її з фільмом
Перевірити знання за допомогою вправ у Learningapps:
ВПРАВА "СТАРИЙ І МОРЕ". РОБОТА З ТЕКСТОМ"
02-03.04.2020
Експрес урок "Стариган з крилами" Г.Гарсія Маркес.
06-10.04.2020
"Пересохла земля". Режисер: Тарас Томенко. Фільм притча без слів за мотивами твору Маркеса "Стариган з крилами" Перегляньте фільм.
Виписати в зошит
13-17.04.2020
ТЕМА:
Коли повернеться ангел? (за новелою Г. Маркеса "Стариган з крилами")
За біблійними легендами, ангели уявляються людям прекрасними юнаками з чудовими, як у лебедів, білими крилами. Це зразки досконалості, добрі охоронці людської душі. Недаремно говорять "ангельський вид", "ангельський голосочок", "не людина, а ангел".
У новелі Г. Маркеса "Стариган з крилами" говориться про ангела — старенького діда, що впав обличчям у грязюку, борсається там, але не може підвестися, бо йому заважають великі крила. "Він був одягнений, як жебрак, череп його був лисий, як коліно, рот беззубий, як у старезного діда, великі пташині крила, обскубані та брудні", "говорив незрозумілою мовою". Тобто він зовсім не відповідав людським уявленням про ангелів небесних. Тому жителі так і поставилися до старигана з крилами — тримали в курнику, кидали їжу, як тварині, й штрикали та штовхали, щоб краще роздивитися. Згодом господарі, які знайшли ангела, стали мати з цього ще й неабияку вигоду — обгородили двір парканом і пропускали бажаючих подивитися на диво за плату. Вони швидко розбагатіли.
Ангелові доводилося також терпіти жорстокі витівки сина Пелайо та Елісенди, який підріс і залазив до курника. Він навіть заразив старого вітрянкою.
Коли приміщення, де жив ангел, зруйнувалося від часу, стариган із крилами бродив по будинку туди-сюди. Його звідусіль гнали, а "Елісенда у відчаї кричала, що це справжня мука — жити в цьому пеклі, напханім ангелами". Жінка полегшено зітхнула "за себе і за нього", коли побачила, що ангел відлітає.
У цій новелі звичайне, буденне переплітається з фантастичним, вигаданим, а багато картин — символічні, містять глибокий підтекст. Море символізує бурхливе і суперечливе життя. Свіжий морський вітер відчуття свободи, потяг до широкого, безмежного простору. Люди втратили здатність сприймати диво, красу, мрію, зосередилися на буденному, з усього хотіли мати користь, тому й не сприйняли старигана з крилами, як ангела, небесне послання. Тільки лікаря "найбільше здивували крила старого, які були такими природними в цьому організмі, що виникло логічне питання, чому їх не мають інші люди". Ці крила — символ духовного злету. Вони є знаком того, що людству треба одужати морально, розправити крила й піднестися до духовних вершин.
За біблійними легендами, ангели уявляються людям прекрасними юнаками з чудовими, як у лебедів, білими крилами. Це зразки досконалості, добрі охоронці людської душі. Недаремно говорять "ангельський вид", "ангельський голосочок", "не людина, а ангел".
У новелі Г. Маркеса "Стариган з крилами" говориться про ангела — старенького діда, що впав обличчям у грязюку, борсається там, але не може підвестися, бо йому заважають великі крила. "Він був одягнений, як жебрак, череп його був лисий, як коліно, рот беззубий, як у старезного діда, великі пташині крила, обскубані та брудні", "говорив незрозумілою мовою". Тобто він зовсім не відповідав людським уявленням про ангелів небесних. Тому жителі так і поставилися до старигана з крилами — тримали в курнику, кидали їжу, як тварині, й штрикали та штовхали, щоб краще роздивитися. Згодом господарі, які знайшли ангела, стали мати з цього ще й неабияку вигоду — обгородили двір парканом і пропускали бажаючих подивитися на диво за плату. Вони швидко розбагатіли.
Ангелові доводилося також терпіти жорстокі витівки сина Пелайо та Елісенди, який підріс і залазив до курника. Він навіть заразив старого вітрянкою.
Коли приміщення, де жив ангел, зруйнувалося від часу, стариган із крилами бродив по будинку туди-сюди. Його звідусіль гнали, а "Елісенда у відчаї кричала, що це справжня мука — жити в цьому пеклі, напханім ангелами". Жінка полегшено зітхнула "за себе і за нього", коли побачила, що ангел відлітає.
У цій новелі звичайне, буденне переплітається з фантастичним, вигаданим, а багато картин — символічні, містять глибокий підтекст. Море символізує бурхливе і суперечливе життя. Свіжий морський вітер відчуття свободи, потяг до широкого, безмежного простору. Люди втратили здатність сприймати диво, красу, мрію, зосередилися на буденному, з усього хотіли мати користь, тому й не сприйняли старигана з крилами, як ангела, небесне послання. Тільки лікаря "найбільше здивували крила старого, які були такими природними в цьому організмі, що виникло логічне питання, чому їх не мають інші люди". Ці крила — символ духовного злету. Вони є знаком того, що людству треба одужати морально, розправити крила й піднестися до духовних вершин.
20-24.04.2020
ТЕМА:Маркес Ґ. «Сто років самотності»
Проблематика твору Ґ. Ґарсія Маркеса «Сто років самотності».
У романі «Сто років самотності» розповідається історія шести поколінь роду Буендіа, від початку до кінця, від кохання його засновників Урсули й Хосе Аркадіо Буендіа до виродження роду: народження дитини з поросячим хвостом. Це символ деградації людства через утрату ним спільності. Замкненість роду, відірваність від реального часу призводять до його самотності, а далі — до вимирання.
Отже, одна з головних проблем твору — це проблема самотності. Доведіть це на прикладі образів твору.
Хоча герої живуть у сім’ї, але кожен із них самотній. Наприклад, полковника Буендіа ще в дитинстві лікар визнав схильним до самотності, він нікому не довіряє, усіх підозрює, навіть відмежовується від людей. Закінчує своє життя засновник роду Хосе Аркадіо також самотньо: прив’язаним у дворі до каштана. Його вважають божевільним.
Самотньою пішла в інший світ і мудра Урсула, вона так і не довірила нікому таємницю місцезнаходження скарбу.
Хосе Аркадіо Буендіа говорить про Пруденсіо Агіляра: «Певно, йому дуже важко. Мабуть, він страшенно самотній». Про Мелькіадеса: «Він справді побував на тому світі, але не витримав самотності й повернувся назад». Про Амаранту: «Вона сподівалась мати його за сина, який розділив із нею самотність і пом’якшив страждання...»
Про Хосе Аркадіо Другого і Ауреліано Другого: «...єдине, що збереглось у близнюків спільне, був самотній вигляд, властивий усій сім’ї». Про Ребеку: «Надто багато років вона страждала і бідувала, завойовуючи собі привілеї самотності». Про Маурісіо: «Він помер старим, у цілковитій самотності».
Самотність у Маркеса — це психологічний стан людини, її внутрішнє захворювання. Воно із середини підточує її фізичні та моральні сили і, урешті-решт, зводить у могилу. Це добре проявляється у другому поколінні сім’ї Буендіа. Вони всі замкнені в собі, відірвані від реального часу і саме це призводить їх спочатку до самотності, а потім — до вимирання. Автор неначе хоче сказати, що людина, сім’я, рід, якщо вони самотні, бездуховні, то приречені на самознищення.
Виконання завдання пошуково-дослідницького характеру
Якось Ґарсія Маркес сказав: «Я мав прожити двадцять років і написати чотири учнівських книжки, аби збагнути, що вихід у самому корені проблеми: слід розповідати так, як розповідали мої дідусь і бабуся, тоном, який природно припускає все надзвичайне, ніби вони знали, що в літературі немає нічого переконливішого, ніж твоє власне переконання».
Звідси й витоки «магічного реалізму» письменника.
Знайдіть у тексті підтвердження наявності у творі Маркеса таких ознак «магічногореалізму»:
• звернення до народного міфологізму;
• широке змалювання національних традицій;
• переплетення чарівного та побутового, реального;
• поєднання історії та сучасності.
Матеріали до теми
Першоджерелом міфологічного й фантастичного начал у Ґарсія Маркеса є народна культура прикарибської зони Колумбії, де змішалися європейські, індійські й африканські традиції у своєму варіанті побутового народного католицизму. У романі «Сто років самотності» вільно обертається безліч міфообразів і міфосюжетів, що становлять найглибинніший шар образно-символічної структури роману.
Передусім, це ідея й образ земля обітованої — земного раю, у якому живуть спочатку безгріховні, як Адам і Єва, першопредки, — раю до пізнання і падіння, саме через це тут ніхто ще ніколи не вмирав. Далі відбувається перше вбивство (сюжет Каїн — Авель) — це гріхопадіння. Типові для міфології шлюб засновників роду — двоюрідних брата і сестри Хосе Аркадіо й Урсули, першопредків, що жили як брат і сестра, потім — переселення й пошуки нового місця, щоб закласти родовий будинок (мотив вигнання Ада- ма і Єви, які пізнали заборонений плід, і покарання Каїна).
Типовим є міфомотив віщого сну із вказівкою місця закладання будинку, як і мотив «нерозчутих слів»,— Хосе Аркадіо чує якусь назву, що неясно звучить: йому вчувається «Макондо», так він і називає селище.
Ґарсія Маркес не використовує легенди чи перекази. Але кінцівка роману нагадує уявлення ацтеків про історію всесвіту. «Відповідно до космогонічних міфів ацтеків, в історії всесвіту, створеного богом-творцем Тлока-Науаке, змінюють один одного світові періоди, або цикли; їх було вже чотири; кожен із циклів закінчується катастрофою — світова пожежа, буря, голод (послідовність їх за різними джерелами різна). Сучасний період теж повинен закінчитися загибеллю світу».
Використовуючи різні джерела й поєднуючи їх у своєрідному річищі колумбійської дійсності, трансформованої в народній уяві, Ґарсія Маркес зумів торкнутися окремих архетипів народної свідомості. «Письменник використовує міфологічні й казкові мотиви як своєрідний підтекст, що дозволяє надати епічної масштабності образам героїв, вивести їх за межі вузьконаціональних рамок»,— відзначав літературознавець В. Столбов.
Справді, фантастичний дощ, що безперервно йшов у Макондо протягом чотирьох років, дощ із жовтих квітів, чарівні речі цигана-ворожбита Мелькіадеса, який знає все на світі і, певною мірою, є одним із основних героїв роману, бо від нього ширяться події в Макондо; з розшифруванням книги — історії Макондо, написаної ним, закінчується саме селище Макондо,— ці й подібні образи справді надають роману Ґарсія Маркеса широкої масштабності, епічного характеру.
Розв’язання проблемного питання
Ґ. Маркес говорив: «Я вважаю себе професіональним оптимістом, я завжди дуже сподівався і сподіваюсь на молодь... і вірю, що світ майбутнього буде кращим, ніж наш світ». Виходячи зі змісту роману, його закінчення, які ми, читачі, маємо підстави думати, що це саме так? Ще твір-пересторога, твір-притча. У людства є шанс на порятунок. Розум, здоровий глузд укажуть йому шлях спасіння; зрозуміти це допоможе твір Ґарсія Маркеса).
27.04-01.05.2020
Інтерактивна вправа
• Пригадайте, що вам відомо про «нову драму» та «стару драму» порубіжжя ХІХ—ХХ століть.
• За матеріалами підручника й онлайн-додатка підготуйте повідомлення за темою «Формування “театру абсурду” як явища театрального авангарду 1950-1960-х років».
Формування «театру абсурду» як явища театрального авангарду 1950-1960-х років, його провідні ознаки
У 1950-ті роки в західноєвропейських театрах з'явилися незвичайні вистави, у яких усе було незрозумілим, нелогічним, дивним, а надто назва — «театр абсурду». Реакція глядачів була різною: одні обурювалися, другі сміялися, треті — захоплювалися. У цих п'єсах не було позитивних героїв; персонажі нерідко втрачали людську гідність, стаючи моральними покручами. Але автори не виявляли свого ставлення до них — ані співчуття, ані обурення. Не пояснювали вони й причин деградації цих людей. Панувала думка, що людина сама винна у своїх негараздах і не варта кращого, якщо не може чи не хоче сама змінюватися на краще. Мистецтво абсурду базувалося на засадах екзистенціалізму, згідно з яким особистість протиставлена суспільству. Окремо наголошувалося на ізольованості людини від світу, її індивідуалізмі й замкнутості; марності активних дій, недосяжності мети й непереможності зла.
Ініціаторами «театру абсурду» були письменники — румун Ежен Йонеско та ірландець Семюел Бекет, які працювали в той період у Франції. Потім до них приєдналися драматурги — французький вірменин А. Адамов, британський єврей Г. Пінтер та інші. Своє визначення абсурду Е. Йонеско дав в есе про Ф. Кафку: «Абсурдне все, що не має мети... Відірвана від свого релігійного і метафізичного коріння, людина почувалася розгубленою, усі її вчинки стали безглуздими, нікчемними, обтяжливими».
У творах абсурдистів панує змішування жанрів та видів мистецтва. Популярними стають трагікомедія, трагіфарс, псевдодрама, комічна мелодрама з використанням пантоміми, хору, циркових елементів, мюзик-холу, кіно, при цьому подієвість зведено до абсолютного мінімуму. Явний, на перший погляд, абсурд мав глибинний підтекст, зосереджуючи увагу на проблемах сенсу буття (як зберегти в собі людину, індивідуальність; де слід шукати причини людських вад, зла, масового безумства); здатності людини протистояти злу. Наприкінці 1960-х років «театр абсурду» з його оригінальною, гротескно-загостреною критикою міщанства, автоматизму, пристосуванства, егоїзму й індивідуалізму здобув міжнародне визнання.
04-08.05.2020
Постмодернізм — одне з найяскравіших літературних явищ другої половини XX ст., його теоретичні засади й художня (літературна) практика. Соціоісторичні, культурно-філософські та естетичні чинники розвитку постмодернізму в художній літературі. Основоположні принципи постмодерністської поетики - ІЗ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ XX — ПОЧАТКУ XXI СТ.
Історія людства позначена послідовною зміною культурних епох. Остання з них дістала назву доби постмодерну. У максимально широкому контексті під постмодернізмом розуміють «глобальній стан цивілізації останніх десятиліть, усю суму культурних настроїв і філософських тенденцій» (О. Вайнштейн), що пов’язані з відчуттям завершеності цілого етапу культур історичного розвитку, вичерпаності «сучасності»... Віяння, які породили постмодерн, віддзеркалили зміни в житті людства, розчарованого результатом реалізації світових ідей, що панували у XX ст., і проектів «законодавчого розуму», який підійшов до межі самознищення й шукав шляхи співіснування таких відмінних одне від одного, занурених у власні інтереси рас, народів, націй, державно-політичних і релігійних систем, не кажучи вже про окремих людей. Аби вижити, суспільства сьогодні «змушені виробити й засвоїти менталітет, який є адекватним інструментальній могутності й передбачає надзвичайно високу міру терплячості, готовності до самокритики й компромісів» (А. Назаретян). Весь багатовіковий досвід зазнав переосмислення, послугував базою для виявлення цінностей, що з’єднають людство й не будуть прив’язані до будь-якої однієї ідеології, релігії, філософії.
Постмодерн — це «феномен, що передбачає діалог на основі взаємної інформації, відкритість, орієнтацію на розмаїття духовного життя людства» (Н. Маньковська).
Ось які глобальні проблеми нового в другій половині XX ст. мистецького явища ми будемо з’ясовувати на сьогоднішньому уроці.
Евристична бесіда
Який «рецепт» порятунку людства від самознищення пропонує Ґ. Маркес?
Яка з тем, проблем твору «Сто років самотності» близька особисто вам, чому?
Чи є для людини, на ваш погляд, речі, страшніші за самотність?
Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу
1. Робота учнів зі словником літературознавчих термінів
Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятилітті XX ст. прийшов на зміну модернізму.
Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.
перше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца «Криза європейської культури» (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х років спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, малярстві та музиці.
Як філософська категорія термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Ж. Дерріда, Ж. Батаю, М. Фуко й особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну» (1979).
Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвіду, визнали марносилі спроби поліпшити світ, утратили ідеологічні ілюзії, уважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з’являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним уважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.
Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому ознаками еклектики, тяжінням до стилізації, цитуванням, переінакшенням, ремінісценціям, алюзіями. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва в попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення й тиражування.
Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список ознак постмодернізму:
• культ незалежної особистості;
• потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;
• прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;
• бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
• використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
• зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);
• суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;
• сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
• запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно- композиційному, а й на образному, мовному рівнях;
• присутність образу оповідача;
• іронічність і пародійність.
Розглянемо різні точки зору на співвідношення модернізму й постмодернізму.
Американський літературознавець Ігаб Хассан відзначає такі ознаки постмодерністської літератури:
• невизначеність;
• фрагментарність;
• деканонізація;
• втрата «Я»;
• іронія;
• гібридизація;
• карнавальність;
• сконструйованість.
Прочитайте висловлювання літературознавців про постмодернізм, прокоментуйте їх. Яке з них вам найбільш зрозуміле?
«...Постмодернізм — це відповідь модернізму: якщо вже минуле неможливо знищити, бо його знищення веде до німоти, його треба переосмислити: іронічно, без наївності...» (У. Еко).
«Якщо модернізм вирізняється прагненням до абсолютної влади, то постмодернізм — це досвід кінцевості, досвід, у якому знаходить відображення приреченість всіх завойовних планів» (Ж. Дерріда).
«Модернізм і постмодернізм не розділені ані залізною завісою, ані Китайською стіною, бо історія — то є палімпсест, а культура відкрита минулому, теперішньому й майбутньому часам. Я підозрюю, що в усіх нас є дещо від вікторіанства, модернізму й постмодернізму водночас. І автор може протягом свого життя писати і модерні, і постмодерні твори...» (І. Хассан).
«Постмодернізм — не хронологічно фіксоване явище, а певний духовний стан... У цьому сенсі правомірним є твердженням, що кожна доба має власний постмодернізм... Мабуть, кожна доба підводить нас до порога кризи, яка описана Ніцше в «Несвоєчасних роздумах», де йдеться про вади історизму... Якщо «постмодернізм» означає саме це, зрозуміло, чому «постмодерністами» можна вважати Стерна, і Рабле, і, безумовно, Борхеса...» (У. Еко).
«Одне слово, земна куля переживає постмодерністський спад, напевне, найзначніший і найдоленосніший упродовж усієї історії людства. Принаймні — найпомітніший. Він, як заведено, плутає карти, але відкриває очі. Тому тільки сьогодні стає можливим — як це не парадоксально — краще визначити деякі загальні закономірності земного буття й уявити собі його саме у вигляді вічної зміни модерністських «злетів» і постмодерністських «спадів»» (Д. Затонський).
«Постмодернізм багато чим зобов’язаний своїм виникненням розвитку новітніх засобів масових комунікацій — телебаченню, відеотехніці, інформатиці, комп’ютерній техніці. Виникнувши насамперед як культура візуальна, постмодернізм в архітектурі, живопису, кінематографі, рекламі зосередився не на відображенні, а на модулюванні дійсності шляхом експериментування зі штучною реальністю — відео-кліпами, комп’ютерними іграми, диснеївськими атракціонами. Ці принципи роботи з «іншою дійсністю, тими знаками культури, які покрили світ панциром слів, поступово просоталися й в інші сфери, захопивши у свою орбіту літературу, музику, балет» (Н. Маньковська).
«У сенсі соціальної прагматики постмодернізм може усвідомлюватися як вираження нової ситуації, у якій суспільство й культура намагаються виявити продуктивні зв’язки та інновації, збереження й оновлення соціальних форм. Часи, коли домінувала традиція, давно вже позаду. Проте й доба домінування інновації, тобто доба модернізму, минає. Виникають нові мотиви відкриття інновації всередині традиції...» (Т. Керімов).
«Постмодерністська позиція нагадує мені чоловіка, закоханого в дуже освічену жінку. Він розуміє, що не може сказати їй «кохаю тебе шалено», бо розуміє, що вона розуміє (а вона розуміє, що він розуміє), що подібні фрази — прерогатива Ліала. Утім, вихід існує. Він повинен сказати: «За висловом Ліала, кохаю тебе шалено». При цьому він уникає удаваної простоти й прямо показує їй, що не має можливості говорити просто: він у такий спосіб дає їй зрозуміти те, що кохає її, але його кохання живе в добу втраченої простоти. Якщо жінка готова грати в ту саму гру, вона зрозуміє, що освічення в коханні залишилося освіченням в коханні. Жодному із співрозмовників простота не дається, обидва витримають натиск минулого, натиск всього до них сказаного, від якого вже нікуди не дінешся, обоє свідомо й охоче вступають у гру іронії... І все ж таки їм удалося ще раз поговорити про кохання...» (У. Еко).
«Розглядаючи світ тільки крізь призму його усвідомлення, тобто виключно як ідеологічний феномен культури, навіть вужче — як феномен писемної культури, постструктуралісти готові уподібнити самосвідомість особистості до певної суми текстів у тій масі текстів різного ґатунку, яка, на їхню думку, і складає світ культури. Оскільки, як не втомлюється повторювати Дерріда, «нічого не існує поза текстом», то і будь-який індивід у такому разі неминуче перебуває «всередині тексту»... Весь світ зрештою сприймається як нескінченний, безмежний текст» (І. Ільїн).
«Скриптор, що прийшов на зміну Автору, несе в собі не пристрасті, настрої, почуття або враження, а тільки неосяжний словник, з якого він черпає своє писання, що не знає зупину; життя лише наслідує книгу, а сама книга виткана зі знаків, сама наслідує щось уже забуте, і так до нескінченності» (Р. Барт).
«Подібно до давньої химери, постмодерн грізно гарчить на розтиражовані шаблони високого модернізму, буцає ідею реалістичного мімезису і своїм отруйним хвостом злісно жалить жанрові штампи розважального чтива та інших форм індустрії розваг» (І. Ільїн).
«Саме за нашої доби розпочинається осягнення світу, у якому всі цінності, всі абсолюти перетворюються на міфічних істот...» (Дж. Ваттімо).
Домашнє завдання
Розповідати про соціоісторичні, культурно-філософські та естетичні чинники розвитку постмодернізму в художній літературі.
Індивідуальне завдання: підготувати повідомлення про представників постмодерністської прози: У. Еко, Дж. Фаулза, Дж. Варта, Дж. Хеллера, І. Кальвіно, К. Рансмайра, М. Кундера.