Юрій Ілліч Френкель‎


       Інколи не варто починати історії, а тим більше біографії видатних людей, з щасливих років дитинства, й закінчувати їх трагічними рядками про роки смерті та минулу славу. 


        Життя – це лише випробування, яке має пройти кожна людина, й лише після результатів «тесту» вона розпочинає нове життя, яке так давно вимальовувалось барвами в мріях… 


        Й ось цей новий світ, маленька феєрія, яка очікувала своїх героїв, яка так довго і терпеливо виношувала їхні нові пригоди та славу. 


       Й, здавалось, все навколо створено теплом, без зайвих крихт болю, але до Раю варто пройти через запеклі бої, низки переживань та смерть. Але винагорода того варта. Мабуть, Юрій знав ціну майбутнього, тому додав тепла та надії іншим людям, які так цього потребували.


«Хочу бачить зоряні дороги

І на них смішні дівочі коси.

Щоб для юні ми дістали змогу

Зустрічати міжпланетні роси.


Щоб війна нікому вже не снилась

Щоб співали трудові світанки,

Щоб Дніпром життя людей котилось

І було для людства вічним ранком.»


       Завдяки таким рядкам, кров починала бурлити в читачів, дух свободи та справедливості виривався з тіл. 

«Мене укриє чорна пелена,

В німій глибокій, невичерпній шахті.

Я капітан підземного човна,

Поки пишу, поки й стою на вахті…» 

      На жаль, це пророчення здійснилось і сіра краплина скотилась по обличчям родини Френкелів. Смерть знайшла Юрія Френкеля та його пустий папір в ізраїльському місті Натанія.

      Останні роки життя видатного письменника пройшли на теренах рідних земель Ізраїлю. Але не зважаючи на це, душа Юрія перепліталась тернистим візерунком разом з містом Світловодськ.

     Не зважаючи на хвороби, невдачі на роботі, Юрій Ілліч весь час писав вірші. Муза могла навідувати його в самі непередбачувані моменти. На те вона й муза – дивувати та надихати на шедеври. Одні з них знаходяться в колективних збірках «Крокую в світ» та «Земні акварелі».

     Деякі вірші взагалі не ввійшли до збірки.

     Його витвори мистецтва не тільки радували зір, а й слух, адже були покладені на музику. Дивує й те, що поет не тільки давав тексти для пісень, він й співав. 

     Роки повертались. В 1977 році, коли ще стрілка життя не дійшла до молодості, Юрій Френкель дуже захворів. Й скількох лікарів сім’я не запрошувала, ніхто не міг вилікувати пацієнта. Страх окутав близьких, готуючи до зими. Але в душі самого поета – завжди було літо, тому він не міг змиритись з холодним вітром та ранніми снігами. Він мав боротись. Першим кроком весни, стало його хобі більш детальнішого вивчення медицини та способів лікування від захворювань. Нова корисна інформація та віра в себе – ліки, які не тільки врятували життя письменника, а й допомогли йому в подальшому лікуванні хворих.Міцнів дух та тіло. Часова стрілка рухалась в неправильну сторону.

      Роки повертались, і в один день, а саме у 1967 році, помирає дружина. Юрій Ілліч залишається сам з трьома малолітніми дітьми: доньками Світланою і Аллою та сином Геннадієм. Над дахом повисло страшне горе. Розпач охопив всіх, окрім невгамовного поета-діяча. Тримаючи на собі виховання дітей та порядок в будинку, він встигає брати активну участь в різноманітних організаціях, як міських, так й обласних.

     Якщо заглиблюватись у перелік талантів Юрія Ілліча, то варто зазначити, що він був й гарним художником, цьому ми можемо бути переконані завдяки картинам,які й досі прикрашають стіни родоводу Френкеля.

    Часова стрілка рухалась в неправильну сторону…

     В Полтаві Юрій Ілліч вступає і успішно закінчує Кіровоградський педагогічний інститут. В студентські роки активно приймає участь як в конкурсах по літературі,так й в спортивних змаганнях, де здобуває багато перемог: грамоти з різних видів бігу та легкої атлетики. 

     Що ж до літератури, то Юрій вступає в організацію письменників Кіровоградщини, де його вірші неодноразово друкуються в колективних збірниках. В ці роки й визріває з гусениці прекрасний метелик, що має велику долю…

     Що ж до шкільних років, то Іллічу не дуже пощастило, адже їх перервала війна й родина Френкелів евакуювалась до далекого Куйбишева.

 Але найвизначніший день був 11 квітня 1927 року – в Полтаві почало битися нове серденько людини. 11 квітня був початок і кінець. 


Мені Україну ніяк не забути,

В ній народився, навчався і жив,

І до Дніпра своїм серцем прикутий,

Бо він мої мислі добром освітив.


Юрій Ілліч Френкель є автором Світловодської збірки «Земні акварелі». Ця збірка складається з шести розділів, означених в їх назвах:

1) Земні акварелі;

2) На Землі Ізраїльській;

3) Мелодії весни;

4) Сімейний альбом;

5) Вічність;

6) Байки, жарти, гумор

        Назва «Земні акварелі» виникла тому, що на перший погляд акварелі – це фарби (в своїй більшості з клеєм), які розводять у воді і легко нею відмиваються. Але основна якість живопису аквареллю – прозорість фарб, крізь які просвічується чистота кольору.Як сказав сам автор книги: «Саме з бачення простоти написання думаю, що в основі збірки залишається чистота думок, людських взаємовідносин і життєвих переживань». 

        У цій книзі зібрані вірші, які друкувалися в періодичній пресі України, зокрема Кіровоградської області, в тому числі в місцевих газетах Світловодська, починаючи з 1963 р., тобто за останні сорок років, де автор прожив після переселення з міста Новогеоргіївська, в зв’язку з будівництвом Кременчуцької гідроелектростанції.Звичайно, до збірки увійшли не всі вірші, але й цього досить, щоб ми відчули особисте сокровенне в колі життєвих проблем. Написані вірші можуть примусити звернутись до словникових роз’яснень слів, щоб повніше зрозуміти співучість і розкішність української мови.

Творчість Юрія Френкеля

 Шукаю я прадідівську могилу


Шукаю я прадідівську могилу,

Її святий холодний саркофаг.

Які громи вогнем її вітрили,

Хто вкаже той несповідимий шлях.

 

Можливо, все минуле розрівняло,

А може розкопалось у вогні.

Печаль далека у душі настала,

І я сповідуюсь життєвій бистрині.


 Під небом віднайте її не можна.

І хоч лелеки думку понесуть,

Лише Господь все відродить спроможний,

Якщо в молитві незрадлива суть.


О,  люд терплячий! Гріх тисячолітній

У серці носиш сплесками душі.

Для мене віра правдою розквітне,

Як стану на святому рубежі.


В яких широтах схована могила,

І де лежить печальний саркофаг?

Чекаю я, щоб пам'ять відродила

В обіймах віри незбагненний шлях. 

Спогад

Де моя молодість розхристана жила,

Де в юність проросло моє коріння,

Де Лагірне і Приліпка, як два крила,

А у садках Левада й Закаміння.


Де через Тясмин йшла дорога на Крилів,

Веселка обіймала неба товщу –

Спливає в пам’яті неспокій берегів,

Криничне, Піски і Базарна площа.


А скільки було сміху на Дніпрі старім,

Де разом з сонцем дітлахи купались.

Вертались радісно у свій батьківській дім,

Як на свої омріяні причали.


Ловили рибу, закидали кармачки,

Пісні співали і раділи небу,

В якому крякали стривожені качки,

В заплавах хмар сонце відчутних стебел.


Порозлітались друзі по своїх шляхах,

Та моє серце щось неспокій мулить.

Я пізнаю їх по незгаснучих очах,

Бо мову юності вони забули.

 

Її пізніш згадають в дальній стороні,

Згадають матір,батька, юність, Бога.

Тому-то серденько нашіптує мені:

Хай світ приспить в моїй душі тривоги…


Сонячні надії

Життя земне – це Боже сотворіння,

Де люди ставлять вистави бентежні.

Де грає серце молоде, весіннє,

А молодість не зовсім обережна.


Тут новий храм у душі благовісні

Слова святі, мов зерна, засіває.

Приходить час, і в молодому місті

Відродиться грядущий сполох краю.


Зродився ж хлібом. В душах слово Боже,

Що в книгах Біблії, як сяючі надії.

І тільки той до Бога йти спроможний,

У кого Його серце гріє.


Синові


На всій планеті тільки я один

Звертаюся до тебе словом Син.

А як мої закінчаться літа,

Цим словом вже ніхто не привіта.


Допоки шлях мій в’ється по землі,

Таке звертання дано лиш мені.

І як же моє серденько болить,

Коли твого дитинства бачу мить.


Дивлюсь на фотографії твої,

В них оживають роки молоді.

Про тебе, сину,думка не згаса,

Та наді мною чорні небеса.


Коли мене покличе небосхил,

То не лякайся розпростертих крил.

Хоч в пам’яті дитинство оживе,

Та сином вже ніхто не назове.