Сідун Володимир Семенович

Осінній марафон

В сивині включивсь в осінній марафон

і біжу за римою і ритмом.

А за мною вірші –цілий ескадрон,

зводять очі в небеса блакитні.

Прийде час й з дистанції зійду

і молодші побіжать за мене,

вірші самотужки курс знайдуть

на шляхах пісенних.

Може доля виставить заслон,

Й спинить їх на біговій доріжці…

Що ж тоді?

залишать вірші марафон

і зберуться всі гуртом

в поетичній книжці.

 Я прагнув

Я прагнув чесним будь перед собою

Перед високим небом і людьми.

Ішов в житті нелегкою ходою,

Що звалось часом гучно – боротьбою,

За щастям не стояв за ворітьми.

Я був, як всі,наївним і безвірним,

З тих поколінь,що нині відмира.

Ішов в юрбі,таких як сам, покірних…

А в сивині проснувсь поет – вечірник,

Що потягнувсь до пломені – добра.

Я знаю: відмолитися не встигну,

І все ж на прощу з віршами спішу,

Щоб хоч частину зла із себе вигнать,

Щоб менш боліли в грудях давні стигми,

Цим всим у надвечір’ї дорожку. 

Виживання

Всім відомо,виживає лиш тварина,

А людина має повноцінно жить.

Сталось інше в нас на Україні.

Не туди, мабуть,ідемо, криза верещить.

І бере за горло, гне і душить,

Дикий ринок шварить гопака,

Та в людей в зажурі очі сушить.

А до берегів пливе тріска.

Звикли. Термін«виживання» не лякає,

Хоч ми люди вже на рубежі сторіч

Як же далі всім нам жить?

Обізвіться, як хтось знає,

Від загалу всього ставлю могорич.

Куди не повернусь….

Куди не повернусь із хамством зустрічаюсь…

Воно ж настирне,з шумом лізе наперед.

Хотів би обійти,та знов із ним стикаюсь,

Невже приречений терпіть нахаб загреб.

Чи вітер на людей такий вже злий повіяв,

Що поселились в душах і байдужість й зло.

Невже ніхто не жив у романтичних мріях

І в міру сил, де міг, там розсівать тепло.

За що ж тепер живущим нам така розплата

Чи за природу добрість, чуйність, теплоту,

Нас на шляху стрічає хамство пелехате…

Невже воно вступило в еру золоту.

В добро ще вірить

Я б хотів в добро ще вірить,

Окрім Неба те, що на землі

Серед люду є жорстокі звірі

Надихають їх на злочин сили злі.

Та на щастя є і люди добрі,

Що собою випромінюють тепло й красу

Це від них світліє дальний обрій,

Їм у віршах я хвалу несу.

Більшість серед люду посередніх

Де добро змішалося із злом

Різносмужні: часом добрі, часом бредні

З тягарем проблем ідуть своїм шляхом. 

Я співець журливий

Кажуть я співець журливий,

Щем з душі ніяк не скину.

Ритми коні чорногриві

Скачуть з степу України.

І несуть печальні вісті

Радість ген кудись забігла

У журбі село і місто

До добра дійти не встигли.

Замість сонця хмари сірі

Рідко промінь десь проб’ється

Птах – надія лине  вирій

Рідко стрічний усміхнеться

Ось тому й журливі нотки

У рядках займають місце

Й радість спутана в обмотках

Не в спромозі діти блиски.

Не хотів би бути журливим

Так де ж радість стріти нині

Ритми коні темногриві

Щем несуть по Україні.