Владислав Васильович Журавський
Владислав Васильович Журавський – відомий у краї журналіст, поет і публіцист, краєзнавець. Народився 7липня 1937 року в м. Токмаку Запорізької області. Після війни батьки переїхали у м. Олександрію. Тут у 1954 р. він закінчив СШ №10. Працював на виробництві, пробував свої сили у створенні і роботі літературної групи при редакції міської газети.
У 1957 – 1962 рр. навчався на факультеті української філології Кіровоградського державного педагогічного інституту. Навчання поєднував з роботою літературного консультанта редакції обласної газети «Кіровоградська правда».
Після закінчення інституту вчителював на Дніпропетровщині і Кіровоградщині.
З 1963 року – в журналістиці. Випусковий, літературний працівник, завідувач відділу, відповідальний секретар Світловодської міськрайонної газети «Наддніпрянська правда». У 1972 році закінчив відділення журналістики Київської Вищої партійної школи і невдовзі був призначений редактором «Надніпрянської правди». На цій посаді пропрацював до1999 року. У 2005 – 2006 рр. редагував Світловодську районну газету «Вісті Світловодщини».
Член обласного літературного об’єднання з 1955 року, Національної Спілки журналістів України і Всеукраїнської спілки краєзнавців.
Автор кількох монографій і досліджень, зокрема «Іванівка (Янів)", «Скарби Чорного лісу»,«Степ і ліс. Минуле і сучасне лісівників Кіровоградщини» (у співавторстві),«Світловодськ: місто і люди», «Скіфські старожитності Світловодська», «Калантаївське городище і його мешканці», «Сонячні поверхи Світловодська» та ін.
У 1994 році упорядкував і видав книжку нарисів, статей та інтерв’ю відомого тележурналіста, народного депутата України першого демократичного скликання Вадима Бойка, який трагічно загинув у своїй київський квартирі 14 лютого 1992 року.
Видав також кілька книг поезій: «На добридень», «Маки червоні у стиглому житі», «Собор», «Берег любові» та ін.
Досліджував історію селища Власівки. Видав книги «Сліди давніх народів на теренах Власівки та її околиць» (у співавторстві), «Післявоєнне відродження села Власівки мовою архівних документів (1944 – 1954 рр.)», «Почесні громадяни Власівки».
Ініціатор створення у селищі історико-краєзнавчого музею.
Лауреат обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова (2005 р.)
Творчість Владислава Журавського
Кременчуцьке море
Море грає погожими ранками,
Море стогне в годину грізну.
Море бавиться колисанками,
Бо вже має силу залізну.
Море краситься парусами,
Море піниться біля ніг,
Море світиться небесами
І роздоллям дальніх доріг.
Море краситься,
піниться,
світиться,
Море гріється в дні ясні.
В морі сяєво сонця й місяця,
Море наше – рідня мені,
Бо сміється погожими ранками,
Бо ласкається синіми днями,
Бо кидається в берег чайками
І спливає в Дніпро вогнями
Власівський вальс
Тихо хлюпочуться води,
Плине Дніпра течія.
Там, де постали заводи,
Трудиться дружна сім’я.
Кружаться пари у вальсі,
Лагідний вечір пливе.
Назване іменем Власа
Селище наше живе.
Приспів:
Пісня звучить величава,
В небі зірниця сія.
Ти моя гордість,
Ти моя слава,
Власівко рідна моя!
Постали на радість і втіху
Білих будівель ряди.
Де б я не йшов і не їхав,
Знов повертаю сюди.
Тут моє щастя і доля,
Тут мій життєвий причал,
І біля ґанку тополя
Радо мене зустріча.
Приспів:
Пісня звучить величава,
В небі зірниця сія.
Ти моя гордість,
Ти моя слава,
Власівко рідна моя!
Дружині
Місяця срібний рожок.
Лагідний тихий вечір.
Крок.
І ще один крок.
Оголені плечі.
Дніпра широчінь.
Блакить.
Колишеться тінь
Лиш мить.
Зоря у небі сія.
Чайки біле крило.
Доленько ти моя,
Моє ти вірне весло.
З тобою ми разом.
Удвох.
В лагідні дні
І грози.
Лиш соловейко:
- Тьох!
І щастя вже
На порозі.
Бурхлива життя течія.
Хвиля за хвилею.
Злива.
Подруга вірна моя,
Доле моя незрадлива.
Роздум
Життя прожить –не поле перейти.
Була любов, були стежки круті.
Сільського побуту рішучий злам,
Чекання радості із горем пополам.
Як син на батька вигострив ножі,
Ламались долі на старій межі.
Білявські, Якимці і Королі –
Сини Дніпра і матінки – землі,
Коріння роду,молодості цвіт
І побратимство на багато літ.
Пережили все:радість і біду,
Зустріли волю вічну молоду.
А в серці рана,біль в серцях ятрить
І хочеться щасливо ще пожить.
Століття прошуміли на Дніпрі,
Де Власівки коріння-якорі
Вп’ялись у берег,в шумовиння трав,
Де козак дівчину палко кохав.
Коріння роду –пам'ять на віки.
Тут гарцювали славні козаки.
Козацька слава множилась в боях,
А слід ворожий втілився у прах.
Життя прожить - не поле перейти.
Була любов, були шляхи круті.
А Власівка стояла і стоїть
Твердинею впродовж кількох століть.
Хто ми, друже? Чиї сини?
Скіфські коні іржуть за Дніпром…
Ґвалт і гомін.
Кибитки. Кострища.
Степу нашого сивий огром
І старе городище.
Просіваю віки, як зерно,
Пропливають у лодіях вої.
І скрипить золоте стремено
Понад градом по імені Воїнь.
День палає у відблисках гроз
І земля, як рахманна хлібина,
Чи то сніг, чи то дощ, чи мороз,
Їх приймає в свої обійми.
Хто ми, друже?
Чиї сини?
Матерів-амазонок діти?
Сивим степом біжать полини,
Сонце плавиться у зеніті.
Скіфські коні…
Сарматів біг…
І слов’янських племен оратаї…
Українських степів розбіг
На зелених просторах краю.
Вода і світло. Світло і вода.
Вода і світло. Світло і вода.
Будівель білих вранішня хода.
Тополь струнких зелені вітражі,
Що, як дівчата, стали на межі.
І чайки тінь над морем не зника,
Немовби в юність вічно нас гука.
Де я і ти. Де тільки ти і я.
Дніпра широкого могутня течія,
Зелений берег і бетонний мур,
І гідростанції сріблястий абажур.
То наша доля вічно молода —
Вода і світло. Світло і вода.