Владислав Васильович Журавський

Кременчуцьке море

Море грає погожими ранками,

Море стогне в годину грізну.

Море бавиться колисанками,

Бо вже має силу залізну.

Море краситься парусами,

Море піниться біля ніг,

Море світиться небесами

І роздоллям дальніх доріг.

Море краситься,

       піниться, 

             світиться,

Море гріється в дні ясні.

В морі сяєво сонця й місяця,

Море наше – рідня мені,

Бо сміється погожими ранками,

Бо ласкається синіми днями,

Бо кидається в берег чайками

І спливає в Дніпро вогнями 

Власівський вальс

Тихо хлюпочуться води,

Плине Дніпра течія.

Там, де постали заводи,

Трудиться дружна сім’я.

Кружаться пари у вальсі,

Лагідний вечір пливе.

Назване іменем Власа

Селище наше живе.

Приспів:

Пісня звучить величава,

В небі зірниця сія.

Ти моя гордість,

Ти моя слава,

Власівко рідна моя!

Постали на радість і втіху

Білих будівель ряди.

Де б я не йшов і не їхав,

Знов повертаю сюди.

Тут моє щастя і доля,

Тут мій життєвий причал,

І біля ґанку тополя

Радо мене зустріча.

Приспів:

Пісня звучить величава,

В небі зірниця сія.

Ти моя гордість,

Ти моя слава,

Власівко рідна моя!

 Дружині

Місяця срібний рожок.

Лагідний тихий вечір.

Крок.

І ще один крок.

Оголені плечі.

Дніпра широчінь.

Блакить.

Колишеться тінь

Лиш мить.

Зоря у небі сія.

Чайки біле крило.

Доленько ти моя,

Моє ти вірне весло.

З тобою ми разом.

Удвох.

В лагідні дні

І грози.

Лиш соловейко:

- Тьох!

І щастя вже

На порозі.

Бурхлива життя течія.

Хвиля за хвилею.

Злива.

Подруга вірна моя,

Доле моя незрадлива.

 Роздум

Життя прожить –не поле перейти.

Була любов, були стежки круті.

Сільського побуту рішучий злам,

Чекання радості із горем пополам.

Як син на батька вигострив ножі,

Ламались долі на старій межі.

Білявські, Якимці і Королі –

Сини Дніпра і матінки – землі,

Коріння роду,молодості цвіт

І побратимство на багато літ.

Пережили все:радість і біду,

Зустріли волю вічну молоду.

А в серці рана,біль в серцях ятрить

І хочеться щасливо ще пожить.

Століття прошуміли на Дніпрі,

Де Власівки коріння-якорі

Вп’ялись у берег,в шумовиння трав,

Де козак дівчину палко кохав.

Коріння роду –пам'ять на віки.

Тут гарцювали славні козаки.

Козацька слава множилась в боях,

А слід ворожий втілився у прах.

 Життя прожить - не поле перейти.

Була любов, були шляхи круті.

А Власівка стояла і стоїть

Твердинею впродовж кількох століть.

Хто ми, друже? Чиї сини?

Скіфські коні іржуть за Дніпром…

Ґвалт і гомін. 

Кибитки. Кострища.

Степу нашого сивий огром

І старе городище.

Просіваю віки, як зерно,

Пропливають у лодіях вої.

І скрипить золоте стремено

Понад градом по імені Воїнь.

День палає у відблисках гроз

І земля, як рахманна хлібина,

Чи то сніг, чи то дощ, чи мороз,

Їх приймає в свої обійми. 

Хто ми, друже?

 Чиї сини?

Матерів-амазонок діти?

Сивим степом біжать полини,

Сонце плавиться у зеніті.

Скіфські коні…

Сарматів біг…

І слов’янських племен оратаї…

Українських степів розбіг

На зелених просторах краю.