Завдання провести цикл пошукових робіт було покладено на групу геодезистів. Протягом 1930 – 1934 років ці люди здійснювали попередню розвідку. В 1935 році було прийнято загальну схему використання гідроенергетичних ресурсів ріки Дніпро, яка передбачала будівництво 14-ти гідроелектростанцій та водосховищ. Під час проектування неодноразово змінювалися варіанти з метою зменшення затоплення сільськогосподарських угідь і населених пунктів. Весною 1954 року СРСР святкував знамену дату – 300-річчя з’єднання України з Росією. В ці дні в старовинне село Табурище прибули перші будівники, щоб за рішенням партії та уряду побудувати Кременчуцьку гідроелектростанцію. Згодом розпочалися роботи по підготовці водосховища та затоплення, по будівництву річкових причалів, портів-сховищ для відстою судів.

      Віковічну тишу дніпровських плавнів порушили перші вибухи. За короткий час було пробурене близько 150 свердловин у скельних породах і 500 – в м’якому ґрунті. Згодом на допомогу геологам прийшли перші бригадири шляховиків. Прокладання шляхів було першочерговою справою, бо до району с. Таборища ніяк було доставити все необхідне для будівництва.

      З самого початку колектив будівельників зустрівся з серйозними труднощами. Це відсутність залізничних і шосейних шляхів, що затримувало доставку матеріалів і техніки. Перевезення будівельних матеріалів – скельних порід, бетону й залізобетону, арматури, цегли, а також щоденну доставку 2 тис. робітників по 50 км. від будівництва. В наслідок цього будівництво не завжди своєчасно забезпечувалося технікою і матеріалами. На першому етапі устаткування і механізми надходили на будівництво з інших новобудов.

     Щоправда, повною мірою не вистачало електроенергії , бо магістральна ліня електропередачі ще тільки будувалися. 25 жовтня 1955 року був закінчений монтаж ліній електропередач. З вступом її до ладу розгорнулися роботи по спорудженню залізобетонного насипу через Дніпро і риттю котлованів, де мали будуватися основні приміщення ГЕС, шлюз та водозливна гребля. Треба було також захистити котловани основних приміщень верхньою і нижньою перемичками. Їх зводили шляхом намивання піщаного ґрунту з котлованів основних споруд.

      На початку листопада 1955 року старе русло Дніпра було перекрите. Піщані перемички виявилися абсолютно надійними, витримавши весняні паводки 1956 – 1958 років, хоч запаси води були значно вищі за норму. У березні 1957 року було закладено фундамент Кременчуцької ГЕС. Першу баддю бетону опустив екіпаж екскаватора В. Скичка.

     В основу ГЕС вмурували меморіальну дошку з написом Союз Радянських Соціалістичних Республік. Українська РСР. Міністерство електростанцій. На честь 40-ої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції 1 листопада 1957 року закладено Кременчуцьку гідроелектростанцію.

    Після тривалих підготовчих робіт котлован водосховища був підготовлений до затоплення. У неділю 4 жовтня 1959 року, в районі перекриття було зосереджено в районні перекриття в бойовій готовності перебували 8екскаваторів та 4 крани. Кращий водій будівництва Борис Полуянов отримав право першим в’їхати на наплавний міст і скинути величезну гранітну брилу з написом «Дніпру Славутичу від ХХ-го століття».

    О 12 годині дня Підгорний перерізав червону стрічку, протягнуту через міст.Через дві години крізь бетонну водозливну греблю пішла вода. У центрі наплавного мосту з’явилося величезне полотнище з написом: Служи народу, Дніпре могутній».

     Разом із будівництвом ГЕС йшло переселення мешканців із зони затоплення. Зрозуміло, що далеко не всі були у захваті від такої ідеї. Влада намагалась відшкодувати витрати:виплачувалась вартість житла, надавалася будівельними матеріалами, транспортом, людям похилого віку зводилися будинки.Але ні нові сучасні оселі, ні побутові зручності не були втіхою, особливо вод для мешканців, які проживали в місцях затоплення не одне десятиріччя. Для них переселення стало величезною трагедією. В ті роки Олександр Петрович Довженко писав сценарій кінокартини «Поема про море». Він часто виїздив в райони переселення, цікавився типовими випадками. Після зустрічі з місцевими жителями він залишив запис:

     «Застали мы их на улице, где они сидели на колодке и обсуждали сроки посадки и другие хозяйственные вопросы. Волос был– не отменили ли затопление поймы р. Днепра? При последующем нашем длительном убеждении о необходимости их переселения в кротчайший срок – они сильно были взволнованы, с большой грустью переживали, выслушивая наши доводы. Затем один из них поднялся, взял за руки и повел в свій сад, обращаясь к нам со слезами на галазах:

- Смотрите – вон под той грушей похоронен мой отец, а вот под этой сливой – мой дед и прадед, дальше за ними моя мать и один сын. Куда вы хотите переселять с этих нам родным мест, которые не один раз политы кров’ю наших предков? Нас оторвать от Днепра – это также как отнять маленького ребенка от материнской груди?...»

     Щодо ж суто економічного боку справи, затоплена територія, за ствердженням колишнього директора Світловодського лісгоспу В. Томашевського, не мала великої цінності. Орної землі, за винятком присадибних ділянок, тут майже не було. Вся затоплена територія нашого району – ці піщані кучугури,   які заросли шелюгою,  або заболочені ділянки.

       Проте, із затопленням Тясминна  фактично був знищений цілий пласт культурно-історичної спадщини. І це найбільше втрата для людей ХХІ століття.