Музика в театрі з’явилася в V ст. до н.е. Все почалося з Давньої Греції, де хор в античних грецьких трагедіях був невід’ємним елементом вистави. Він перебував на орхестрі і виспівував вірші, в яких виправдовував або засуджував дії головних героїв. Актори також нерідко переходили на спів, щоб створити максимальну емоцію. Вони виконували функцію створення атмосфери в необхідній сцені.

В епоху Середньовіччя в основі театральних постановок лежали релігійні сюжети. Вони були насичені духовною музикою, месами і літургіями. Їх виконував церковний хор.

Після було Італійське Відродження. Театр почався з втілення комедії Дель Арте, в якій музика грала не останню роль. З’явився перший оркестр, який був не численний і складався з труб, гітар, барабанів та інших ударних інструментів.

З розвитком театру стали з’являтися його нові жанри - пролог, опера-водевіль, дивертисмент. Певні музичні номери включені в п’єсу самим драматургом. Вони є її органічною частиною і мають виконуватися в кожній постановці. З цією метою залучаються композитори, які створюють музичне оформлення для конкретної постановки. Ті театральні постановки, в яких музика включена за задумом драматурга (автора твору) називаються музичними п’єсами. Вони супроводжуються сольним або хоровим співом, грою на музичних інструментах, військовим або бальним оркестром. Музика, як правило, звучить за сценою, актор імітує гру на інструментах і спів, якщо так передбачено. Постановки можуть супроводжуватися танцювальними сценами. Сьогодні в якості музичного оформлення вистави переважно використовується звукозапис. Крім театральних музичних номерів зі сценічними діями, існують великі інструментальні п’єси – Антракти і Увертюра. Музика супроводжує всю постановку або цілі окремі акти.

У драматичному театрі музика, яка використовується у постановках п’єс (драмі, трагедії, комедії), створює певну емоційну атмосферу; поряд із іншими засобами вона відтворює історичний, національний колорит, поглиблює характеристики персонажів, підкреслює переломні моменти розвитку дії, драматичні кульмінації. Створюючи музичне оформлення вистави, режисер драматичного театру може залучити до цієї праці композитора, додати музичні п’єси і фрагменти з різних творів, не пов’язаних із певною п’єсою.

Багато номерів театральної музики, написаних видатними композиторами, «живуть» самостійним життям і виконуються в концертах у первинному вигляді (наприклад, музика Л. ван Бетховена до драми «Егмонт» Й. Гете, Ф. Мендельсона-Бартольді до комедії «Сон літньої ночі» В. Шекспіра) або в здійснених автором обробках, здебільшого у вигляді сюїти (наприклад, сюїти Е. Гріга з музики до драми Г. Ібсена «Пер Гюнт», сюїта Ж. Бізе з музики до драми «Арлезіанка» А. Доде тощо).

В Україні упродовж І пол. ХІХ ст. існували кріпацьки театри та приватна антреприза, де не було розподілу на драматичні та музичні трупи. Перевагу надавали нескладним операм і п’єсам з музикою («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Простак» В. Гоголя-Яновського). Музику до вистав створювали композитори, капельмейстери, музиканти-аматори, зокрема А. Барцицький, О. Маркович. Композиційним елементом вистав став український фольк­лор, що активно використовували у своїй творчості корифеї українського театру – І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький, М. Садовський. Народні пісні виконували різні функції, вони разом з романсами й танцями становили основу музики вистави, наприклад, трупи М. Кропивницького, який написав музику до своїх драматачніх творів «Вій» (за М. Гоголем), «Невольник» (за Т. Шевченком) та ін. 

Широке використання музики у виставах театру корифеїв вплинуло на активізацію творчості багатьох українських композиторів. Так, П. Ніщинський став автором музичної картини «Вечорниці» до вистави «Назар Стодоля» за Т. Шевченком. Неодноразово до жанру театральної музики звертався М. Лисенко, який підтримував дружні й творчі стосунки з корифеями українського театру: 

• М. Кропивницький здійснив постановки його опер «Чорноморці» та «Утоп­лена»; 

• М. Старицький створив лібрето опер «Утоплена», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», співпрацював з композитором як драматург («Остання ніч», «Циганка Аза»); 

• М. Садовський став лібретистом і режисером-постановником опери-сати­­ри «Енеїда» за І. Котляревським. 

Музично-театральні традиції М. Лисенка продовжив К. Стеценко, який створив музику до вистав «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Богдан Хмельницький» за М. Старицьким, «Дві сім’ї» М. Кропивницького, до ін­сценізації поеми «Гайдамаки» Т. Шевченка; до водевілів «Як ковбаса та чарка» і «Бувальщина».

Театральна практика ХХ ст. збагатилася новими здобутками щодо вагомої ролі музики у синтезі мистцтв. Музика як ритмічна основа мізансцен та мови акторів, створення «нової зорово-слухової гармонії» присутні в театрі О. Таїрова. Активною і дієвою була музика в режисурі Леся Курбаса: музичний ритм як основа вистави й ролі, вдале поєднання музики з пластично-просторовим та мовно-інтонаційними засобами (співпраця з Р. Ґлієром, О. Буцьким, М. Вериківським, П. Козицьким, Ю. Мейтусом). 

Важливе творче питання драматичного театру ІІ половини ХХ – початку ХХІ ст. – композитор і класична драматургія. Існує кілька варіантів розв’язання цього питання: підбір музичного матеріалу, що побутував у ту епоху, яка відображена в п’єсі; створення музики не в тому вигляді, як вона звучала за тих часів, а якою її уявляють сучасники; осучаснення епохи засобами музичної естради. 

Збагачення засобів виразності театру кінця ХХ – поч. ХХІ ст. відбувається не лише за рахунок використання прийомів або навіть цілісної систем інших мистецтв (естради, цирку, кіно, телебачення), але й пов’язане з досягненнями новітніх техних технологій. Поняття «звуковий образ вистави» містить не лише мову акторів, музику та шуми, а й застосування сучасної звукозаписуючої та звуковідтворюючої апаратури, різних методів створення спец. звук. ефектів, мікрофон. техніки тощо. Назву «музично-шумове рішення вистави» доцільно замінити поняттям «сценофонія вистави».

Жанр своєї п'єси І. Котляревський визначив так: «Оперета малороссійская». Покладений в основу «Наталки Полтавки» принцип чергування розмовних діалогів з пісенними номерами властивий багатьом типам театральних п'єс в кінці XVIII – на початку XIX ст. (водевіль, комічна опера, зінгшпіль). Разом з тим, спираючись на ці форми, а також на зразки національної театральної творчості, І.Котляревський написав п'єсу наскрізь оригінальну, новаторську як щодо змісту, так і щодо особливостей драматургії.

Важливо підкреслити, що І.Котляревський виступив і як творець її музичної драматургії, увівши чітко підпорядковані змістові пісні, які визначають розвиток музичної образності:

•  ліричні й лірико-драматичні мотиви переважають у партіях Наталки й Петра; 

• козацькі пісні з героїко-епічним відтінком для розкриття життєрадісного образу бурлаки Миколи;

•  побутовий романс (в партії Наталки) та кант (пан Возний);

• жартівливі пісні (в партії пана Виборного). 

Отже, спираючись на жанрову різноманітність народної музики, Котляревський осягнув необхідну з погляду сценічної драматургії контрастність музичної образності. Драматургічні функції пісень у «Наталці Полтавці» близькі до оперного жанру. Як арії чи монологи вони розкривають характери дійових осіб, їх переживання, підкреслюють вузлові моменти дії.

Здебільшого в основу вокальних номерів «Наталки Полтавки» покладено народні пісні з утвердженими в побуті мелодіями. До них, зокрема, належить «У сусіда хата біла», «Та йшов козак з Дону», «Дід рудий, баба руда», «Ой на горі, на Панянці». А пісня Виборного «Ой під вишнею» була однією з найпоширеніших у XVIII ст. Поряд з тим у «Наталці Полтавці» є ряд пісенних текстів, складених самим Котляревським, лише стилізованих під фольклор.

Музика перших вистав не збереглася. Хоча п'єса Котляревського приваблювала багатьох музикантів і до М.В.Лисенка, але саме опера Лисенка "Наталка Полтавка" закріпилася в репертуарі оперних театрів і зайняла місце серед найпопулярніших українських опер. Роботу над оперою «Наталка Полтавка» Лисенко розпочав у 1883 р., а завершив у 1889. Музика Лисенка стала «чарівною прикрасою» тексту Котляревського, взірцем реалістичного і водночас поетичного зображення представників народу.

Дійові особи:

1 дія. На вкритих зеленню берегах річки Ворскли, біля Полтави, розташувалося невелике селище. Тут нещодавно оселилася разом зі своєю матір'ю Терпилихою бідна дівчина Наталка. Поки був живий батько, сім'я не знала скрути, а тепер стало тяжко. Один вихід – знайти багатого нареченого. Про це мріє стара Терпилиха. Але Наталка іншої думки. Вона кохає Петра – парубка-сироту, який колись працював у Терпила наймитом. Чотири роки тому батько Наталки, дізнавшись про їхнє кохання, вигнав Петра. Відтоді від нього не було жодної звісточки. 

З хати виходить Наталка з відрами на коромислі і, підійшовши до річки, співає пісню «Віють вітри, віють буйні», яку закінчує словами: «Петре! Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз…»

До неї підходить возний Тетерваковський, гарно одягнений панок. Він починає освідчуватися Наталці, співає пісню "Од юних літ". Наталка йому відмовляє, говорячи, що він пан, а вона сирота, він багатий, а вона бідна, він возний, а вона простого роду, отже, по всьому видно, що вона йому не під пару. Возний продовжує умовляти дівчину. Наталка співає йому пісню "Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву ". 

Їхню розмову перериває виборний Макогоненко, який з’являється із піснею-нісенітницею «Дід рудий, баба руда».

Наталка іде додому, а возний скаржиться Макогоненку на погані нові порядки, за яких стали переслідувати хабарників і крутіїв у земстві та судах. Возний має намір просити виборного бути посередником по його «сердечному ділу». Возний наївно передає виборному свою розмову з Наталкою і навіть обіцяє винагороду за допомогу. 

Виборний погоджується, співає пісню "Ой, під вишнею". Але розповідає правду про Наталку, про те, чому вона відмовила: «Уже не що, другого любить…»

І повідав історію життя Терпилів. Жили вони раніше в Полтаві. Терпило, понадіявшись на своє багатство, покинув свій промисел і помалу розточив усе своє добро. Розпився, почав гримати на Наталку, лаяти Петра, якого узяв за годовання, а потім і зовсім вигнав його з дому. Помер Терпило в бідноті, залишивши дружину і дочку без шматка хліба. Після його смерті Терпилиха перейшла жити у село. А Наталка чотири роки чекає Петра, від якого нема ніяких звісток.

Хоча возний і довідався про Наталчине кохання, він вирішив не відступати. І виборного навчає: «…коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради», бо в житті всі один одного обдурюють. Свої слова возний підтверджує піснею «Всякому городу нрав і права».

2 дія. В цей час Наталка у своїй хатині сидить з матір’ю і шиє. Дівчина сумна та невесела, а ще матір докоряє їй за те, що вона відказує усім женихам в пісні "Ой, мати, мати". Наталка плаче, просить не примушувати її до заміжжя з нелюбим, а стара матір просить Наталку бути покірною, розповідає про мрію бачити дочку багатою та щасливою, нарікає на упертість Наталки в пісні "Чи я тобі, дочко". Бідна дівчина не витримала материних сліз, докорів, прохань і погодилась вийти заміж за першого ж, хто посватається, тільки б матір заспокоїлася та спокійно прожила свою старість. Наталка надіялась, що женихи, яким вона відмовила, вдруге не прийдуть, та й возний після розмови біля річки не наважиться слати старостів.

Та помилилась Наталка. Бо увечері в їхню хату прийшов виборний і сказав Терпилисі: «У мене єсть на приміті чолов’яга — і поважний, і багатий, і Наталку дуже собі уподобав». Терпилиха дуже зраділа цій звістці, вона уже бачила цього письменного, розумного і поважного чоловіка своїм зятем. Вона разом із виборним починає умовляти дівчину вийти заміж за возного.

Макогоненко картає Наталку, що вона не любить своєї матері; не хоче зласкавитися над нею, продовжити ЇЇ щасливі дні. Наталка обіцяє все стерпіти, все зробити заради спокою і добробуту матері. Виборний загадує дівчині не ґедзатися, як старости прийдуть, і, задоволений виконаною місією, поспішив до Тетерваковського (тріо "Ей, Наталко").

Наталка залишилася в хаті сама. З її уст вириваються слова: «Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда мені діватись? Де помощі шукати?.. Горе мені!»

Всі її думки і помисли линуть до коханого, і в пісні вона звертається до Петра в пісні "Чого ж вода коломутна".

3 дія. Сільською вулицею іде парубок. Це Микола. Сирота, що живе на світі без роду, без племені, без талану і без приюту. Тому він і вирішує іти до чорноморців, яких любить за їхні козацькі звички. У цей час з’являється із піснею «Сонце низенько, вечір близенько» Петро, який повертається у Полтаву. Петро і Микола відразу заприятелювали, адже обидва були без кола, без двора, без родичів і сім’ї.

Недалеко від них, з хати Терпилихи виходить возний з шовковою хусткою на руці і виборний з рушником через плече. І парубки дізнаються, що возний заручився з найкращою дівчиною у селі. Петро, ще нічого не знаючи про Наталку, відчуває, як щось стискує його серце, яке віщує біду. Петро намагається дізнатися, чи не його це кохану засватали. Він запитує: «Де ж вони перше жили?.. Чи давно тут живуть?.. Як вони прозиваються?» Почувши від Миколи відповідь, він закриває руками обличчя, опускає голову і стоїть нерухомо.

Побачивши, у якому стані Петро, Микола здогадався, хто перед ним стоїть. І вирішує допомогти йому зустрітися з Наталкою. Із словами «Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут», — Микола іде до Терпилихи.

Петро залишився сам. Він вражений несподіваною звісткою, що «вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі». Він сумує і тужить, що запізнився на один день, і через це буде горювати все життя.

У цей час підходить до нього виборний, і вони розмовляють про театр, у якому Макогоненко ніколи не був. До їхньої розмови прилучається возний, який виявляє неабияку обізнаність із історичними подіями, певними літературними явищами своєї доби.

Миколі вдалося визвати Наталку, яка дуже сумна і невесела й говорить, що краще кинутись у Ворсклу, ніж вийти заміж за возного. Микола запевняє дівчину, що може зробити так, що вона й у Ворсклі не буде, і журитися перестане. І сповіщає їй, що повернувся Петро: «Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного».

Наталка ж у цьому не бачить ніякої перешкоди. «Мати моя хотіла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися»,— пояснює вона Петрові. Микола підтримує закоханих, хоче допомогти їм бути разом, а коли на вулиці з’явилися виборний, возний і Терпилиха, попереджає: «Наступає хмара, і буде великий грім».

Терпилиха, яка була дуже рада заручинам дочки з таким поважним паном, перелякалася, побачивши Петра. Ще більше налякали її слова Наталки: «Коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію». Не знає мати, що і говорити. І дочки жаль, і гріх закон ламати, і перед возним страшно, який починає лякати судом. А тут ще і виборний вихопився: «О, так! так! Зараз до волосного правління та і в колоду». Це вже остаточно переповнило чашу терпіння матері. І де взявся той «осоружний» Петро? Схвилював, збурив спокійне, тихе лоно сімейного щастя, яке мало скоро посміхнутися Терпилисі. Вбита горем мати з острахом волає: «Батечки мої, умилосердіться! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжіте і до вінця ведіте».

І в тому, що сталося, мати звинувачує Петра, бо раніше Наталка не була такою сміливою та упертою. Але Петро заперечив: «…щоб я Наталку одговорював іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім’ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки!»

Мати слухає спокійну, лагідну мову Петра, і серце її добрішає. А Петро, щоб ніколи возний не дорікнув Наталці, що взяв бідну, віддає їй усі свої зароблені гроші. Серце Терпилихи не витримує і  вона благословляє Наталку та Петра.

Дія закінчується словами Петра: «Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше любив». А Наталка співає: "Ой я дівчина Полтавка". А потім уже всі разом співають пісню «Начинаймо веселиться, час нам сльози осушити».