Симфонія (в перекл. з грецької - "співзвуччя") – це жанр оркестрової музики, який складається з декількох частин. Словом "симфонія" в Давній Греції називали спів ансамблю або хору в унісон або будь-яке поєднання тонів. В епоху Середньовіччя слово "симфонія" вийшло з ужитку, але знову про неї згадали в епоху Відродження, як про форму багатоголосних вокальних творів – канцон, мадригал. Від вокальної музики симфонія почала відокремлюватися в XVIII столітті і розвиватися як окремий напрямок, завдяки появі оперної увертюри. Введений Алессандро Скарлатті в 1681 році неаполітанський тип увертюри складався з трьох частин: 1-а і 3-я писалися швидкому темпі (алегро), 2-я - в повільному (адажіо або Анданте).
Оперні увертюри з часом стали виконуватися і поза театром, у концертах, що сприяло перетворенню симфонії, вже в першій третині XVIII століття, в самостійний вид оркестрової музики. Відокремивши від опери, симфонія спочатку зберігала і яскраві, виразні музичні теми:
октавні скачки, повторення звуків, гамоподібні пасажі - стають тематичною основою швидких частин;
ліричні вокальні оперні партії - тематична основа повільних частин та побічних тем в швидких.
Як самостійний жанр, симфонія впливала на розвиток багатьох жанрів і форм, та витіснила колись популярний жанр сюїти.
У цей період постійні оркестри з більш-менш стійким складом були ще рідкісні, композиторська творчість виявлялося в прямій залежності від наявного складу оркестру - найчастіше струнного, іноді доповненого тією чи іншою кількістю духових.
Композитори, використовуючи риси барокової танцювальної сюїти, опери та концерту, створили модель «передкласичної» симфонії - трьохчастинного циклу для струнного оркестру.
Симфонії виконувалися вже не тільки в світських концертах, але і в церквах. У Турині в церкві симфонія виконувалася щодня, в певний час - від 11 до 12 годин. У партитурах струнні інструменти поступово доповнювалися духовими - гобоя або флейтами, валторнами і трубами; так камерний струнний оркестр перетворювався в симфонічний.
Ян Стамиць
Симфонія стала провідним жанром європейської музичної культури в творчості композиторів Мангеймської школи — співдружності чеських музикантів, які очолили придворний оркестр у німецькому місті Мангеймі. Найталановитіші з них — Ян Стаміц та Франтішек Ріхтер — сформували новий тип оркестру та стали авторами перших симфоній.
Й.Гайдн
В подальшому розвитку жанру видатну роль зіграла віденська класична школа. «Батьком симфонії» називають Йозефа Гайдна, автора 104 творів цього жанру: в його творчості завершилося формування класичної симфонії, утвердилися основні риси її структури - послідовність внутрішньо контрастних, але об'єднаних загальною ідеєю частин. У Гайдна кожна частина знайшла самостійний тематичний матеріал, єдність циклу забезпечувалося тональними зіставленнями, а також чергуванням темпів і характеру тем. У Гайдна вперше з'явилися програмні симфонії: № 6 ( «Ранок») № 7 ( «Полудень») № 8 ( «Вечір»), за формою ще близькі до жанру концерту з сольним інструментом, і Симфонія № 45 ( «Прощальна»).
Симфонія — масштабний оркестровий твір, в якому розкривається становлення, розвиток і ствердження певного задуму композитора у його конфліктному розгортанні. Це твір циклічний (складається з кількох самостійних за будовою частин, пов’язаних одним задумом). Класична симфонія складається з чотирьох частин:
Оскільки соната й симфонія будуються за єдиним принципом і відрізняються лише кількісним складом виконавців (соната — для одного або двох інструменталістів; симфонія — для симфонічного оркестру), вони отримали спільну назву — сонатно-симфонічний цикл. Невичерпні виражальні можливості сонатно-симфонічного циклу забезпечили його поширення та значимість у музиці XX — початку XXI ст.
Починаючи з другої половини ХІХ століття і особливо в ХХ столітті відбулася подальша трансформація симфонії.
Стало необов'язковим чотиричастинна будова: симфонії можуть містити від 1 до 11 частин і більш. Багато композиторів експериментували з розміром симфоній: так Густав Малер створив свою 8-ю симфонію названу "Симфонія тисячі учасників" (через кількість музикантів оркестру і хорів, необхідних для її виконання).
Необов'язковою стає використання сонатної форми.
Після 9-ї симфонії Л. Бетховена композитори частіше стали вводити в симфонії вокальні партії. Однак постійної залишається масштабність і змістовність музичного матеріалу. Сучасна симфонічна музика, як вся музика ХХ століття, знаходиться в активному творчому пошуку. Симфонічна музика в сучасній обробці, як і в традиційному, класичному звучанні, як і раніше затребувана на світових сценічних майданчиках.
З'являються нові жанри - симфо-рок, симфо-метал. А значить, життя симфонічної музики триває.