Лесняк Денис

Уже понад 5 років наші земляки борються за свій народ, за нас - українців. Наша школа теж може пишатися тими, хто захищав свою рідну землю.

Хочемо вам розповісти про одного з цих героїв. А саме про Дениса Лесняка, який під час війни на Донбасі захищав суверенітет та територіальну цілісність України та віддав заради цього своє життя.

Денис Ігорович Лесняк народився 18 грудня 1979 року в місті Полтава. Він був дуже розумним хлопцем. У свої 4 роки він уже вмів читати. Під час навчання в школі, його найулюбленішими предметами були фізика та історія. Уже тоді він гарно розбирався в різних механізмах та комп’ютерах, також захоплювався робототехнікою.

Головною мрією дитинства чоловіка було пов’язано з грою на скрипці. Ще з раннього дитинства він грав на скрипці та мріяв стати справжнім скрипалем, у чому батьки його дуже підтримували.

Та цій мрії не вдалося збутися. Головною причиною, через яку Денисові довелося забути про мрію стати скрипалем – це перелом руки.

Але Денис не впадав у відчай. У нього було багато інших «запасних» мрій. Однією з них була мрія стати професійним військовим, як його дідусь, рідний дядько та брат.

По закінченню Полтавської загальноосвітньої школи №13, Денис Ігорович вступив до Харківського військового університету. Його військова кар’єра почалася з командування зенітним ракетно-артилерійським взводом роти вогневої підтримки 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Там він отримав свій позивний «Єгер».

У 2015-му році Денис, практично, з нуля разом з групою офіцерів 128-ї бригади створив 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду, у яку прийшов зі званням Майора Збройних Сил України на посаду начальника ППО. Він дуже хвилювався долею своїх побратимів та відчував справжню відповідальність за них.

Смерть переслідувала хлопців у страшних, кривавих боях під Дебальцево та Станицею Луганською. Навесні 2016-го року чоловік потрапив у ДТП та отримав відкритий перелом. Було проведено дуже складну операцію, під час якої було встановлено пластини на рік. Він мав залишитися на лікуванні вдома, але він повернувся назад, на війну жертвувати собою.

Та одного разу, біля села Єлизаветівка, що на Донеччині, під час бойового зіткнення з ворожою розвідувально-диверсійною групою, Денис Ігорович отримав кульове поранення в шию. Урятувати чоловіка було неможливо.

Дружина Дениса, Тетяна Лесняк говорить:

- Мені дуже тяжко говорити про мого коханого, про найголовнішу людину в моєму житті – про Дениса. Таких як він – не буває. Я так думала раніше, думаю зараз та буду так думати й далі. Ззовні – сильний, мужній, відважний, а всередині – добрий романтик. Дуже розумний, ерудований, начитаний, з аналітичним складом розуму. Ніколи не скиглив, не впадав у відчай.

Він дуже любив тварин. Пам’ятаю, як він розповідав, що на фронті, під Дебальцевим у нього був фронтовий улюбленець – котик Рижик.

У нього завжди, завжди все було добре. Якби я не знала реальну ситуацію під Дебальцевим, я би ніколи не здогадалася, наскільки все серйозно. Було страшно. Жила від дзвінка до дзвінка.

Денис завжди запитував, як я, як наші діти. А я запитувала в нього, як він там, на що він відповідав, що все добре. Запитую в нього:

- Стріляють?

- Ні, що ти, люба, у нас все тихо.

І розмова переривалася. І ти знову чекаєш.

Запитайте в мене: «Який мій найкращий день?» і я вам відповім: «День виходу 128 бригади з-під Дебальцева.» Пам’ятаю, як обдзвонювала усіх рідних, друзів, знайомих і кричала в слухавку: «Наші вийшли, Денис вийшов! Живий!»

Після важкої операції, йому сказали, щоб він лікувався далі, але Денис поїхав до своєї бригади, до своїх товаришів. Пообіцяв, що скоро повернеться – і це його перша обіцянка, якої він не дотримався.

Чим він відрізнявся від інших? Своєю любов’ю до життя. Він цінував кожну хвилину свого життя. Денис завжди був в гарному настрої. Він багато чому вчився. Він вчився весь час. Якщо його запитати про щось, він завжди знав відповіді на запитання.

Дуже важко думати про події того часу. Ми всі звикли жити в мирі. Я дякую Денису за все! За те щастя, яке він мені подарував. За те, що був у моєму житті.