Яцун Олександр

Дата та місце народження: 20 травня 1978 р., м. Біла Церква, Київська область.

Дата та місце загибелі: 19 квітня 2015 р., м. Костянтинівка, Донецька область.

Звання: Солдат.

Посада: Навідник.

Підрозділ: 81-а окрема аеромобільна бригада (90-й окремий аеромобільний батальйон).

Обставини загибелі: Загинув 19 квітня 2015 р. під час виконання службового завдання в районі м. Костянтинівка, Донецька область.

Сімейний стан: Залишилися мати, дружина та двоє дітей.

Місце поховання: с. Пустоварівка, Сквирський район, Київська область

Олександр Яцун народився благословенної весняної днини 20 травня 1978 року у м. Біла Церква Київської області. Батьки – мама Надія Володимирівна і тато Василь Миколайович, дуже раділи сину – первістку. Ріс добрим, спокійним хлопчиком. Зі слів мами, вона ніколи не бачили від нього ніякої біди. Мав багато друзів, був приязним, у школі старанним учнем, за словами вчительки, ніби усміхнене сонечко, круглолиций із веснянками на обличчі, добра, старанна дитина.

Навчався у Білоцерківській загальноосвітній школі №19, після закінчення 9 класів у 1993 році вступив на навчання до Білоцерківського професійно-технічного училища №13, нині ДПТНЗ «Білоцерківське вище професійне училище будівництва та сервісу», де здобув робітничу спеціальність «штукатур; лицювальник-плиточник». У 1995 році був призваний на строкову службу до Збройних сил України. Служити довелося в прикордонних військах м. Одеса.

Повернувшись після демобілізації додому у 1998 році, практично відразу одружився. Вродливий, підтягнутий, змужнілий, він не міг не подобатися. Тому, коли був запрошений на весілля друга, увагою дівчат не був обділений, а одна йому особливо припала до вподоби. Вже через пів року Олександр став на весільний рушник, а затим і дружина подарувала йому сина Владислава.

Олександр не цурався ніякої роботи, самотужки освоїв професію слюсаря-зварювальника, був приватним підприємцем, займався ремонтом автомобілів. Коли сину виповнилося 9 років, перший шлюб Олександра розпався і він оженився вдруге, народився син Сергійко і за батька його вважала донька другої дружини Наталії Іринка.

Олександр Васильович був люблячим і турботливим сином, чоловіком, батьком, в усьому допомагав дружині, дітям. Проживав із родиною у гуртожитку в Білій Церкві, але за можливості навідувався до батьків у село.

Звичайне життя звичайної родини, зі своїми турботами, проблемами, радощами та печалями..

Коли розпочалася війна на Донбасі та було оголошено часткову мобілізацію, звичайно очікував, що і його можуть покликати стати на захист України. Для себе вирішив однозначно, що відмовлятися, ховатися, шукати причини не йти не буде, тому що батьки його вчили бути мужнім і сильним, любити свою землю, бути патріотом країни. І повістка з Білоцерківського військкомату таки прийшла, якраз напередодні Дня незалежності 23 серпня 2014 року. Олександр нічого нікому спочатку не сказав, лише коли вже всі документи були оформлені та час було збирати речі, зізнався батькам. Мама плакала, просила сина, щоб не залишав їх, ніби відчувала біду, проте Олександр був непохитний у своїх переконаннях. «Хто мамо, як не я, буду стояти за свою Батьківщину і Вас», – говорив він. І за першим покликом пішов захищати Україну…

Спочатку був направлений до Житомирської 95-ї окремої аеромобільної бригади. Саме на Житомирському полігоні проходило бойове злагодження, готувалися до виїзду у зону антитерористичної операції. Він і місяця не пробув у військовій частині, як з дому прийшла трагічна звістка – 25 вересня 2014 року помер тато Василь Миколайович. Олександра відпустили на три дні додому попрощатися. Поховавши батька, змушений був повертатися до місця служби, з важким серцем залишав почорнілу від горя маму.

На початку листопада 2014 року бригаду направили в зону проведення антитерористичної операції на схід України. Базою дислокації підрозділу стало м. Костянтинівка Донецької області.

Саме у цей час згідно з наказом міністра оборони України від 15 вересня 2014 року в Костянтинівці на базі 95-ї аеромобільної бригади розпочалося формування 90-го аеромобільного батальйону, який повинен був увійти до новоствореної 81-ї окремої аеромобільної бригади. Батальйон комплектували винятково із добровольців. Солдат Яцун Олександр Васильович написав рапорт командуванню з проханням перевести його в 90-й батальйон.

І майже відразу у складі військового підрозділу приступив до виконання бойових завдань у зоні АТО. Захищав населені пункти Водяне, Опитне, Піски, позиції в районі Донецького аеропорту.

Побратими розповідали, що солдат-навідник 3-ї роти Яцун Олександр Васильович був сміливим та надійним бійцем, на нього можна було покластися у будь-якій справі, а на війні надійне плече побратима дуже багато значить. А їхній побратим, якого вони коротко називали «Яцик», таким і був.

19 квітня 2015 року солдат Яцун Олександр Васильович, як завжди, із самого ранку приступив до виконання обов’язків військової служби із обслуговування техніки та озброєння в парку бойових машин. Займався звичайною для нього справою – лагодив побитий під час зимових боїв в АТО БТР-70, б/н 837. З бронетранспортеру потрібно було зняти штатний крупнокаліберний кулемет КПВТ. І стався постріл, у результаті якого Олександр Васильович був важко поранений і через кілька хвилин помер. Саме тоді й пролунав у рідному селі той телефонний дзвінок. Хто думав у ту поминальну неділю, що вже за три дні біля могили тата знайде свій вічний спочинок і син, який загине на війні…

Попрощались з білоцерківським Героєм, Олександром Яцуном, 22 квітня 2015 року спочатку в Білій Церкві, а потім в селі Пустоварівка, де і поховали біля могили батька.

В центрі села Пустоварівка Сквирського району Київської області встановлено Меморіал Слави, на якому викарбовувано імена загиблих учасників антитерористичної операції Яцуна Олександра Васильовича та Савуляка Володимира Івановича.