Климець Петро

8 вересня 1994 року на Волині, в селі Годомичі в родині Віктора Васильовича та Тамари Петрівни народжується син, якого вони назвали Петром. Ще навчаючись у школі він ріс веселим та допитливим хлопчиком. На уроках малював танки ,граючи з дітьми робив бомби та гранати. Шкільне життя хлопчик слухав історії про війну , які йому розповідав дідусь. Саме ці розповіді залишили слід в житті хлопчика. Тоді він точно знав, що армія - це його покликання і що він буде захищати свою батьківщину.

Закінчивши школу 2012 році Петро вступає на навчання в училище, лише для того аби дочекатися 18-річчя і через рік йти служити в армію. 2013 році наступає момент коли приходить повістка про призив до служби. Найближчий довгої розлуки він іде служити в Запоріжжя, сам нікого не знаючи за 1100 км від сім'ї та рідного дому.

Настає 2014 рік, якого всі так боялися. Розпочинаються мітинги, пізніше війна.

Молодого юнака відправляють в "гарячу точку " АТО. В моменти коли йому довелося оборонятися він дізнався про те як керувати танком та стріляти з БТРА.

Їхало 8 , залишилось 2. І річ іде зовсім не про боєприпаси. Річ йде про товаришів які були разом з ним. Благаючи на колінах, хлопець просив Бога повернути товаришів в обмін на своє життя. Але в Бога були зовсім інші плани щодо його життя, хоча й воно було нелегким. Зимою доводилось їсти сніг та замерзлу перловку, аби не померти з голоду. Спати в снігу , адже так було тепліше ніж спати в холодному залізному танку. Вогнище не розпалювали , аби дим не здавав їх ворогам.

Життя йшло, якщо це звісно можна було назвати життям. Всі кулі пролітали повз нього. Лише уламки в ногах та тіла померлих товаришів давали йому зрозуміти , що він на війні. Через два роки служби в АТО в 22-річного юнака з'являються сиві волосини. Як багато вони бачили та пізнали за такий період часу. Пізніше він йде у відпустку де знайомиться з дівчиною Юлею, навіть не усвідомлюючи, що пізніше вона стане його дружиною. За 6 років служби в АТО, наш герой йде в дембель із званнями прапорщик, герой частини, кращий технік роти, гордість частини. Його обличчя знає все Запоріжжя і не тільки, адже його фотографіями обвішенні білборди. Така жертва не робилась заради слави, така жертва робилась для того, аби кожен з нас міг жити в тиші і спокої під мирним небом.

В 2017 році в Петра та Юлії зав'язуються стосунки, які 9 жовтня 2018 року було узаконено. Пізніше зіграли весілля і зараз наш герой разом зі своєю коханою дружиною виховують маленького синочка Ігора. Якому пізніше буде розповідати про свої подвиги.

Ми й на мить уявити не можемо, що пережив кожен хлопець, кожен чоловік який побував і знаходиться зараз там. Нам не вистачить слів аби описати свою вдячність кожному, хто робить такі жертви заради нас.