Ковальов Олександр

Олександр Ковальов завітав до рідної першої школи міста Южного напередодні Дня Захисника України. Пройшовся знайомими з дитинства коридорами, зазирав до класних кімнат. Пригадав, де був його перший клас, в якій кімнаті була спальня. Згадав навіть вікно, яке розбив в далекому дитинстві.

- А ось моя перша вчителька! – раптом сказав він.

За столом сиділа усміхнена літня жінка – Марія Григорівна Циганчук. Вона вийшла назустріч, довго придивлялась. Що казати, за тридцять п'ять років маленький першокласник дещо змінився! І все ж вона згадала і непосидючого Сашка, і всіх його друзів – однолітків. Протягом всієї бесіди вони сиділи поруч, знову й знову поринаючи в зворушливі спогади. Перші уроки, екскурсії, шкільні конкурси й концерти – все це викликало щирі усмішки і вчительки, і дорослого вихованця.

Олександр народився 5 жовтня 1978 року. Дитинство, велика родина, в якій було 5 дітей. Він був другою дитиною і старшій сестричці приніс багато турбот. Наш герой чесно пригадує, що в школі «Був дещо хуліганом… Та навіть і не дещо. І вікна били, і уроки, бувало, зривали…» Це ж підтверджує й сестра, яка, попрактикувавшись із вихованням чотирьох братів, пізніше стала вчителькою в цій же першій Южненській школі. Оскільки ніяких гаджетів тоді не було, то весь вільний час хлопці проводили на вулиці. Грали в різні ігри, купалися в морі, ловили бичків. Найболючішим покаранням від батьків було – «Не підеш на вулицю!». Тож в школі були проблеми з навчанням, та й з поведінкою. Зате виріс фізично розвиненим, сміливим до відчайдушності, вміє дружити й брати на себе відповідальність у будь-якій справі.

І саме тут, в рідній школі, він зустрів чудових вчителів, які все серце і досвід віддавали учням. З великою вдячністю Олександр згадує і першу вчительку, і класного керівника Світлану Валеріївну Соколову – саме завдяки їм він, як сам зізнався, закінчив школу. Навчався в школі до 9 класу, випустився з непоганими результатами. Потім – навчання в профтехучилищі, професія токаря, пізніше – електрогазозварювальника. У 18 років отримав повістку в армію. Служив у прикордонних військах на Львівщині.

Набирався робітничого досвіду і до, і після служби в армії в приватних компаніях, а вже кваліфікованим фахівцем прийшов на роботу в порт «Південний». Одружився, народилася дочка, якій зараз вже двадцять. Олександр пишається тим, що старша дочка народилась в День Конституції України – 28 червня. А менша дочка навчається в коледжі. І тепер сестра Інна вже з гордістю говорить про брата: чудовий, турботливий сім´янин, люблячий батько.

В січні 2015 року – знову на службу до збройних сил. І тепер уже до АТО. Тоді ще мало хто знав, що означає ця абревіатура, а Олександрові довелося пробути в бойових умовах півтора роки. Луганська область, місто з гарною назвою Золоте. І як контраст з цією назвою – бої, втрата друзів. Згадуючи тих, кого довелося проводжати назавжди, Олександр не стримує сліз і просить виключити мікрофон…

Навіть в умовах АТО знаходився час для розваг, задушевних бесід і навіть для виховання «братів наших менших». Одного разу до бійців прибився песик – прибіг з ворожої території, тому отримав кличку «Сепар». Але пізніше виявилось, що новий вихованець дуже полюбляє тушонку, таке ім´я й отримав: Тушонка. Цього товариша Саша згадує з доброю усмішкою. І ще був один випадок, пов´язаний з тваринами: бійцям волонтери подарували двох поросят. За ними доглядали хлопці, які зламалися морально – такі були, вони не могли взяти до рук зброю… Мабуть, догляд за тваринами – своєрідне психологічне розвантаження, що допомогло вижити в тих умовах.

Дуже підтримувала бійців, піднімала настрій будь-яка допомога волонтерів, рідних, друзів. З нетерпінням чекали листів, дитячих малюнків, багато разів перечитували теплі слова від близьких людей. Допомогу волонтерів Олександр вважає неоціненною.

Зараз Олександр Ковальов продовжує роботу в порту «Південний». Приходить на зустрічі з учнями й вчителями. На питання, чи часто чує він слова вдячності, з болем відповів: ні. Він не отримав нагород і звань, натомість були біль втрат і довгі місяці реабілітації.

Сподіваємося, що наша глибока вдячність і пошана додали цій чудовій людині оптимізму і бажання далі жити мирним життям.