Гаврилюк Вячеслав

Мій тато найкращій

Тато — це важливе слово в житті кожної людини. Воно звучить гордо й так само вагомо, як і мама. Так ми називаємо батька — найріднішу людину, яка разом з матір’ю кожному з нас подарувала життя. Дуже добре, коли є не тільки біологічний батько, але і тато-вихователь, який уособлює собою родину.

Так сталося, що свого рідного тата я не пам’ятаю , але в мене є дійсно батько з великої букви, тато – вихователь Гаврилюк Вячеслав Валеріянович. Цей чоловік, став для мене дуже рідною і люблячою людиною.

Мій батько — дуже добра і відповідальна людина . Коли почалася російсько-українська війна на Донбасі, мій тато сказав, що треба йти захищати Україну, захищати нас дітей від тої навали, яка напала на нашу державу.

Я пам’ятаю той день . Це був теплий літній день 2014 року ,коли він зібрав свої речі і ми разом з мамою поїхали його проводжати . Мама тоді дуже просила його не йти , дуже плакала , і мені тоді ще дуже малому теж стало тяжко , я зрозумів ,що може так статися, що я можливо ніколи вже його не побачу. Бо війна це жах.

Тато потрапив до Одеського 61-ого мобільного госпіталю. Спочатку він перебував в м. Одесі, а вже в серпні 2014 року його госпіталь було переправлено під селище Волноваха на Донеччині.

Якраз в той час на Донеччині були найбільші бої .А особливо це Іловайський котел, куди потрапили наші герої . Мій тато приймав поранених вояків з цього котла. Він розповідав, що такого страхіття він не бачив у своєму житті. Молоді , гарні крепкі хлопці та чоловіки, були посіченні осколками снаряддів, пораненні, деякі втратили кінцівки. На це було боляче дивитися навіть такому чоловіку, як він.

Мій тато ніколи не плаче , але тоді коли він побачив зраненого хлопця , без одягу ,бо вибуховою хвилею його роздягло, мій батько просто не зміг стримати сліз. Цей юнак був схожий на мого старшого брата , який теж служив на той час в армії.

Ось того коли його запитують за кого ти йшов на війну , він відповідає , що в першу чергу за дітей . Щоб ми жили в мирі і не бачили всього страхіття ,що наробила нам РФ.

Тато був більше року в зоні АТО.

Повернувшись з війни він не втратив своєї людяності, доброти та щирості. До сьогоднішнього дня підтримує з воїнами, які знаходяться в ОСС, стосунки: шле їм різні смаколики, допомагає у вирішенні наприклад медичних проблем. Так він допомагав одному нашому односельцю теж воїну - захиснику, який перебував в зоні АТО Балишеву Володимиру Леонідовичу у лікуванні пораненої ноги.

Мій батько — моя гордість, приклад сильного, рішучого, справжнього чоловіка. Він завжди допоможе доброю порадою, врятує у хвилини небезпеки, навчить того, чого мама ніколи не зможе навчити.

Він допоможе полагодити зламану іграшку, навчить їздити на велосипеді, а згодом і на машині, візьме з собою на риболовлю і навіть насадить на вудку черв’яка.