Болтавський Андрій

Андрій народився в Одесі. Але з повним правом вважає себе мешканцем міста Южного: сюди він приїхав з батьками в шестимісячному віці. Мама – вихователь дитсадка, батько – працівник Одеського Припортового заводу, куди потім, уже в дорослому віці, прийде працювати і сам Андрій.

В дитинстві – хлопець як хлопець: трішки бешкетник, трішки жартівник, а найголовніше – дуже активний в усьому, до чого брався. Особливо в спорті. Не було в місті такої спортивної секції або гуртка, де б Андрій не спробував свої сили: боротьба, веслування, вітрильний спорт, баскетбол… З особливою ностальгією згадує велосипед. Тренером з цього виду спорту був відомий в Южному спортсмен Олександр Олександрович Голіков, який нині очолює в місті дитячу спортивну школу.

І все ж найулюбленіший – це футбол. Тут він познайомився з Євгеном Анатолійовичем Ніколаєвим (зараз головний тренер волейбольного клубу «Хімік»). Саме футбол виховував у хлопцях і витримку, і командний дух, і волю до перемоги – і як ці якості згодяться в дорослому житті чоловіку, воїну, захиснику! І як потім не вистачатиме своєї команди тоді, коли доведеться опинитися в справжніх бойових умовах!

Логічно, що в армії наш герой потрапив саме у спортивну частину. В м.Одеса він захищав честь військового округу в змаганнях з футболу. Тому служба запам´яталась як гармонійне поєднання військової науки і улюбленого виду спорту, а з м´ячем мав справу частіше, ніж зі зброєю.

Останні місяці служби захмарила важка звістка: не стало батька. Андрій, ще зовсім юний хлопець, став старшим в родині, опорою для мами і молодшої сестрички. Мабуть, саме через ці обставини не зміг здійснити дитячу мрію – стати лікарем. Хоча, до речі, в родині він може і надати першу медичну допомогу (навіть уколи сам робить), і дати пораду, сина теж навчив цьому.

За прикладом батька пішов на Одеський Припортовий, став апаратником підготовки сировини і відпуску готової продукції в цеху перевантаження карбаміду. Чесно зізнається, що не може назвати роботу захоплюючою, але працює сумлінно і старанно. На заводі він вже 16 років, став справжнім майстром своєї справи.

Ніколи не забуде той день 31 березня 2014 року, коли, повернувшись з роботи, побачив на столі повістку. Ми спитали: чи не була проти дружина? Андрій Вікторович відповів: я не питав її думки. Відмовлятися від служби, шукати причин для відстрочки - навіть думки про це не виникало. Синові сказав, що їде грати в футбол – щоб не переживав даремно. І вже 2 квітня Одеський прикордонний загін – позивний «Море» - прибув до пункту пропуску Довжанський. Разом з ними прибули хлопці з Могильова-Подільського – «Поділ» - і Білгород-Дністровського («Дністер»). Разом будували бліндажі, готувались до майбутньої служби. Саме бійці-одесити в перші ж дні збили перший ворожий безпілотник, за яким вже давно полювали наші прикордонники, і дуже пишалися цим.