«Хто записує, той читає двічі»,— говорить прислів’я, що дійшло до нас зі Стародавнього Риму. Наукою дове­дено, що, записуючи думку, людина засвоює її значно краще, ніж у процесі читання. Щоб запам’ятати великий обсяг інформації, її потрібно ко­ротко занотовувати.

Довідка

Критика виділяє літературу елітну, маргінальну (тобто призначену для вузького читацького кола). На противагу такій літературі визначають також так звану масову, актуальну літературу (призначену для певного читацького кола, яке й визначає читацькі пріоритети).

«Українська література не призначена для читання. Її можна цитувати, за неї можна страждати, її можна любити, за неї боротися. Але для читання вона надто болісна, надто консервативна, надто багатовимірна, надто елітна»?

Н. Сняданко

Сучасну українську поезію творять представники різних поколінь. Поети «старшого» покоління кон­центрують увагу на філософському осмисленні життєвої пробле­матики (І. Драч, Б. Олійник, І. Калинець, Д. Павличко). У тема­тиці й проблематиці акцентують увагу на проблемі взаємозв’язку людини й Всесвіту, ширше — на філософському осмисленні проб­леми людського буття, що виявляється у відповідальності людини перед природою й суспільством.

Поети «середнього» покоління активно розвивають урбаніс­тичну тему, віддають належне футуристичним традиціям, оригі­нально поєднують християнську етику з гуцульською язичниць­кою міфологією (В. Голобородько, В. Герасим’юк, І. Римарук,В. Цибулько). Провідними мотивами стають роздуми про сенс людського буття, про роль рідної мови як чинника становлення особистості.

Особливої уваги заслуговують також твори авторів, що продо­вжили традиції шістдесятників і водночас спробували зруйнувати класичні форми, засвоюючи нові модернові (Юрій Андрухович, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Ана­толій Дністровий та ін.). Українська інтелектуальна проза кінця XX — початку XXI ст. багато в чому набуває транснаціонального характеру.

Сучасні українські автори намагаються бути в одній жанрово- тематичній площині зі світовою прозою, знайти спільну мову зі «світовим» читачем.

З творчістю наступного українського автора я сама познайомилася не так давно, але вразив він мене однозначно. «Я — не письменник», — каже про себе митець і підтверджує це історією, як не зміг написати на замовлення сценарій для відкриття Львівського форуму.

«Людина-оркестр» — так зве його Сергій Жадан, дивуючись його талантам на різних теренах: окрім літератури цей митець грає власну музику та малює. Його живопис зберігається у музеях багатьох країн, він самостійно займається дизайном власного «часопису текстів і візії» під назвою «ЧЕТВЕР».

Юрій Іздрик. Прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер», народився 1962 року. Живе і працює в Калуші Івано-Франківської області. Є автором повісті «Острів КРК» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1996, 1997) і «Подвійний Леон» (2000), «Флешка. Дефрагментація», низки повістей, оповідань, статей з культурології та літературознавства. За останні роки Іздрик перетворився на надзвичайно цікавого прозаїка, який не орнаментує, не риторствує, не ідеологізує, а за допомогою письма шукає зміст і не боїться боятись. Останні роки письменник присвячує виключно творчості в стилі постмодернізму: працює в редакційних колегіях журналів, малює та представляє картини на міжнародних та національних виставках, видає книжки з оповіданнями.