Embedded Files
Невже ти думаєш, що всі вони зі сталі? Душа не мерзне, серце не болить? Йдуть воювати сильні й витривалі, Щоб разом Україну боронить? Там є хлоп'ята і дівчат немало, Такі ж, як ти - нема ще й двадцять п'ять, Легке життя на пекло поміняли. Комусь же треба мирних захищать. Чоловіки, що плачуть, наче діти, Коли читають вірші і листи, Вони завжди хотіли в мирі жити, І щастя, і добро у світ нести. Невже ти думаєш, їм легко помирати За те, щоб інші мали новий день. Я знаю, їх давно чекає мати, Та мріють обійнять своїх дітей. А ти байдуже мимо них проходиш, Ти, наче в іншім вимірі буття. Вони ж – твого спокою на сторожі. А хтось за тебе вже віддав ...
«Вони віддали життя за вільну Україну. Наші герої – наші випускники»
«Вони віддали життя за вільну Україну. Наші герої – наші випускники»
21 січня, містяни провели в останню путь Героя-земляка, який віддав своє життя за свободу і незалежність рідної землі — солдата Олега Олексійовича Волчкова
Олег Волчков народився 07 червня 1981 року у Кропивницькому. Навчався у загальноосвітній школі №23 (нині Балашівська гімназія, 1993-1997 р.н.). Був творчою особистістю. Мав хобі, яке приносило йому задоволення. Все своє життя, з раннього дитинства, Олег Волчков захоплювався малюванням, потім у старшому віці – ще й татуюванням.
В юнацькі роки він був учасником народного хореографічного ансамблю «Радість». У складі колективу виступав за кордоном.
Олег Волчков закінчив професійно-технічне училище №8 та отримав професію будівельника. Працював за фахом, любив свою роботу, був майстром своєї справи.
Із початку повномасштабного вторгнення росії на територію України звертався до міського військомату, щоб стати на захист своєї країни. За цей час виїжджав для проведення будівельних, ремонтних робіт на об’єктах укриття в Запоріжжі.
У жовтні 2024 року Олег Волчков приєднався до лав Збройних Сил України, служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Після проходження навчання був на посаді стрільця-снайпера десантно-штурмового відділення.
Солдат Олег Волчков загинув 11 січня 2025 року в районі населеного пункту Орлівка Суджанського району Курської області під час виконання бойових завдань, необхідних для забезпечення оборони України, захисту населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України. Йому було 43 роки...
Він був цікавою і різносторонньою людиною. Доброзичливий, позитивний і спокійний. Хотів після війни відбудовувати країну. Всі, хто знав Олега Волчкова, згадують його як найсвітлішу людину у світі, котрий ніколи не образить і не полишить у біді.
Найчудовіший, турботливий син для своєї мами, надійна опора для родини. Брат, який був завжди поруч у тяжкі хвилини. Підтримка для коханої жінки. Він був чудовим, люблячим батьком двох дітей, розумів їх з одного погляду.
Без рідної людини залишились мама, тато, сестра, брат, дружина, син і донька.
Ярослав Дубров народився 16 листопада 1982 року у Кропивницькому. Навчався у Балашівській гімназії – колишній загальноосвітній школі № 23. З дитинства Ярослав був розумним і кмітливим хлопчиною, гарно навчався, займався у танцювальному колективі, ходив на спортивні секції.
У 2002 році закінчив Компаніївський технікум ветеринарної медицини та отримав професію «фельдшера ветеринарної медицини».
Свою трудову діяльність Ярослав Дубров пов'язав із виготовленням меблів. Був гарним майстром, професіоналом, прищепивши любов до цієї справи і своєму синові.
З початком повномасштабного вторгнення росії на територію України, 24 лютого 2022 року, не вагаючись пішов до військомату та приєднався до лав територіальної оборони.
Від серпня 2023 року набував військових навичок у лавах Збройних Сил України на посаді «стрільця». Брав участь у захисті Дніпропетровської, Херсонської, Запорізької областей. Мав статус ветерана війни – учасника бойових дій. Від квітня 2024 року служив на посаді бойового медика стрілецького взводу.
Молодший сержант Ярослав Дубров загинув 06 жовтня 2024 року зупиняючи російських агресорів поблизу населеного пункту Мала Токмачка Пологівського району Запорізької області під час мінометного обстрілу.
Понад три місяці він вважався пропавшим безвісті. Це була година віри, надії та сподівань для рідних та близьких Ярослава Анатолійовича.
Йому назавжди буде 41 рік.
Надійний друг і побратим. Ярослав Дубров був різностороннім, життєрадісним, добрим і щирим людиною, кохав тварин, опікувався ними, був завзятим рибалкою, мав багато друзів та нікому ніколи не відмовляв у помозі.
У невимовній скорботі, без рідної людини залишились 14-річний син, дружина, мама, тато захисника, дві сестри.
Хай у наших серцях палає свічка пам'яті, а розмірений бій метронома викарбує годину скорботи, душевного болю та жалю.
Обидві Героїв, пожертвували заради України найціннішим і залишили незгасний світ у нашій пам'яті. Їхня воїнська звитяга слугуватиме наступним поколінням символом звитяги та мужності, що наповнює серця щирим патріотизмом і рішучістю захищати Батьківщину від будь-яких загроз.
Пусть світла пам'ять про всіх полеглих залишається з нами, допомагаючи подолати будь-які труднощі на шляху до Переможного світу та свободи.
Схилимо голови і пам'ятайте наших Героїв-захисників хвилиною мовчання.!
Слава Україні! Героям Слава!
І небо плакало…: кропивничани попрощалися із земляками - Героями
Україна проживає чергову трагічну добу у своїй історії, а разом з нею і всі ми. Через жорстокі реалії війни українці чи не щодня вшановують Героїв – тих, хто, ставши на захист своєї країни, віддали найцінніше — власні життя.
Сьогодні, 01 лютого, на Далекосхідному кладбіщі біля Кропивницького громада зібралася, щоб віддати шану двом таким незламним духом военнослужбовцям, які виявили сміливість та мужність у сучасній російсько-українській війні. Це молодший сержант Ярослав Дубров та солдат Руслан Лебідка.
Кропивничани у скорботі схилили у пошані голови у пошані до Героїв, які боролися за незалежність України та свободу свого народу і небо плакало разом із ними.
Іван Устюжанін народився 20 серпня 1975 року у Сєвероморську Мурманської області (росія). Через два роки родина переїхала в Україну, до Кропивницького. Навчався Іван у загальноосвітній школі № 23 (нині – Балашівська гімназія).
Закінчив професійно-технічне училище № 6 за спеціальністю «слюсар-ремонтник». Працював за фахом на швейній фабриці «Україна». З 1993 року проходив військову строкову службу у місті Шостка Сумської області. Після служби працював в облавтодорі, далі - на різних підприємствах міста.
У січні 2024 року Іван Устюжанін добровольцем приєднався до лав Збройних Сил України, служив на посаді гранатометника механізованого відділення.
3 серпня Іван Устюжанін загинув біля населеного пункту Торецьк Бахмутського району Донецької області, виконуючи бойові дії із забезпечення національної безпеки та оборони України, відсічі та стримування збройної агресії російської федерації. Сьогодні йому мало виповнитися 49 років.
Поховали Івана Устюжаніна на Алеї почесних воїнських поховань Далекосхідного кладовища Публікація
Васил'єв Олексій Олександрович
10.06.2000 - 27.08.2023 р.
"Пішов захищати Україну, не роздумуючи"
"Пішов захищати Україну, не роздумуючи"
Прядун Роман Миколайович
Роман Миколайович Прядун народився 13 червня 1985 року в Кропивницькому. В юності активно займався спортом. У 2000 році закінчив школу №23 (нині Балашівська гімназія), потім навчався в Кропивницькому кооперативному технікумі економіки і права імені Сая. Працював приватним підприємцем.
На початку 2023 року Роман Прядун був мобілізований до лав Збройних сил України. Служив стрільцем-помічником гранатометника механізованого відділення.
Загинув у бою з російськими загарбниками 4 липня, в районі Кліщіївки Бахмутського району. Похоронили солдата Романа Прядуна 13 липня в Кропивницькому, на Алеї почесних воїнських поховань Далекосхідного кладовища. У вічну путь загиблого Героя провели рідні, друзі, бойові побратими.
Саржевський Віталій Володимирович (27.11.1976-20.02.2023)
Саржевський Віталій Володимирович (27.11.1976-20.02.2023)
46-річний штаб-сержант Віталій Саржевський загинув 20 лютого поблизу села Дубо-Василівка Донецької області, розповіла подруга родини Людмила Безугла: "Ще з 14-го року він рвався – розумів, що війна почалася, але ми цього ще не розуміли. 24 лютого пішов добровольцем, воював, був поранений. Після поранення знову повернувся на війну".
У загиблого залишився син.
Сергію Антонову був 41 рік, у нього лишились дружина, син і 91-річна бабуся.
30 грудня 2022 р. Рідні, друзі, колеги, однокласники попрощались з Сергієм Антоновим – військовим, який загинув у Сєвєродонецькому районі Луганської області 24 грудня. Він був командиром мінометної батареї механізованого батальйону. Під час повномасштабної війни його мобілізували. До цього працював на залізниці понад 20 років.
Сергій був виваженим, спокійним і відповідальним під час навчання у школі, розповіла його класна керівниця Світлана Литвин.
"Я нещодавно зустріла Сергія. Ми дуже тепло з ним поспілкувались, сказав, що їде під Бахмут, попросила, щоб беріг себе. Він був дуже добрим, позитивним і зажди усім приходив на допомогу. Його всі дуже любили і поважали. Це був справжній друг. Я пишаюсь тим, що вклала частинку своєї душі і серця до виховання таких хлопців, які боронять нас зараз".
Сергій Антонов працював на залізниці 21 рік монтером колії, розповів його колега Анатолій Биков. "За цей час він проявив себе як професіонал, добрий товариш, який завжди відповідально ставився до ввіреної йому роботи. Після мобілізації приїжджав у нетривалі відпустки, заходив на підприємство, спілкувався з нами, казав, що все добре, ми переможемо".
Поховали бійця на Алеї слави Далекосхідного кладовища
ПЕРЦОВ СЕРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ
18.11.1980 - 9.11.2022 Р.
І знову так болить за кожну дитину, кожного вбитого українця. Де ж брати таке серце все це витримати коли біль проникає в кожну клітинку твоєї душі... Вічна пам'ять тобі, Максиме! Вічна пам'ять всім нашим хоробрим захисникам, полеглим на цій війні. Нехай рідна земля буде їм пухом!!!
Хижняк Максим Юрійович
Хижняк Максим Юрійович
21.10.1996-19.10.2022
Солдат вiйськової служби за контрактом Максим Хижняк загинув 19 жовтня в районi Нової Кам’янки на Херсонщинi пiд час виконання бойового завдання. Через два днi йому мало б виповнитися 26 рокiв.
Кричить душа, а серце плаче від нестерпного болю...не хочемо вірити у цю страшну реальність... немає тебе...Нашого Сонечка, племінника, брата, похресника, сина, онука, друга, і просто Позитивчика, Нашого Героя.... До цього дня не хотіли вірити і сприймати... Але реальність страшна і невблаганна. Загинув,захищаючи нашу країну на півдні України... Максиме! Як багато хочеться тобі сказати, як хочеться тебе обійняти і просто поговорити...Ти завжди посміхаєшся. До останнього вірили, що ти на завданні... Любий, єдиний наш, пробач,якщо чимось образили! Ти завжди був яскравим, добрим, з почуттям гумору, любив життя і нам говорив, що потрібно Зараз жити і бути щасливими! Любимо тебе безмежно!!! Доземний Тобі уклін і Вічна пам'ять!!! Дякуємо тобі!!! Слава Україні!!! Слава Нашим Героям
Данілов Євгеній Олександрович
07.02.1983 - 31.08.2022
31 грудня, містяни попрощалися з Героєм, який віддав своє життя за свободу і незалежність рідної землі – молодшим сержантом Євгенієм Даніловим.
Євгеній Данілов народився 7 лютого 1983 року у Кропивницькому. Навчався з першого класу в загальноосвітній школі №23. Закінчив 9 класів у 1998 році. Був творчо обдарованою дитиною, танцював у народному хореографічному ансамблі «Радість», захоплювався музикою, самостійно навчився грати на гітарі, гарно співав, виконував власні пісні.
Євгеній Данілов пройшов військову строкову службу в ракетних військах. Із 2004 по 2006 рік брав участь у миротворчій місії в Іраку. Мав військові відзнаки, нагороди, статус учасника бойових дій.
Все своє життя Євгеній Данілов працював у сфері будівництва. Був майстром своєї справи.
На момент повномасштабного вторгнення росії на територію України перебував за кордоном, але прийняв рішення повернутися та захищати рідну землю, свій народ від російського агресора. І вже у травні 2022 року став до лав Збройних Сил України. Служив на посаді навідника 2-го мотопіхотного відділення 2-ої мотопіхотної роти військової частини А2962.
Молодший сержант Євгеній Данілов загинув 31 серпня 2022 року в районі населеного пункту Піски Покровського району Донецької області під час виконання бойових завдань, необхідних для забезпечення оборони України, захисту населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України. Йому було 39 років…
Два роки вважався зниклим безвісті. У рідних жевріла надія побачити його живим. На жаль, у вересні 2024 року надійшло сповіщення про смерть Героя. ДНК-експертиза підтвердила загибель воїна.
В пам’яті, серцях рідних, близьких Женя Данілов назавжди залишиться справедливою, життєрадісною, доброю, позитивною людиною, з великою жагою до життя. Активний, талановитий, поет, музикант, надійний друг і побратим, чудовий брат, дядько і тато, який всю любов віддавав своїм дітям. У воїна залишились двоє дітей, сестра, племінник.
******************
Доземний уклін нашим захисникам і захисницям! Вічна пам'ять Героям нашого часу!
Бузько Олександр Леонідович
28.08.1990 -26.04.2022
Олександр Леонідович Бузько народився 28 серпня 1980 року в місті Кропивницький. У 1997 році закінчив Балашівську гімназію. Однокласники згадують Олександра як вірного друга, який завжди був душею компанії, з завищеним почуттям справедливості. З особливою повагою ставився до вчителів школи.
Після закінчення школи Олександр здобув фах електромонтера четвертого розряду.
Олександр був ерудованою та всебічнорозвиненою людиною, здавалося, ніби він знав про все: від будови двигуна літака до правильного вирощування певного сорту винограду. Але справжнім захопленням було написання музики. Писав і поезію, яка часто лягала на музику і перетворювалася у пісні, які перехоплюють подих з перших рядків...
За свій талант і любов до музики і отримав свій позивний Маестро.
Командир 1 батальйону 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха згадує: «Саша був хорошою людиною, справжнім воїном і мужнім чоловіком."
"Був завзятим, гарячим, сміливим і відважним. Він віддавав останнє побратимам. Таких, як він, більше немає. Ви навіть не уявляєте, яким він був, скільки хлопців врятував" - згадує про Олександра побратим.
25 лютого 2022 року, на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Олександр вступив до лав збройних сил України. З березня приймав участь у найзапекліших бойових діях у складі 53 ОМБр у Донецькій області.
Загинув Олександр під час артилерійського обстрілу під час боїв поблизу міста Вугледар Донецької області.
Похований Герой на Алеї почесних воїнських поховань Рівняньського кладовища в місті Кропивницький.
При житті Олександр був нагороджений медаллю "За військову службу Україні " за мужність і відвагу, самовіддані дії, виявлені у захисті державних інтересів України.
У Олександра залишилася донька, дружина та син від першого шлюбу
Вірш написаний дружиною загиблого Воїна в пам'ять про коханого
Твоє життя було як бій,
Та ти ніколи не здавався.
В кулак зібрав всю злість і гнів,
Вставав, і знов до бою рвався.
Бо честь і правда, саме те,
За що в житті і варто битись...
Текла в тобі козача кров,
Не міг ти, здатись і спинитись...
Йдучи всьому наперекір
Ти вірив, світло переможе...
І вийшовши з пітьми на бій
Життя віддав...
А так не кожен зможе...
#памяті_Маестро
Солдат Олександр Бузько, позивний Маестро, загинув 26 квітня 2022 року внаслідок ворожого артилерійського обстрілу біля міста Вугледар на Донеччині. Бійцю був 41 рік.
Олександр народився у місті Кропивницький Кіровоградської області. Закінчив Кіровоградське вище професійне училище №4, здобув фах електромонтера. Був творчою людиною. Займався музикою, писав вірші, виконував власні пісні.
Під час повномасштабного російського вторгнення Олександр воював за рідну країну у лавах Збройних Сил України. Був стрільцем 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха.
«З перших днів повномасштабного вторгнення Саша став до лав Збройних сил України. Він був сміливим, відважним, мужнім, щирим. Він був найкращим чоловіком, справжнім воїном та захисником своєї країни», – розповіла дружина бійця Катерина.
Дружина Олександра Бузька Катерина Тикман каже, навіть не встигла змінити прізвище, бо одружились у березні. "Знайомі дуже довго, він – моя шкільна любов. Ми познайомились у 2001 році. Але не склалося. В 2020 почали спілкуватись, а у 2021 почали жити разом. Пішов у військкомат і його забрали, він прийшов додому, каже: все, збираю речі і їду".
Олександр був творчою людиною, писав вірші, музику, грав на гітарі. Через своє захоплення отримав позивний "Маестро". Нині жінка мріє видати збірку віршів чоловіка.
Солдат Бузько нагороджений медаллю «За військову службу Україні» посмертно.
Поховали захисника на Алеї Слави у Кропивницькому.
В Олександра залишилися дружина і донька.
Паршутін Олег Володимирович
Дата та місце народження: 14 березня 1975 р., м. Кіровоград.
Дата та місце загибелі: 31 липня 2014 р., с. Василівка, Амвросіївський район, Донецька область.
Звання: Сержант.
Посада: Молодший інспектор відділення інспекторів.
Підрозділ: Донецький прикордонний загін.
У Кіровограді попрощалися з прикордонником, загиблим в зоні АТО
СЛАВА ГЕРОЯМ!
ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ
І ШАНА ЗАГИБЛИМ...
Page updated
Report abuse