Способи пошуку інформації в Інтернеті.

1.1. Пошукові покажчики

Перш ніж ознайомити зі способами пошуку інформації в Інтернеті, необхідно розібратися з такими поняттями, як пошукові покажчики, ключові слова, пошуковий запит, результати пошуку.

Робота пошукових покажчиків відбувається в такий спосіб: Пошукові роботи («хробаки», «гусениці», «краулери») — спеціальні програми цілодобово переглядають простір Мережі й копіюють усі знайдені сторінки, переходять за гіперпосиланнями, знаходять нові документи, копіюють їх тощо. З таких сторінок складається спеціальна база даних, іменована покажчиком. Завдяки цим індексним файлам запит клієнта може бути оброблений практично миттєво. Кожна пошукова система проводить індексацію за своїми алгоритмами, які є комерційною таємницею.

1.2. Ключові слова

Принцип роботи пошукових покажчиків заснований на ключових словах. Ключові слова (Keywords), або пошуковий запит, — це слова, фрази або набір символів, що відображають основну думку, які користувач Інтернету вводить у спеціальне поле (рядок) пошуку з метою одержання інформації, що його цікавить. Запит обробляється пошуковою машиною, що знаходить у своїх базах дані адреси Web-ресурсів, у яких присутні ключові слова і клієнтові видаються результати пошуку.

1.3. Результати пошуку

Результати пошуку (search engine result pege) — це Web-сторінка, видавана пошуковою системою як відповідь на запит користувача. Вона містить набір посилань на сторінки Інтернету, що відповідають, на думку алгоритму пошукової машини, заданому запиту (релевантні йому). Така Web-сторінка називається ще результуючою.

Перед видачею результатів відбувається ранжирування результатів пошуку — система визначає цінність кожного зі знайдених ресурсів і сортує їх так, щоб найцінніші розташовувалися на початку списку. Для цього кожному ресурсу дається оцінка. Найціннішими вважаються сторінки, на яких ключові слова зустрічаються в заголовку сторінки, неодноразово повторюються в тексті тощо. Як правило, при грамотно складеному запиті необхідну інформацію можна одержати, ознайомившись із декількома Web-сторінками, що займають перші позиції у видачі пошукової системи.

Це цікаво

Найсучаснішим пошуковикам можна ставити запити у вигляді звичайного питання. Система сама розбереться, які слова й словосполучення є ключовими.

1.4. Способи пошуку інформації

Пошукові машини використовують кілька способів пошуку інформації.

1.4.1. Простий пошук

Це пошук за одним або кількома ключовими словами. Причому більш релевантним, безумовно, буде пошук за кількома словами, пов'язаними з шуканою темою. Наприклад, за запитом «казка» буде видано величезне число різноманітних посилань. Додавання одного або двох ключових слів (наприклад, «українська народна казка») значно звузить область пошуку. При формуванні запиту кількість слів у групі не обмежується. При простому пошуку можливе використання засобів контекстного пошуку. Якщо ключові слова взяти в лапки, то пошукова система знайде документи, у яких дана фраза присутня дослівно. Так можна знайти цитату з художнього твору, наукової праці тощо.

1.4.2. Розширений пошук

Для спрощення завдання формування складних запитів використовують спеціальні форми, за допомогою яких виконується розширений пошук. Для більш швидкого й успішного пошуку в пошукових системах разом із ключовими словами використовуються різні логічні оператори. Завдяки цьому можна сконструювати запит так, що будуть знайдені не тільки сайти на тему, яка вас цікавить, а й конкретні сторінки й навіть окремі документи. Правила складання складних запитів в одній пошуковій системі можуть відрізнятися від таких в іншій, але в кожному разі будуть використовуватися такі основні логічні оператори й синтаксичні вирази.

Логічні оператори й синтаксичні вирази

Щоб потрапити на Web-форму розширеного пошуку, досить на стартовій сторінці Google знайти посилання «Розширений пошук» і перейти за ним. На стартовій сторінці можна виділити окремі блоки, кожний з яких складається з кількох рядків.

Перший блок на сторінці розширеного пошуку Google складається з чотирьох рядків для введення пошукових запитів.

Рядок 1. Знайти результати з усіма словами (аналогічно звичайному пошуковому рядку Google на головній сторінці)

Рядок 2. Знайти результати з точною фразою (аналогічно використанню оператора лапки, тобто введення словосполучення в лапки).

Рядок 3. Знайти результати з кожним зі слів (аналогічно застосуванню оператора (OR (АБО))

Рядок 4. Знайти результати без заданих у цьому рядку слів (аналогічно використанню оператора НЕ(NОТ))

Приклад використання цих чотирьох рядків пошуку:

Рядок 1: рецепт кулінарія.

Рядок 2: бісквітне тісто.

Рядок 3: торт тістечко.

Рядок 4: стаття.

Зміст такого запиту: знайти сторінки зі словами «рецепт» і «кулінарія» (порядок розташування слів на сторінці немає значення), з точним словосполученням «бісквітне тісто», з кожним зі слів «торт» або «тістечко» але без слова «стаття».

Наступний блок параметрів на сторінці розширеного пошуку регулює різні налаштування пошуку.

Рядок 1. Мова (вибір мови пошуку — російська, українська, англійська або ін.).

Рядок 2. Формат файла (чи робити пошук за запитом, у файлах таких типів): будь-який доступний формат, PDF, Postscript, MS-Exel, MS-Powerpoint, RTF тощо).

Рядок 3. Дата (шукати сторінки, створені або змінені не пізніше певного строку (доби, тижня, місяця або року), або шукати сторінки, створені в будь-який проміжок часу).

Рядок 4. Згадування (визначається місце на сторінці, де буде відбуватися пошук ключових слів,— у будь-якому місці сторінки, в адресі, у заголовку, в основній частині, у посиланнях).

Рядок 5. Домен (можливість пошуку в заданому домені).

В останньому блоці містяться два елементи.

Рядок 1. Схожі (шукати сторінки, подібні за змістом із зазначеною в рядку пошуку).

Рядок 2. Посиланая (шукати сторінки, які посилаються на зазначену сторінку в рядку пошуку).

1.4.3. Контекстний пошук

Контекстний пошук буде корисний у тому випадку, якщо не відомо, які ключові слова вибирати для пошуку.

Цей пошуковий інструмент працює за таким алгоритмом:

1) на відкритій у браузері сторінці слід виділити фрагмент тексту (або навіть всю сторінку цілком);

2) система проаналізує виділений текст, виділить ключові слова й сама складе пошуковий запит. Теоретично система дозволяє знайти безліч різноманітної додаткової інформації на тему, що цікавить вас;

3) результати пошуку при використанні цього інструмента виглядають точно так же, як і при інших видах запитів. Зверху й знизу на сторінці виводиться список пошукових слів і фраз, які можна скорегувати, а сторінка при цьому автоматично обновляється.

1.4.4. Спеціальний пошук

Спеціальний пошук дозволяє виконувати пошук документів:

♦ за датами;

♦ за посиланнями на певну адресу;

♦ за заголовками Web-сторінок;

♦ за іншими параметрами.

2. Формулювання запиту для пошукової системи.

Усі запити для пошукових систем умовно можна поділити на три типи:

Інформаційні запити (користувач шукає інформацію, не знаючи, на якому саме сайті вона буде перебувати, наприклад «властивості тканин»).

Навігаційні запити (користувач попередньо шукає сайт, на якому повинна бути інформація, що його цікавить, наприклад «текстиль»

Транзакційні запити (користувач у формулюванні запиту виражає готовність зробити якусь дію, наприклад «купити телевізор»).

Практичні рекомендації при складанні запиту для пошукової системи

Формулюючи проблему для пошукової системи, дотримуйтеся таких правил. Це дозволить вам заощадити час і підвищити релевантність відповіді.

♦ Точніше робіть запити. Необхідно, щоб ключові слова в завиті найбільш точно й повно визначали інформацію, яка вам необхідна. Порядок слів у запиті не має значення.

♦ Не робіть пошук за одним словом. Використання кількох ключових слів дозволяє конкретизувати пошук, підвищити повноту й точність пошуку й урешті-решт заощадити час і гроші.

♦ Використовуйте синоніми. Якщо перелік знайдених сторінок занадто малий або не містить сторінок із необхідною інформацією, спробуйте змінити ключові слова в запиті, доберіть до них синоніми. Наприклад, замість слів «курсовий проект» можна написати «курсова робота».

♦ При побудові запитів ураховуйте можливість написання того самого терміна латиницею або кирилицею. Наприклад: modem (модем), web(веб), fax (факс). При записі кирилицею деякі терміни можуть, мати різні варіанти написання. Наприклад: броузер або браузер.

♦ Визначте можливе місцезнаходження необхідної інформації. Реферати або твори краще шукати на спеціалізованих сайтах, а літературні твори — в електронних бібліотеках. Але можна скористатися й універсальними пошуковими ресурсами Інтернету. При пошуку інформації з певного регіону (погода, робота, нерухомість, товари, послуги тощо) звернітйея до місцевих порталів.

♦ Перевіряйте орфографію. Якщо в результаті пошуку не було знайдено жодної сторінки або їх занадто мало, то, можливо, була зроблена орфографічна помилка в написанні слів запиту.

♦ Не пишіть великими літерами. Для підвищення ефективності пошуку заголовні літери в запиті рекомендується використовувати тільки у власних іменах. Наприклад: «місто Харків», «телепередача Кулінарний двобій».

♦ Не використовуйте в запитах «стоп-слова» - прийменники, сполучники, частки, слова завдовжки менш ніж 4 літери. Уважаеться, що «стоп-слова» не мають значеннєвого навантаження й уповільнюють пошук. Тому вони просто не враховуються пошуковими системами під час обробки запиту. Наприклад, при запиті «ми в Італії» будуть знайдені документи, у які входить слово «Італії».

♦ Різні пошукові системи використовують різні алгоритми й механізми пошуку, по-різному оцінюють ступінь відповідності знайдених посилань запиту користувача. Спробуйте відправити той самий запит у різних пошукових системах.

3. Створення бібліографічних записів сайтів.

Вибравши потрібні сайти з результуючої сторінки, що видає пошукова система на ваш запит, створіть їхні бібліографічні записи. Створення таких записів підтверджує достовірність інформації, яку ви дібрали за даним запитом. В описі кожного сайту слід, вказати назву й адресу в Інтернеті. Приклад опису сайту: Історія маленької чорної сукні: fun.mobus.com/22393.html

Практична робота. Пошук інформаційних ресурсів в Інтернеті за темою дослідження

Послідовність виконання:

1. Виберіть пошукову систему для пошуку інформації в Інтернеті.

2. Виберіть спосіб пошуку (простий, розширений, контекстний або спеціальний).

3. Сформулюйте запит відповідно до обраного способу пошуку.

4. З результатів пошуку за запитом виберіть необхідні web-сторінки, збережіть їх повністю або використовуйте закладки для подальшої обробки інформації.

5. Складіть бібліографічні записи обраних сайтів.

Завдання виконати до 04.11.2020

Патент – це охоронний документ, який, перш за все, засвідчує виключне право, авторство і пріоритет винаходу. За допомогою патенту можна отримати виключне право на використання винаходу (корисної моделі або промислового зразка), право дозволяти або забороняти використання винаходу (корисної моделі або промислового зразка).

Патенти в сучасному розумінні з’явилися у 1474 році у Венеціанській Республіці. Був виданий указ, згідно з яким потрібно було повідомляти про всі реалізовані на практиці винаходи. Це було необхідно для того, щоб уникнути використання винаходів іншими особами. У той час патент видавався строком на 10 років.

Залежно від об’єкта патентування залежить і термін дії патенту, і може становити від 10 до 25 років.

Наприклад, термін дії патенту на корисну модель становить 10 років від дати подання заявки, патент на промисловий зразок – 15 років, патент на винахід – 20 років.

Під винаходом, в сенсі патентного закону, мається на увазі технічне рішення в будь-якій області, що відноситься до продукту (зокрема, пристрою або речовини). Винахід – це створення та виготовлення об’єкта інтелектуальної власності, який не існував в минулому. Патент на винахід може бути виданий лише в тому випадку, якщо винахід задовольняє трьом основним умовам патентоспроможності.

• є новим. Винахід визнається новим лише в тому випадку, якщо ще невідомо з існуючого рівня техніки;

• має винахідницький рівень. Винахід має винахідницький рівень лише в тому випадку, якщо відповідає критерію «неочевидності». Неочевидність винаходу означає, що пропоноване рішення для фахівця конкретної галузі не випливає з рівня техніки (є неочевидним);

• є промислово придатним. Винахід визнається промислово придатним лише в тому випадку, якщо може бути використано в промисловості, сільському господарстві та інших галузях діяльності.

Патентні дослідження - дослідження технічного рівня, а також прийом сучасного аналізу розвитку об'єктів господарської діяльності.

Проведення патентних досліджень необхідно на початку розробки промислових продуктів і їх комерційному просуванні. В результаті патентних досліджень слід висновок про патентоспроможності та патентної чистоти інноваційного продукту. Для вирішення цих завдань використовується не тільки патентна, а й інша науково - технічна інформація. Від об'єкта і завдання досліджень завжди буде залежати і обсяг джерел науково-технічної інформації.

Завдання патентних досліджень:

• Дослідження технічного рівня об'єкта техніки.

• Аналіз науково-технічної діяльності провідних фірм.

• Вивчення тенденцій розвитку даного виду техніки.

• Аналіз патентно-ліцензійної діяльності провідних фірм на світовому ринку даного виду техніки.

• Техніко-економічний аналіз технічних рішень / винаходів, відповідальних завданням розробки.

• Дослідження новизни розроблюваного об'єкта техніки та його складових частин.

• Дослідження патентної чистоти об'єкта техніки та його складових частин.

• Вивчення доцільності правового захисту об'єкта промислової власності.

Питання патентів регламентується такими документами:

1.Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15.12.1993 р.

2.Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.1993р. 3.Закон «Про охорону прав на промислові зразки» від 15.12.1993 р.

Вибрати тему і підготувати реферат:

1. Основні урядові документи України з винахідницької і раціоналізаторської діяльності.

2. Значення винахідництва і раціоналізації як важливої форми творчої активності працівників для технічного розвитку держави.

3. Коротка історія винахідництва.

4. Діалектика технічної творчості і її особливості.

Література (див. в Інтернеті)

1. Закон України «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» від 15 грудня 1993 року.

2. Правила складання та подачі заявки на видачу патенту України на винахід //Інновація, - №8-10 листопад 1992.

3. Драпак Г.І. Захист інтелектуальної власності. Навч. посібник – Хмельницький: Поділля, 1997. – Ч.- 1

4. Бєлоусов В.І. Винахідництво і раціоналізація на підприємстві. - М.: Економіка, 1981.

5. Данченко В.Н. Основи технічної творчості. Навч. посібник - Дніпропетровськ, 1980.

6. Незнайко Г.Ф. та ін.. Основи технічної творчості і дослідницької роботи спеціаліста. НМК, 1984.

7. Городецький Л.М. та ін.. Починаючому раціоналізатору; довідник. Промінь, 1978.

8. Кузнєцов Ю.М. Теорія розв'язання творчих задач. - К.: ТОВ "ЗМОК" - ПП "ГНОЗИС", 2003, - 294 с.

9. Кузнєцов Ю.М. Патентознавство та авторське право: Підручник. – К.: ТОВ «Кондор», 2005. – 428 с., 2-е видання, перероблене і доповнене, 2009. – 446 с.

10.Косіюк М.М., Черменський Г.П. Основи науково-технічної творчості.- Хмельницький. «Поділля», 1998.- 415 с.

11.Прасолов, Є. Основи технічної творчості : навч. посібник / Є. Я. Прасолов, С. А. Браженко, О. П. Новицький. - Суми : Університетська книга, 2014. - 128 с.

Для опрацювання матеріалів заняття запрошую в сервис Google meet. Заняття проводиться в режимі он-лайн код доступу https://meet.google.com/jfn-aojp-wfr о 18.15

Завдання виконати до 05.11.2020

Бібліотека - культурно-освітній заклад, що збирає друковані та рукописні матеріали, здійснює їх спеціальне опрацювання, організовує збереження та забезпечення книгами читачів.

Бібліотечний фонд - це сукупність відповідним чином впорядкованих джерел інформації, нагромаджених за певний період часу, які підлягають обліку та зберіганню відповідно до чинного законодавства. Структура бібліотечних фондів може бути різною.

Бібліотечний фонд неможливо опрацювати, не використовуючи бібліотечні каталоги.

Бібліотечний каталог - це перелік творів друку й інших документів, наявних у фонді бібліотеки або групи бібліотек, складений у певному порядку, який є засобом повідомлення про склад і зміст бібліотечного фонду.

Алфавітному каталогу належить основне місце. За ним можна встановити наявність у бібліотеці творів того чи іншого автора або визначеної книги, автор чи назва якої відомі.

У систематичному каталозі картки згруповані в логічному порядку за окремими галузями знань. За його допомогою можна з’ясувати, за якими галузями знань та які саме видання є в бібліотеці, підібрати необхідну літературу, а також встановити автора та назву книги, якщо відомий її зміст.

У предметному каталозі, як і у систематичному, література групується за її змістом. Однак на відміну від систематичного в предметному каталозі література об’єднана в певні рубрики незалежно від того, з яких позицій вони викладені. Через це в предметному каталозі в одному місці знаходяться матеріали, які в систематичному каталозі були б розкидані в різні ящики.

Неможливо не згадати про картотеку, що є переліком всіх матеріалів за окремо визначеною тематикою. Бібліотечні каталоги та картотеки не існують окремо, навпаки, вони пов’язані та взаємно доповнюють один одного, полегшують читачам пошук необхідного джерела та максимально повно відтворюють бібліотечний фонд.

Комп’ютерні технології пошуку інформації

Сучасні технології дозволяють здійснювати пошук інформації через мережу Internet за допомогою пошукових систем та у бібліотеках.

Мережа Internet є глобальною системою з’єднаних комп'ютерних мереж, складовими якої є електронна пошта та всесвітня мережа www (абревіатура від World Wide Web – світове павутиння). Головним принципом використання Internet є відкритість. Internet складається з сотень вільно об’єднаних мереж, і немає жодної окремої групи людей або організації, що відповідають за його роботу. Багато компаній цілодобово працюють в Internet, а інші підключають свої комп’ютери до Internet тимчасово. В цьому полягає одна з найвагоміших переваг Internet - він може працювати, коли окремі комп’ютери не підключені до мережі або пошкоджені.

Всесвітня мережа www - всесвітньо розподілена база гіпертекстових документів. На кожному комп’ютері, що має постійне підключення до Internet, можна розмістити документи, які планується зробити загальнодоступними. Тоді цей комп’ютер стає Web - сервером. Для перегляду змісту серверів користувач повинен мати спеціальну програму - Web - броузер.

+

При здійсненні пошуку необхідної інформації в Internet є декілька методів. По-перше, слід скористатися каталогами Internet - ресурсів, що містять вже згруповану інформацію у вигляді посилань на Web - сервери.

Прикладами таких англомовних каталогів є www.yahoo.com, www.altavista.com, www.google.com, російських – www.rambler.ru, www.yandex.ru, українських – www.meta-ukraine.com..

Через Internet можна знайти книги, журнали, дисертації, автореферати та іншу потрібну для наукової роботи літературу. Корисність цього способу полягає у тому, що можна працювати з каталогами бібліотек без відриву від роботи. Перед відвіданням бібліотеки для роботи з літературою проводиться пошук джерел, який можна здійснювати як в систематичному, так і в алфавітному каталогах.

При пошуку інформації в Internet - бібліотеках використовуються загальні правила пошуку інформації в електронних базах даних.

Завдання: знайти інформацію за темою дослідження використовуючи бібліотечні каталоги (виконати до 11.11.2020)

За століття, що пройшли з часу винаходу книг, людство придумало тільки три основні способи пошуку інформації в книгах із великою кількістю сторінок. І кожен із нас зустрічався з ними ще до свого першого виходу в Інтернет. Це пошук за допомогою змісту, посилань і предметного покажчика. Виявляється, в Інтернеті використовуються ці ж способи для пошуку потрібної сторінки, тільки вони автоматизовані й виконуються спеціальними програмами. Розглянемо кожен із цих способів.

1. Способи пошуку інформації.

1.1. Каталоги

Перший спосіб пошуку інформації в книзі — це пошук за допомогою змісту. Бажаючи знайти інформацію, що нас цікавить, ми, в першу чергу, звертаємося саме до нього. Це найбільш природний спосіб пошуку потрібної сторінки. Ви чудово знаєте, як користуватися змістом у книзі. Ви його переглядаєте, знаходите потрібну главу, номер сторінки й розгортаєте книгу в потрібному місці.В Інтернеті цьому способу пошуку відповідають каталоги. Це один із найстаріших сервісів Інтернету. У середині 1990-х років саме каталоги були основним способом упорядкування інформації в Інтернеті. У каталогах утримується набір посилань на сайти з їхнім коротким описом. Сторінки (сайти) усередині каталогу розташовані за темами (рубриками), а всередині тем вони ранжовані або за індексом цитування, або за датою додавання, або за алфавітом, або за іншим параметром. Залежно від широти тематики посилань каталоги можуть бути загальними й спеціалізованими (тематичними). На сьогодні найбільш популярний Інтернет-каталог – Yahoo!

Процес пошуку інформації за допомогою каталогів виглядає так:

♦ користувач послідовно переглядає зміст каталогу;

♦ вибирає потрібну рубрику;

♦ переглядає сайти, що стосуються цієї рубрики;

♦ переходить на потрібний сайт або сторінку.

1.2. Посилання

Другий звичний для нас спосіб пошуку — це використання посилань у тексті на потрібні сторінки книги. При посиланні на яку-небудь сторінку (наприклад с. 24) читач повинен розгорнути зазначену сторінку 24 і знайти в її тексті той фрагмент, який його цікавить. В Інтернеті механізм посилань зі сторінки на сторінку перетворили в автоматичні посилання, на які користувач просто клацає мишкою. Посилання в Інтернеті називаються гіпертекстовими посланнями (префікс «гіпер» означає, що посилання веде за межі тексту, на іншу сторінку). З роботою з гіперпосиланнями ви вже познайомилися на попередньому уроці.

Посилання — це основний, «кореневий» принцип Інтернету, але ж по суті це стара ідея, просто автоматизоване текстове посилання. Посилання в каталогах і на звичайних сайтах можуть розставлятися автоматично при формуванні Web-сторінки, але найчастіше їх розставляють вручну - Web-майстер розмічає спеціальними позначками фрагмент тексту і приєднує до нього адресу відповідної сторінки.

1.3. Пошукові покажчики (ключові слова)

Третій, найшвидший і найефективніший спосіб пошуку потрібної інформації — скористатися алфавітним списком найбільш важливих термінів, так званим предметним покажчиком. Такі предметні покажчики містяться в кінці книги. Ви часто зустрічали його в підручниках, у наукових і технічних виданнях. У ньому перераховуються важливі для даної книги терміни (ключові слова) і вказуються номери сторінок, на яких ці терміни зустрічаються. Саме ця ідея пошуку інформації за ключовими словами, зібраними в предметному покажчику, стала основою для створення пошукових систем, або Інтернет-пошуковиків.

2. Пошукові системи.

Пошукова система — це Web-сайт, що надає можливість пошуку інформації в Інтернеті. Можна сказати, що користувач, який уводить запит у пошукову систему, звертається до предметного покажчика (списку всіх ключових слів) Інтернету із вказівкою сторінок, на яких ці слова зустрічаються. Як правило, основною частиною пошукової системи є пошукова машина (англ. search engine). Це комплекс програм, який забезпечує функціонування пошукової системи.

Пошукова машина має ряд користувальницьких характеристик:

♦ релевантність (ступінь відповідності знайденої інформації запиту; доречність результату);

♦ повнота бази (чим ширши область пошуку, тим краще);

♦ швидкість пошуку;

♦ актуальність посилань;

♦ додаткові можливості (пошук подібних документів, обмеження області пошуку). Основними критеріями якості роботи пошукової машини є релевантність і повнота бази.

Це цікаво

Одним із перших інструментів пошуку в Інтернеті (до WWW) був Archie. Першою пошуковою системою для Всесвітньої павутини був індекс Wandex, який вже не існує, розроблений Метью Ґреєм із Массачусетського технологічного інституту в 1993 р. Також у 1993 р. з'явилася пошукова система Аliweb, що працює дотепер. Пошукова система WebCrawler, запущена в 1994 році, дозволяла користувачам шукати за будь-якими ключовими словами на будь-якій Web-сторінці. З того часу це стало стандартом для всіх основних пошукових систем. Крім того, це був перший пошуковик, що зазнав всесвітньої популярності.

Сучасні пошукові системи використовують у своїй роботі певний алгоритм пошуку інформації. Алгоритм пошуку - це точна вказівка пошуковій машині зробити певну послідовність дій, урахувати певні фактори для досягнення найбільш релевантної видачі за кінцеве число кроків. Алгоритм пошукових систем постійно вдосконалюється для поліпшення релевантності результатів пошуку. У наш час на території країн СНД найбільш популярні пошукові системи Google, Яндекс, Rembler та ін. В Україні працює україномовна пошукова система МЕТА.

Картка 1

Лідер пошукових машин Інтернету Google (США) охоплює понад 60 % світового ринку, а це значить, що 6 із 10 людей, що є в мережі, звертаються до нього при пошуках інформації в Інтернеті. На сьогоднішній день Google реєструє щодня близько 50 млн. пошукових запитів та індексує понад 8 млрд. Web-сторінок. Google може знаходити інформацію на 117 мовах. Засновники компанії - Сергій Брін і Леррі Пейдж. Компанія Google була заснована 4 вересня 1998 року.

Завдяки своїм технологічним інноваціям, Google став власником безлічі нагород, включаючи приз «Голос народу» за кращі технічні досягнення й нагороду «Краща пошукова система в Інтернеті» від Yahoo!Internet Life. Google завоював приз за «Технічну досконалість» журналу РС і «Краща пошукова машина» журналу The Net. Велика кількість компаній використовують пошукові технології Google на своїх Web-сайтах.

Це цікаво

♦ Вид мадагаскарських мурах Proceratium google був названий на честь сервісу Google Earth, який допоміг ученому в його дослідженнях.

♦ В одній із серій популярного японського аніме-серіалу Death Note головний герой Ягамі Лайт користується пошуковою системою Gentle, дизайн якої повністю повторює дизайн Google.

Картка 2

На території пострадянського простору є аналогічні приклади успішних розробок пошукових систем.

Компанія «Яндекс» (Росія) - одна з найуспішніших у галузі інформаційних технологій. Яндекс - російська ІТ-компанія, що володіє однойменною системою пошуку в мережі й інтернет-порталом. Пошукова система Яндекс є дев'ятим серед найбільших пошукових сайтів світу: за кількістю оброблених пошукових запитів (566 млн.) і другим найбільшим неангломовним пошуковим сервером (після китайського). Офіційно пошукова машина Yndex.ru була анонсована 23 вересня 1997року на виставці Softool. Через два місяці, у листопаді 1997 року, був реалізований природно-мовний запит. Тепер до Yndex.ru можна звертатися просто по-російськи, ставити довгі запити, наприклад: «де купити комп'ютер», «генетично модифіковані продукти» або «коди міжнародного телефоннго зв'язку» — і одержувати точні відповіді. Середня довжина запиту в Yndex.ru зараз — 2,7 слова. В 1997 році вона становила 1,2 слова, тоді користувачі пошукових машин були привчені до телеграфного стилю. В 1998 році на Yndex.ru з'явилася можливість «знайти схожий документ», список знайдених серверів, пошук у заданому діапазоні дат і сортування результатів пошуку за часом останньої зміни. За цей рік «обсяг» Рунету (російськомовного Інтернету) подвоївся, що призвело до необхідності оптимізації пошукових механізмів. І тоді, і зараз швидкість пошуку на Yndex - секунди. За 1999 рік Рунет виріс на порядок як в обсягах текстів, так і в кількості користувачів. Це був рік бурхливого розвитку й для Yndex.ru. Новий пошуковий робот дозволив оптимізувати й прискорити огляд сайтів Рунету. Сьогодні пошукова база Yndex.ru удвічі більша, ніж у найближчих конкурентів. Головний офіс компанії розташований у Москві. У компанії є офіси в Санкт-Петербурзі, Єкатеринбурзі, Одесі й Києві. У 2008 році компанія оголосила про відкриття Yndex Labs— відділення компанії в Каліфорнії (США). Пошук Яндекса дозволяє шукати по Рунету документи російською, українською, білоруською, румунcькою, англійською, німецькою та французькою мовами.

Це цікаво

♦ Першим масштабним гаслом, запущеним «Яндексом», є фраза «Знайдеться все!», і після паузи випливало додавання: «...згодом». Сам вираз швидко став крилатим. Друга частина слогана видається пошуковиком, якщо за запитом нічого не було знайдено.

♦ Звідки з'явилося слово «Яндекс»? Саме слово «Яндекс» — штучне. Воно має своїх авторів і свою історію. В 1993 році Аркадій Волож, майбутній генеральний директор компанії «Яндекс», та Ілля Сегалович, майбутній директор із технологій, розробляли, як потім з'ясувалося, головну технологію — пошук неструктурованої інформації з урахуванням російської мови. Розробку треба було якось назвати. Ілля пам'ятає, як виписував стовпчиком різні похідні від слів, що описують зміст технології. Досить швидко стало зрозуміло, що search («пошук») по-російському звучить занадто неблагозвучно і вдалої комбінації на його основі не зробиш. Слово index підходило більше. Так у списку назв з'явився yaindex — yet another indexer («ще один індексатор» або Мовний індекс). Варіант сподобався — легко вимовляється, легко пишеться. Крім цього, вирішили букву «Я» у назві — специфічно російську — залишити, для наочності. Так було винайдене слово «Яндекс».

Картка 3

Пошукова система Рамблер (Rambler) разом з Яндексом займає чільні позиції в пошуку по Рунету. Це одна з найстарших пошукових систем у Росії. Як і багато систем такого класу, Рамблер — це не тільки пошук в Інтернеті. Рамблер — ціла мережа інформаційно-розважальних ресурсів. Рейтинг сайтів Тор-100, пошта, новини, словники, фотографії, погода, ігри, знайомства й багато іншого. Зародження Рамблера почалося з 1991 році в підмосковному містечку Пущино. Інтернет у ті роки в Росії тільки почав свій розвиток. Багато хто навіть і не підозрював про його існування, як би це смішно зараз не звучало. Саме в ці роки й з'явився колектив активних людей, які були зацікавлені цим новими для нас явищем. Працювали вони в Інституті біохімії й фізіології мікроорганізмів РАН. Ось їхні імена: Дмитро Гаків, Сергій Лисаков, Віктор Воронков, Володимир Самойлов, Юрій Єршов. Спочатку проект був розрахований на чисто наукові цілі, тобто для швидшого й надійнішого обміну технічною й науковою інформацією. Засновники створили в Пущино локальну мережу, з'єднали її з московською, а далі вже з Інтернетом. Складності цього заходу ви можете собі усвідомити, якщо уявите життя в Росії на початку 90-х років. Розвал СРСР, повна розруха в економіці й у науці, обвал цін і політичні катаклізми. Але, незважаючи на це, проект все-таки запрацював. Спочатку були створені ftp. i mail. сервери, а потім уже й www. сервер. Але все-таки справжнім становленням Rambler як пошукової системи можна вважати 1996 рік. Саме в цей час почалася розробка й створення пошукового сервера.Після проходження необхідних тестів і експериментів 8 жовтня 1996 року Rambler запрацювала як пошукова система. Почалася нова ера в розвитку Інтернету в Росії.

Це цікаво

Звідки взялася назва - Rambler? Придумав її Дмитро Гаків. Точніше, навіть і не придумав, а просто відкрив словник і побачив гарне слово з не менш гарним перекладом (бурлака, мандрівник). Така аналогія цілком доречна, якщо говорити про пошукового робота, що без утоми бродить безмежними просторами iнтернету й збирає необхідну інформацію про всі документи, знайдені ним. На це ім'я й був зареєстрований домен.

3. Принципи вибору пошукової системи.

Вибір пошукової системи, що найкраще підходить для розв'язання ваших завдань, залежить від того, що ви хочете знайти.

1. Основний об'єкт індексації пошукової системи — тексти. Однак існують пошуковики, що дозволяють робити пошук за картинками, mp3-файлами, архівами програм, новинами тощо. Отже, якщо вам потрібно знайти якийсь товар або картинку, краще скористатися пошуковиками, які надають цю можливість.

Наприклад,

Google News Search здійснює тематичний пошук за новинами;

Google Microsoft Search — тематичний пошук за сайтами, присвяченими Microsoft;

Nigma — пошук за картинками, книгами, музикою;

Muzpoisk — за мр3;

Quintura Kids — інтерактивний візуальний пошук за спеціально відібраними дитячими ресурсами.

2. Варто враховувати також область дії пошукової системи. Серед них розрізняють локальні (обмежені національним доменом, певною мовою) і глобальні пошукові системи. Зазвичай глобальні системи добре покривають американський Інтернет і трохи гірше «знають» іншу частину. Тому, якщо ваш пошук свідомо обмежений країною або мовою, краще користуватися локальним пошуковиком (в Україні — це пошукова система МЕТА). Крім того, більшість «російськомовних» (локальних) пошукових систем шукають тексти багатьма мовами — українською, білоруською, англійською й ін. Відрізняються ж вони від глобальних систем тим, що в основному обмежуються російськомовними сайтами.

Це цікаво

Інтернет являє собою сукупність комп'ютерних мереж, що містить понад 20 млн баз даних. У них на сьогоднішній день зберігається величезна кількість документів — 10¹². Причому, за деякими оцінками, обсяг Інтернету подвоюється кожні три роки. Для порівняння: кількість Web-сайтів наприкінці 2006 року — 100 млн. сайтів (половина з них оновлюється), а 10 років тому — тільки 18 тис. Пошук інформації в Інтернеті відбувається за каталогами, в яких сторінки (сайти Інтернету) розкладені за темами (рубриками), за гіперпосиланнями, за ключовими словами. Ідея пошуку потрібної сторінки за ключовими словами в індексі й стала основною ідеєю, на основі якої створені Інтернет-пошуковики.

Для опрацювання матеріалів заняття запрошую в сервис Google Meet. Заняття проводиться в режимі он-лайн код доступу

https://meet.google.com/drg-xztq-zqr?authuser=1&hs=122

Початок заняття 18.15

Завдання: Підібрати інформацію відповідно до обраної теми дослідження.

Зворотній звязок інформацію відправити на електронну пошту lyaholena@hotmail.com

Кожне наукове дослідження після вибору теми (розроблення ідеї) починається з детального ознайомлення, вивчення та критичного осмислення вже опублікованих за даною темою літературних джерел. Ознайомлення з опублікованими науковими працями варто починати зі «швидкого» читання, яке повинно відповісти на питання, чи варто уважно вивчати дану публікацію. Після перегляду всіх наявних на даний момент літературних джерел можна приступати до «повільного» читання, тобто до глибшого їх вивчення. При читанні відібраного матеріалу доцільно робити детальні помітки, бо заздалегідь не завжди відомо, що з цього матеріалу може знадобитись, а повторний пошук призведе до зайвої втрати часу. При цьому велике значення має обробка записів по мірі їх накопичення. Систематизувати та зберігати записи рекомендується відповідно до початкового плану досліджень з подальшим уточненням та вилученням зайвого. Подальша обробка матеріалу проводиться з метою визначення повноти зібраної інформації.

Для визначення стану вивченості та розробки наукової проблеми слід переглянути всі джерела, зміст яких пов‘язаний з даною темою наукових досліджень. До них належать матеріали, надруковані в різних вітчизняних і зарубіжних виданнях, недруковані видання (звіти про НДР, дисертації, депоновані рукописи, електронні та Інтернет - видання), офіційні матеріали. Пошук необхідної інформації може проводитись у ручному чи автоматизованому (за допомогою ПЕОМ) режимах. Доцільно проводити пошук за ключовими словами, або ж за допомогою інформаційно-пошукової мови – семантичної (смислової) системи символів та правил їх поєднання. За кордоном та в СРСР (починаючи з 1962 року) для всіх публікацій була введена універсальна десятинна класифікація документів інформації – УДК. УДК розділяє всі галузі знань на 10 розділів, кожен з яких поділяється на 10 підрозділів, а підрозділ – на 10 невеликих частин. Кожна частина може мати необхідний ступінь деталізації. Структура УДК складається з груп основних індексів і визначників, а групи поділяються на під- 21 групи загальних та спеціальних визначників. Кожен індекс УДК має додаткове розділення, наприклад, УДК 625 – транспортне будівництво, а УДК 625.122 – спорудження та ущільнення земляного полотна доріг.

Метою вивчення літературних джерел є відбір, накопичення та систематизація наукових фактів за темою досліджень. Слід пам‘ятати, що відбір наукових фактів – це творчий процес, який потребує цілеспрямованої праці. Наукові факти є складовими елементами основи наукового знання, на підставі яких визначаються закономірності явищ, будуються теорії та виводяться закони. Вони характеризуються такими властивостями, як новизна, точність, об‘єктивність і достовірність. Новизна наукового факту свідчить про принципово новий, невідомий досі досліднику предмет, явище чи процес. Точність наукового факту визначається об‘єктивними методами і характеризує сукупність найсуттєвіших прикмет предметів, явищ, процесів, а також їх кількісних та якісних визначень. Наукова об‘єктивність при доборі фактів означає, що факти не можна відкидати тільки тому, що їх важко пояснити чи знайти їм практичне застосування. А достовірність наукового факту базується на його безумовному реальному існуванні, яке підтверджується при побудові аналогічних ситуацій. Достовірність наукових фактів значною мірою залежить від достовірності першоджерел, їх цільового призначення і характеру їх інформації (очевидно, що офіційне видання, опубліковане від імені державних або громадських організацій, установ і відомств, містить матеріали, точність яких викликає найменше сумнівів).

Основними завданнями огляду літератури є:

- ознайомлення з матеріалами за темою наукових досліджень, їх класифікація, відбір найцікавіших досліджень, основних фундаментальних праць, найсуттєвіших результатів;

- виявлення напрямів досліджень, які викликають найбільший інтерес, ще недостатньо досліджені та могли б бути досліджені в даній науково-дослідній роботі;

- формулювання напрямків досліджень (визначення мети й завдань дослідження), характеристика методів та основних розділів науково-дослідної роботи, а на завершення огляду

– уточнення плану наукового дослідження;

- отримання вихідного матеріалу для написання частини наукової роботи, складання переліку використаних в роботі літературних джерел.

Безпосередньо в тексті науково-дослідної роботи огляд літератури можна структурувати за наступним планом:

- загальна характеристика галузі досліджень, значення останньої в науці та промисловості, актуальність завдань, які стоять перед даною галуззю;

- класифікація основних напрямків досліджень у даній галузі; визначення напрямків, які практично використовуються, і таких, які знаходяться у стадії розроблення; відображення різних точок зору на розв‘язання наукової чи науково-практичної проблеми;

- детальний виклад результатів досліджень за кожним розділом класифікації; опис використаних методів, математичного апарату, експериментальних схем, результатів теоретичних та експериментальних досліджень; критичний аналіз цих матеріалів з пропозиціями та зауваженнями; у кінці кожного розділу класифікації – висновки;

- підсумки наявних досліджень, перелік основних невирішених завдань;

- на завершення огляду – формулювання основних напрямків даних наукових досліджень, їх актуальність; формулювання кінцевої мети досліджень та задач, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети. Огляд літературних джерел пишеться не за авторами, а за завданнями досліджень. Написаний правильно огляд можна опублікувати як самостійну статтю.

Для опрацювання матеріалів заняття запрошую в сервис Заняття проводиться в режимі он-лайн код доступу

https://meet.google.com/rnp-vcez-dtf?authuser=1&hs=122

Початок заняття о 18.15

Заняття проводиться он-лайн код доступу https://meet.google.com/may-rdby-add Початок он-лайн заняття о 18.15

Аналогією називається такий умовивід, в якому від схожості предметів в одних ознаках робиться висновок про схожість цих предметів і в інших ознаках

Умовивід за аналогією відбувається так: якщо порівнюючи два предмета, встановлюють, що предмет А має ознаки аbсd, а предмет В має ознаки аbс, то роблять здогадний висновок про те, що предмет В має і ознаку d. Схематично структуру умовиводу за аналогією можна записати так:

А має ознаки аbсd.

В має ознаки аbс.

Отже, В має ознаку d.

Аналогія — це такий умовивід, у якому рух думки відбувається від окремого до окремого, від часткового до часткового. Вихідним знанням в аналогії є знання про окремий предмет. За допомогою умовиводу за аналогією ознаки, що належать одному одиничному предмету, переносяться на інший одиничний предмет: у нашому прикладі ознака («до підпалу складу причетний завідувач складу»), установлена під час розслідування одного випадку, перенесена на інший випадок. Аналогія, таким чином, є умовиводом від відомого до невідомого, її висновок є нове знання про окреме, здобуте шляхом опосередкування.

Аналогія, як і будь-яка логічна форма, є відображенням певних зв'язків і відношень предметів реальної дійсності. Можливість умовиводів за аналогією зумовлена необхідним, закономірним характером зв'язку ознак предметів. Якби між ознаками предмета не існувало якогось зв'язку і кожен предмет містив у собі сукупність випадкових властивостей і ознак, то від знання ознак одного предмета не можна було б перейти де знання ознак і іншого предмета. Але оскільки між ознаками предмета існує стійкий зв'язок і залежність, то від схожості двох предметів з одних ознаках природне припущення щодо схожості цих предметів і в інших ознаках.

Аналогія дає висновки не достовірні, а тільки імовірні. Пояснюється це тим, що порівнювальні предмети, наскільки б вони схожими не були між собою, мають завжди ознаки і відмінності. І може так трапитись, що ознака d, притаманна предмету A, є саме такою ознакою, котрою предмет А відрізняється від предмета В і тому предмет В її не містить. У такому випадку висновок В має ознаку d буде хибним.

Ступінь імовірності висновків в умовиводах за аналогією залежить від ряду умов:

• Від кількості порівнювальних предметів. Чим більше встановлено східних ознак у предметів, тим вищий ступінь імовірності висновку за аналогією. Але лише одна кількість ознак, що збігаються, не є вирішальними. Кількість ознак порівнювальних предметів може бути однозначною, але якщо ці ознаки другорядні, випадкові, то аналогія буде хибною.

• Тому однією з важливих умов підвищення ступеню імовірності висновку в аналогії є характер зіставлюваних ознак. Чим більше схожих ознак і чим вони істотніші, тим імовірніший висновок. Висновок за аналогією тим цінніший, чим менше ознак, котрими відрізняються порівнювальні предмети, і чим менше вони істотніші.

• Третьою важливою умовою логічної переконливості висновку в умовиводах за аналогією є зв'язок порівнювальних ознак. Імовірність висновку тим більша, чим тісніше зв'язані між собою схожі ознаки (аbс) і чим істотніший їхній зв'язок із ознакою (d), котра переноситься на досліджуваний предмет.

• Ознака (а), що переноситься, має бути якомога одиотипнішою з ознаками (аbс), на основі котрих один предмет уподібнюється іншому.

• Якщо предмет, стосовно якого ми робимо умовивід за аналогією, має ознаку, несумісну з тією ознакою, котра йому приписується, то аналогія неможлива.

Аналогія посідає важливе місце в науковому дослідженні. Особливо плідно використовується вона на початкових стадіях пізнання. Аналогія є одним із засобів логічного опрацювання фактичного матеріалу і висування гіпотез. Історії науки відомо чимало випадків, коли наукові висновки було здобуто за допомогою умовиводів за аналогією. Наприклад, за аналогією з хвилями на поверхні води було відкрито закони поширення звуку і світла; аналогія між поширенням теплоти і поширенням електрики дала змогу перенести порівняння, розроблені для явищ теплоти, на явища електрики; аналогія, проведена між рухом пружних шарів і рухом молекул газу, створила можливість вирахувати тиск газу, тощо.

Аналогія широко застосовується не тільки у природознавстві під час вивчення явищ природи, а й у суспільних науках під час вивчення явищ суспільного життя.

Дехто з логіків розрізняє аналогію предметів і аналогію відносин.

Під аналогією предметів розуміють такий умовивід, в якому вживаються два одиничних предмети, а переносною ознакою виступає властивість одного з цих предметів. Коли, наприклад, два порівнювальних предмета мають групову схожість ознак і нову ознаку, виявлену в одного з предметів, переносять на другий, предмет, то такий висновок буде мати аналогію.

Розрізняють також точну аналогію і просту (неточну) аналогію.

Точною аналогією називають аналогію, у якій висновок робиться на основі знання того, що переношувана ознака (d) перебуває в залежності від ознаки схожості (аbс).

Проста аналогія — це така аналогія, коли невідомо, чи знаходиться переношувана ознака (d) в залежності від ознак схожості (аbс) чи ні.

Точна аналогія дає висновки вищого ступеню імовірності, що наближуються до достовірних, ніж проста аналогія, висновки котрої можуть бути найменшої імовірності.

Аналогія є логічною основою висновків, здобутих за допомогою методу моделювання. Метод моделювання полягає в тому, що при пізнанні певного об'єкта використовують другий об'єкт, що заміняє перший.

Об'єкт, що безпосередньо цікавить дослідника і заміняється другим об'єктом, називають оригіналом. А об'єкт, котрим заміняють оригінал, називають моделлю. Метод моделювання дає змогу вивчити предмет не безпосередньо, а опосередковано, через інший предмет (модель). Під час моделювання, як і в аналогії, знання одного предмета (моделі) переноситься на другий предмет (оригінал). Логічною формою такого висновку є умовивід за аналогією. На основі належності моделі S ознак abcd і належності оригіналу S1 властивостей аbс роблять висновок про те, що виявлена в моделі S властивість d теж належить оригіналу.

Заняття проводиться он-лайн код доступу https://meet.google.com/zxq-vgty-cgn

Гіпотезою називається спосіб мислення, котрий полягає в побудові припущення про те, що таке досліджуване явище, та в доведенні цього припущення

Поняття гіпотези і її структура

Термін "гіпотеза" уживається з подвійним значенням. Під гіпотезою розуміють і саме припущення, котре пояснює спостережуване явище, і спосіб мислення в цілому, який включає висування припущення, його розвиток і доведення. Гіпотеза є метод пізнання предметів і явищ навколишнього світу.

Гіпотеза створюється для того, щоб дати пояснення "це не поясненим явищам, фактам, подіям. Пізнання будь-якого явища в дійсності, як відомо, розпочинають із збирання і нагромадження окремих фактів, що відносяться до цього явища. Фактів, наявних на початку пізнання явища, завжди недостатньо, щоб повністю й відразу пояснити це явище, дати достовірний висновок про те, що воно таке, які причини його виникнення, закони розвитку тощо.

Тому пізнання явищ і подій зовнішнього світу відбувається у формі гіпотези: не очікуючи, доки накопичуються факти для кінцевого, достовірного висновку про характер і причину досліджуваного явища, роблять на початку здогадне пояснення спостережуваного явища, а потім цей здогад розвивають і доводять.

Гіпотеза - це форма розвитку наших знань. Мислення людини не знає інших способів логічного опрацювання емпіричного матеріалу і проникнення в сутність речей, окрім гіпотези. Побудова гіпотез у науці дає змогу переходити від окремих фактів, що стосуються явищ, до пізнання закону розвитку цього явища. Ф. Енгельс, даючи оцінку ролі гіпотези в пізнанні, зазначав: "Формою розвитку природознавства, оскільки воно мислить, є гіпотеза.

Спостереження відкриває який-небудь новий факт, що робить неможливим старий спосіб пояснення фактів, належних до тієї самої групи. З цього моменту виникає потреба в нових способах пояснення, яка спирається спершу тільки на обмежену кількість фактів і спостережень.

Подальший дослідний матеріал приводить до очищення цих гіпотез, усуває одні з них, виправляє другі, поки, нарешті, не буде встановлений у чистому вигляді закон. Коли б ми захотіли чекати, поки матеріал буде готовий у чистому вигляді для закону, то це означало б припинити доти мисляче дослідження, і вже через одне це ми ніколи не дістали б закону".

Побудова гіпотез - необхідний шлях до створення наукової теорії. Всяка наукова теорія висловлюється спочатку як гіпотеза. Науково доведена і підтверджена на практиці гіпотеза стає науковою теорією.

Логічна структура гіпотези складна. Гіпотеза не зводиться до якогось одного судження чи умовиводу. Вона - система суджень, понять і умовиводів. Якесь одне окремо взяте судження або умовивід ще не складає гіпотези.

Гіпотеза може складатися одночасно із різних видів умовиводів: індукції, аналогії і дедукції. Наприклад, судження-припущення може бути висловлене за аналогією чи індукцією, а потім розвинуте й доведене у формі дедукції. Але припущення в гіпотезі може бути висунуте не тільки у формі індукції чи аналогії, воно висловлюється часто дедуктивне, а доводиться потім у формі індукції або дедукції тощо.

Гіпотеза - процес розвитку думки. Процес мислення в гіпотезі має певні стадії. Розрізняють дві такі стадії побудови і доведення гіпотези:

• висування гіпотези і

• доведення гіпотези.

Дехто виділяє в гіпотезі не дві, а три, чотири чи п'ять стадій:

• вивчення обставин досліджуваного явища (збирання фактів),

• формування гіпотези,

• виведення із гіпотези наслідків (розвиток гіпотези),

• перевірка цих наслідків на практиці і

• висновок про істинність або хибність висунутої гіпотези.

Висування гіпотези. Гіпотеза будується не на голому місці. Щоб її висунути необхідно мати певну сукупність фактів, що відносяться до спостережуваного явища, котрі б обґрунтовували імовірність якогось припущення, пояснювали імовірність невідомого. Тому побудова гіпотези завжди пов'язана зі збиранням фактів, які мають відношення до того явища, котре ми пояснюємо.

На підставі зібраних фактів висловлюється припущення про те, що таке досліджуване явище, тобто формулюється гіпотеза. Припущення в гіпотезі в логічному відношенні є судження (або система суджень). Його висловлюють унаслідок логічного опрацювання зібраних фактів.

Факти, на підставі яких висувається гіпотеза, можуть бути логічно осмислені у формі аналогії, індукції чи дедукції. В одних випадках гіпотезу висувають за аналогією, в інших - вони е висновком індуктивного чи дедуктивного умовиводу.

Наприклад, гіпотеза про існування життя на Марсі висунута за аналогією. На підставі схожості Марса і Землі в одних ознаках, а саме в тому, що Марс і Земля є планетами сонячної системи, що обидві вони обертаються навколо сонця, мають атмосферу, воду, зміну пір року, дня й ночі і т. д., зроблено припущення про схожість цих планет і в інших ознаках, а саме, що на Марсі, як і на Землі, існує життя. Гіпотеза Лаверє про існування планети Нептун була висунута шляхом дедукції.

Висування припущення, тобто формулювання гіпотези, становить основний зміст гіпотези.

Припущення - головний елемент будь-якої гіпотези. Припущення є відповіддю на поставлене запитання про сутність, причину, зв'язки спостережуваного явища. Припущення містить те знання, до якого доходять унаслідок узагальнення фактів. Припущення - та серцевина гіпотези, навколо якої відбувається вся пізнавальна і практична діяльність.

Припущення в гіпотезі - це, з одного боку, підсумок попереднього пізнання, те головне, до чого доходять унаслідок спостереження і узагальнення фактів; з другого боку - це відправний пункт подальшого вивчення явища, визначення напрямку, яким має відбуватися все дослідження.

Гіпотеза дає змогу не тільки пояснити наявні факти, а й виявити нові факти, на котрі не була б звернута увага, коли не була б висунута ця гіпотеза.

Доведення гіпотези. Висунута гіпотеза має бути доведеною. Доказ гіпотези здійснюється так. Припускаючи висунуту гіпотезу істинною, із неї дедуктивним методом виводять ряд наслідків (фактів), котрі мають існувати, якщо існує гадана причина, а потім ці наслідки перевіряють на практиці.

Якщо наслідки відповідають дійсності, підтверджуються практикою, то це свідчить про те, що ця гіпотеза є правильною. Якщо ж наслідки, логічно виведені з гіпотези, не відповідають дійсності, нашим дослідом не підтверджені, то це означає, що висунута гіпотеза хибна.

Логічний процес виведення наслідків із висунутого припущення і обґрунтування істинності або хибності гіпотези відбувається досить часто у формі умовно-категоричного силогізму. Із гаданої причини Л виводять наслідок В. Логічно це виражається в такому судженні;

"Якщо є Л, то є В". Потім наслідок В перевіряють на практиці, чи дійсно він існує. Якщо наслідок В насправді не існує й існувати не може, то за правилами умовно-категоричного силогізму від відсутності наслідку доходять висновку про те, що й гадана причина Л також не існує, тобто до імовірного висновку про хибність висунутої гіпотези.

Види гіпотез

Гіпотеза може пояснити або явище (подію) в цілому, або якийсь окремий бік явища, одну його властивість, один зв'язок. Тому розрізнюють гіпотези загальні й часткові.

Загальна гіпотеза - це припущення, котре пояснює причину явища або групи явищ у цілому.

Часткова гіпотеза - припущення, яке пояснює якийсь окремий бік чи окрему властивість явища чи події.

Так, гіпотеза про походження гір - це загальна гіпотеза, а гіпотеза про походження якоїсь однієї гори - часткова гіпотеза. У судовому дослідженні припущення про злочин у цілому є загальною гіпотезою, а припущення, що пояснює окремий бік злочину, наприклад, припущення про мотив злочину, про шлях проникнення злочинця до приміщення, про спосіб скоєння злочину тощо е частковою гіпотезою.

Поділ гіпотез на загальні й часткові має сенс, коли ми співвідносимо одну гіпотезу з другою. Цей поділ не є абсолютним, гіпотеза може бути частковою стосовно однієї і загальною стосовно інших гіпотез.

Окрім загальних і часткових гіпотез, існують гіпотези наукові й робочі.

Наукова гіпотеза - це гіпотеза, що пояснює закономірність розвитку явищ природи І суспільства. Таким" є, наприклад, гіпотеза про походження сонячної системи гіпотеза про походження життя, гіпотеза про походження людини, вулканів, нафти тощо.

Робоча гіпотеза - це тимчасове припущення або здогад, яким користуються, будуючи гіпотези. Робот гіпотеза є припущенням - пробою, тимчасовим варіантом, що допомагає побудувати ту чи іншу гіпотезу.

Робоча гіпотеза дає змогу перевірити, чи можна це явище якось пояснити. Висунувши робочу гіпотезу і переконавшись що вона не може пояснити явище, котре нас цікавить, чи пояснює його неправильно, її відкидають, замінюють іншою робочою гіпотезою. Робоча гіпотеза створюється як тимчасовий здогад, тобто таке припущення, котре пояснює явище умовно.

За допомогою таких робочих гіпотез тимчасово групують факти, а потім уже її формулюють. Робоча гіпотеза може стати в ході подальшого дослідження науковою гіпотезою.

Заняття проводиться он-лайн код доступу https://meet.google.com/vfq-bone-dzm

Створення програми розпочинається з виявлення проблемної ситуації і вибору теми дослідження.

Процес будь-якого дослідження (пізнання) починається з постановки проблеми як вихідного пункту направленого науковою діяльністю. Під проблемою розуміють складне нау­кове завдання, яке охоплює значну область дослідження і має перс­пективне значення. Розв'язання проблем ставить загальне завдання - зробити відкриття; вирішити комплекс завдань, які б забезпечили розвиток народного господарства.

Рівень наукового дослідження здебільшого визначається тим, наскільки новими й актуальними є проблеми, над якими працює дослідник. Вибір і постановка таких проблем обумовлюються об'єктивними та суб'єктив­ними умовами. Вирішення проблеми завжди передбачає вихід за межі відомого і тому не може знаходитися за допомогою наперед відомих правил і методів, що, однак, не виключає можливості і доцільності пла­нування дослідження.

Наукову проблему часто характеризують як "усвідомлене незнання". Дійсно, наукова проблеми виникає разом із розумінням того, що наявні знання є неповними, і цю ситуацію можна виправити лише в результаті подальшого розвитку науки та практики.

Отже, наукова проблема - це форма наукового мислення, зміст якої становить те, що не досліджено людиною, але потребує пізнання, тобто це питання, котре виникло у процесі пізнання або практичної діяльності, і потребує відповідного науково-практичного вирішення. Це - не застигла форма, а процес, який охоплює два основні етапи: постановку проблеми та її вирішення. Вміння правильно поставити проблему - необхідна пе­редумова її успішного вирішення. "Формулювання проблеми, - зазначав А. Ейнштейн, — часто суттєвіше, ніж її вирішення, котре може бути спра­вою лише математичного чи експериментального мистецтва. Постанов­ка нових питань, розвиток нових можливостей, розгляд старих проблем під новим кутом зору вимагають творчої уяви і відтворюють дійсний ус­піх у науці".

Поставити наукову проблеми - це означає:

• розмежувати відоме і невідоме, факти, що пояснені, які потребу­ють пояснення, факти, що відповідають теорії і котрі суперечать їй;

• сформулювати питання, яке висловлює основний зміст проблеми, обґрунтувати його правильність і важливість для науки та практики;

• визначити конкретні завдання, послідовність їх вирішення, мето­ди, котрі будуть застосовуватися.

Для формулювання проблеми необхідно не лише оцінити її значення для розвитку науки і практики, а й мати методи і засоби її вирішення.

По суті вибір проблеми якщо не повністю, то здебільшого визначає як стратегію дослідження, так і напрямок наукового пошуку. Не випадково вважається, що сформулювати наукову проблему - означає показати вміння виокремити головне від другорядного, виявити те, що вже відомо і невідомо науці з предмету дослідження.

Для постановлення наукової проблеми вимагається вияснити її актуальність (важливість), обгрунтувати можливість її розширення при існуючому рівні знань в даній галузі, а також встановити очікувану ефективність (корисну) за прийнятим критерієм (частіше всього економічну).

Отже, вибір проблеми дослідження обґрунтовується насамперед її виконанням, актуальністю, тобто наскільки обране дослідження сприятиме

розвитку виконання програм економічного і соціального розвитку країни.

Проблема має бути чітко визначеною, послідовною і не суперечити економічним законам, що сприяє використанню її як істини для подальшого пізнання дійсності.

Після обгрунтування проблеми, її структури визначають тему науковогодослідження, яка повинна бути актуальною, мати наукову новизну, тобто вносити певний вклад у науку, бути еконо­мічно ефективною для народного господарства, тому вибір теми має грунтуватись на спеціальних техніко-економічних розрахунках.

Тема — це наукове завдання, яке охоплює певну частину наукового дослідження. Це завдання, яке формується на основі значної кількості питань, що вивчаються.

Наукові питання - це більш конкретні завдання наукового до­слідження. Результати цих завдань мають не тільки теоретичне але, в основному, практичне значення, оскільки можна визначити очіку­ваний економічний ефект.

При розробці теми або питання ставляться конкретні завдання дослідження - розробити організаційну структуру підприємства, прогресивну технологію, вивчити ринок збуту тощо.

Тема формується на основі загального ознайомлення з пробле­мою, в межах якої буде провадитись дослідження.

При виборі теми осно­вними критеріями мають бути її актуальність, новизнаі перспективність.

Формулюючи актуальність теми, слід вказати, до якої сфери діяльності або галузі знань вона належить, чим обумовлено її вибір, а також для чого і де в практиці необхідне запропоноване дослідження. Потрібно кількома реченнями висвітлити головне: суть проблеми, з якої випливає актуальність теми.

Тема має вирішувати наукове завдання, це означає, що тема в та­кому визначенні ще не розроблялась, тобто виключене дублювання. Новизна розробки має бути науковою, а не технічною, тобто прин­ципово новою. Все, що вже відомо, не може бути предметом науко­вого дослідження. Тема повинна бути економічно ефективною і зна­чимою. Будь-яка тема прикладних досліджень має забезпечити от­римання економічного ефекту для народного господарства. Це одна з важливих вимог.

При розробці теоретичних досліджень вимога економічності може замінитись вимогою значимості. Значимість як основний кри­терій теми, має місце при проведенні досліджень, які визначають престиж вітчизняної науки, або є фундаментом для прикладних наук, або спрямовані на удосконалення суспільних і виробничих відносин.

Важливою характеристикою теми є її практичне застосування, якщо це неможливо здійснити, то розробка теми є неефективною.

Таким чином, обґрунтування наукової проблеми, вибір та формулювання те­ми дослідження - це початковий етап будь-якого дослідження.

Стосов­но магістерської роботи важливими є її актуальність і практична спрямо­ваність. Оскільки магістерська робота є науково-дослідницькою кваліфі­каційною працею, те, як автор вміє обрати тему і наскільки правильно він її розуміє й оцінює з точки зору своєчасності та соціальної значущос­ті, характеризує його професійну підготовленість.

Надалі на основі аналізу проблеми визначають об’єкт і предмет дослідження.

Об’єктом дослідження є те, на що спрямований процес пізнання (де, серед кого проводиться?). Об’єктом може бути установа, колектив, процес чи явище, що вивчаються окремо або у складі певних груп установ, колективів з урахуванням позитивних і негативних чинників, які впливають на його функціонування і викликають проблемну ситуацію. Тобто, об’єкт дослідження - це те або інше явище або процес, область дійсності тих або будь-яких галузевих відносин, які містять сформульоване раніше протиріччя і породжують проблемну ситуацію, на яку спря­мований процес пізнання.

Об'єкт дослідження характеризується кількісно, структурно, а також з точки зору просторової і часової обмеженості.

У програмі належить чітко зафіксувати такі характеристики об'єктів дослідження, як:

- просторові (підприємство, район, область, регіон);

- часові (період початку і закінчення дослідження);

- галузеві (вид діяльності, яку досліджують, наприклад, марке­тингову, підприємницьку);

- соціально-демографічні (стать, вік, освіта, сімейний стан тощо).

Предметом дослідження є ті властивості та сторони об'єкта, які найбільш рельєфно відображають приховані в ньому протиріччя, ту проблему, яка досліджується. Це можуть бути певні види чи характе­ристики діяльності людей, потреби, інтереси, сукупності підприємств. У предметі відображається взаємозв'язок проблеми і об' єкта дослідження. Предмет - це певна сфера діяльності об'єкта, на яку спрямована увага дослідника. Предмет дослідження відповідає на запитання: “Що вивчається? які соціальні зв’язки, відносини, аспекти?”.

Отже, об'єкт - це те, що містить у собі певні протиріччя, а пред­мет - це ті його властивості та сторони, які відображають це проти­річчя.

Об'єкт і предмет дослідження можуть збігатися, якщо дослідник ставить перед собою завдання вивчити всю сукупність зако­номірностей функціонування й розвитку об'єкта. Якщо ж досліджен­ня обмежується вивченням окремих характеристик об'єкта, то пред­метом стають ті його сторони, які містять ці характеристики.

Об'єкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне і часткове. В об'єкті виокремлюється та його частина, котра є предметом досліджен­ня, який, як правило, і визначає тему магістерської роботи.

Наступним структурним елементом програми є визначення мети та конкретних завдань дослідження, які необхідно вирішити відповідно до цієї мети.

Мета дослідження – це очікуваний кінцевий результат, який зумовлює загальну спрямованість і логіку дослідження, тобто виявлення того, заради чого повинне проводитись дане дослідження. Мета визначається відповіддю на запитання: “Для чого проводиться дослідження?”.

Завдання дослідження - це сукупність конкретних цільових уста­новок, які спрямовані на аналіз і вирішення проблеми. Вони роз­кривають зміст предмета дослідження, визначають засоби досягнен­ня поставленої мети і мають узгоджуватися з гіпотезами.

Завдання дослідження можуть бути основними і неосновними. Основні зумовлені метою дослідження і визначають пошук відповіді на його центральне питання: які шляхи й засоби вирішення даної проблеми? Однак може виникнути ситуація, коли висування додат­кових гіпотез вимагає вирішення й інших питань. Відповідно поста­ють і додаткові завдання, які допомагають більш повному вирішен­ню досліджуваної мети.

Отже, завдання формулюють питання, на які має бути отримана відповідь, а завдяки цьому буде реалізована мета дослідження. Якщо мета прикладна, то і завдання мають практичний характер. У дослі­дженні, орієнтованому на вирішення теоретичних проблем, основ­ними виступають теоретичні завдання, а практичні — неосновними. У прикладному дослідженні, навпаки, практичні завдання - основні, а теоретичні - неосновні.

У завданні дослідження формулюються запитання, на які слід дати відповідь для реалізації мети дослідження. Вони розкривають зміст предмета дослідження і узгоджуються з гіпотезами. Це, як правило, робиться у формі перерахування (вивчити, описати, проаналізувати, встано­вити, виявити, з'ясувати, визначити, запропонувати, розробити, одержати тощо). Формулювання цих завдань необхідно робити якомога реальніше, оскільки опис їх вирішен­ня становитиме зміст розділів магістерської роботи; це важливо також і тому, що їхні назви відповідають сформульованим завданням дослі­дження.

Важливим елементом програми дослідження виступають гіпотези – це науково обґрунтовані припущення, висунуті для можливого пояснення певних фактів, явищ, про­цесів, які потрібно підтвердити або спростувати. Це - своєрідний прогноз очікуваного рішення дослідницького завдання. Він базується на наявних теоретичних знаннях про досліджуваний об’єкт. Можливість пере­вірки гіпотез є необхідною їх характеристикою.

Гіпотези - відправні пункти емпіричного дослідження, подальші його етапи знаходяться в прямій залежності від висунутих гіпотез. Вони сприяють оперативності вивчення предмета, підказують вибір методів збирання інформації. У випадку відсутності гіпотез різко падає рівень дослідження, а його результати та узагальнення зводять­ся до опису відсоткових виразів тих чи інших індикаторів та досить тривіальних рекомендацій. Тому, за загальним правилом, краще ви­сунути погані гіпотези, ніж не мати ніяких.

У дослідженнях використовують різні види гіпотез. Назвемо основні з них:

· основні гіпотези вказують на найсуттєвіші зв’язки об’єкта;

· гіпотези-наслідки виводяться з основних і служать засобом їх доказу;

· робочі гіпотезивисуваються на початкових етапах аналізу і є вихідними даними щодо характеру і властивостей досліджуваних зв’язків об’єкта;

· описові гіпотези –передбачення про фактичний стан об’єкта, його структуру, функції;

· пояснювальні гіпотезиорієнтовані на визначення причинно-наслідкових зв’язків, виявлення причин, фактів, установлених завдяки підтвердженням основних гіпотез.

Наукові гіпотези можуть бути сформульовані тільки в результаті попереднього аналізу досліджуваного об'єкта, звернення до наявних наукових даних. Саме цим відрізняється просте припущення від на­укової гіпотези.

Дуже важливим для наукової праці є вибір методів дослідження - інструментарію, за допомогою якого отримують фактичний матеріал, що є необхідною умовою досягнення поставленої в роботі мети. Тому, у ході складання програми розробляються конкретні методики збиран­ня, опрацювання й аналізу даних, апробується надійність емпірич­ної інформації, наукової інтерпретації фактів. За її відсутності дослі­дження нагадує пошук методом проб і помилок, що в ряді випадків не дає пізнавального ефекту.

Вибір методів збирання первинної інформації визначається, як правило, метою дослідження, специфікою його об'єкта і предмета, об'єктивністю підтвердження гіпотез тощо. Вибрати метод означає обрати той чи інший оптимальний шлях от­римання нової інформації для виконання поставленого завдання.

Вибір того чи іншого методу залежить і від низки інших обста­вин: ступеня розробки в науковій літературі проблеми, що вивчаєть­ся, можливостей дослідника чи дослідної групи, цілей і завдань дос­лідження. У більшості досліджень використовується не один, а кілька методів збирання інформації, що підвищує надійність і вірогідність одержаних даних.

Поряд з вищеназваним програма містить і логічну схему оброб­ки первинної інформації, яка передбачає, насамперед, обробку, аналіз та інтерпретацію одержаних даних, а також формулювання на цій основі відповідних висновків і розробку практичних рекомен­дацій.

Далі складається чіткий ро­бочий план дослідження. За своїм призначенням він покликаний упорядкувати основні етапи дослідження згідно з програмою, календарними строками.

Заняття проводиться он-лайн код доступу https://meet.google.com/yqn-vwqi-kjq

Науковий колектив об’єднує вчених, наукових і науковопедагогічних працівників.

Вчений – фізична особа, яка проводить фундаментальні та (або) прикладні наукові дослідження і отримує наукові та (або) науково-технічні (прикладні) результати.

Науковий працівник – вчений, який має вищу освіту не нижче другого (магістерського) рівня, відповідно до трудового договору (контракту) професійно провадить наукову, науково-технічну, науковоорганізаційну, науково-педагогічну діяльність та має відповідну кваліфікацію незалежно від наявності наукового ступеня або вченого звання, підтверджену результатами атестації у випадках, визначених законодавством.

Науково-педагогічний працівник – вчений, який має вищу освіту не нижче другого (магістерського) рівня, відповідно до трудового договору (контракту) в університеті, академії, інституті професійно провадить педагогічну та наукову або науково-педагогічну діяльність та має відповідну кваліфікацію незалежно від наявності наукового ступеня або вченого звання, підтверджену результатами атестації у випадках, визначених законодавством.

Наукова творчість – це співтворчість на засадах колективного начала, наукове знання кристалізується у різноманітних контекстах спілкування – у партнерстві, діалозі, дискусії тощо Діяльність вчених, наукових і науково-педагогічних працівників спрямована на отримання наукових чи науково-прикладних результатів. Науковий результат – нове наукове знання, одержане в процесі фундаментальних або прикладних наукових досліджень та зафіксоване на носіях інформації. Науковий результат може бути у формі звіту, опублікованої наукової статті, наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття, проекту нормативно-правового акта, нормативного документа або науково-методичних документів, підготовка яких потребує проведення відповідних наукових досліджень або містить наукову складову. Науково-прикладний результат – одержані під час проведення прикладних наукових досліджень, науково-технічних (експериментальних) розробок нові або істотно вдосконалені матеріали, продукти, процеси, пристрої, технології, системи, нові або істотно вдосконалені послуги, введені в дію нові конструктивні чи технологічні рішення, завершені випробування, розробки, що впроваджені або можуть бути впроваджені в суспільну практику. Науково-прикладний результат може бути у формі ескізного проекту, експериментального (дослідного) зразка або його діючої моделі, конструкторської або технологічної документації на науково-технічну продукцію, дослідного зразка, проекту нормативно-правового акта, нормативного документа або науково-методичних документів тощо. Правила формування та згуртування наукового колективу: 1) правило адекватного відображення людини людиною, щоб не потрапити в залежність встановлених оцінок; 2) правило ефекту неправдивої згоди «так говорять всі», що може скластись неправильна уява про працівника; 3) правило ефекту поблажливості при завищеній оцінці якостей працівника, подій або явищ.

Цілеспрямована діяльність по формуванню і розвитку наукового знання реалізується за допомогою історично вироблених засобів, способів, методів. Роль методів у науковому пізнанні дуже важлива. Це помічено вже давно. Ще англійський філософ Френсіс Бекон, підкреслюючи величезне значення методу, порівнював його з ліхтарем, який освітлює мандрівникові шлях у темряві. А ось як оцінював значення методу відомий російський фізіолог Іван Павлов. Він писав: “Метод – найперша, основна річ. Від методу, від способу дії залежить вся серйозність дослідження. Вся справа в хорошому методі. При хорошому методі і не досить талановита людина може зробити багато. А при поганому методі геніальна людина працюватиме марно і не отримає цінних, точних даних” (Лекції. – М., 1952. – С. 4.). Отже, є добрий метод – будуть і вагомі результати.

Якщо методу пізнання притаманна така властивість, як здатність примножувати наші знання, виводити їх на нові рубежі, то що ж таке метод пізнання, звідки і набуває його наука?

Метод у найзагальнішому значенні – це певний спосіб дослідження якоїсь проблеми чи завдання, тобто метод являє собою систему правил, принципів і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей розвитку природи, суспільства і мислення або практичної перетворюючої діяльності людини. Близькою до методу за своїм значенням є категорія “методика”. Методика – це сукупність, послідовність, порядок використання різних прийомів та методів у дослідженні. Це своєрідний тактичний план, що визначає спосіб і послідовність рішення конкретного наукового чи практичного завдання.

Певна система методів та форм, способів і видів пізнання становить наукову методологію. Під методологією розуміють вчення, науку про методи наукового пізнання і перетворення дійсності. Разом з тим це і сукупність загальних і, в першу чергу, світоглядних принципів, які використовуються для вирішення наукових та практичних завдань. Якщо методика являє собою своєрідний тактичний план вирішення конкретного завдання, то методологія розробляє стратегію пізнавальної і практичної діяльності.

З’ясуємо діалектику формування будь-якого наукового методу. Формується він людиною, суб’єктом.

В об’єктивній реальності не існує готових методів пізнання. Але було б невірно вважати метод суб’єктивним за його природою. Зміст методу не довільно формується суб’єктом. Він передусім обумовлюється природою об’єкта, законами його будови, функціонування та розвитку. Визначається він не безпосередньо об’єктом, а через практичну діяльність з ним суб’єкта. Метод – це ідеальна копія взаємодії суб’єкта з об’єктом. Ця взаємодія дає відповідь на питання: як підійти до об’єкта? З чого розпочати? Чим закінчити? Відповіді на ці питання вносять у метод певні правила та прийоми діяльності. Отже, метод за своїм змістом об’єктивний. І до успіху веде тільки той метод, який обумовлюється характером об’єкта, що досліджується.

Але для отримання методу однієї “копії” взаємодії суб’єкта з об’єктом недостатньо. Для цього необхідні ще і достовірні знання. Вони з’являються внаслідок пізнавальної взаємодії суб’єкта з об’єктом. Такі знання фіксуються в теорії і далі використовуються для формування методу. Теорія надає методу наукову обґрунтованість і забезпечує певними ідеями та принципами. Отже, зосереджені в теорії знання потрапляють до методу для набуття нового знання . Ось чому говорять: “Метод – це теорія в дії”.

Взаємодія теорії та методу – не одноразовий акт, це складний, нескінченний, спіралеподібний процес .

Початкові знання перетворюються на метод, який сприяє суб'єкту пізнання в досягненні теорії. Вона, у свою чергу, сприяє формуванню більш сучасного методу і т. д. Але з цієї діалектики не слід робити висновок , що з теорії в готовому вигляді витікає метод подальшого пізнання. Метод, як ми визначили, формується суб’єктом. Він закладає в нього не тільки теоретичні знання, але й свої прагнення і цілі.

На основі зробленого аналізу метод пізнання можна характеризувати таким чином. За своїм змістом він об’єктивний; формується метод суб’єктом пізнання; є результатом прояву його активності. В цілому ж науковий метод – це діалектична єдність об’єктивного та суб’єктивного. Метод тісно пов’язаний з теорією. Він виступає як зброя, засіб, а теорія – як результат пізнання. Але це такий результат, який сам впливає на засіб, розвиває його, надає йому наукову обумовленість. Призначення методу – посилити пізнавальні можливості людини, направити та упорядкувати процес пізнання.

Отже, науковий метод, як своєрідна зброя пізнання, – це внутрішня закономірність руху думки до об’єкта, сукупність правил та прийомів, а також ідей та принципів, що лежать у їх основі і обумовлені об’єктивними законами відображуваної дійсності.

Сучасна система методів науки досить різноманітна, як і сама наука. Щоб легше було розібратись в багатогранності методів, їх класифікують. Усі наукові методи, залежно від того, у вузькій чи більш широкій сфері вони застосовуються, можна поділити на три основних види або груп.

Емпіричне дослідження об’єкта, як правило, починається із спостереження. Спостереження являє собою цілеспрямований і планомірний процес сприйняття предметів і явищ об’єктивного світу, їх властивостей. Воно завжди включає такі етапи: а) вибір об’єкта і тем дослідження; б) опис результатів; в) аналіз; г) висновки. Хоч спостереження належить до емпіричного рівня пізнання, мислення в ньому відіграє активну роль, визначаючи пізнавальну мету, забезпечуючи раціональне вираження результатів дослідження у формі понять, знань, схем та ін. Спостереження може проводитись у природних або штучних умовах. Прикладом першого є метод космічного спостереження, яке, окрім вивчення екологічних, геологічних процесів, стало ефективним засобом інспекції економічно-господарської діяльності, інструментом боротьби з так званою тіньовою економікою.

Спостереження об’єкта, в навмисно створюваних, штучних умовах має таку особливість, яка дозволяє уникнути несуттєвих елементів, що забезпечує вивчення їх впливу на об’єкт у “чистому” вигляді. Такий спосіб пізнання називається експериментом. Експеримент – це науково поставлений дослід, при якому об’єкт або штучно відтворюється, або ставиться в штучні умови свого існування. Залежно від мети дослідження існують експерименти:

а) пошукові, метою яких є відкриття нових явищ, процесів і їх властивостей;

б) перевірочні, які проводяться з метою підтвердження або спростування того чи іншого теоретичного положення, гіпотези;

в) конструктивні, у ході яких створюються нові речовини, матеріали, конструюються нові пристрої. У процесі експерименту застосовуються такі методи, як спостереження, вимірювання, обстеження та ін.

Окрім зазначених специфічних методів на емпіричному рівні наукового пізнання застосовуються також методи, які є загальними (загальнологічними) як для емпіричного, так і для теоретичного рівня. До них належать: аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагальнення, моделювання, аналогія та ін.

Аналіз і синтез є взаємообумовленими методами пізнання. Аналіз – це розчленування предмета на його складові частини з метою їхнього всебічного вивчення. Аналітичний метод спрямований на визначення внутрішніх тенденцій і можливостей предмета. Він широко застосовується у всіх науках: в хімії – кількісний і якісний аналіз речовини, в геології – фізико-хімічний аналіз грунту, в соціології – якісний аналіз економічних та інших суспільних явищ. Синтез – зворотний процес – це об’єднання, раніше виділених частин сторін (ознак, властивостей, відношень) у єдине ціле. Однак, це не просте механічне сполучення раніше роз’єднаних елементів цілого, а такий процес пізнання, коли розкривається місце і роль кожного елемента в системі цілого.

До загальнологічних методів наукового дослідження належать і такі методи, як індукція і дедукція. Індукція (від лат. – наведення) – це один із методів, який безпосередньо опирається на дані спостереження та експерименту. Індукція спрямована на пізнання загального через дослідження одиничного і особливого. Передумовою індукції є ґрунтовне ознайомлення з фактами, які відображають відповідні сторони і властивості предметів і явищ. На основі їх осмислення отримують загальні характеристики окремих предметів, які потім переносяться на всі предмети даного класу. Отже, індукція – це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези.

У реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов’язана з нею. Дедукція (від лат. виведення) – це метод, за допомогою якого на основі знання загального пізнається часткове, одиничне. Дедуктивний умовивід – це виведення певного твердження із одного або кількох інших тверджень, істинність яких уже встановлена. Так, знаючи на основі теорії відносності, що час на всіх рухомих тілах сповільнюється, фізик робить висновок про те, що він сповільнюється на космічному кораблі, не зважаючи на те, що з допомогою приладів таке сповільнення поки що не може бути виявлено.

До групи методів, що застосовуються на емпіричному і теоретичному рівнях дослідження, належить абстрагування. Абстрагування – це метод відокремлення від певних властивостей та відношень об’єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях та відношеннях, які є безпосереднім об'єктом наукового дослідження. Використання прийомів абстрагування обумовлено тим, що реальним процесам дійсності притаманні різноманітні властивості, охопити які в цілому практично неможливо.

Абстрагування існує в органічній єдності з методом узагальнення. Узагальнення – це логічне завершення абстрагування, поширення спільних ознак предметів на всі предмети даної множини. Прикладом узагальнення є перехід думки від судження “тертя є джерело теплоти” до судження “будь-який механічний рух здатний перетворюватися на теплоту”.

Поряд з абстрагуванням і узагальненням існують методи моделювання і аналогії. Це методи, що ґрунтуються на перенесенні знань, отриманих при аналізі певного об’єкта (моделі), на подібний об’єкт, менш вивчений. Моделювання і аналогія відіграють важливу евристичну роль у наукових відкриттях, вони є джерелом наукових гіпотез, індуктивних міркувань.

Головними методами і засобами теоретичного дослідження є метод сходження від абстрактного до конкретного, історичний і логічний метод, метод формалізації та ін.

Логічним стержнем побудови наукової теорії, який інтегрує кожну частинку, є метод сходження від абстрактного до конкретного. Конкретне в мисленні є найглибшим і змістовним знанням про явища дійсності, так як зміст його має відображати не зовнішні означення предмета, а різні існуючі сторони, зв’язки і відношення в їх внутрішньому необхідному зв’язку.

Відповідно до цього методу пізнання іде двома самостійними етапами: на першому етапі здійснюється перехід чуттєво-конкретного до абстрактного означення. Єдиний об’єкт розчленовується і описується за допомогою множини понять, які відображають окремі сторони і властивості об’єкта. Всякий процес мислення починається з утворення хоча б елементарних питань та абстракцій, у яких узагальнюються окремі ознаки, властивості предметів матеріального світу. На другому етапі пізнання здійснюється процес переходу від абстрактного до конкретного. Суть цього процесу полягає в тому, що проходить рух думки від абстрактних визначень об’єкта до всебічного, багатогранного знання об’єкта, що вивчається. На цьому етапі проходить зв’язок окремих абстрактних понять у цілісність об’єкта.

Таким чином, метод переходу від абстрактного до конкретного являє собою закон пізнання, згідно з яким мислення переходить від конкретного в дійсності до абстрактного в мисленні, і від нього – до конкретного в мисленні.

Історичні і логічні методи дослідження використовуються в рамках сходження від абстрактного до конкретного. Історичний метод передбачає розгляд об’єктивного процесу розвитку об’єкта реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Це є певним способом відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності. Логічний метод – це відображення історичного процесу в абстрактній і теоретичній послідовній формі. Тобто логічне – це по своїй суті теж історичне, але звільнене від випадковостей, деталей, зиґзаґів. Історичний і логічний методи дослідження єдині, адже з їх допомогою вивчається один і той же об’єкт, генезис його виникнення і розвитку.

У теоретичному пізнанні широко застосовується також метод формалізації. Формалізація – це метод вивчення найрізноманітніших об’єктів шляхом відображення їх змісту і структури у знаковій формі, за допомогою різноманітних “штучних мов” (математичної мови, математичної логіки, хімії, радіотехніки і т. ін.). Формалізація як засіб пізнання має величезне значення. Зокрема, вона прокладає шлях комп’ютеризації, передачі інформаційним машинам певних моментів інтелектуальної діяльності людини.

Завершуючи розгляд теми, зробимо висновки.

1. Наукове пізнання є особливим видом соціальної діяльності. Першочерговим його завданням є встановлення об’єктивних законів природи і суспільства, вивчення специфіки їх прояву. Кінцева мета – вироблення на основі пізнаних законів, способів, прийомів і засобів практичного перетворення світу.

2. Наукове знання і сам процес його одержання характеризуються системністю і структурованістю. Передусім у структурі наукового знання вирізняють емпіричний і теоретичний рівні. Основними формами наукового пізнання є: факт, проблема, гіпотеза, теорія.

3. Науковий метод – це єдність об’єктивного і суб’єктивного. Об’єкт обумовлює, а суб’єкт формує метод, тому певною мірою і сам об’єкт може спрямовувати процес пізнання на вірний шлях. Але такий шлях пізнання не є оптимальним (він складний, іноді заплутаний). Завдання науки – прискорити переведення процесу пізнання на оптимальний, свідомо діалектичний шлях.

4. Для пізнання навколишнього світу необхідно з’ясувати й уміти застосовувати увесь різноманітний методологічний інструментарій наукового пізнання. Творче його використання вимагає подальшого підвищення філософської культури суб’єкта сучасної науки.

Онлайн заняття відбудеться о 18.00 код доступу https://meet.google.com/nuf-xhgr-gaz

Найважливіше місце серед загальних евристичних прийомів посідають аналіз і синтез. Саме з аналізу й синтезу починається процес вивчення явища (факту, процесу, об’єкта), отже школяр має навчитися бачити не тільки ті риси, властивості, що знаходяться на «поверхні», але обов’язково бачити й приховані особливості, що можуть бути виявлені тільки шляхом застосування глибокого й всебічного аналізу й синтезу.

Здатність до аналітико-синтетичної діяльності знаходить своє вираження не тільки в умінні виділяти елементи того чи того об’єкта, його різні ознаки або з’єднувати елементи в одне ціле, але й в умінні включити його в нові зв’язки, побачити його нові функції. Формуванню таких рис творчої діяльності можуть сприяти завдання, в яких об’єкт розглядається з точки зору різних понять, а також постановка різних запитань щодо певного геометричного об’єкта.

Аналіз і синтез особливо вагомі при формуванні евристичної діяльності, бо уміння аналізувати є одним з найважливіших прийомів мислення людини. Невід’ємною складовою навчальної діяльності учня виступає порівняння об’єктів (способів розв’язання) з метою знаходження аналогів шуканого об’єкта, перенесення їх властивостей у певні умови, протиставлення різних способів розв’язування задач тощо. Тому дія порівняння лежить в основі формування великої кількості евристичних умінь. Вона виступає як засіб зв’язку нових і вже здобутих знань. Порівняння доцільно використовувати під час вивчення схожих понять (наприклад, подільність натуральних чисел та подільність многочленів). Формування уміння користуватися цим прийомом варто здійснювати поетапно

1) виділення ознак або властивостей одного об’єкта; 2) установлення подібності або різниці між ознаками двох об’єктів; 3) виявлення подібності між ознаками трьох, чотирьох і більше об’єктів. Таке ускладнення сприяє розвиткові мислення школяра, збагаченню його пізнавального досвіду, при цьому вдосконалюватиметься саме уміння порівнювати. Показник сформованості прийому порівняння – уміння учнів самостійно використовувати його під час розв’язуванні різних задач без указівки: «Порівняй...», «Вкажи ознаки...», «У чому подібність і різниця...»

Проблема винаходу інновацій завжди пов’язана з варіюванням властивостей, ознак, явищ під час дослідження. При цьому виникає необхідність в узагальненні й систематизації причин, наслідків, результатів дослідження. Тому важливість евристичних прийомів узагальнення й систематизації не викликає сумніву. Нами було помічено, що більшість учнів не в змозі застосувати прийом узагальнення.

Розвитку навичок передбачення, прогнозування, гіпотетичності сприяє міркування за індукцією. Різні гіпотези учні висувають під час розв’язування прогностичних задач на зразок «що буде, якщо ..», «чи завжди ...», «чи правильно, що ...»

Відомо, що евристичні прийоми звільняють від запам’ятовування розв’язання кожної задачі окремо, замінюючи його засвоєнням методів, ідей щодо пошуку розв’язання взагалі й відповідних евристик. Завдяки евристикам в учнів формується уміння бачити в розв’язанні однієї задачі метод розв’язування багатьох задач. Уміння користуватися евристиками, володіння набором евристик – необхідна умова для уникнення стану дискомфорту під час пошуку розв’язання задачі, яка не є простим аналогом раніше розв’язаної.

Заняття буде проводитись о 18.00 в Google meet код доступа

https://meet.google.com/mqn-tacg-aih

Моделювання — це процес створення та дослідження моделі, а модель — засіб, форма наукового пізнання. Моделювання – складне, трудомістке і відповідальне наукове завдання. Іноді дослідження за допомогою моделей є єдино можливим способом експериментального вивчення технологічних процесів. Так, процеси, які тривають багато років, можна вивчати на моделях протягом короткого проміжку часу. І навпаки, швидкоплинні процеси вивчаються на моделях протягом більш довгого часу.

Моделювання - це вивчення об'єкта шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка за своїми властивостями відтворює властивості об'єкта, що досліджується. Моделювання використовується тоді, коли безпосереднє вивчення об'єктів з деяких причин неможливе.. На сучасному етапі розвитку пізнання особливо велика роль відводиться комп'ютерному моделюванню.

Моделювання в широкому сенсі — це особливий пізнавальний процес, метод теоретичного та практичного опосередкованого пізнання, коли суб'єкт замість безпосереднього об'єкта пізнання вибирає чи створює схожий із ним допоміжний об'єкт-замісник (модель), досліджує його, а здобуту інформацію переносить на реальний предмет вивчення. Абстрагування - це відвертання уваги в думках від несуттєвих властивостей, зв'язків, відношень предметів і виділення декількох сторін, що цікавлять дослідника.

Абстрагування здійснюється в два етапи. На 1-му етапі визначають несуттєві властивості, зв'язки тощо; На 2-му - досліджуваний об'єкт замінюють іншим, більш простим, тобто спрощеною моделлю, яка зберігає головне в складному.

Особливості наукового пізнання при допомозі моделювання

Моделювання — це процес створення та дослідження моделі, а модель — засіб, форма наукового пізнання.

Моделювання – складна, трудомістка і відповідальна наукова задача. Іноді дослідження за допомогою моделей є єдино можливим способом експериментального вивчення технологічних процесів. Так, процеси, які тривають багато років, можна вивчати на моделях протягом короткого проміжку часу. І навпаки, швидкоплинні процеси вивчаються на моделях протягом більш довгого часу.

Моделювання різних фізичних процесів виходить з подібності явищ, що розглядаються. Два явища називаються подібними, якщо за характеристиками одного можна одержати характеристики іншого шляхом простого перерахунку. Умовами або критеріями подібності двох явищ є рівності деяких безрозмірних параметрів, які називаються числами або критеріями подібності. Визначення критеріїв подібності при моделюванні процесів, що вивчаються, потребує глибокого знання механізму цих процесів і є досить важкою задачею. При рішенні цієї задачі усі досліджувані процеси слід розділяти на дві суттєво різні групи. До першої групи потрібно віднести процеси і явища, які можна описати рівняннями, до другої, яка становить найбільший інтерес, – процеси і явища, які ще не мають математичного опису. У випадках, коли рівняння досліджуваних процесів невідомі, числа подібності можна знайти за теорією розмірностей. При наявності диференціальних рівнянь досліджуваних процесів числа подібності легко визначаються, як коефіцієнти рівнянь, які представлені в безрозмірному вигляді. Природно, що одержання критеріїв подібності при наявності рівнянь значно простіше, ніж при їх відсутності. Тому теорію розмірностей слід застосовувати для отримання критеріїв подібності тільки при дослідженні процесів, які не мають математичного опису. Під моделлю розуміється об'єкт будь-якої природи (мислено уявлена або матеріально реалізована система), котрий, відображаючи чи відтворюючи в певному сенсі об'єкт дослідження, здатний заміщати його так, що вивчення моделі дає нову інформацію про об'єкт. Методом моделювання називається такий загальнонауковий метод дослідження, при якому вивчається не сам об`єкт пізнання, а його зображення у вигляді так званої моделі, однак результат дослідження переноситься з моделі на об`єкт.

Моделювання як метод пізнання використовується тоді, коли безпосереднє дослідження оригіналу неможливе або естетично не рекомендоване. Під моделлю потрібно розуміти об`єкт, який відповідає іншому об`єкту (оригіналу), замінює його при пізнанні і дає про нього або про його частини інформацію. Моделі зазвичай бувають у вигляді малюнків, креслень, схем, таблиць, матриць, символів або описуються у вигляді тексту. В модель включають важливі з точки зору пізнання риси і виключають несуттєві. Моделі в широкому розумінні повинні відображати будь-що із об`єктів реального світу, що підлягає вивченню. Моделі, які використовуються в науці, поділяються на дві групи: До першої групи відносяться всі матеріальні предметні моделі, які імітують структуру або функції об`єкта й безпосередньо сприймаються органами відчуття. До другої групи належать обчислювальні моделі, які існують як відображення об`єктів, що не можуть бути безпосередньо сприйняті за допомогою органів відчуттів. Їх поділяють на наочно-образні і логікосимволічні. Наочно-образні моделі бувають у вигляді слів, схем, креслень або просторових конструкцій. Логіко-символічні (знакові) моделі будуються як логічні і математичні обрахунки, в них особливості реальних явищ представлені символами, і тому їх називають математичними моделями. Найбільш абстрактними є логіко-символічні моделі Ці моделі цінні з точки зору полегшення шляхів пізнання, так як їх подальше перетворення і наступна конкретизація дозволяє пізнати невідоме, поглибити знання уже невідомого і дати на основі цих знань практичне рішення. Ці моделі цінні з точки зору полегшення шляхів пізнання, так як їх подальше перетворення і наступна конкретизація дозволяє пізнати невідоме, поглибити знання уже невідомого і дати на основі цих знань практичне рішення. Моделювання різних фізичних явищ та процесів є засобом пізнання, якаоснована на теорії подібності (аналогії). Однак аналогія не тотожність. Розбіжність між моделлю і оригіналом спостерігається головним чином в тому, що модель, яка відображає структуру оригіналу, спрощує його, відволікаючись від несуттєвого. Тому модель служить узагальненим відображенням явища, однак аж ніяк не тотожна йому. Модель є результат абстрактного узагальнення практичного досвіду, а не безпосереднім результатом експерименту. Кожний характеризуючий явище фактор повинен отримати в моделі чітке визначення, яке повинне бути стабільним на протязі всього міркування. Іноді стверджують, що педагогічні поняття занадто неточно визначені для того, щоб використовувати моделювання. З іншого боку педагогічні явища нібито занадто невизначені і розмиті, одне явище можна описати за допомогою кількох різних моделей. Однак саме за допомогою кількох відмінних одна від одної моделей можна вияснити, якого вигляду обмеження потрібні і які поняття слід чіткіше відрізняти. На наш погляд, моделювання є методом теоретичного дослідження, за допомогою якого можливо узагальнено підходити до вирішення багатьох педагогічних проблем. В професійній педагогіці зустрічається багато складних і комплексних явищ, пряме вивчення яких неможливе. Тому для вияснення педагогічних закономірностей між цими явищами слід використовувати більш доступні для дослідників моделі явищ. Як уже відмічалось вище, в педагогічних дослідженнях все більше використовується системний аналіз, який органічно поєднується з моделюванням. Експериментуючи на моделях, можна досліджувати і узагальнювати явища достатньо високого ступеня абстрактності. При цьому для аналізу фактів, які в даний момент не можна охарактеризувати точними даними, висовують гіпотези або припущення. Моделі дозволяють зробити на основі відношень математичних моделей такі дедуктивні висновки, які без них були б неможливі. В певних умовах дані висновки можуть бути емпірично контрольовані. Відповідно, за допомогою моделей можна із гіпотез вивести опорні точки для судження про достовірність цих гіпотез.

Метод моделювання є незамінним засобом і при прогнозуванні різних явищ, де неможливо точно аналізувати всі обставини чи проводити спостереження і вимірювання. Неповним вихідним даним тоді даються оцінки досвідченими експертами. В результаті колективних обговорень і доповнень професійних знань експертів можна сформулювати достатньо точні оцінки досліджуваного явища, на базі яких можна сконструювати достатньо відповідну дійсності модель явища. За допомогою моделей можна встановлювати і описувати компоненти розглядуваного об`єкта і взаємозв`язок між ними, давати відомості про керування об`єктом і прогнозувати його розвиток. Тим самим моделі можуть характеризувати різні процеси, структури і зв`язки. Ці моделі завжди спеціалізовані і складаються з ряду атрибутів, взаємозв`язок між якими для досліджуваного явища признається постійною. Модель в чомусь схематизує явище дійсності, відволікає від конкретних її властивостей. Тому вона завжди використовується для опису лише окремих сторін конкретних явищ при визначених умовах. В педагогіці моделі можуть виступати як засіб наукового дослідження, як предмети дослідження і як засоби діяльності. В педагогічній науці все більше використовується математичне і кібернетичне моделювання для пояснення сутності процесу навчання. Види даних моделювань розширюються у зв`язку з використанням в науці дослідницької і обчислювальної техніки. Якщо моделі в педагогіці використовуються як засоби навчання, вони являються для учнів предметом дослідження. Такими моделями є моделі різних машин, механізмів, макети і ін. Моделі, які є засобом навчання використовуються часто і як засоби діяльності учнів. (Якщо у них формуються, наприклад, способи розв`язування технічних задач, ми маємо страву з особливим видом моделювання.) Однак в педагогічних дослідженнях не потрібно перебільшувати роль моделювання, а особливо роль математичного моделювання. Хоч в емпіричних дослідженнях зараз дуже модно використовувати термін ―модель‖ і кожне систематичне представлення рахують моделлю, не завжди і всюди для пояснення педагогічних явищ доцільно конструювати різного виду моделі. Побудовану модель слід рахувати вдалою, якщо з її допомогою можна пояснити факти, які розкриваються експериментальним шляхом; або вона дозволяє передбачити існування ще не відкритих фактів і дати привід для цілеспрямованих пошуків. Моделі, які використовуються в педагогіці для опису процесу навчання, відображають лише найпростішу, максимально схематизовану структуру навчання. Невелике збільшення кількості враховуваних факторів в даному процесі або введення нелінійних залежностей робить модель надзвичайно складною, яка важко піддається математичному дослідженню і практичному використанню.

Метод математичного моделювання Математичні моделі це основний інструмент прогнозування досліджуваного процесув педагогічних дослідженнях можна застосовувати лише в тому випадку, якщо дослідник ретельно перевірить: 1) чи зберігаються в моделі ті сторони і особливості процесу, які виступають предметом дослідження; 2) чи збережені під час нагромадження фактичного матеріалу ті умови, які забезпечують можливість застосування даного методу до аналізу цих даних; 3) чи не відбулося при конструюванні моделі поширення висновків за область її значимості і контрольованості. Конструювання моделей – це творча і здебільшого досить складна робота, виконання якої протікає в декілька етапів. В педагогічних дослідженнях побудова моделей не повинна бути самоціллю, моделі повинні сприяти ходу розкриття якоїсь наукової проблеми. Їх побудова і використання повинна бути комплексно пов`язана з іншими методами дослідження педагогічних явищ. Моделювання широко використовується в дослідженні систем різної природи, але особливого значення воно набуває в соціальному управлінні, в рамках методології системного підходу.

Моделювання — одна з основних категорій теорії пізнання На ідеї моделювання, по суті, базується будь-який метод наукового дослідження. Основні види моделювання — фізичне і математичне. Характерною рисою розглядуваного методу є можливість відтворення моделлю відповідно до завдань дослідження тих чи інших істотних властивостей, структур досліджуваного об'єкта, взаємозв'язків і відносин між його елементами. В процесі пізнання модель іде слідом за об'єктом, будучи певною його копією, а у відтворенні, конструюванні, навпаки, об'єкт йде слідом за моделлю, копіюючи її. Модель фіксує існуючий рівень пізнання про досліджуваний об'єкт. Неможливо створити універсальну модель, котра могла б відповісти на всі запитання, що викликають інтерес; кожна з них дає лише наближений опис явища, причому в різних моделях знаходять відображення різні його властивості. До моделювання звертаються тоді, коли досліджувати реальний об'єкт з усією сукупністю його властивостей недоцільно, незручно або неможливо.

Моделювання — це метод, а модель — форма, засіб наукового пізнання

Метод моделювання володіє загальністю, оскільки змоделювати можна будь-який об'єкт: така можливість рівнозначна визнанню принципової їх пізнаваності.

Особливості наукового пізнання.

Процес поступу людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежить відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини в процесі її суспільної, виробничої й наукової діяльності, так званої практики. Процес пізнання можливий лише під час взаємодії людини з явищами дійсності, тобто він реалізується через взаємодію суб'єкта як носія свідомості й знання, та об'єкта того, на який спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Лише практика виступає основною і рушійною силою розвитку пізнання та його метою. Людина пізнає закони природи, щоб оволодіти її силами і використовувати їх, а також пізнає закони суспільства, щоб відповідно впливати на хід історичних подій.

Заняття буде проводитись о 19.30 в Google meet код доступаhttps://meet.google.com/ssq-feic-wqy

Методи наукового пізнання

Метод - це спосіб досягнення поставленої мети. Метод об'єднує суб'єктивні і об'єктивні аспекти пізнання. Метод є об'єктовним, оскільки дозволяє відображати дійсність та її взаємозв'язки. Одночасно з цим, метод суб'єктивний, оскільки є знаряддям думки дослідника та включає в себе його суб'єктивні особливості.

Методи досліджень бувають: загальні, що діють у всіх галузях науки і на всіх етапах дослідження; загальнонаукові, тобто придатні для всіх наук; часткові - для певних наук; спеціальні - для однієї специфічної науки. Дамо коротку характеристику основних загальнонаукових методів пізнання.

Спостереження - це спосіб безпосереднього вивчення предметів і явищ за допомогою органів чуття без втручання в процес, з боку дослідника.

Порівняння - це виявлення відмінностей між об'єктами матеріального світу або знаходження в них спільного за допомогою органів чуття та спеціальних пристроїв. Підрахунок - це знаходження числа, що визначає кількісне співвідношення однотипних об'єктів або їх параметрів, котрі характеризують ті чи інші властивості. Вимірювання - це фізичний процес визначення числового значення певної величини шляхом порівняння її у еталоном (як правило забезпечується вимірювальним приладом).

Експеримент - це одна із сфер людської практики, в результаті якої перевіряється істинність гіпотези або виявляються закономірності об'єктивного світу. Під час експерименту дослідник втручається в процес, який він вивчає, з метою пізнання. Узагальнення - визначення загального поняття в якому відображається головне або основне, що характеризує об'єкти певного класу. Це засіб для утворення нових наукових понять, формулювання законів і теорій.

Абстрагування - це відвертання уваги в думках від несуттєвих властивостей, зв'язків, відношень предметів і виділення декількох сторін, що цікавлять дослідника. Абстрагування здійснюється в два етапи. На 1-му етапі визначають несуттєві властивості, зв'язки тощо; На 2-му - досліджуваний об'єкт замінюють іншим, більш простим, тобто спрощеною моделлю, яка зберігає головне в складному.

Формалізація - це відображення об'єкта або явища в знаковій формі певної спеціальної мови (математики, фізики, біології, хімії тошо) і забезпечення можливостей дослідження реальних об'єктів та їх властивостей через формальне дослідження відповідних знаків.

Аналіз - метод пізнання, при якому предмет дослідження (об'єкт, властивості тощо) розкладається на окремі складові частини. У зв'язку з цим аналіз лежить в основі аналітичного методу досліджень.

Синтез - це поєднання окремих сторін предмета дослідження в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємозв'язані та уособлюють єдність протилежностей. Розрізняють такі види аналізу і синтезу: прямий або емпіричний метод (використовують для виділення окремих частин об'єкта); елементно - теоретичний метод (базується на уявленнях про причино - наслідкові зв'язки різних явищ); структурно - генетичний метод (вилучення із складного явища таких елементів, які створюють вирішальний вплив на решту сторін об'єкта). Важливими поняттями в теорії пізнання є індукція - умовивід від фактів до деякої гіпотези, та дедукція - умовивід, в якому висновок про деякий елемент множини робиться на основі знань загальних властивостей всієї множини. Найважливіше правило дедукції формулюється так: „ Якщо із висловлювання А слідує висловлювання В, а висловлювання А є істинним, то В також є істинним".

Ідеалізація – прийом науково-теоретичного дослідження, заснований на процесі абстракції, формування ідеалізованого об'єкта. Ідеалізовані об'єкти не існують у дійсності – наприклад, геометрична точка, пряма, абсолютно чорне тіло, ідеальний газ і т.п. Створення ідеалізованого об'єкта дозволяє виділити істотні його сторони, спростити і завдяки цьому уможливити застосування для його опису точних кількісних методів. Процес наукового пізнання починається з постановки проблеми.

Судження - це думка, в якій через зв'язок понять стверджується або заперечується будь-що. Судження виражається мовою у вигляді речення. Судження поділяють за такими ознаками: якість, кількість, відношення. За якістю судження бувають позитивні й негативні; за кількістю - загальні, часткові й поодинокі; за відношенням - категоричні, умовні й роздільні. До судження про предмет або явище людина може дійти або шляхом безпосереднього спостереження якогось факту, або через умовивід. Проблема - це форма та засіб наукового пізнання, в яких поєднується два елементи, знання про незнання, і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема – те, що потрібно пізнати, знання про незнання. Постановка проблеми обумовлена потребами практичної діяльності і протиріччями між існуючими теоріями і новими фактами. При її постановці важливо: по-перше, усвідомлення деякої ситуації як задачі; по-друге, чітке розуміння змісту проблеми, її формулювання з розмежуванням відомого і невідомого. Постановка проблеми містить у собі якесь попереднє знання шляхів її рішення, для чого необхідний вихід за рамки досягнутого знання. Інтуїція – метод пізнання, що є вираженням безпосередності у процесі пізнання на відміну від опосередкованого, дискурсивного характеру пізнання), вирішення проблеми на основі ірраціонального здогаду. Елемент безпосередності є діалектичною єдністю чуттєвого та раціонального. Протилежність інтуїції тобто пізнанню розсудом є відносна, інтуїтивне і логікодискурсивне є тими моментами творчого мислення, для яких характерне взаємопроникнення. Інтуїція не існує в чистому й ізольованому вигляді. Інтуїція - якісний стрибок у пізнанні, підготовлений усім його попереднім розвитком. Інтуїтивний творчий акт можна тлумачити як «ущільнення» в часі, згортання й перехід до сфери підсвідомого якихось алгоритмів мислення. Алгоритмічна послідовність має здатність «ущільнюватися» до невловимих самим дослідником меж. Інтуїтивний акт щоразу опосередкований наявним знанням. Нагромадження досвіду й цілеспрямованість індивіда на розв'язання певного завдання (пізнавальна ціль постає в ролі домінанти, що підпорядковує собі всі процеси в корі й підкірці головного мозку) є необхідною передумовою інтуїтивного акту.

Заняття проводиться в режимі онлайн. Початок о 19.30 Долучитися до заняття за посиланням https://meet.google.com/cjw-fmnr-wqc

Перегляньте презентацію за посиланням.

https://naurok.com.ua/prezentaciya-ponyattya-modeli-tipi-modeley-64713.html

Моделі можна класифікувати за способом подання, за галузями використання та за значеннями інших властивостей.

За способом подання моделі розподіляють на матеріальні та інформаційні.

Матеріальна модель – це модель об’єкта або явища, подана у вигляді його предметної копії. Іграшки, опудала тварин, манекени, муляжі, глобус, макет водяного млина – усе це приклади матеріальних моделей.

Інформаційна модель – це модель об’єкта або явища, подана у вигляді його опису. Наприклад, карта земної кулі, портрет письменника, хімічна формула речовини, твір з описом дощу, фотографія блискавки – це приклади інформаційних моделей. Інформаційні моделі за формою подання розподіляють на:

• словесні – усні та письмові описи;

• графічні – рисунки, креслення, піктограми, карти тощо;

• структурні – таблиці, графіки, діаграми, схеми тощо;

• математичні – формули, рівняння, нерівності, функції тощо;

• спеціальні – хімічні формули, нотні записи, записи шахових партій тощо та інші.

За галузями використання моделі розподіляють на:

• навчальні – наочні прилади, тренажери, що створюються для на- вчання, наприклад тренажер для навчання пілотів та інше;

• дослідні – створюються для дослі- дження об’єкта або явища з метою передбачення можливих значень його властивостей; як правило, це зменшені або збільшені копії об’єк та, що створюється, наприклад модель крила літака для визначення підйомної сили, що діє на нього, тощо;

• науково-технічні – створюються для наукових досліджень об’єктів та явищ, наприклад модель руху планет Сонячної системи, та інші;

• ігрові – військові, економічні, спортивні, ділові ігри, які створюють- ся для розробки та перевірки різноманітних стратегій поведінки, та інші.

З урахуванням фактору часу (відображають динаміку процесів, що відбуваються) моделі поділяються на:

• статичні - одномоментний (на даний момент часу) зріз інформації по об'єкту;

• динамічні - дозволяють побачити зміни стану об'єкта в часі.

Поняття моделі

Слово «модель» походить від латинського modulus, що означає «міра», «взірець», «норма». Модель — це матеріальний або уявний аналог деякого об'єкта (предмета, явища або процесу), який зберігає суттєві риси об'єкта і здатний заміщувати його під час вивчення, дослідження або відтворення. Процес створення моделі об'єкта називається моделюванням. Об'єкт, що моделюється, називається прототипом, або оригіналом.

Моделлю предмета може бути його зменшена копія, креслення, яке відображає його структуру чи склад, схема, що відбиває взаємозв'язки окремих елементів. Наприклад, макет корабля, креслення будівлі, схема комп'ютера. Модель явища або процесу відтворює його хід, послідовну зміну стану, етапи розвитку. Наприклад, модель еволюції людства, модель розвитку економіки тощо.

Модель завжди є штучно створюваним людиною об'єктом, який дає ідеалізоване уявлення про об'єкт- оригінал. Найсуттєвіші ознаки, за якими класифікуються моделі:

• галузі використання;

• урахування в моделі фактора часу;

• спосіб представлення моделей.

Класифікація моделей

За областю застосування розрізняють: навчальні моделі (засоби наочності, навчальні програми, тренажери); дослідні моделі (зменшені чи збільшені копії об'єкта проектування); науково-технічні моделі (пристрої, що створюються для дослідження явищ і процесів, — наприклад, системи); ігрові моделі (воєнні, економічні, спортивні, ділові ігри, які застосовуються для виявлення реакції об'єкта на ту чи іншу ситуацію); імітаційні моделі (для вивчення та оцінювання можливих наслідків певних дій; наприклад, перед тим, як ввести у вжиток новий лікарський препарат, здійснюють імітаційний експеримент — випробують препарат на мишах).

За способом подання моделі розрізняють матеріальні та інформаційні. Матеріальні моделі можна назвати також предметними, натурними, фізичними. Вони завжди мають реальне втілення. Прикладами матеріальних моделей є дитяча іграшка, макет птаха, макет ракети.. Інформаційна модель — це сукупність інформації, яка характеризує властивості та стан об’єкта, процесу чи явища, а також їхню взаємодію з зовнішнім світом.

Інформаційні моделі можуть бути: ► вербальними (представлені в розумовій або словесній формі);

► знаковими — подані малюнками, схемами, текстами, графіками, формулами знаками тощо). Інформаційні моделі

Геометричні — графічні форми та об’ємні конструкції; Словесні — усні та письмові описи з використанням ілюстрацій; Математичні — математичні формули, що відображають зв’язок різних параметрів об’єкта; Структурні — схеми, графіки, таблиці; Логічні — моделі, в яких представлені різні варіанти вибору дій на основі різних заключень та аналізу умов; Спеціальні — ноти, хімічні формули тощо; Комп’ютерні та некомп’ютерні. Інформаційні моделі

Інформаційні моделі ax2 +bx+c= E = mc2

Інформаційна модель –– це матеріальний або уявний об’єкт, що використовується замість оригіналу або явища під час його дослідження, при цьому зберігається інформація про певні основні для даного дослідження риси і властивості оригіналу. Модель створюються для того, щоб: зрозуміти, як побудований конкретний об’єкт (його структура, властивості, закономірності тощо); навчитися керувати об’єктом або процесом; прогнозувати вплив на об’єкт або процес Інформаційна модель складаються будь-якою мовою, графічним способом, мовами математики, фізики, хімії, біології тощо. Інформаційна модель

Моделювання. При проведенні різних експериментів, досліджень, розрахунків часто виникає необхідність будувати зменшенні копії реальних об’єктів для наочного представлення поведінки різних об’єктів і процесів, тобто створювати моделі. Моделювання –– це форма експерименту, яка полягає в тому, що досліджується не сам об’єкт, а певна його заміна.

Математична і комп’ютерна моделі Математична модель –– заміна оригіналу або процесу за допомогою математичних залежностей. Комп’ютерна модель –– математична модель, реалізована за допомогою певних програмно-апаратних засобів.

Математична модель •Задача: •Дано: •Потрібно: •Зв’язок: •При: •Метод: •Змістовне формулювання •Перелік початкових даних •Перелік потрібного •Залежність між потрібним і початковим •Умови допустимості початкових даних •Як здійснюватимуться розрахунки. Математична модель (приклад неформальної моделі) •Знайти суму скінченної послідовності заданих чисел •х1, х2, х3, …,хN – послідовність чисел •Знайти: S – суму чисел •S = x1+x2+x3+…+xN •N – натуральне, xN - дійсні •Рекурентне сумування: S0=0, кожна наступна сума визначається додаванням наступного елемента х: Sn = Sn-1 + xn •Задача: •Дано: •Потрібно: •Зв’язок

Дати відповіді на запитання:

Запитання 1.Що таке модель? Наведіть приклади моделей. 2.Що розуміють під знаковою моделлю? 3.Що таке математична та інформаційна модель? 4.Що таке комп'ютерна модель? 5.Які унікальні можливості дає комп'ютерне моделювання? 6.Назвіть тип програмного забезпечення, яке використовують для реалізації комп'ютерних моделей.

Моделювання різних фізичних явищ та процесів є засобом пізнання, якаоснована на теорії подібності (аналогії). Однак аналогія не тотожність. Розбіжність між моделлю і оригіналом спостерігається головним чином в тому, що модель, яка відображає структуру оригіналу, спрощує його, відволікаючись від несуттєвого. Тому модель служить узагальненим відображенням явища, однак аж ніяк не тотожна йому. Модель є результат абстрактного узагальнення практичного досвіду, а не безпосереднім результатом експерименту. Кожний характеризуючий явище фактор повинен отримати в моделі чітке визначення, яке повинне бути стабільним на протязі всього міркування. Іноді стверджують, що педагогічні поняття занадто неточно визначені для того, щоб використовувати моделювання. З іншого боку педагогічні явища нібито занадто невизначені і розмиті, одне явище можна описати за допомогою кількох різних моделей. Однак саме за допомогою кількох відмінних одна від одної моделей можна вияснити, якого вигляду обмеження потрібні і які поняття слід чіткіше відрізняти. На наш погляд, моделювання є методом теоретичного дослідження, за допомогою якого можливо узагальнено підходити до вирішення багатьох педагогічних проблем. В професійній педагогіці зустрічається багато складних і комплексних явищ, пряме вивчення яких неможливе. Тому для вияснення педагогічних закономірностей між цими явищами слід використовувати більш доступні для дослідників моделі явищ. Як уже відмічалось вище, в педагогічних дослідженнях все більше використовується системний аналіз, який органічно поєднується з моделюванням. Експериментуючи на моделях, можна досліджувати і узагальнювати явища достатньо високого ступеня абстрактності. При цьому для аналізу фактів, які в даний момент не можна охарактеризувати точними даними, висовують гіпотези або припущення. Моделі дозволяють зробити на основі відношень математичних моделей такі дедуктивні висновки, які без них були б неможливі. В певних умовах дані висновки можуть бути емпірично контрольовані. Відповідно, за допомогою моделей можна із гіпотез вивести опорні точки для судження про достовірність цих гіпотез. Метод моделювання є незамінним засобом і при прогнозуванні різних явищ, де неможливо точно аналізувати всі обставини чи проводити спостереження і вимірювання. Неповним вихідним даним тоді даються оцінки досвідченими експертами. В результаті колективних обговорень і доповнень професійних знань експертів можна сформулювати достатньо точні оцінки досліджуваного явища, на базі яких можна сконструювати достатньо відповідну дійсності модель явища. За допомогою моделей можна встановлювати і описувати компоненти розглядуваного об`єкта і взаємозв`язок між ними, давати відомості про керування об`єктом і прогнозувати його розвиток. Тим самим моделі можуть характеризувати різні процеси, структури і зв`язки. Ці моделі завжди спеціалізовані і складаються з ряду атрибутів, взаємозв`язок між якими для досліджуваного явища признається постійною. Модель в чомусь схематизує явище дійсності, відволікає від конкретних її властивостей. Тому вона завжди використовується для опису лише окремих сторін конкретних явищ при визначених умовах. В педагогіці моделі можуть виступати як засіб наукового дослідження, як предмети дослідження і як засоби діяльності. В педагогічній науці все більше використовується математичне і кібернетичне моделювання для пояснення сутності процесу навчання. Види даних моделювань розширюються у зв`язку з використанням в науці дослідницької і обчислювальної техніки. Якщо моделі в педагогіці використовуються як засоби навчання, вони являються для учнів предметом дослідження. Такими моделями є моделі різних машин, механізмів, макети і ін. Моделі, які є засобом навчання використовуються часто і як засоби діяльності учнів. (Якщо у них формуються, наприклад, способи розв`язування технічних задач, ми маємо страву з особливим видом моделювання.) Однак в педагогічних дослідженнях не потрібно перебільшувати роль моделювання, а особливо роль математичного моделювання. Хоч в емпіричних дослідженнях зараз дуже модно використовувати термін ―модель‖ і кожне систематичне представлення рахують моделлю, не завжди і всюди для пояснення педагогічних явищ доцільно конструювати різного виду моделі. Побудовану модель слід рахувати вдалою, якщо з її допомогою можна пояснити факти, які розкриваються експериментальним шляхом; або вона дозволяє передбачити існування ще не відкритих фактів і дати привід для цілеспрямованих пошуків. Моделі, які використовуються в педагогіці для опису процесу навчання, відображають лише найпростішу, максимально схематизовану структуру навчання. Невелике збільшення кількості враховуваних факторів в даному процесі або введення нелінійних залежностей робить модель надзвичайно складною, яка важко піддається математичному дослідженню і практичному використанню. Метод математичного моделювання Математичні моделі це основний інструмент прогнозування досліджуваного процесув педагогічних дослідженнях можна застосовувати лише в тому випадку, якщо дослідник ретельно перевірить: 1) чи зберігаються в моделі ті сторони і особливості процесу, які виступають предметом дослідження; 2) чи збережені під час нагромадження фактичного матеріалу ті умови, які забезпечують можливість застосування даного методу до аналізу цих даних; 3) чи не відбулося при конструюванні моделі поширення висновків за область її значимості і контрольованості. Конструювання моделей – це творча і здебільшого досить складна робота, виконання якої протікає в декілька етапів. В педагогічних дослідженнях побудова моделей не повинна бути самоціллю, моделі повинні сприяти ходу розкриття якоїсь наукової проблеми. Їх побудова і використання повинна бути комплексно пов`язана з іншими методами дослідження педагогічних явищ. Моделювання широко використовується в дослідженні систем різної природи, але особливого значення воно набуває в соціальному управлінні, в рамках методології системного підходу. Моделювання — одна з основних категорій теорії пізнання На ідеї моделювання, по суті, базується будь-який метод наукового дослідження. Основні види моделювання — фізичне і математичне. Характерною рисою розглядуваного методу є можливість відтворення моделлю відповідно до завдань дослідження тих чи інших істотних властивостей, структур досліджуваного об'єкта, взаємозв'язків і відносин між його елементами. В процесі пізнання модель іде слідом за об'єктом, будучи певною його копією, а у відтворенні, конструюванні, навпаки, об'єкт йде слідом за моделлю, копіюючи її. Модель фіксує існуючий рівень пізнання про досліджуваний об'єкт. Неможливо створити універсальну модель, котра могла б відповісти на всі запитання, що викликають інтерес; кожна з них дає лише наближений опис явища, причому в різних моделях знаходять відображення різні його властивості. До моделювання звертаються тоді, коли досліджувати реальний об'єкт з усією сукупністю його властивостей недоцільно, незручно або неможливо. Моделювання — це метод, а модель — форма, засіб наукового пізнання Метод моделювання володіє загальністю, оскільки змоделювати можна будь-який об'єкт: така можливість рівнозначна визнанню принципової їх пізнаваності. Перевірка достовірності моделювання Процес визначення того, що модель або виконувана імітації точно представляє детальний концептуальний опис, прийнятий розроблювачем. Перевірка достовірності також оцінює ступінь відповідності моделі або імітації змісту і проводиться з використанням прийнятих методів технології програмування. Перевірка правильності - визначення, чи здається модель або імітація розумною людям, що добре інформовані щодо системи при її вивченні, заснованому на експлуатаційних показниках моделі. Цей процес не розглядає програмний код або логіку, а скоріше розглядає входи і виходи для гарантії їх уявної реалістичності або показності. Процес визначення ступеня точності, з яким модель або імітація відображає реальний чи створюваний світ. Фізичне моделювання, при якому модель і об'єкт, що моделюється, мають одну і ту ж фізичну природу. Математичне моделювання — моделювання, при якому модель являє собою систему математичних співвідношень, що описують певні технологічні, економічні чи інші процеси. У гірничій справі найчастіше застосовуються два способи математичного моделювання: - аналітичний, що передбачає можливість точного математичного опису строго детермінованих систем, - ймовірнісний, що дозволяє отримати не однозначне рішення, а його імовірнісну характеристику (наприклад, параметрів шахти або яких-небудь параметрів технологічного процесу). Математичне моделювання займає провідне місце в гірничоекономічному аналізі, а також широко застосовується для опису технологічних процесів, таких об'єктів як масив гірських порід, транспортна система тощо. Найбільш абстрактними є логіко-символічні моделі. Ці моделі цінні з точки зору полегшення шляхів пізнання, так як їх подальше перетворення і наступна конкретизація дозволяє пізнати невідоме, поглибити знання уже невідомого і дати на основі цих знань практичне рішення. Модель є засобом пізнання, основана на аналогії. Однак аналогія не тотожність. Розбіжність між моделлю і оригіналом спостерігається головним чином в тому, що модель, яка відображає структуру оригіналу, спрощує його, відволікаючись від несуттєвого. Тому модель служить узагальненим відображенням явища, однак аж ніяк не тотожна йому. Модель є результат абстрактного узагальнення практичного досвіду, а не безпосереднім результатом експерименту. Кожний характеризуючий явище фактор повинен отримати в моделі чітке визначення, яке повинне бути стабільним на протязі всього міркування. Іноді стверджують, що педагогічні поняття занадто неточно визначені для того, щоб використовувати моделювання. З іншого боку педагогічні явища нібито занадто невизначені і розмиті, одне явище можна описати за допомогою кількох різних моделей. Однак саме за допомогою кількох відмінних одна від одної моделей можна вияснити, якого вигляду обмеження потрібні і які поняття слід чіткіше відрізняти. На наш погляд, моделювання є методом теоретичного дослідження, за допомогою якого можливо узагальнено підходити до вирішення багатьох педагогічних проблем. В професійній педагогіці зустрічається багато складних і комплексних явищ, пряме вивчення яких неможливе. Тому для вияснення педагогічних закономірностей між цими явищами слід використовувати більш доступні для дослідників моделі явищ. Як уже відмічалось вище, в педагогічних дослідженнях все більше використовується системний аналіз, який органічно поєднується з моделюванням. Особливості наукового пізнання. Процес поступу людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежить відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини в процесі її суспільної, виробничої й наукової діяльності, так званої практики. Процес пізнання можливий лише під час взаємодії людини з явищами дійсності, тобто він реалізується через взаємодію суб'єкта як носія свідомості й знання, та об'єкта того, на який спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Лише практика виступає основною і рушійною силою розвитку пізнання та його метою. Людина пізнає закони природи, щоб оволодіти її силами і використовувати їх, а також пізнає закони суспільства, щоб відповідно впливати на хід історичних подій.

На емпіричному рівні переважає живе споглядання (чуттєве пізнання), раціональний момент тут наявний, але має підпорядковане значення. Тому досліджуваний об’єкт відображається переважно з боку зовнішніх зв’язків та проявів, що доступні живому спогляданню. Збирання фактів, їх первинний опис, узагальнення, систематизація – характерні ознаки емпіричного пізнання. Теоретичний рівень дослідження пов’язаний з більш глибоким аналізом фактів, з проникненням у сутність досліджуваних явищ, з пізнанням та формулюванням законів, тобто з поясненням реальної дійсності. Кожен науковий метод має відповідати таким критеріям: – ясність – загальнозрозумілість методу; – детермінованість – сувора послідовність використання методу; – націленість – підпорядкованість методу досягненню певної мети, розв’язанню певних конкретних завдань; – результативність – здатність методу забезпечувати досягнення певної мети; – надійність – здатність методу з великою ймовірністю забезпечувати отримання бажаного результату; – економічність – здатність методу добиватися певних результатів із найменшими витратами засобів і часу [28]. До основних загальнонаукових методів пізнання відносять: – спостереження – це спосіб безпосереднього вивчення предметів і явищ за допомогою органів чуття без втручання в процес з боку дослідника; 39 – порівняння – це виявлення відмінностей між об`єктами матеріального світу або знаходження в них спільного за допомогою органів чуття чи спеціальних пристроїв; – підрахунок – це знаходження числа, що визначає кількісне співвідношення однотипних об`єктів або їх параметрів, котрі характеризують ті чи інші властивості; – вимірювання – це фізичний процес визначення числового значення певної величини шляхом порівняння її з еталоном; – експеримент – це одна із сфер людської практики, в результаті якої перевіряється істинність гіпотез або виявляються закономірності об`єктивного світу. Під час експерименту до

Спостереження. Наукове спостереження на відміну від звичайного споглядання має смисл, мету і засоби, за допомогою яких суб’єкт пізнання переходить до предмета дослідження (явища, що спостерігається) і до продукту (результату) дослідження у вигляді звіту про спостережуване. До наукового спостереження ставляться суворі вимоги: чітка постановка мети; вибір методики і розробка плану; систематичність; контроль за коректністю і надійністю результатів; обробка, осмислення і тлумачення одержаного масиву даних. Вимірювання — це спостереження, яке фіксує не тільки якісні, а й кількісні характеристики об’єктів і явищ. Для цього необхідні деякі масштаби, еталони, правила, пристрої вимірювання. Вимірювання є процедурою встановлення однієї величини за допомогою іншої, прийнятої за еталон. Спосіб вимірювання складається з трьох компонентів:

1) вибору одиниці вимірювання й одержання набору відповідних мір;

2) встановлення правил порівняння вимірювальної величини з мірою і правил складання мір;

3) опис процедури вимірювання як експериментальної дії.

Вимірювання також визначають як процедуру порівняння вимірних величин з одиницею виміру. А порівняння, в свою чергу, визначається як установлення схожості й різниці між предметами і явищами дійсності. Не можна порівнювати заздалегідь непорівнянні речі (як кажуть.

Експеримент (від лат. experior — випробовую) — це таке спостереження, за допомогою якого явища вивчають при доцільно обраних або штучно створених умовах. Його проведення передбачає здійснення ряду пізнавальних операцій: визначення мети експерименту на основі існуючих теоретичних концепцій з урахуванням потреб практики і розвитку самої науки; теоретичне обґрунтування умов експерименту; розробка основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту; спостереження, вимірювання і фіксація виявлених у процесі експерименту властивостей, зв’язків, тенденцій розвитку об’єкта дослідження; статистична обробка результатів експерименту; попередня класифікація та порівняння статистичних даних.

Щоб перетворити експеримент на пізнавальний засіб, потрібні також операції, що переводять логіку речей у логіку понять:

по-перше, для цього треба з’ясувати принципи теорії і логічно похідні від них наслідки;

по-друге, створити ідеалізовану картину поведін­ки об’єктів дослідження; по-третє, перевести на заданий інтервал абстракції певні матеріальні конструкції об’єкта дослідження.

За допомогою спостереження, вимірювання, експерименту формується фактологічна база науки. Науковий факт — це відображення реальності у висловлюванні. Він має бути зафіксований тим чи іншим уживаним у даній науці способом (протокол, стенограма, фотографія, аудіо- або відео­запис на магнітних і цифрових носіях інформації).

Кожний факт має чотирирівневу структуру: перший рівень включає об’єктивну складову (реальні процеси, явища, події тощо); другий рівень — інформаційну складову (інформаційні посередники, які забезпечують передачу інформації від джерела до приймача — засобу фіксації факту); четвертий рівень - практичну детермінацію факту (його зумовленість наявними якісними і кількісними можливостями спостереження, вимірювання, експерименту); четвертий рівень — когнітивну детермінацію факту (залежність способів їх фіксації та інтерпретації від системи похідних абстракцій теорії, теоретичних схем, психологічних установок тощо). Опис — це фіксація певними засобами суттєвих ознак об’єкта дослідження або результатів спостереження, вимірювання, порів­няння, експерименту. Методи наукового пізнання подвійного призначення (для використання на емпіричному і теоретичному рівнях пізнання) включають мислений експеримент, абстрагування, аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, моделювання. Особливим різновидом експерименту є мислений експеримент. Він посідає проміжне місце між звичайним експериментом і теорією. Його переваги в тому, що в ньому поєднуються сила реального експерименту (цілеспрямована, фіксована трансформація конкретного об’єкта дослідження з метою виявлення нової властивості) з силою логічного міркування (ідеалізація, виключення всіх побічних впливів, намагання до всезагальності й необхідності доведення). Мислений експеримент складається з таких операцій: створення за певними правилами мисленої моделі (ідеалізованого «квазіоб’єкта») справжнього об’єкта дослідження; побудова за такими самими правилами ідеалізованих умов, включаючи ідеалізовані «прилади» і «знаряддя», що впливають на модель; свідомі й планомірні трансформації та відносно вільне й повільне комбінування та їхній вплив на модель; усвідомлене й точне застосування на всіх стадіях мисленого експерименту об’єктивних законів і фактів, що виключають можливість абсолютного свавілля і неприборканої фантазії дослідника.

Експериме́нт — сукупність дослідів, об'єднаних однією системою їх постановки, взаємозв'язком результатів і способом їх обробки. Унаслідок експерименту отримують сукупність результатів, які допускають їхню сумісну обробку і зіставлення.

Експеримент — спроба, дослід, які потребують підтвердження чи спростування, форма пізнання, один з основних методів наукового дослідження, в якому вивчення явищ відбувається в доцільно вибраних або штучно створених умовах, що забезпечують появу тих процесів, спостереження яких необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Важливими характеристиками експерименту є його надійність та валідність.^[1]

Експеримент відрізняється від спостереження активною взаємодією з досліджуваним об'єктом. Зазвичай, експеримент проводиться в рамках наукового дослідження і слугує для перевірки гіпотези, встановлення причинно-наслідкових зв'язків між явищами. Експеримент є базою емпіричного підходу до знань. Критерій Поппера висуває можливість постановки експерименту як головної відмінності наукової теорії від псевдонаукової. Експеримент — це науковий метод дослідження, який повторюється в описаних умовах необмежену кількість раз і дає ідентичні результати.

Пасивний експеримент

При пасивному експерименті інформація про досліджуваному об'єкті накопичується шляхом пасивного спостереження, тобто інформацію отримують в умовах звичайного функціонування об'єкта. Активний експеримент проводиться з застосуванням штучного впливу на об'єкт за спеціальною програмою.

При пасивному експерименті існують лише фактори у вигляді вхідних контрольованих, але некерованих змінних, і експериментатор знаходиться в становищі пасивного спостерігача. Завдання планування в цьому випадку зводиться до оптимальної організації збору інформації та вирішення таких питань, як вибір кількості та частоти вимірювань, вибір методу обробки результатів вимірювань.

Найчастіше метою пасивного експерименту є побудова математичної моделі об'єкта, яка може розглядатися або як добре, або як погано організований об'єкт. У добре організованому об'єкті мають місце певні процеси, в яких взаємозв'язку вхідних і вихідних параметрів встановлюються у вигляді детермінованих функцій. Тому такі об'єкти називають детермінованими. Погано організовані або дифузні об'єкти являють собою статистичні моделі. Методи дослідження з використанням таких моделей не вимагають детального вивчення механізму процесів і явищ, що протікають в об'єкті.

Прикладом пасивного експерименту може бути аналіз роботи схеми, яка не має входів, тільки виходи, і вплинути на її роботу неможливо. Хорошим прикладом пасивного експерименту з дифузним об'єктом є вимірювання метеорологічних параметрів (температури, швидкості вітру і т. д.) при природних катаклізмах.

Активний експеримент

Див. також Техніка постановки «активного» експерименту

Активний експеримент дозволяє швидше й ефективніше вирішувати завдання дослідження, але складніший, вимагає великих матеріальних витрат і може перешкодити нормальному ходу технологічного процесу. Іноді відсутня можливість проведення активного експерименту (наприклад, при дослідженні явищ природи). Проте, враховуючи переваги активного експерименту, тоді, коли це можливо, перевагу віддають йому. При активному експерименті фактори повинні бути керованими і незалежними.

Активний експеримент припускає можливість впливу на хід процесу. При плануванні активного експерименту вирішується завдання рейтингового вибору факторів, що істотно впливають на об'єкт дослідження, і визначення відповідного числа проведених дослідів. Збільшення числа включених у розгляд чинників призводить до різкого зростання числа дослідів, зменшення — до істотного збільшення похибки досліду. Фактор вважається заданим тільки тоді, коли при його виборі вказується його область визначення — сукупність значень, які може приймати даний фактор. В експерименті використовується обмежена частина області визначення. Вибрані фактори повинні бути однозначно керованими і операційним, тобто піддаються регулюванню з підтриманням на заданому рівні протягом всього досвіду при дотриманні послідовності необхідних для цього дій. Повинна бути призначена також точність вимірювання факторів у вибраному діапазоні вимірювання.

Сукупності факторів повинні відповідати вимогам сумісності і незалежності. Дотримання першої вимоги означає, що всі комбінації факторів здійсненні і безпечні, друге — можливість встановлення фактору на будь-якому рівні незалежно від рівнів інших факторів.

Заняття проводитиметься он-лайн о 19.30

Силка на підключення до відеозаняття: https://meet.google.com/tdv-kpcy-tzj

Послідовний виклад матеріалу логічно зумовлює схему підготовки публікації: формулювання задуму і складання попереднього плану; відбір і підготовка матеріалів; групу­вання матеріалів; редагування рукопису. Перевага цього спо­собу полягає в тому, що виклад інформації здійснюється в логічній послідовності, що виключає повтори та пропуски.

Його недоліком є нераціональне використання часу. Поки автор не закінчив повністю черговий розділ, він не може перейти до наступного, а в цей час матеріал, що майже не потребує чистового опрацювання, чекає на свою чергу і ле­жить без руху.

Цілісний спосіб— це написання всієї праці в чорновому варіанті, а потім обробка її в частинах і деталях, внесення доповнень і виправлень. Його перевага полягає в тому, що майже вдвічі економиться час при підготовці білового варі­анта рукопису. Разом з тим є небезпека порушення послідов­ності викладу матеріалу.

Вибірковий виклад матеріалу часто використовується до­слідниками. В міру готовності матеріалу над ним працюють у будь-якій зручній послідовності. Необхідно кожний розділ доводити до кінцевого результату, щоб при підготовці всієї праці її частини були майже готові до опублікування.

Кожний дослідник вибирає для себе найпридатніший спосіб для перетворення так званого чорнового варіанта рукопису в проміжний або біловий (остаточний).

Техніка написання тексту

У процесі написання наукової праці умовно виділяють такі етапи: формулювання задуму і складання попереднього плану; відбір і підготовка матеріалів; групування матеріалів; опрацювання рукопису.

Формулювання задуму здійснюється на першому етапі. Слід чітко визначити мету даної роботи; на яке коло читачів вона розрахована; які матеріали в ній подавати; яка повнота і ґрунтовність викладу передбачається; теоретичне чи прак­тичне спрямування; які ілюстративні матеріали необхідні для розкриття її змісту. Визначається назва праці, яку потім можна коригувати.

На етапі формулювання задуму бажано скласти попередній план роботи. Інколи необхідно скласти план-проспект, який вимагають видавництва разом із замовленням на видання. План-проспект відбиває задум праці і відтворює структуру майбутньої публікації.

Відбір і підготовка матеріалів пов'язані з ретельним добором вихідного матеріалу: скорочення до бажаного обся­гу, доповнення необхідною інформацією, об'єднання розріз­нених даних, уточнення таблиць, схем, графіків. Підготовка матеріалів може здійснюватися з будь-якою послідовністю, окремими частинами, без ретельного стилістичного відпра­цювання. Головне — підготувати матеріали в повному об­сязі для наступних етапів роботи над рукописом.

Групування матеріалу — вибирається варіант його по­слідовного розміщення згідно з планом роботи.

Гранично полегшує цей процес персональний комп'ютер. Набраний у текстовому редакторі твір можна необхідним чином структурувати. З'являється можливість побачити кожну з частин роботи і всю в цілому; простежити розвиток основних положень; домогтися правильної послідовності викладу; визначити, які частини роботи потребують допов­нення або скорочення. При цьому всі матеріали поступово розміщують у належному порядку, відповідно до задуму. Якщо ж комп'ютера немає, то рекомендується кожний розділ (підрозділ) писати на окремих аркушах або картках з однієї сторони, щоб потім їх можна було розрізати і розмістити в певній послідовності.

Паралельно з групуванням матеріалу визначається руб­рикація праці, тобто поділ її на логічно підпорядковані еле­менти — частини, розділи, підрозділи, пункти. Правильність формулювань і відповідність назв рубрик можна перевірити на комп'ютері. За інших умов це можна зробити через напи­сання заголовків на окремих смугах паперу. Спочатку вони розкладаються в певній послідовності, а потім приклеюють­ся до відповідних матеріалів.

Результатом цього етапу є логічне поєднання частин ру­копису, створення його чорнового макета, який потребує по­дальшої обробки.

Шліфування тексту рукопису починається з оцінки його змісту і структури. Перевіряється і критично оцінюється кожний висновок, кожна формула, таблиця, кожне речення, окреме слово. Слід перевірити, наскільки назва роботи і на­зви розділів і підрозділів відповідають їх змісту, наскільки логічно і послідовно викладено матеріал. Доцільно ще раз перевірити аргументованість основних положень, наукову новизну, теоретичну і практичну значущість роботи, її ви­сновки і рекомендації. Слід мати на увазі, що однаково недо­речними є надмірний лаконізм і надмірна деталізація у ви­кладі матеріалу. Допомагають сприйняттю змісту роботи таб­лиці, схеми, графіки та ін.

Наступний етап роботи над рукописом — перевірка пра­вильності його оформлення. Це стосується рубрикації поси­лань на літературні джерела, цитування, написання чисел, знаків, фізичних і математичних величин, формул, побудови таблиць, підготовки ілюстративного матеріалу, створення бібліографіч­ного опису, бібліографічних покажчиків та ін. До правил оформ­лення друкованих видань висуваються специфічні вимоги, тому слід керуватися державними стандартами, довідниками, підруч­никами, вимогами видавництв і редакцій.

Заключний етап — це літературна правка. її складність залежить від мовностильової культури автора, від того, як здійснювалася попередня підготовка рукопису. Одночасно з літературною правкою автор вирішує, як розмістити текст і які потрібні в ньому виділення.

Слід зважати на те, що написану від руки роботу важко редагувати. В машинописному або комп'ютерному тексті

легше виявити упущення і недогляди. Перед тим, як редагу­вати текст, слід відкласти роботу на деякий час, щоб "відпо­чити" від неї. Бажано, щоб її хтось прочитав і висловив свою точку зору. Редагувати працю слід лише тоді, коли роботу над нею закінчено повністю.

Якщо рукопис набирає оператор ПЕОМ (друкарка), текст має бути написаний розбірливим почерком. Неохайна робо­та — це прояв неповаги до оператора (друкарки), уповіль­нення їх роботи і причина багатьох помилок. Слід особливо чітко писати спеціальні терміни і прізвища. Необхідно та­кож навчитися послуговуватися коректурними знаками.

Типові помилки при підготовці публікацій і доповідей

1.Неточні, розпливчасті формулювання назви або мети статті чи доповіді.

2. Немає чіткого визначення особистого внеску науковця.

3. У публікаціях, вказаних в авторефераті, не викладені зміст та основні результати дослідження.

4. Дисертацію опубліковано у виданнях, що не входять до переліку наукових фахових видань затверджених ВАК України.

5. Порушено вимогу ВАК України щодо мінімальної кіль­кості та обсягу публікацій на тему дослід­ження.

6. Більшість праць здобувача опубліковано у співавторстві, зокрема з науковим керівником.

Починати вчити мисленню треба насамперед з

розвитку здатності правильно ставити запитання.

Е. Ільєнков

Питання відіграють важливу роль у бесіді, тому уміння формулювати питання є однією з найважливіших навичок тренера.

Ця навичка повинна стати чи не найпершою, що Ви можете і зобов’язані розвинути в собі. Це означає вибір правильного типу питання і таке його формулювання, що приведе до одержання відповіді, що Вас цікавить.

Дехто навіть не уявляє який величезний потенціал мають питання, як це допомагає вирішувати поточні проблеми, підтримувати прагнення до навчання і тим зміцнювати довготерміновий успіх [Маркуардт Майкл Правильные вопросы – эффективный метод управления: Как лидеры находят оптимальные решения, задавая вопросы. – Пер. с англ… – М.: Издательство «Омега-Л»: Смартбук, 2008. – 240 с.]

Один з найкращих способів зміцнити свої лідерські позиції – . Другий гарний спосіб – заохочувати до питань інших.

Культура, що заохочує питання, – це культура спільної відповідальності. Спільність виковується, а не нав’язується. Насправді, уміння ставити запитання і здатність до співробітництва нероздільні одне з одним.

Дуже важливо, щоб у процесі розмірковування над проблемою люди не соромилися ставити «дурні» питання, або, якщо висловитися точніше, питання, що дозволяють по-новому подивитися на звичні речі. Гарні питання надихають людей на пошук власних відповідей. Це сприяє формуванню відчуття відповідальності і причетності до досягнутого успіху. Питання ведуть людей від залежності до незалежності.

Чому нам важко завдавати питання:

• Ми уникаємо питань з причини природного бажання захистити себе;

• Ми надто часто поспішаємо;

• Нерідко нам просто не вистачає навичок ставити запитання і відповідати на них, тому що немає зразків для наслідування;

• Як представники певних корпоративних культур, ми знаходимося у таких умовах, коли питання не вітаються, особливо такі, що кидають виклик традиційній практиці і переконанням, що склалися.

Питання можуть пригнічувати або надихати. Пригнічують, як правило, запитання, спрямовані на з’ясування причин негараздів. Наприклад: Чому Ви не додержуєтеся строків? Що трапилося з проектом? Хто схибив на цьому етапі? Чи це все, на що ви здатні? та ін. Такі питання викликають прагнення захищатися, виправдовуватися, замість того, щоб вирішувати проблему.

Надихаючі питання, навпаки, спонукають людину думати і дають їй можливість долати проблему самостійно, що впливає на розвиток відповідальності і усвідомлення своєї ролі у процесі досягнення спільної мети. Подібні питання формують позитивне відношення до справи і підвищують самооцінку; знімають перепинні бар’єри і відкривають нові можливості, запрошуючи до відкриттів, творчості і пошуку.

Ці питання надихають на активність і довіру, стимулюють налаштування на успіх, з’ясовують, як саме можливо краще досягти цілі. Вони виявляють переваги у здійснюваній діяльності і відповіді, як вирішувати поставлені задачі. Приклади подібних питань: Як Ви оцінюєте …? Які цілі здаються Вам складними і чому? Яка допомога, на Вашу думку, зможе гарантувати вам успіх? Та ін.

Ознаки (переваги) ефективних питань

• Примушують людину зосередитися;

• Сприяють глибоким розміркуванням;

• Кидають виклик традиційним представленням, які заважають людям діяти по-новому і ефективно;

• Надають сміливості і сили;

• Ведуть до новаторського мислення;

• Містять у собі ключі до видатних рішень;

• Діють позитивно і ефективно.

Приклади питань: Чи можете Ви детальніше описати свої побоювання? Які міри щодо покращення результатів Ви можете запропонувати? Та ін.

Нерідко кращий, найпростіший і найефективніший спосіб задати питання полягає у тому, щоб розвинути попереднє питання або відштовхнутися від відповіді на нього, тобто створити послідовний ланцюжок глибокого розуміння і активних дій.

Типи ефективних питань. Ефективними вважають такі питання, що досягають своєї мети, а також допомагають створювати позитивні стосунки між співрозмовниками.

Відкриті питання спонукають людей мислити ширше і надають їм можливість зрозуміти, що саме є для них важливим і чим вони можуть поділитися з іншими. Такі питання також сприяють розміркуванням і активному пошуку способів рішення проблеми, а не просто прагненню визначити і обстоювати свою точку зору.

Задаючи відкриті, неупереджені питання, ми виказуємо довіру і повагу до думки інших людей, що, у свою чергу, потребує уважного слухання відповіді і, можливо, спонукатиме вас ставити уточнюючі питання.

Відкриті питання починаються зі слів «чому» або «як» або з фраз, подібних до «Що Ви думаєте з приводу …?». Гарне відкрите питання має викликати, кінець кінцем, активне обговорення і дебати.

Приклади фраз для створення відкритих питань.

Що Ви думаєте щодо …?

Чи Ви не могли б розповісти детальніше про …?

Які можливості спадають Вам на думку? Що могло би відбутися, якщо б Ви …?

Як Ви гадаєте, що ви втратите, якщо не будете займатися обговорюванням проблеми? Які способи розв’язань Ви вже спробували? Що Ви намагаєтеся робити надалі?

Інші типи відкритих питань.

Дослідницькі питання відкривають нові перспективи, стають джерелом свіжих ідей і відкриттів: «А чи Ви досліджували … / замислювалися над …?»

Афективні питання запрошують учасників поділитися своїми відчуттями з певного приводу: «Що Ви відчуваєте щодо …?»

Рефлективні питання сприяють значно глибшому і скрупульозному осмисленню проблеми: «Ви казали, що у вас виникли проблеми …»; «Як Ви гадаєте, чим саме викликані ці труднощі?»

Зондуючі питання запрошують спробувати проникнути у сутність певної проблеми, ретельно дослідити її або задати якомога більше питань. Допомагають такі слова: описувати, пояснювати, з’ясовувати, уточнювати, або вдаватися у подробиці, – вони сприяють значно глибшому і розвиненому вивченню певної теми.

Питання, що дозволяють побачити ситуацію в іншому світлі становлять під сумнів певні основи: «Чому це повинно бути саме так?»

Питання, що вибудовують зв’язки, дозволяють досягти системного бачення проблеми: «Які наслідки цих дій можуть бути?»

Аналітичні питання передбачають розглядання реальних причин, а не симптомів: «Чому це сталося?»

Уточнюючі питання допомагають нам позбавитися неоднозначності, але подекуди ставити такі питання доволі складно. Можливі питання цього типу: «Що саме Ви мали на увазі, коли …?», «Як саме Ви б хотіли, щоб це було зроблено?», «Чи не могли б Ви детальніше пояснити цю ситуацію?»

Слід розуміти при виборі типу питання, що людей бентежать тільки такі з них, що виявляються зовсім неочікуваними.

Бажано починати ставити запитання з таких, що стосуються процесу, а потім вже переходити до питань стосовно змісту.

Навідні питання, що спонукають на відповідь, на яку очікує той, хто запитує.

Формулювання питань

Якщо Ви уже вирішили, який тип питання Ви будете завдавати, Вам потрібно подумати, як його сформулювати. Існують важливі моменти при формулюванні питань, які бажано враховувати, щоб співрозмовники були сконцентровані на тій інформації, що Ви намагаєтеся від них одержати. У таблиці нижче приводяться деякі ради, які Ви могли б використовувати при формулюванні свого питання.

Провокування

Іноді виявляється корисним поставити під сумнів слова клієнта. Наприклад, у випадку якщо:

• клієнт робить свідомо помилкове твердження;

• клієнт, очевидно, уникає визначених питань.

Провокування в тренінгу повинне бути підтримуючим. Ніколи не слід повідомляти клієнту про те, що ви його навмисно провокували. Ціль, з якою використовується провокування, полягає в тому, щоб допомогти клієнту трішки просунутися вперед, дати йому можливість глянути на проблему з іншого боку. Провокування – це завжди навмисна дія, і використовувати її необхідно дуже обережно.

Не секрет, що однією з найважливіших вимог до оратора є чистота мовлення, його відповідність лексичним, граматичним, стилістичним нормам.

· Говоріть по черзі.

· Не перебивайте одне одного.

· Критикуйте ідею, а не людину, яка її висуває.

· Ставтеся з повагою до всіх висловлених думок.

· Зауваження робіть коректно.

· Не відходьте від обговорюваної теми.

Вправи з культури мовлення

Вправа № 1. Виправити в запропонованих реченнях лексичні, граматичні помилки, мотивувати причини цих помилок, спираючись на вивчене з теорії.

1. Ми використали самий ефективний підхід до розв’язання

поставлених завдань. 2. У роботі ми спиралися на найбільш сучасніші дослідження науковців з даної теми. 3. Висновки, зроблені професором N, набагато ґрунтовніші інших. 4.У відсотковому співвідношенні результативність застосування цих технологій становить біля шестидесяти – восьмидесяти відсотків. 5. П’ятдесят три відсотка респондентів дали схвальні відповіді на поставлене питання. 6. Застосовані в практичній частині прийоми є більш ефектними за ті, що використовувалися в попередніх розвідках. 7. У слідуючому розділі буде докладно обґрунтовано практичне застосування нашого дослідження. 8. Є потреба в збалансованому розвитку місця та оточуючих його населених пунктів. 9. Ми рахуємо, що це твердження є вірним. 10. Сковорода і пише про два світа, одним із яких є людина, а іншим — все те, що її оточує. 11. Започатковане насамперед поетами, шестидесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену. 12. Використавши найсучасніші джерела для аналізу творчого доробку митця, нам стає зрозуміло, що деякі попередні висновки були хибними. 13. Учасниками дисидентського руху, які творили підґрунтя для нинішньої незалежності України, були поети, письменники, художники, кіномитці шестидесятих років ХХ століття.

Вправа № 2. Утворити словосполучення, узгоджуючи слова та сполучення слів, подані в дужках, відповідно до граматичних та лексичних норм. Мотивувати вибір.

Триває (на протязі століть, протягом століть); запобігати (помилкам, помилок); (призвести, привести) до негативних наслідків; відбувається зростання (завдяки систематичній роботі, через систематичну роботу); розвиток загальмувався (завдяки непослідовній політиці, через непослідовну політику); дякуючи (їм, їх); маю повідомити (вам, вас); перекладати (на українську мову, українською мовою); (підвести, підбити) підсумки; (вважаю, рахую) за доцільне зауважити; (біля, близько) десяти відсотків; (задавати, ставити) запитання; (піднімати, порушувати) питання.

Вправа № 3. Узгодити числівники з іменниками.

Від 64 до 78 відсотків; близько 155 років; не минуло й 2 століть; на 247 сторінках; скористався 36 джерелами; на думку 8 науковців; протягом 76 років; про 84 діячів культури й мистецтва; у 2010-му році; напередодні 1995-го року; з 1648 по 1654 рік.

Вправа № 4. Прочитайте подані речення, поміркуйте про доцільність надмірного вживання запозиченої лексики, зокрема в даному контексті. Замініть там, де це можливо, запозичені слова власне українськими. Якщо є потреба, скористайтеся словником іншомовних слів, тлумачним словником чи словником синонімів:

1. Стилістика експресивних елементів – напрям лінгвостилістики, орієнтований на дослідження елементів певної мови з точки зору їх здатності виражати й викликати певного роду емоції, оцінки, асоціації. 2. Гендерні стереотипи реалізуються не тільки в сукупності вербальних одиниць, а також невербальних компонентів. 3. Диференціальною ознакою метафори є приховане порівняння, пов’язане зі специфікою перцепції навколишнього світу індивідуумом. 4. При декодуванні метафори іншим суб’єктом через вторинну валентність простежується метафорична валентність.

Для економії часу можна застосувати довідку.

Експресивний елемент – засіб виразності, виражальний засіб; елемент – одиниця; емоції – почуття; реалізуватися – втілюватися; вербальний – словесний; компонент – складова; диференціальний – розрізнювальний; специфіка – особливість; перцепція – сприйняття; індивідуум – особистість, людина; декодування – розгадування; суб’єкт – особа; валентність – сполучуваність.

Види запитань

Закриті запитання

Фактичні запитання, що мають одну чітку правильну відповідь.

Починаються словами що, де, коли, куди, звідки, який та ін.

Відкриті запитання

Ідеї для обговорення. Запитання, які не мають відомої відповіді або мають багато відповідей.

Наприклад: «У чому переваги такого підходу до проблеми?», «Чи можуть результати ваших досліджень використовуватися в шкільній практиці?»

Уточнюючі запитання

Допомагають зрозуміти, перевірити й підтвердити або спростувати інформацію. Зазвичай починаються зі слів: «Якщо я правильно зрозумів…?»; «Ви хотіли сказати, що …?»; «Уточніть, будь ласка, ви мали на увазі… чи …?»; « Чи не могли б ви висловити думку по-іншому?»; «Ви кажете, що ….Чи не могли б ви навести конкретні факти/ приклади/ статистичні дані?

Проблемні запитання

Відкрите запитання, спрямоване на виявлення протиріччя в ситуації. Формулюючи проблемне запитання, допомагаємо собі й іншим усвідомити, у чому саме полягає проблема.

Алгоритм постановки проблемного запитання:

- визначити протиріччя;

- поставити запитання так, щоб відповідь дала змогу розв’язати протиріччя;

- використайте низку допоміжних запитань;

- дбайте, щоб запитання не заважало пошуку варіантів відповіді.

Пам’ятка з правил постановки питань під час ведення дискусії

Доцільно врахувати

Слід уникати

¨ УВАЖНО слухати, щоб не

поставити питання, яке вже було розкрите під час захисту.

¨ Запропонувати зіставити певні

явища (наприклад: провести паралелі з фольклором, творчістю інших письменників українських і зарубіжних, зіставити лінгвістичні явища й процеси в різних мовах тощо).

¨ Уточнити значення незрозумілих

термінів, понять і попросити навести відповідні приклади (якщо вони не були розтлумачені під час захисту).

¨ Запропонувати визначити відмінне, новаторське в роботі (якщо це не було розтлумачено під час захисту).

¨ Ставити питання з усієї галузі науки.

¨ Найбільш вдалі питання починаються словами: чому, чи є щось спільне…, що різнить…, зіставте….

¨ Питання має на меті не принизити доповідача, а продемонструвати вашу компетентність та ерудицію.

¨ Питань, що не стосуються виключно змісту роботи або науки, яку вона представляє.

¨ Питань, що дублюють зміст захисту (щодо дослідників, актуальності, завдань, особистого внеску в роботу, того, якою мірою досліджена дана проблема).

¨ Питань, що стосуються особистої позиції доповідача.

¨ Не ставити питання на зразок «Що тобі подобається в роботі?», «Чому обрав саме цю тему?», «Який улюблений твір цього письменника?»

¨ Питань, що стосуються сфер, у яких ви недостатньо компетентні.

Робота з текстом

Ораторське мистецтво промовця як умова переконання

Поняття «ораторське мистецтво», або «красномовство», має два значення: 1) вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої — інформувати та переконувати масову аудиторію засобами живого слова; 2) високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.

Із моменту свого зародження в античному світі ораторське мистецтво вважалося ефективним засобом переконання людей. Ще 335 р. до н. е. було створено першу теорію ораторського мистецтва, що зберегла своє значення й донині. Ідеться про «Риторику» Аристотеля, у якій він визначає її як мистецтво переконуючого виливу, як здатність знаходити різні засоби впливу на кожний предмет. Саме Аристотелю належить теза про три елементи, що в єдності становлять суть процесу публічного мовлення, — оратора, предмет мовлення та слухача, якого він називає «кінцевою метою всього».

Блискучим оратором свого часу був Феофан Прокопович. Першим виступом, що приніс йому велику ораторську славу, став панегірик на честь перемоги над шведами. Як свідчать історичні та літературні пам’ятки, це було нове ораторське слово в Україні, не схоже на схоластичні проповіді свого часу. Воно відзначалося простотою, щирістю, образністю та переконуючим впливом. А зразком військового красномовства, наприклад, стала промова князя Святослава перед дружиною 971 р. під час облоги фортеці Доростол на Дунаї. Його слова «мертві сорому не мають» стали легендарними, хвилюють і переконують людей і сьогодні.

Ораторське мистецтво поділяється на види, пов’язані з конкретною сферою застосування: політичне, дипломатичне, церковно-богословське, військове, судове, ділове та ін. Останнім часом у нашій країні навіть утверджується парламентське красномовство. Академічне красномовство включає в себе власне академічне (наукова доповідь, реферат, науковий огляд), вузівське (лекція), шкільне (розповідь учителя, лекція). Академічне красномовство є базою виступу, тому що публічна, масова лекція передусім є формою поширення наукових знань. Суттєва відмінність такої лекції від наукової полягає в тому, що, крім наукових знань, вона потребує ще й умінь їх популяризувати. У будь-якому з цих видів при всіх професійних відмінностях є єдина основа — це мистецтво, яке слугує цілям впливу на людей, зокрема переконанню. «Цінністю є не сама по собі мова оратора і це звучність його голосу, а те, наскільки він поділяє погляди народу й наскільки любить і ненавидить тих же людей, що й вітчизна».

Складність ораторського мистецтва як засобу переконання полягає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті викликати духовність аудиторії, певним чином вплинути на неї. Метою переконання, на відміну від інших видів впливу на людей, є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилась на систему установок і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. Причому промовець нерідко має справу з людьми, у яких склалась певна система поглядів й установок, до того ж не завжди правильних. Уводячи нову інформацію, він ставить за мету змінити установки та погляди людей. А це можливо лише за активної діяльності аудиторії, її критичного сприйняття думок оратора. Встановлюючи зворотний зв’язок, промовець залучає аудиторію до процесу спільної мислительної діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а, критично осмисливши те, про що він говорить, свідомо сприйняли його інформацію. Тоді це буде вже їхній власний погляд, він відповідатиме їхнім цінностям, етичним нормам і правилам, вони керуватимуться ним у практичній діяльності.

Мистецтво переконання набувається з досвідом за умови досконалого володіння матеріалом. Жодне красномовство не допоможе промовцеві, якщо його моральні цінності не є найвищими, знання з обговорюваного питання недостатньо повні, а він сам не переконаний у тому, про що говорить. Проте переконаність не повинна вести до зверхності, категоричності, безапеляційності. Тоді вона сприйматиметься людьми. Наведемо історичний приклад такого впливу ораторського мистецтва на людей, які були настроєні переважно вороже. Про нього розповідає Георгій Кониський у книзі «Історія русів». Реєстрові козаки спочатку не тільки не підтримали Богдана Хмельницького в боротьбі з польським військом, а навпаки, хотіли виступити проти нього. І він звернувся до козаків із такими словами: «Помисліть, брати і друзі, помисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись і за кого хочете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне проливати? Я і товариство, котре мене оточує, є єдинокровна і єдиновірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користьми і потребами вашими. Ми підішли зброю не задля користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино па оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність… Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Поляки, котрі озброїли вас супроти нас, суть спільні і непримиренні вороги наші; вони вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те ненадійне і нестерпне самим нам, та й що то за життя таке, коли воно переповнене журбою, страхами і повсякчасним відчаєм?… Згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих поляками найнечуванішим варварством… І тії мученики, що безвинно потерпіли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відомщенням і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї». Ледве завершив Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали волати: «Готові вмерти за вітчизну і віру православну! Повелівай нами, Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов’язок наш кличуть».

Вершиною майстерності промовця є його імпровізація, творчість на очах у присутніх. А це може бути тільки тоді, коли виступу передувала глибока, копітка, нерідко багаторічна праця промовця. Тоді такий виступ оцінять і запам’ятають слухачі, бо спілкування в аудиторії відбуватиметься на високому рівні його культури й принесе насолоду обом сторонам: і тій, що промовляє, і тій, що слухає.

Але іноді навіть тоді, коли промовець володіє ораторською майстерністю, частина з присутніх в аудиторії людей однаково залишиться при своїй думці. Оскільки вони рівноправні з людиною, яка виступає, то хотіли б також висловитися, навіть посперечатися. І таку можливість їм треба надати. Це спілкування, звичайно, має бути тактовним з обох сторін.

Завдання до тексту. Варіант № 1.

1. Прослухати текст.

2. Дати відповіді на запитання, запропоновані вчителем, паралельно

визначаючи, до якого виду вони належать – відкриті, закриті, уточнюючі, проблемні.

Що прийнято вважати «ораторським мистецтвом»?

Кому належить авторство першої теорії ораторського мистецтва?

Хто з видатних діячів минулого по праву здобув честь називатися великими ораторами?

Чим різниться академічне красномовство від парламентського?

Якими рисами має бути наділений оратор, який прагне завоювати прихильність широкої аудиторії?

У чому полягає складність ораторського мистецтва як засобу переконання?

Чому вершиною майстерності промовця вважається саме імпровізація, а не, припустимо, добре поставлений голос, уміння триматися перед аудиторією, професіоналізм чи обізнаність?

Чи можна вважати, що оратор не досяг поставленої мети, якщо частина аудиторії залишилася при своїй думці?

3. Проаналізувати відповіді, дані на запитання.

Завдання до тексту. Варіант № 2.

1. Прослухати текст.

2. Самостійно сформулювати запитання до прослуханого тексту,

визначити види запитань – відкриті, закриті, уточнюючі, проблемні.

3. Адресувати запитання аудиторії.

4. Проаналізувати відповіді, дані на запитання з огляду на рекомендації.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ!

Завдання, уміщені в першому варіанті, передбачають осмислення почутого тексту, встановлення причинно-наслідкових зв’язків.

Завдання, уміщені в другому варіанті, передбачають відпрацювання вмінь грамотно ставити питання до прослуханого тексту.

Реферат — це короткий письмовий огляд наукових джерел за вибраною темою чи виклад результатів самостійно проведених досліджень.

Написання рефератів — це не лише невід’ємна частина навчального процесу, але й різновид науково-дослідної роботи учнів. Головне призначення реферату — стислий виклад теоретичного чи експериментального матеріалу в рамках певної тематики. Реферат можна написати як на основі інформації з різних джерел, так і за матеріалами окремої монографії чи самостійно проведеного дослідження.

Реферати поділяють на кілька категорій: оглядові, монографічні, інформативні, загальні, спеціалізовані, автореферати тощо. Але незалежно від виду, принципи підготовки реферату завжди однакові.

Здобувачі освіти починають готувати реферати з різних дисциплін уже з першого року навчання у гуртку. Вибираючи тему реферату, погоджують її з викладачем чи науковим керівником. Найчастіше здобувачам освіти доводиться писати оглядові та інформативні реферати.

Оглядовий реферат готують на основі декількох літературних джерел з досліджуваної тематики. Підготовка такого реферату потребує глибокого вивчення та аналізу вибраної літератури.

Під час роботи над оглядовим рефератом можна виділити такі етапи:

• вступний — вибір теми, підбір літератури для опрацювання, початок її вивчення, складання плану реферату, написання вступу;

• основний — детальне опрацювання підібраних джерел (помітки, витяги, їхня систематизація), робота над змістом і висновками реферату;

• кінцевий — оформлення реферату, редагування його змісту і виправлення виявлених недоліків.

Оскільки оглядовий реферат пишуть не на основі власних результатів, а використовують чужі матеріали, то така робота є компілятивною. У тексті реферату можна цитувати або переказувати думки з опрацьованих джерел, обов’язково на них посилаючись.

Інформативний реферат готують на основі проведеного дослідження чи аналізу наукових праць з певної тематики.

Робота над інформативним рефератом потребує поглибленого вивчення обраної наукової проблеми, уміння аналізувати та узагальнювати підібраний матеріал, систематизувати його, творчо викласти наукові ідеї та положення з досліджуваної теми.

Джерелом інформації для підготовки такого реферату слугують монографії, посібники, журнали, збірники праць, звіти про науково-дослідну роботу тощо.

Інформативний реферат містить такі структурні елементи:

• вступ — доводить актуальність теми;

• основна частина — містить короткий огляд і критичну оцінку наукових праць, їхнє порівняння, аргументацію найвагоміших положень;

• висновки про можливість використання розглянутих результатів у фундаментальних чи прикладних дослідженнях;

• список використаної літератури;

• додатки, якщо вони полегшують розуміння роботи.

Якщо реферат відображає результати виконання наукової роботи, наведену структуру доповнюють компонентами розкриття експериментальної частини дослідження, його теоретичної та практичної вагомості, а також рекомендаціями щодо доцільності використання у практичній діяльності.

Виклад матеріалу в рефераті має бути стислим і зрозумілим, з використанням наукової термінології. Обсяг реферату залежить від обраної теми і переважно становить 10–20 сторінок. Реферат оформлюють відповідно до державного стандарту, прийнятого у вітчизняній науці. Це означає, що він повинен мати титульний аркуш, зміст, безпосередньо текст реферату та список використаних джерел. Якщо для повного викладу змісту реферату необхідні допоміжні, не внесені в основний текст, матеріали, їх подають у додатках.

Реферат рецензують, оцінюють і враховують під час проведення підсумкового заліку чи іспиту з відповідної навчальної дисципліни.

При оцінюванні реферату беруть до уваги повноту висвітлення літературних джерел та їхній аналіз, інтерпретацію проведеного дослідження, власний погляд на вирішення проблеми, обґрунтування висновків. Окрім того, враховують уміння учня донести зміст реферату, його основні ідеї до аудиторії слухачів, зацікавити їх проблематикою.

ТЕЗИ

Тези — це коротко сформульовані основні положення наукової доповіді, статті чи іншої наукової праці.

Пишуть тези з метою узагальнення наявного матеріалу, подання змісту відносно великого об’єму публікації чи доповіді в короткому формулюванні.

Основні ідеї статті чи доповіді, коротко викладені в тезах (1– 2 сторінки), формуватимуть думку читача про наукову працю загалом та впливатимуть на рішення про потребу ознайомитися з її матеріалом загалом. Вдало написані тези привертають увагу як до наукового матеріалу, так і до їх автора, тоді як невдало складений текст тез відлякує читачів навіть від цікавої наукової праці. Якість тез багато в чому залежить від наукового змісту роботи, але його можна або вигідно представити, або ж зіпсувати.

Пишучи тези на основі власного наукового дослідження, автор добре володіє питанням і його основним завданням стає коротке та змістовне вираження матеріалу в письмовій формі. Це не завжди вдається легко та швидко зробити, але після завершення роботи над тезами розуміння описаної проблеми стає глибшим. Часто в авторів навіть з’являються нові ідеї, також набагато легше стає донести суть своєї праці до читачів чи слухачів.

Розглянемо особливості підготовки та написання тез доповідей чи статей.

Тези можуть бути представлені двома основними групами.

Написані за наявним матеріалом (стаття чи доповідь). Основна складність полягає у необхідності значного зменшення обсягу друкованого тексту за максимального збереження його змісту. Читаючи текст, його розбивають на низку уривків, з кожного виділяють найважливіше за змістом. Згодом, добре обдумавши виділені фрагменти, з’ясувавши їхню суть, формулюють з них окремі положення, сукупність яких і буде тезами.

Написані до того, як складено доповідь. Автор спочатку пише тези, а згодом розширює їх до розмірів статті. Так опрацьовують тези доповідей, які подають на наукові конференції. Складність полягає в тому, що автор не має до кінця сформованого уявлення про питання чи проблему, яким присвячені тези. Йому хочеться записати ідею, що виникла, щоб, попрацювавши над нею, винести її до наукової громадськості. Опрацювання ідеї починають вже під час написання тез. Для того, щоб зробити ідею зрозумілою читачеві, автор вводить його в суть проблеми, показує різні аспекти роботи.

За структурними особливостями тези поділяють на три основні типи:

1. Постановка проблеми:

• короткий вступ, щоб окреслити актуальність теми;

• огляд наявних поглядів на проблему чи стан досліджень;

• деякі власні думки на цю тему;

• заплановані дослідження;

• висновок та пропозиції щодо вирішення проблеми.

2. Результати дослідження:

• короткий вступ з постановкою проблеми;

• характеристика об’єкта та предмета дослідження;

• зміст проведених досліджень;

• отримані результати та їх аналіз;

• висновки.

3. Нова методика проведення експериментальних чи теоретичних досліджень:

• короткий вступ з описом завдання, яке потребує розробки нової методики;

• порівняння нової методики з уже існуючими;

• результати застосування, аналіз переваг та обмежень нової методики;

• висновки.

Перед початком наукової конференції (семінару, симпозіуму) зазвичай публікують збірник тез доповідей — попередніх матеріалів, що містять виклад основних аспектів запланованих доповідей.

Правила оформлення тез доповідей визначає оргкомітет конференції; їх включають в інформаційні повідомлення, що надсилають майбутнім учасникам конференції та виставляють на сайті конференції. Вимоги щодо оформлення потрібно точно виконувати, порушення в оформленні суттєво ускладнюють роботу над збірником тез і можуть бути підставою для відмови в публікації.

Обов’язковими елементами тез є заголовок, прізвища авторів, назви та адреси організацій, де вони працюють. Обсяг тексту має бути невеликим, але достатнім для чіткого викладу думок автора.

За результатами розгляду тез доповідей Організаційний комітет ухвалює рішення про включення доповіді в програму роботи конференції та публікацію тези чи доповіді у збірнику матеріалів конференції. Під час написання тез рекомендовано дотримуватися певної послідовності дій. Розглянемо їх детальніше.

1. Визначте, до якого типу належатимуть тези, виберіть відповідну структуру.

2. Продумайте, що є основним результатом чи висновком вашої наукової роботи.

3. З урахуванням вибраного типу тез, основного результату наукового дослідження та назви і профілю конференції підберіть робочу назву тез. Бажано, щоб назва тез містила ключові слова тематики конференції чи її підсекцій. У випадку невідповідності тез тематиці конференції, вам відмовлять в участі в її роботі.

4. Складіть детальний план. Для цього до кожного обов’язкового структурного елемента чи розділу продумайте та запишіть хоча б одним реченням його основну ідею. Кожна з цих ідей буде розкрита абзацом тесту в майбутніх тезах.

5. Уважно перечитайте написаний план та проаналізуйте, чи достатньо перелічених пунктів для повного розкриття теми. За необхідності доповніть план потрібними пунктами. Записані ідеї мають складати логічну послідовність для доведення основної ідеї, результатів та висновків, в іншому випадку потрібно змінити розташування абзаців, уточнити формулювання. Можливо, зміни в тезах наштовхнуть на внесення коректив у назву роботи.

6. Ознайомтеся з вимогами щодо оформлення тез, зокрема їхній об’єм, шрифт, поля. Пропонований обсяг орієнтовно розділіть між запланованими абзацами та починайте написання роботи.

7. Починаючи з першого абзацу, коротко формулюйте свої думки, відповідно до відведеного обсягу. Далі переходьте до другого абзацу і працюйте над тезами аж до висновків.

8. Уважно перечитайте весь текст, звертаючи особливу увагу на логічність переходу між абзацами. У роботі має простежуватися чітка структура і послідовність викладу. За потреби відредагуйте зміст абзаців, а якщо виникли нові міркування, то внесіть їх у план тез та попрацюйте над ними відповідно до пунктів 4 –8 пропонованого алгоритму. Текст роботи має містити основні результати проведеного дослідження та добре аргументовані висновки.

9. Перевірте відповідність загального обсягу тез до вимог. Знайдіть і скоротіть другорядні деталі тесту, замініть фрази, щоб позбутися неповних рядків.

10. Оформіть усі складові тез, такі як назву, дані про авторів, текст, список літературних джерел згідно з вимогами оргкомітету конференції.

11. Покажіть написану роботу науковому керівникові, своїм колегам, вислухайте їхню думку про зміст, обґрунтованість та стиль роботи. Внесіть у тези ті виправлення та доповнення, які вважаєте суттєвими та потрібними.

12. Готові тези відправте в оргкомітет конференції.

Працюючи над тезами, молодий науковець має дотримуватися певних загальних вимог до їхнього написання:

• викладати свої міркування щодо отриманих результатів, а не переписувати вже опубліковані статті;

• коротко формулювати кожне твердження, наділяти його суттєвим змістом, логічно чи емпірично обґрунтовувати;

• не намагатися розглядати у тезах вирішення проблеми, адже тези — це аналітична праця з обраної теми;

• дотримуватися наукового стилю, але пам’ятати, що навіть непідготовлений читач має зрозуміти текст ваших тез.

Дотримання вищенаведених порад щодо порядку організації роботи над тезами доповіді, змісту та побудови тексту з додаванням цікавих ідей, міркувань та результатів теоретичних чи експериментальних досліджень дасть змогу навіть перші тези та перший виступ на конференції перетворити на яскраве та переконливе входження у наукову спільноту, отримати рекомендацію до опублікування представленого матеріалу. Вдалий виступ провокує жваве обговорення, з якого можна почерпнути нові ідеї щодо подальших досліджень.

ДОПОВІДЬ

Доповідь — один із видів публічного (усного) представлення інформації з певного питання у вигляді розгорнутого повідомлення, що ґрунтується на залученні документальних даних.

Наукова доповідь — одна із форм оприлюднення результатів наукового дослідження, розгорнутий виклад певної наукової теми, проблеми чи питання.

У доповіді поєднуються три якості дослідника: вміння провести наукове дослідження, вміння подати результати слухачам і кваліфіковано відповісти на питання.

Під час підготовки до виступу доцільно підготувати текст доповіді, тобто документ, що містить інформацію про предмет та об’єкт дослідження, обґрунтування актуальності та перспективності вивчення цього питання, основні результати, висновки та пропозиції. Працюючи над текстом доповіді варто пам’ятати, що вона призначена для усного виголошення та обговорення, тому потребує від її автора не лише володіння матеріалом доповіді, але й уміння відповідати на поставлені питання, вступити в дискусію і аргументовано та ввічливо довести слухачам правильність отриманих результатів та зроблених висновків.

Залежно від змісту та обсягу представленого матеріалу розрізняють:

• звітні доповіді — узагальнюють стан справ стосовно процесу дослідження;

• поточні — дають інформацію про хід роботи;

• доповіді на теми наукових досліджень — дають змогу представити результати завершеної науково-дослідної роботи, наприклад, курсової, дипломної чи магістерської роботи.

Найпоширенішою є структура доповіді, що містить вступ, основну частину, висновок.

На початку доповіді зазначають назву роботи, прізвище наукового керівника, місце, де виконувалась робота.

У вступі пояснюють тему доповіді, вказують актуальність проблеми, її значення, формулюють мету доповіді, викладають історію вивчення питання.

В основній частині подають характеристику наукової проблеми (доцільно виділити основний аспект проблеми, а далі — основні положення, які детально і послідовно проаналізувати). Основну частину доповіді не варто перевантажувати надлишком експериментальних даних. Сама кількість результатів не може підвищити значення роботи.

Висновки підсумовують найважливіші положення, вони мають бути чіткими і лаконічними.

У доповіді доцільно дотримуватися полемічного характеру, який викликатиме зацікавлення у слухачів, а також посилатися на попередні виступи.

Готуючи текст доповіді, потрібно зважати на те, що значна частина важливої інформації подана на слайдах, прозірках чи плакатах. Тепер переважно використовують комп’ютерну презентацію. Доповідач має ефективно використати ілюстративний матеріал, коротко коментуючи його. Це дає змогу зекономити час виступу на 20 –40%.

Як і текст доповіді, ілюстративний матеріал має бути максимально доступним. На одому зі слайдів чи плакатів бажано відобразити план доповіді, це допоможе слухачам краще зорієнтуватися в матеріалі роботи. Графіки, схеми, рисунки потрібно максимально спрощувати, залишаючи додаткові дані на усний коментар.

Формуючи зміст доповіді, відбираючи матеріал, важливо врахувати, що текст, надрукований на трьох сторінках, людина може прочитати за 10 хвилин. Отже, текст виступу може бути обсягом від 3 до 5 сторінок.

Початок доповіді має вирішальне значення для створення у слухачів приємного враження. Мова доповідача має свідчити про те, що він досконало знає предмет і добре підготувався до виступу. Також треба пам’ятати:

1. Під час усного виступу доцільно розповідати, а не читати, уникати слів-паразитів, не заповнювати паузи звуками «е-е-е», «ну-у», за потреби можна заглянути до рукопису.

2. Не варто переобтяжувати мову іншомовними словами, професійними термінами, вживати надто довгі речення — їх набагато важче зрозуміти, ніж короткі.

3. Не зловживати зайвими подробицями, які заступають головне в розповіді, але й не надто стисло висловлювати важливі думки, бо вони промайнуть повз увагу слухачів.

4. Говорити не дуже швидко, робити паузи, дотримуватися правильної інтонації. Це допоможе слухачам зрозуміти і запам’ятати новий матеріал.

5. Варто переповісти текст доповіді вдома, використовуючи ілюстративний матеріал. Попереднє виголошення доповіді дасть змогу конкретизувати обсяг тексту, за потреби підкоректувати його.

Окремо зазначимо особливості доповіді під час захисту кваліфікаційної роботи на засіданні ДЕК. Доповідь студента регламентована у часі і не повинна тривати більше 10–12 хвилин.

Спочатку студент озвучує тему роботи, керівника та місце виконання. Далі приблизно за 2 хвилини доповідач має означити вибір і актуальність теми, мету роботи та її завдання, предмет і об’єкт дослідження. Наступні 2–3 хвилини оповідає зміст першого і другого розділів роботи. Далі детально зупиняється на обговоренні результатів дослідження, викладених у третьому розділі (5–6 хвилин). Остання хвилина присвячується завершальній частині — підведенню підсумків дослідження та означенню перспектив подальшого розвитку цієї теми.

Сформовані у учнів навики підготовки доповідей на семінарах, конференціях, під час захисту науково-дослідницьких робіт та вміння їх цікаво виголошувати будуть вкрай корисними і навіть необхідними для майбутньої наукової, викладацької чи будь-якої комерційної роботи.

В основі класичної схеми ораторського мистецтва лежить 5 етапів:

• Добір необхідного матеріалу, змісту публічного виступу;

• Складання плану, розподіл зібраного матеріалу в необхідній логічній послідовності;

• Словесне вираження, літературна обробка мови;

• Завчання, запам'ятовування тексту;

• Проголошення.

Сьогодні в ораторській діяльності виділяють 3 основних етапи: докомунікативний, комунікативний і післякомунікативний.

Підготовка до будь-якого ораторського монологу починається з визначення його теми і мети. Тему визначає або сам автор, або ті, хто запрошує його виголосити промову. Назва виступу повинна бути ясною, чіткою, по можливості короткою. Вона повинна відбивати зміст промови і привертати увагу слухачів

Приступаючи до розробки тексту, необхідно визначити мету виступу. Виступаючий повинен ясно представляти, якої реакції він домагається. Основні цілі публічного монологу - повідомлення і вплив. Оратор може поставити задачу інформувати слухачів, дати певні відомості.

Або він розраховує схвилювати аудиторію, сформувати у людей переконання, уявлення, що стануть мотивами їх поведінки, тобто призиває до будь-яких дій. Часто ці цілі перехрещуються, сполучаються в одному виступі. Свої цілі і задачі варто повідомити слухачам.

Важливо оцінити склад майбутньої аудиторії, заздалегідь настроїтися на своїх слухачів, з огляду на такі фактори: освітній рівень, напрямок освіти (гуманітарна, технічна...), пізнавальні інтереси, стать, вік, ставлення до теми і до оратора.

Завжди легше говорити, звертаючись до однорідного (гомогенного) складу Чим однорідніше аудиторія, тим однодушніша реакція на виступ.

Перед слухачами з високим рівнем професійної чи наукової підготовки не можна виступати, якщо немає нових поглядів, підходів до рішення проблеми, не можна допускати повтори, тривіальні судження, демонструвати свою перевагу, зловживати цифрами, цитатами, ухилятися від суті проблеми.

Необхідно також з'ясувати чисельність аудиторії. Великою кількістю слухачів складніше керувати. У величезній масі людині легковірний, схильний до знеособлювання, не здатний до критики, бачить усе в чорно-білих фарбах, реагує на емоції. Чим більше аудиторія, тим простіше, наочніше, образніше варто говорити.

Знання своїх слухачів, "прицільна" підготовка промови набувають особливе значення під час обговорення якого-небудь важкого питання у вузькому колі фахівців, ділових людей.

Варто довідатися, у якій обстановці буде проходити виступ - у залі, у кабінеті, чи є там кафедра, стіл, мікрофон...

Кафедра допомагає сконцентрувати увагу на ораторі, за нею треба розташовуватися вільно, невимушено, установивши і намагаючись зберігати постійно відстань у 20 - 30 сантиметрів між ротом і мікрофоном.

Треба з'ясувати також після яких інших промов планується ваш виступ. Адже кожна наступна промова повинна бути цікавіше по змісту і формі, ніж попередня.

Наступна ступінь докомунікативного етапу - "кодування" - складання тексту - починається з добору матеріалу. Щоб виступ вийшов змістовним, краще використовувати не одне джерело, а кілька. Джерела матеріалу підрозділяються на групи:

Безпосередні - матеріал, добутий автором з життя шляхом спостережень, власного досвіду:

• знання, практика;

• особисті контакти, бесіди, інтерв'ю;

• уява - уявне створення нових картин, образів, проектів на основі минулого досвіду з елементами творчості.

Опосередковані:

• а) офіційні документи:

• б) наукова і науково-популярна література;

• в) художня література;

• г) статті газет і журналів;

• д) передачі радіо і телебачення;

• е) довідкова література: енциклопедії, словники;

• ж) результати соціологічних опитувань.

Варто пам'ятати, що "живий" досвід завжди добре сприймається слухачами, він переконливий і йому вірять.

Матеріал публічного виступу може бути теоретичним і фактичним. Насиченість промови тим або іншим типом матеріалу залежить від жанру. Так, у звітній доповіді потрібно приводити безліч фактів, щоб довести положення і переконати слухачів. Матеріал виступу повинен бути достовірним. Попередньо перевіряють точність інформації, цифр, дат, цитат, імен.

Систематизуючи матеріал, оратор створює план, продумує композицію, логіку викладу, складає і редагує текст.

Підготовка письмового тексту має багато переваг. Написану промову можна перевіряти, виправляти; вона легше запам'ятовується і довше утримується в пам'яті. Писати слід на окремих аркушах, на одній стороні. Досвідчений оратор може обмежитися складанням тез, конспекту або розгорнутого плану виступу.

Репетиція являє собою проголошення тексту думкою або вголос, краще перед дзеркалом. Треба знайти таку позу, у якій ви почуваєте себе легко і зручно, і постаратися її запам'ятати; вивчити обличчя - розправити нахмурені брови, мімічні зморшки, що набігають на чоло; продумати жести, прийоми встановлення контакту. Досвід показує, що на кожну хвилину виступу приходиться 20 - 25 хвилин підготовки. Якщо виступ ретельний розроблено, то в момент зустрічі зі слухачами виступаючий буде триматися впевнено.

• Попередня обробка результатів вимірювань. Врахування граничної похибки. Виявлення та виключення грубих похибок. Обробка результату багаторазових прямих вимірювань

Організація процесу проведення вимірювань має велике значення для отримання достовірного результату, який залежить, перш за все, від кваліфікації спостерігача, його теоретичної та практичної підготовки, робочого стану засобів вимірювань (перевірка їх до початку вимірювального процесу), підготовки проб, а також обраної методики виконання вимірювань.

До виконання робіт з вимірювання спостерігач (дослідник) повинен відпрацювати послідовність процедур виконання вимірювань, вивчити інструкції з експлуатації засобів вимірювань, вимоги методик вимірювань. При виконанні вимірювань спостерігач (дослідник) повинен стежити за умовами проведення вимірювань і підтримувати їх в заданому режимі, дотримуватись правил техніки безпеки. Якщо в процесі вимірювань використовуються автоматизовані засоби вимірювання або вимірювальні інформаційні системи, то на початку робіт їх потрібно перевірити відповідним тестом, який дозволить переконатись в їхній працездатності.

+

Для отримання вірогідності результатів вимірювання потрібно враховувати зовнішні впливи метеорологічних параметрів (температура, вологість, атмосферний тиск тощо). Також необхідно вірно зіставити вимоги до точності результату вимірювання з витратами, пов'язаними з використанням засобів вимірювання, та до підготовки і проведення вимірювань. Незважаючи на уявну простоту виконання вимірювань, слід ретельно виконувати всі зауваження для зменшення впливу похибок на результат вимірювання.

Обробка результатів вимірювань полягає в обчисленні най вірогіднішого значення вимірюваної фізичної величини. Для аналізу величин, що мають випадковий характер (випадкові похибки), обробка результатів вимірювання ґрунтується на методах теорії ймовірності і математичної статистики. Оскільки випадкова похибка є складовою частиною загальної похибки, до складу якої ще входить систематична складова похибок результатів вимірювань, то спочатку необхідно виявити й усунути систематичні похибки.

Способи виявлення і усунення систематичних похибок. Систематична складова похибки залишається постійною або закономірно змінюється за повторних вимірювань однієї й тієї ж фізичної величини, наприклад, постійна похибка через неправильне градуювання шкали відліку вимірювального приладу; похибка, що закономірно змінюється, наприклад, за рахунок розрядки елементів живлення приладу вимірювання тощо. Характеристику якості вимірювань, що відображує наближеність до нуля систематичної складової похибки вимірювання, називають правильністю вимірювання.

Усунути систематичні похибки можна за рахунок введення поправок V , які чисельно дорівнюють значенню абсолютної систематичної похибки Vx, але протилежні їйза знаком:

Поправка - це значення величини, що алгебраїчно додається до результату вимірювання для вилучення систематичної похибки.

Інструментальну систематичну похибку можна виявити перевіркою засобу вимірювання за допомогою зразкового, що має вищу точність. Значення абсолютної похибки Ах вимірювального приладу обчислюють за виразом:

де Хн - показник приладу, що перевіряється; Хд - дійсне значення вимірювальної величини, що встановлене за допомогою зразкового вимірювального приладу, у якого клас точності має бути значно вищий за робочий.

Для різних точок (поділок) шкали приладу, що перевіряється, складають таблицю поправок, за допомогою яких виключають інструментальні систематичні похибки.

Методичну систематичну похибку можна виявити, проаналізувавши допущення спрощень при визначенні залежностей непрямих вимірювань. Наприклад, обчислюється площа кола за формулою зв'язку

S = п * г , при цьому можна задатись значенням к від 3,14 до 3,1415926, що може викликати утворення систематичної похибки константи к , а це вплине на точність розрахунку. Також потрібно враховувати вплив засобу вимірювання на об'єкт дослідження. Наприклад, не врахування потужності, яку споживає засіб вимірювання при проведенні вимірювання.

Експериментальне виключення систематичних похибок - проводиться різними методами і способами: методом заміщення, способом компенсації, способом симетричних спостережень.

Метод заміщення полягає в тому, що вимірюваний об'єкт (невідому ФВ) замінюють відомою мірою, яка знаходиться в тих же самих умовах. Для цього спочатку потрібно виміряти невідому ФВ, в результаті чого дістати вираз:

де Хн - показник приладу; X - значення невідомої величини; АС - систематична складова похибки.

Нічого не змінюючи у вимірювальному приладі, слід відтворити (відімкнути) замість X регульовану міру Хм і добрати таке її значення, за якого досягається попередній показник. В цьому разі:

Хн = Хм + А С.

Порівнюючи два попередні вирази, дістанемо значення невідомої величини X — Хм та обчислимо значення систематичної складової похибки: АС = Хн- Хм.

+

Спосіб компенсації похибки за знаком дозволяє виключити відому за природою, але невідому за величиною систематичну похибку. Він застосовується тоді, коли джерело похибки має направлену дію, і зміна напрямку на протилежний викликає зміну знаку, але не значення похибки. Зміну напрямку проводять парне число разів, при чому в половині випадків джерело похибок повинно викликати похибки одного знаку, а в другій половині - протилежного. Похибки виключаються при обчисленні середнього значення:

де X ~ середнє арифметичне значення виміряної величини; Х\, Х2~ результати вимірювань; х^, - дійсне значення виміряної величини.

Таким чином можна компенсувати вплив зовнішнього рівномірного поля Землі, повертаючи вимірювальний прилад на 180 .