для педагогічних працівників

Дрібна моторика долонь та пальців рук дітей – це тренування та рухи пальців рук, яке покращує не лише рухові можливості дитини, а й розвиток її пізнавальних, розумових здібностей, стимулює розвиток ЦНС, прискорює розвиток мовлення та запобігає мовленнєвим порушенням. У свою чергу, формування рухів руки тісно пов’язане з розвитком рухового аналізатора і зорового сприймання, різних видів чутливості, просторового орієнтування, координації рухів. Тому так важливо, працюючи з дітьми (особливо з тими, у яких є порушення мови), приділяти увагу розвитку функції дрібних м’язів пальців і долонь рук, вчити ще з раннього віку координовано і спритно ними маніпулювати. Варто звертати увагу на опанування простими, але водночас життєво важливими вміннями – тримати чашку, ложку, олівці, вмиватися, одягатися, малювати, писати. Наприклад, якщо чотирирічний малюк не вміє доносити у пригорщі воду до обличчя – це означає, що у нього затримується розвиток дрібної мускулатури, і дитині необхідна пальчикова гімнастика.

Рівень розвитку дрібної моторики є одним із показників інтелектуальної готовності дитини дошкільного віку до шкільного навчання. Дитина, в якої добре розвинена дрібна моторика, вміє логічно мислити, у неї достатньо розвинуті пам'ять, увага, зв’язне мовлення. Недостатній розвиток дрібної моторики призводить до ряду проблем, зокрема до затримки мовлення і виникнення негативного ставлення до навчання. Саме тому розвиток дрібної моторики - це необхідний стимул інтенсивного розвитку мовлення дитини і має починатися з раннього віку дитини.

Як сприяти розвитку дрібної моторики рук? Є різні способи, за допомогою яких ми можемо розвинути дрібну моторику рук.

Щоб сприяти розвитку пальців рук і тим самим розвивати дитину, можна використати у роботі з дошкільниками таке:

1. Ліплення із різних матеріалів (тісто, пластилін, глина). Окрім очевидного творчого самовираження, дитина розвиває гнучкість і рухливість пальців. Ліпити з пластиліну можна починати вже у два роки, головне – добирати доступні завдання.

2. Вправи та завдання з природнім матеріалом (камінцями, крупами, горіхами, каштанами, шишками, жолудями, квасолею). Це можуть бути ванни з крупами. Нехай дитина занурює руки у крупи, перебирає їх пересипає з однієї посудини в іншу, розтирає в руках. Така ванна сприятиме розвитку координації пальчиків. Це можуть бути аплікації з круп. Крупа (особливо манна) добре підходить для «пальчикового малювання».

Корисний масаж з використанням горіхів, каштанів, шишок та «чарівних торбинок» з крупами.

Можна запропонувати дитині такі ігри з крупами та камінцями як: сортування, пересипання, викладання, збирання.

3. Третій спосіб це ігри з різними предметами:

ігри з ґудзиками та намистинками: перебирання їх пальцями, пересипання, збирання, нанизування на нитку чи шнурок, застібання ґудзиків;

ігри з камінцями, паличками, кришечками: збирання, викладання, накладання, сортування, нагвинчування і розгвинчування кришечок;

дуже корисне для розвитку дрібної моторики рук складання пазлів, мозаїка.

ігри з прищіпками (чіпляння прищіпок до предметів розвиває дрібну моторику трьох основних пальців руки: великого, вказівного й середнього.);

ігри та вправи з олівцями: графічні вправи (графічні диктанти (по клітинах), обведення за штрихами чи крапками, за контуром, штрихування в різних напрямках), масаж олівцями, графомоторні вправи. Уже в старшому дошкільному віці у дітей має бути розвинена графомоторика (вміння тримати ручку, олівець і писати). Для розвитку графомоторики можна використовувати різні графомоторні доріжки, які можна обводити вказівними пальчика обох рук одночасно;

ігри з гумовим м’ячиком з шипами: масаж таким м’ячиком долонь та кожного пальця покращує координацію рухів кисті, його цікаво проводити з музичним супроводом. Я використовую на своїх заняттях музичну пальчикову гру «м’ячик - їжачок» зі збірки «музичний м’ячик» та масажну пальчикову гру «Їжак - дивак» авторську віршовану гру від М. Кирик

ігри – шнурівки та ігри – застібки за методикою Марії Монтессорі розвивають сенсомоторну координацію, дрібну моторику рук, творчі здібності, просторове орієнтування, сприяють розвитку мови, розумінню понять «угорі», «внизу», «справа», «зліва», формують навички шнурування, зав’язування шнурка на бант.

4. Четвертий спосіб - це ігри з піском, водою (пересипання піску, переливання води, малювання на піску, відшукування різних дрібних предметів у піску, ліплення пасочок з піску).

5. Ще одним цікавим способом є малювання пензликом, долоньками, пальчиками, розфарбовування малюнків.

6. Корисне для розвитку моторики вирізання ножицями, робота з папером (обривання (відщипування), розминання, скочування, оригамі, скручування).

7. Важливою частиною роботи з розвитку дрібної моторики є пальчикова гімнастика, пальчикові ігри. Цікавою та корисною грою є «Пальчиковий твістер». Ці ігри дуже емоційні, захоплюючі, сприяють розвитку мовлення та творчості. Вони начеб то відтворюють реальність навколишнього світу – предметів, тварин, людей, їхню діяльність, явища природи. Під час «пальчикових ігор» діти, повторюючи рухи дорослих, активізують моторику рук і мовлення. Комплекси пальчикової гімнастики уводять до фізкультхвилинок, перед малюванням, ліпленням, аплікацією та конструюванням.

Достатній рівень сформованості дрібної моторики дитячих пальців забезпечує повноцінне формування пізнавальних, розумових процесів, мовлення та успішність дитини в підготовці до шкільного навчання, а саме в опануванні письма, читання, достатнього рівня уяви, уваги, пам’яті, мислення та просторової орієнтації. Всі ігри, вправи, заняття повинні бути регулярними, підібрані за віком, не повинні перенапружувати і повинні бути цікавими для дитини. Не забувайте хвалити дітей, за кожен успіх і не обмежуйте їх у прояві ініціативи і фантазії.

Діти з порушенням інтелектуального розвитку — це досить складний, своєрідний контингент. Вони можуть добре навчатися у школі, проте постійно потребуватимуть індивідуальної допомоги, що задовольняє їх навчальні потреби.

Для того щоб отримати — «відчути результат», вчитель, вихователь чи їх асистенти (при умові, якщо дитина на інклюзивному навчанні) повинні оволодіти необхідними знаннями та навичками:

• Знати про основні види порушень психофізичного розвитку дитини, а саме про інтелектуальні порушення.

• Вивчити стан уваги, стомлюваності, темп роботи дитини.

• Враховувати стан слуху, зору, особливості моторики та загального фізичного розвитку дитини.

• Навчитися спостерігати за дитиною та оцінити її розвиток під час занять.

• На заняттях створювати атмосферу довіри, позитивного емоційного контакту. Маленькі успіхи оцінювати позитивно, а відсутність успіхів взагалі не оцінювати. Закінчувати заняття, коли дитина втомилася та стала неуважна.

• Створити оптимальні умови для спілкування, сприяти налагодженню дружніх стосунків.

• Формувати в дитини досвід стосунків у соціумі.

• Навчально-виховний процес спрямовувати формування трудового досвіду, який потім можна застосовувати в самостійному житті, на вироблення в дитини життєво необхідних умінь і навичок.

• Педагогічний працівник повинен пам’ятати, що діти з порушенням інтелектуального розвитку зазвичай мають слабку пам’ять, тому навчальний матеріал треба подавати невеликими «дозами» і звертати увагу на багаторазове повторення вивченого матеріалу. З цією метою урізноманітнювати прийоми і види робіт на закріплення вивченого матеріалу, застосовувати дидактичні ігри, під час навчання обов’язково використовувати наочність, об’ємні предмети, муляжі, опорні схеми і лише після його засвоєння давати складніший новий матеріал. Діти потребують неодноразового повторення вчителем інструкції щодо виконання того чи іншого завдання. Тож вчитель має переконатися, як і наскільки точно учень зрозумів, чого від нього вимагають, і лише після цього дозволити виконання завдання. Також слід дати учневі додаткові пояснення щодо виконання завдання.

• У дітей порушено активну увагу, тому потрібно застосовувати наочний матеріал для її активізації, чергувати види діяльності (складніші завдання чергувати з легшими).

• У таких дітей переважає конкретно-наочне мислення. На нього й треба спиратися у складанні навчального матеріалу. Для цього слід застосовувати зрозумілу яскраву наочність (предметні картинки, рахунковий матеріал, малюнок-схему до задачі тощо).

• Діти з ПІР мають знижений темп роботи та працездатності. Тому для них необхідно зменшити обсяг завдань та їх кількість, збільшити час на виконання завдань. Складність має бути доступною. Для цього дітям можна давати індивідуальні картки із завданням відповідної складності та перфокарти, у які треба лише вставити відповідну орфограму або числову відповідь, і зовсім немає необхідності переписувати це завдання в зошит, якщо дитина має слабкі чи недостатні навички письма.

Такі діти зазвичай не мають достатніх навичок самостійної роботи, тому потрібний постійний контроль за виконанням ними завдань, щоб вони не втрачали уваги та напрямку діяльності. Часто діти з інтелектуальними порушеннями, які в хорошому контакті з учителем, не хочуть виходити із зони комфорту та спілкуватися з кимось ще. Але треба над цим працювати та формувати здатність дитини комунікувати з іншими. Адже діти, які спілкуються з різними людьми, вибудовують стратегії, як спілкуватися з тією чи іншою людиною.

• Учитель повинен вміти підтримувати в дитині впевненість у своїх силах, прагнення до пізнавальної діяльності, запобігати різним змінам у психічній діяльності, поведінці, загальному стані дитини та адекватно реагувати на них; систематично проводити бесіди з батьками дітей.

Дитячий церебральний параліч за остан­ні роки став одним із найбільш поширених захворювань центральної нервової системи в дитячому віці в усіх країнах світу. Це за­хворювання важко інвалідизує дитину, не тільки вражаючи рухову систему, а й спри­чиняє порушення мови та інтелекту. Однак, не дивлячись на це, дитина з ДЦП може на­вчитися читати, писати, освоїти основні на­вчальні предмети.

ОСОБЛИВОСТІ НАВЧАННЯ ПИСЬМА

Навчання письма можна починати тільки після підготовки руки до письма, після роз­витку диференційованої діяльності пальців.

Тривалий час перед початком роботи з опану­вання рухів, потрібних для письма, учень навчається контролю за роботою м’язів пальців під час змикання кінчиків нігтьових фалангів І, II, III пальців, почергового згинання та розгинання пальців, утримання олівця в повітрі.

Далі починається робота зі стабілізації утримання олівця в пальцях, для чого підбирається максимально вигідне для функції положення кисті. У цей час учитель та батьки повинні приділити велику увагу розвиткові дрібної моторики пальців рук. Для цього можна рекомендувати таким дітям перекладати предмети з однієї коробки в іншу, починаючи від яблук і за­кінчуючи горохом, ліпити з пластиліну, глини, а також роботу з мозаїкою.

Труднощі під час набуття навичок пись­ма в учнів з ДЦП пов’язані перш за все з не- сформованістю або порушенням хапальних функцій кисті, що утруднює захоплюван­ня і утримання предмета. Тому доцільно проводити серію корекційних вправ та ігор для розслаблення м’язів руки, ліктя, кис­ті, пальців, зняття спазмів. Наприклад:

1. Вправа «Стискай-розтискай». Дитина стискає руки в кулак, потім різко відпускає пальці — настає повне розслаблення. Пальці треба розводити якомога ширше один від одного.

2. Вправа «Піраміда». Стиснувши руки в кула­ки, треба натискати правим кулаком лі­вий, тобто «будувати піраміду», яка стає дедалі вищою. Кулаки треба ставити один на один якомога сильніше.

3. Вправа «Годинник». Діти виконують кругові ритмічні рухи кулачків за годинниковою і проти годинникової стрілки.

4. Вправа «Спробуй дістань». Лікті зігнутих рук стоять на столі. Права рука намагаєть­ся діставати праве плече, ліва її утримує, перешкоджає. Такий самий рух виконує й ліва рука.

5. Вправа «Замок». Руки зчеплені в замок пе­ред грудьми. Правою рукою намагайтесь відвести ліву руку, а лівою — праву.

6. Гра «Допоможи курчаткам». Для цього необ­хідно обвести контур рук дитини на папері і в кожному пальчику намалювати кур­чатко. Уявляємо, що літає шуліка і хоче схопити курча, треба затулити кожне курчатко. Дитина намагається розслабити руку розвести пальчики і накласти на трафаретку так, щоб затулити кожне курча.

7. Гра «Піаніно». Уявляємо, що ми граємо на піаніно. Дитина кожним пальчиком натискає на одну клавішу. (Можна виготовити імітовані клавіші.)

8. Вправа «Підніми — подивись». Підняти руки догори долонями до себе, подивитись на них, опустити. Стежити, щоб руки не згинались у ліктях і не приводились одна до одної. При геміпарезах треба допомагати дитині у виконанні вправи хворою рукою.

Інтелектуальні порушення — досить складна особливість перебігу розвитку дитини, це стійке, явно виражене зниження пізнавальної діяльності, що виникло на основі органічного ураження центральної нервової системи.. Відомо, що інтелектуальні порушення — це системне порушення пізнавальної діяльності, що має зворотний — затримка психічного розвитку (ЗПР) та незворотний характер. Переважно йдеться про ураження головного мозку. Розрізняють 4 ступені ПІР: легкий, помірний, тяжкий та глибокий. Ознаки ступенів ПІР

Легкий ступінь F70 (IQ 50–69):

· Має труднощі в концентрації уваги. Дитина часто відволікається, довго розглядає картинки.

· Переважає фразове мовлення.

· Дитина самостійна, необхідний частковий супровід дорослого.

· Потребує додаткового часу, індивідуальних інструкцій, вказівок або нагадувань. Наприклад, “Зараз урок математики, тобі треба подивитися на дошку й послухати вчителя”.

· Пасивний словник переважає над активним. Тобто дитина запам’ятовує багато слів, але здебільшого не може відтворити.

· Уповільнений розвиток відчуттів.

· Низька мотивація через те, що знижена пізнавальна діяльність.

· Мислення конкретне та обмежене досвідом, низька здатність узагальнювати та абстрагувати. Тому абстрактні слова дитина не розуміє, дратується;

· У підлітковому віці ці діти розуміють свою несхожість, тому часто мають депресивні та тривожні стани.

Помірний ступінь F71 (IQ 35–49) :

· Має достатній рівень комунікації на елементарному рівні;

· Потребує супроводу та додаткових опор: картинки або предмети, які візуалізують сказане. Дитина не може довго слухати пояснення вчителя;

Важко даються соціальні сигнали від інших;

· Опановує більшість навичок самообслуговування;

· Потребує розширених інструкцій. Наприклад, має бути прописаний алгоритм, аби допомогти дитині не розгубитися;

· Робота із соціально-емоційною сферою. Часто не зчитує емоції, тому про них треба говорити;

· Фрагментовані думки, фразове мовлення. Вчителю треба просити таку дитину: “Скажи, будь ласка, повним реченням” або починати речення замість дитини.

Тяжкий ступінь F72 (IQ 20–34) :

· Мовлення та комунікація – на мінімальному рівні, використовує короткі слова або невербальні форми комунікації (картки, жести) .Труднощі з моторними навичками, дитина фізично слабка. Наприклад, треба багато спроб і вправ, аби дитина тримала ручку;

· Потребує щоденної регулярної допомоги, супроводу та самообслуговування;

· Важливо наглядати за безпекою дитини. Часто не розуміє, що безпечно, а що – ні;

· Відволікається, має розсіяну увагу;

· Після тривалих та систематичних занять може сформувати елементарні соціально-побутові навички.

Глибокий ступінь F73 (IQ нижче 20):

· Мовлення не розвинене, видає звуки або крики;

· Уникає контакту з іншими;

· Потребує постійного розвитку та реабілітації;

· Немає пізнавальної діяльності;

· Малорухлива, має значні моторні порушення;

· Має порушення смаку та нюху, тому часто їсть усе, що трапляється під руку.

Причини порушення інтелектуального розвитку

- Генетичний стан. Іноді порушення інтелектуального розвитку спричинюються аномальними генами, успадкованими від батьків, порушеннями в комбінації генів тощо. Прикладами таких розладів можуть бути синдром Дауна, слабка Х-хромосома та фенілкетонурія.

- Патологія вагітності. Порушення інтелектуального розвитку може статися внаслідок неправильного розвитку дитини в материнській утробі (наприклад, порушення поділу клітин зародка). Жінка, яка під час вагітності вживає алкоголь або хворіє на інфекційні захворювання (краснуха), може народити дитину з порушенням інтелектуального розвитку.

- Патологічні пологи. Якщо під час вагітності або пологів дитина потерпає від браку кисню, наслідком може бути порушення інтелектуального розвитку.

- Захворювання. Такі захворювання як коклюш, кір або менінгіт можуть спричинити порушення інтелектуального розвитку. Неналежна медична допомога, вплив шкідливих речовин, таких як свинець або ртуть, погане харчування також можуть зумовити порушення інтелектуального розвитку.

Правила роботи з гіперактивними дітьми

1. Працювати краще в першу половину дня, постійно проводити фізхвилинки.

2. Ділити завдання на більш короткі, але більш часті періоди.

3. Домовлятися з дитиною про ті чи інші дії раніше.

4. Давати короткі, чіткі і конкретні інструкції по виконанню кожної дії.

5. Більше творчих, диференційованих завдань.

6. Посадити дитину під час заняття поруч з дитиною, яка все виконує самостійно.

7. Використовувати тактильний контакт (елементи масажу, погладжування з словами схвалення дій), заохочення, похвалу (хваліть одразу, не відкладайте на потім), створювати ситуацію успіху (ти зможеш, в тебе все вийде, ти молодець).

8. В момент відмови від виконання завдання запропонуйте дитині зміну виду діяльності (скласти іграшки, полити квіти, роздати чи зібрати навчальне приладдя, поставити несподіване питання) 9. Бути артистичним, спокійним вихователем.

Правила роботи з агресивними дітьми

1. Не провокуйте агресію у дитини: не кричіть, не насміхайтеся, не ображайте, не погрожуйте дитині.

2. Не сваріть дитину за те, що вона гнівається, дочекайтесь, коли гнів ущухне і тоді спокійно розкажіть, що її агресія непотрібна, все можна вирішити мирно.

3. Не порівнюйте її з іншими, не критикуйте дитину.

4. Карати дитину потрібно за конкретний вчинок, уникайте слів (ти як завжди, ти ніколи не …)

5. Використовувати тактильний контакт (елементи масажу, погладжування), частіше обіймайте дитину.

6. Спостерігайте за собою, щоб інколи ви самі не стали прикладом агресивної поведінки.

Правила роботи з тривожними дітьми

1. Дотримуйтеся позитивної моделі виховання: емоційне тепле ставлення, постійна щира увага до потреб та інтересів дитини, не ігноруйте почуттів дитини, якомога менше зауважень.

2. Враховуючи підвищену чутливість до зовнішнього оцінювання тривожних дітей: не акцентуйте уваги на невдачах; давайте право на помилку; запитувати тривожних дітей варто всередині заняття; не порівнюйте дитину з іншими, лише із самою собою, з власним результатом; оцінюйте тільки дію, вчинок, а не всю особистість, частіше застосовуйте візуальну (погляд) і тактильну (дотик) підтримку.

3. Враховуючи занижену самооцінку тривожної дитини, сприяйте її підвищенню: частіше хваліть, але не за здібності, а за зусилля, старання (ти старанно працював, молодчина, я пишаюсь тим, як ти працював); підбадьорюйте (ти зможеш, у тебе все вийде); не ставте завищених вимог.

4. Уникайте виникнення психотравматичних ситуацій: не соромте прилюдно, не принижуйте гідності, не вимагайте прилюдного каяття, не примушуйте виступати на святі.

5. Сприяйте підвищенню соціального статусу дитини серед однолітків; звертайтесь на ім’я, допомагайте виявляти себе, самостверджуватися в різних аспектах життя дошкільника.

Головна зброя вихователя по роботі дошкільниками: розуміння, терпимість і сприйняття дитини такою як вона є.

Тема гіперактивної поведінки дітей на сьогодні є досить актуальною. Останнім часом збільшується кількість звернень педагогів і батьків до психолога зі скаргами на дітей, які мають різні відхилення в поведінці. Гіперактивність - це одна з форм девіантного поводження.

Гіперактивність – це стан, при якому фізична і розумова активність і збудливість дитини перевищує норму. Кожен педагог, який працює з гіперактивною дитиною знає скільки турбот і неприємностей доставляє вона оточуючим. Однак не можна забувати, що в першу чергу страждає сама дитина. Адже вона не може поводитися так, як вимагають дорослі, і не тому, що не хоче, а тому, що її фізіологічні можливості не дозволяють їй цього зробити.

Ознаки гіперактивності.

Гіперактивній дитині важко тривалий час всидіти на одному місці, сидіти нерухомо, не вовтузитися, не розмовляти. Вона довго готується розпочати якесь завдання, часто відволікається, не може зосередитися, виявляє ознаки занепокоєння (тарабанить пальцями, крутиться на стільці), зачіпає і впускає різні предмети, штовхає однолітків. Вона недбало ставиться до виконання роботи, не здатна завершити розпочату роботу до кінця, починає відповідати, не дослухавши запитання, не здатна дочекатися своєї черги, часто втручається та перебиває розмову інших. Дитина часто діє не замислюючись про наслідки. Поганого в собі не помічає, покарання для неї – незаслужена несправедливість дорослого. Такі діти часто є джерелом конфліктів, бійок.

Якщо дитина гіперактивна, то труднощів зазнає не лише вона сама, але і її оточення: батьки, діти, вихователі. Такій дитині необхідна своєчасна допомога.

Правила роботи з гіперактивними дітьми допоможуть вам.

Правила роботи з гіперактивними дітьми

1. Працювати з гіперактивними дітьми краще в першу половину дня, постійно проводити фізкультхвилинки.

2. Ділити завдання на більш короткі, але більш часті періоди.

3. Давати короткі, чіткі і конкретні інструкції по виконанню кожної дії (одягайся, склади іграшки).

4. Більше творчих, диференційованих завдань.

5. Посадити дитину під час заняття краще поруч з дитиною, яка все виконує самостійно.

6. У роботі з такими дітьми потрібно використовувати тактильний контакт, заохочення, створення на занятті ситуації успіху (говорити дитині «ти зможеш, в тебе все вийде, ти молодець»). З огляду на те, що гіперактивна дитина набагато більш чутлива до похвали, необхідно знайти для неї сферу самоствердження й реалізації своєї енергії в спортивних заняттях, тривалих прогулянках, відзначити її успіхи, похвалити й допомогти закріпити впевненість у своїх силах.

7. В момент відмови від виконання завдання запропонуйте дитині зміну виду діяльності (скласти іграшки, полити квіти, роздати чи зібрати навчальне приладдя, поставити несподіване питання).

8. Будьте артистичним, спокійним, стриманим вихователем – це гарний приклад для дитини.

Головна зброя педагога у роботі з дітьми: розуміння, терпимість і сприйняття дитини такою як вона є.

Позитивних результатів в роботі з такими дітьми можна досягти лише у співпраці з батьками. Тому якщо в дитини виявлено ознаки гіперактивності вихователь у тактовній формі повинен повідомити батькам про поводження їх дитини в дитячому колективі, порекомендувати батькам звернутися до фахівців: психолога чи невропатолога. Важливо переконати батьків, що дитині необхідна допомога фахівця. Домогтися того, щоб гіперактивна дитина стала слухняною і поступливою, ще не вдавалося нікому, а навчити жити у світі й співробітничати з нею - цілком посильне завдання для кожного батька і педагога.

Тема агресивної поведінки дітей на сьогодні є досить актуальною. Останнім часом збільшується кількість звернень педагогів і батьків до психолога зі скаргами на дітей, які мають різні відхилення в поведінці. Агресивна поведінка це одна з форм девіантного поводження.

Агресія – це фізична (побиття) і вербальна (словесна) поведінка, що суперечить нормам і правилам існування людей у суспільстві, яка спрямована на завдання фізичної і моральної шкоди, психологічного дискомфорту (переживання, страх, напруження) людині чи групі людей.

Ознаками агресивної поведінки є:

· забіякуватість, дратівливість, заздрість, мстивість, ненависть,злість, гнів на інших

· впертість, самовпевненість, завищена самооцінка

· намагання образити, принизити іншого

· дитина відмовляється виконувати якесь завдання, сперечається з іншими

· відбирає і ламає іграшки, речі інших дітей

· винить інших у своїх помилках, не може адекватно оцінити свою поведінку

· перекладання провини за влаштовану сварку на інших

· наполягання на своєму, нерозуміння інтересів інших людей

Види агресії

У психології розрізняють різні види агресії : інструментальна агресія виявляється людиною для досягнення визначеної мети типова для дошкільного та молодшого шкільного віку ( я хочу забрати іграшку чи предмет). У старших дітей більше виявляється ворожа агресія яка спрямована на те, щоб заподіяти людині зло, біль. Фізична агресія (бійка, напад), вербальна (словесна, ображання).

Дорослі бувають збентежені і стурбовані, коли стикаються з дитячою агресією. Чим викликана така поведінка? Чому дитина стає агресивною? Як правильно поводитися в таких ситуаціях? Спробуємо розібратися.

Причинами дитячої агресивності є:

Несприятливий психологічний клімат в родині, в колективі. Виховання дітей в атмосфері постійних скандалів, конфліктів, бійок, непорозумінь. Заражаючись дратівливістю дорослих діти переносять її на оточуючих. Якщо дитина почувається незахищеною (коли її потреба в любові і безпеці є незадоволеною) у її душі народжуються страхи, прагнучи впоратися з ними дитина обирає захисно-агресивну поведінку.

На становлення агресивного поводження великий вплив має приклад дорослих, героїв мультфільмів. надмірне захоплення відео-, телебаченням, комп’ютерними іграми. Якщо дитина часто дивиться бойовики, вона засвоює приклад всепереможного супермена, для якого не існує ніяких правил та законів.

Агресія може формуватися внаслідок несправедливого поводження з дитиною (таке часто трапляється коли вихователь чи батьки не розбираються в сварках чи конфліктах між дітьми та несправедливо наказують дитину), внаслідок обмеження особистої свободи, коли дитина не отримує того, що побажає, особливо якщо вона звикла отримувати від батьків усе у відповідь формуються почуття образи, злості, ненависті, помсти стосовно тих, хто заважає їй отримати бажане.

Погіршення матеріального становища життя, збільшення кількості патологічних пологів, під час яких пошкоджується головний мозок дитини, стрес, швидка втома, перевантаження дитини є причинами агресії.

Дослідження в області вивчення дитячої агресії показують, що на формування даної особливості впливають: негативізм матері (її відчуженість, байдужість, постійна критика, брак любові), суворість дисциплінарних дій (фізичне покарання, психологічний тиск, ображання приниження дитини), характер покарань, різке придушення агресивності дітей, байдуже відношення, ігнорування агресивних проявів дитини по відношенню до інших посилюють їх, бо дитина вважає, що таке поводження дозволене. Агресивна дитина швидше виросте в сім'ї з агресивними батьками, тому що батьки не вміють справлятися зі своєю агресивністю, не знають як правильно виховувати дитину.

Дитяча агресивність формується під впливом стилю спілкування дорослого з дитиною. Особливо небезпечні наступні стилі :

1. Накази, команди.

«Зараз же перестань.!», «Забери!», «Швидко винеси відро!», «Швидко в ліжко!», «Щоб я більше цього не чув!, «Замовкни!» У цих категоричних висловах дитина відчуває неповагу до себе. Такі слова викликають почуття безправ’я та покинутості. Особливо коли дитина має проблеми і намагається поділитися ними з батьками. У відповідь діти звичайно опираються, “бурчать”, ображаються, виявляють упертість.

2. Стиль попередження, застереження, погрози.

«Якщо ти не перестанеш плакати, я піду», «Дивися, щоб не стало гірше», «Ще раз повториться, я візьму пасок». Погрози та попередження погані тим, що за постійного повторювання діти до них звикають і перестають на них реагувати особливо тоді коли ці погрози лише на словах, а не на ділі.

3. Мораль, повчання, проповіді теж не допоможуть.

“Ти зобов’язаний поводитися так, як належить”, “Ти повинен поважати дорослих” Звичайно, діти з подібних фраз не дізнаються нічого нового. Нічого не зміниться від того, що вони слухатимуть це знов і знову. Вони відчувають тиск зовнішнього авторитету, інколи провину, а найчастіше - все разом. Річ у тому, що моральні основи й моральну поведінку виховують не стільки слова, скільки атмосфера в сім’ї, оточенні, власна поведінки дорослих.

4. Обзивання, висміювання.

”Плакса-вакса”, “Ну просто бовдур!”, “Який же ти ледащо”. Усе це найкращий спосіб відштовхнути дитину й “допомогти” їй розчаруватися в собі. Звичайно , в таких випадках діти ображаються й захищаються :”А сама яка?”, “Ну й буду таким !”

5. Ігнорування.

”Відчепися !”, “Не до тебе”, “Завжди ти зі своїми скаргами”

Внаслідок такого поводження дорослих у дітей може наступати лише захисна реакція, бажання уникнути контакту.

Правила роботи з агресивними дітьми

Як допомогти дитині навчитися справлятися з природними агресивними імпульсами, не доводячи їх до виникнення серйозної проблеми? Ми підготували вам поради, які допоможуть вам у спілкуванні з агресивними дітьми.

1. Не провокуйте агресію у дитини: не кричіть, не погрожуйте дитині, не насміюйтеся, не ображайте її особливо перед іншими.

2. Не сваріть її за те, що вона гнівається, дочекайтесь, коли гнів ущухне і тоді спокійно розкажіть, що її агресія непотрібна, все можна вирішити мирно.

3. Не порівнюйте дитину з іншими, не критикуйте її.

4. Карати дитину потрібно за конкретний вчинок, а не згадувати всі зроблені нею погані вчинки і говорити «ти як завжди, ти ніколи не змінишся, ти такий як і твої батьки…»

5. Вчіть дитину не перекладати свою вину на інших. Розвивайте в них почуття симпатії, співчуття до інших (можна сказати « Саша невже тобі не жаль інших дітей, якщо ти інших жаліти не будеш, то і тебе ніхто не пожаліє або якщо виникла ситуація Саша штовхнув Сергія. Вихователь може підійти до Саші і запитати «ти не знаєш чому Сергійко плаче? Пішли погладимо його по голівці», а потім мирить їх, просить Сергія пожати руку Сашкові, а Сашка просить вибачитися»)

6. Використовуйте в роботі з такими дітьми тактильний контакт (елементи масажу, поглажування), які знімають мязове й емоційне напруження. Обійміть дитину, заспокойте її добрими словами.

7. Якщо між дітьми виникла сварка обов’язково розберіться, не покладайте всю вину на агресивну дитину, поясніть дітям як уникнути сварки.

8. Спостерігайте за собою, щоб інколи ви самі не стали прикладом агресивної поведінки.

9. Якщо приступ люті викликаний забороною, то її не треба одразу відміняти. Поясніть дитині , що ви розумієте, чому вона так себе веде, але не відміняйте заборону.

10. Якщо дитина вередує, потрібно відволікти її, переключити її увагу на інший вид діяльності або поставити їй несподіване питання.

11. Для навчання контролю над своєю поведінкою дуже корисні будь-які ігри з правилами. Адже грати цікаво, а гра проходить комфортно і весело саме тоді, коли все дотримують правила. Якщо правила порушуються, то гра руйнується. Рольові ігри стосовно нашої теми – це можливість побути в «шкурі» агресора і його жертви. Обмінюючись з дитиною ролями в такій грі, дорослий може показати йому наслідки агресивної поведінки і навчити способам нового реагування в різних ситуаціях.

Однією з основних причин дитячої агресії є сімейне оточення, сімейні ситуації. Тому лише у співпраці з батьками можна досягти позитивних результатів щодо попередження дитячої агресивності.