Ішли лісом два товариші, і вискочив супроти них ведмідь. Один кинувся навтьоки, видерся на дерево й заховався, а другий залишився на дорозі. Робити йому було нічого,— він упав на землю й удав з себе мертвого.
Ведмідь підійшов до нього й почав нюхати: той і дихати перестав.
Ведмідь понюхав йому обличчя, подумав, що мертвий, і відійшов.
Коли ведмідь пішов, хлопець зліз з дерева і сміється: "Ну що,— каже,— ведмідь тобі на вухо говорив?"
"А він сказав мені, що погані ті люди, які в небезпеці від товаришів тікають".
Хіба так граються?
Прийшли Саша з Альошею до молодшої групи, підійшли до іграшок. А іграшок бага-
то: ведмедики, зайчики, ляльки і ляльковий посуд, і ліжечка для ляльок, є машини лег-
кові, вантажні і пожежні, є коричневий ведмідь на білому коні. Все є в ляльковому ку-
точку, всього багато.
Альоша на все дивиться і не знає, яку іграшку взяти, в що ж погратися. А Саша тіль-
ки якусь мить на все поглянув і одразу все взяти захотів.
Підбіг він до лялькового куточка — ведмедика під пахву, зайчика в кишеньку. І лі-
жечко бере, і посуд бере, і собачку до себе тягне — все в одну купу скидає:
— Не чіпайте, не беріть, я в іграшки граюся.
Стоять діти, на Віру Іванівну дивляться. Оце так хлопчик! Хіба так граються?
У дрімучому лісі, у самісінькій хащі жила стара ведмедиця, і було в неї двоє синів. Ко-
ли ведмежатка підросли, то вирішили піти білим світом у пошуках щастя.
Поцілувала мати синів і наказала їм ніколи не розлучатися. Пообіцяли клишоногі ви-
конати наказ і вирушили в дорогу.
Йшли, йшли, всі припаси в них скінчилися, засумували ведмежата.
— Братику, як їсти хочеться,— пожалівся молодший.
— А мені ще більше! — сумно похитав головою старший.
І ось пощастило їм знайти велике кружальце сиру. Захотіли поділити його порівну, та
не зуміли. Кожен боявся, що іншому більше дістанеться. Довго сперечалися, аж раптом
підійшла лисиця.
— Чому сваритеся? — запитала руденька хитрунка.
Ведмежата розповіли пишнохвостій про негаразди.
— Яке ж це горе? — посміхнулася лисичка. — Дозвольте, я поділю сир порівну.
— Гаразд, допоможи! — радісно вигукнули ведмежата.
Хитрунка взялася до роботи. Проте розламала кружальце так, аби один шматочок був
більший. Ведмежата відразу закричали:
— Ось цей кращий!
— Тихіше! — заспокоїла їх лиска. — Це не біда. Трохи витримки — зараз усе владнаю.
Вона відкусила від більшої частини добрячий шматок і проковтнула. Тепер інша скиб-
ка стала великою.
— І так нерівно! — захвилювалися ведмежата.
— Гаразд! — солодко проспівала лисичка. — Я добре знаю справу!
І знову відкусила від більшої частини.
— І зараз нерівно! — зарепетували жадібні малята.
— Годі вже! — руденька хитрунка ледве повертала язиком, бо мала повний рот сиру.
— Ще трохи — й усе буде порівну.
Лисиця ділила, доки не наїлася. Врешті-решт ведмежатам залишилося два крихітні
шматочки.
— Ну що ж, хоча й потроху, зате порівну! Смачного вам, друзі! — засміялася лисичка
й, помахуючи хвостиком, утекла.
Ось як буває із жаднюгами!
Лінива Оленка Б. Вовк
Прийшла вранці Оленка в дитячий садок.
— Чого ти не причесана? — питає вихователька.
— Бабуня не встигла причесати, — каже Оленка.
— А черевики чого брудні?
— Дідусь не почистив.
— А ґудзика чого біля комірця немає?
— То вже я винна, — сказала Оленка. — забула нагадати мамі, щоб пришила.
Я біжу, біжу по гаю,
Я метелика спіймаю.
А метелик не схотів —
Геть від мене полетів.
Сів метелик на травичку,
Може, думав, не помічу?
Блиснуть крилечка ясні —
Зразу видно вдалині.
Сів метелик на листочок —
Може, там сховатись хоче?
Блиснуть крилечка рябі —
Не сховатися тобі!
Полетів він на лужок,
Приховався між квіток.
Я іду, іду, іду —
Метелика не знайду.
Бджілки на розвідках
К. Ушинський
Настала весна, сонце зігнало сніг із полів. Вибралися бджілки зі свого вулика та й по-
летіли до яблуньки.
— Чи немає в тебе, яблунько, чого-небудь для бідних бджілок?
— Ні, — каже їм яблунька, — мої квіти ще не розквітли.
Полетіли бджілки до вишні:
— Люба вишенько, чи немає в тебе квіточок для бідних бджілок?
— Навідайтесь, мої милі, до мене завтра, — каже їм вишенька, — сьогодні ще немає
в мене жодної розквітлої квіточки, а коли порозкриваються, я буду рада гостям.
Сумні та голодні, хотіли бджілки вже летіти додому, як побачили під кущиком фіал-
ку. Вона розтулила перед ними свої квітки, повні пахощів і солодкого соку. Наїлися, на-
пилися бджілки й полетіли додому веселенькі.
Зранку ще метка бджола
В поле подруг привела.
Дружно бджоли працювали —
Цілий день нектар збирали:
Трохи з гречки,
З лип потроху,
З головайчиків,
З гороху…
— Бочка меду —
Ось вам, люди!
Друга бочка завтра буде!
Женя з бджільми не дружив —
Завжди Женя бджіл дражнив.
Женю бджоли не жаліли —
Та дражнила нажалили!
Це було повесні. Цілий день сяяло сонце, а потім насунули чорні хмари. Пішов дощ.
Під високою гіллястою шовковицею сидів хлопчик Василько. Він не боявся зливи.
Його захищало від неї густе листя. Під шовковицею було сухо. А поруч текли струмки.
Василько побачив, як один струмок поволеньки почав заповнювати невеличку заглибину.
Утворювалось озерце. На середині цього озерця був маленький острівець. Води все прибу-
вало й прибувало. Ось-ось затопить острівець.
Раптом Василько побачив на острівці маленьке червоне сонечко. Воно бігало від одно-
го краю острівця до другого. «Чому ж воно не летить?» — подумав Василько. Йому стало
жаль сонечка.
Острівець ставав усе меншим. Ось він уже такий, як п’ятачок. Ось він уже не більший
від копійки. Сонечко сиділо непорушне.
Василько побіг під дощ. І зразу ж змок до нитки. Та він устиг врятувати сонечко.
— Сонечко червоне,
Сонечко-жучок,
Полетів з долоні
В небо до хмарок,
Відчини віконечко —
Хай всміхнеться сонечко
До усіх діток.
Мурахи поволі тягнули великий шмат кори, щоб утеплити на зиму свою хатинку.
— Ой, ой!.. — почулося звідкілясь.
Мурахи зупинилися: хто це такий з’явився на їхній стежині?
— Ой, ой! — пролунало знову і змовкло.
Старий Мурах-ватажок поправив окуляри й кинув Муравчикам:
— Ану пошукаймо!
Муравчики хутко метнулися увсебіч.
— Ось він! Ось він! — загукав незабаром найменший Муравчик. — Я знайшов його!
З-під дубового листочка виглядав голомозий Жолудь.
— Ти чого галасуєш? — суворо запитав його старий Мурах.
— Я… я брилика загубив.
— Ну, це ще не біда. Де ти його загубив?
— Та десь отут. Шукав, шукав — нема… — ледь не плакав Жолудь.
— Знайдемо твого брилика! — заспокійливо буркнув старий Мурах, хоча й не хотілося
втрачати часу, відриватися від свого діла.
— Авжеж! Знайдемо! — і Муравчики вже шелестіли листям.
— Ось він! Ось він! — почувся веселий голосок найменшого Муравчика.
І всі побачили брилика.
Побачити — одне, а спробувати дістати його! Брилик плавав посеред озеречка, що хлю-
потіло в кізоччиному сліду-копитці.
Та хіба були в лісі такі справи, які не могли б вирішити гуртом мудрі й завзяті мурахи!
Тож і тепер старий ватажок подумав хвилинку, примруживши очі під окулярами, і нака-
зав кидати у воду галузки. Невдовзі плавучий міст простягнувся аж до брилика.
Охочих іти за бриликом було багато. Але старий мудрий Мурах розсудив так:
— Брилика хто знайшов? Найменший Муравчик. До того ж він серед нас і найлегший.
Кому ж і йти, як не йому?
Думаєте, не боязко було Муравчику? Еге! Навіть коліна в нього затремтіли. Та цього
ніхто не помітив, бо він умить переборов свій страх і ступив на міст.
Настил прогинався, подекуди вода сягала вище колін, однак Муравчик уперто проби-
рався до мети.
Нарешті він торкнувся брилика… і зрозумів, що витягти його одному не під силу. І на
березі, мабуть, збагнули це, бо звідти долинуло:
— Йдемо на підмогу!
Вони ж не знали, що пробиратися мостом так небезпечно. Муравчик закричав:
— Зачекайте! Міст не витримає! Я що-небудь придумаю!
І таки придумав! Стрибнув у брилика й погрібся до берега гіллячкою, ніби весельцем.
Так у брилику й винесли на берег Муравчика його друзі.
— Ось твій брилик, візьми! — сказали вони Жолудю.
— Спасибі! — прошепотів Жолудь. — Коли я стану дубом, приходьте відпочивати до
мене у затінок.
— А ти сьогодні в нас молодець! — поплескав по плечу найменшого Муравчика ватажок.
Мурахи взялися за свою нелегку ношу й дружно потягнули її далі.
Жолудь вибрався на пеньок і помахав їм услід бриликом.
Тече вода з-під явора
Яром на долину;
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явір молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою,
Хлюпочуться качаточка
Поміж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Весняний дощик
М. Стельмах
Дощик теплий, дощик синій
Цілий день співав в долині.
І під цей весняний спів
У долині луг зацвів.
В лузі повно квіточок
І маленьких діточок.
Закличка про дощик
Небо, небонько, мерщій
Посилай до нас дощі!
Не сам, дощику, ходи,
Інших дощиків веди!
Не йди, дощику, де косять,
Іди, дощику, де просять!
Не йди, дощику, де жнуть,
Іди, дощику, де ждуть
Зіна вкладалася спати. А надворі почалася гроза. Гримів грім, з-за Дніпра насувались
чорні хмари. По залізному даху зашумів дощ.
Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір’ї стоять
калюжі води, йде дощ. І — ой горе, що ж це? — на лавці, під дощем, лежить лялька Зоя.
Вона забула Зою на лавці. Як же це трапилось? Як же вона не згадала про Зою, ляга-
ючи спати, як же вона не подумала про неї, коли почалася гроза?
Від цих думок Зіні стало важко, і вона заплакала. А ще важче було від думки про те,
що на лавці лежить під холодним дощем її Зоя…
Зіна встала з ліжка, тихо відкрила двері, побігла до лавки, взяла Зою, пригорнула
до грудей.
Коли Зіна відкрила двері, мама ввімкнула світло й широко відкритими від страху очи-
ма дивилась на порожнє ліжко.
Побачивши Зіну з притуленою до дитячих грудей лялькою, мама перевела дух. Вона
взяла рушник, витерла Зіну, переодягла в суху сорочечку. Давши рушник, сказала:
— Витри ж і Зою… Як же це ти її забула на лавці?
— Ніколи більше цього не буде, матусю…
Де ночує водяна лілія
Петрик з дідусем були великими приятелями. Про все розмовляли. Заапитав якось дідусь онука:
-А для чого, Петрусю, людям руки потрібні?
-Щоб грати в м'ячик, - відповів Петрик.
-А ще для чого? - запитав дід.
-Щоб тримати ложку.
-А ще?
-Щоб гладити кішку.
-А ще?
-Щоб камінці в річку кидати...
Цілий вечір відповідав Петрик дідусеві. Правильно відповідав. Тільки по своїх рукам про всіх інших судив, а не по трудових, робочих руках, на яких все життя, весь білий світ тримається.
Як звали хлопчика в данному оповіданні?
Ким був хлопчик з дідусем?
Про що розмовляли хлопчик з дідусем?
Про що одного разу запитав дідусь у Петрика?
Що відповів хлопчик?
Для чого, на думку хлопчика, потрібні руки людям?
Чи правильні були відповіді Петрика?
Про що, найголовніше, не сказав Петрик? ( руки людям потрібні для роботи).
( Мою маму звуть Таня. Вона працює в лікарні медсестрою. На роботі вона робить уколи, допомагає лікарю, доглядає за хворими. Мого тата звуть Сашко. Він працює на СТО механіком. На роботі він ремонтує машини,мотоцикли, автобуси).
Дорослий називає професію, а дитина має назвати предмет, який відноситься до тієї чи іншої професії. Дитина пояснює, чому саме цей предмет.
Відгадування загадок про професії дитячого садка.
Хто, як квочка із курчатами,
В дитсадку щодня з малятами?
Хто їх пильно доглядає,
Няньчить, пестить, розважає,
Вчить співати й малювати,
І лічити, і читати?
(Вихователь.)
***
Хто нас зранку зустрічає,
Кашки нам подасть і чаю,
Нагодує всіх малят:
І дівчаток, і хлоп’ят?
Потім посуд прибере,
У кімнаті пил протре,
Допоможе всім малятам
Одягатись, роздягатись —
Галочці, Сашкові, Тані —
Допоможе добра… (няня).
***
Хто у кухні куховарить,
Всім смачненьке смажить, варить,
Хто працює залюбки,
Щоб наїлись малюки?
Хто готує діткам нашим
Борщ, супи, котлети, кашу?
В нього фартух і ковпак,
Куховарить хто мастак?
(Кухар.)
Марина Дмитрівна
Н. Забіла
У Марини Дмитрівни
Стільки всяких справ!
Без Марини Дмитрівни
Хто б отак прибрав?
Хто так гарно ліжечко
Ковдрою заслав?
Хто старанно віником
Скрізь позамітав,
Витер пил ганчіркою
З столу та з вікна?
Все Марина Дмитрівна,
Все сама вона!
У Марини Дмитрівни
П’ятеро дітей
Та ще з ранку раннього
Тисячі гостей.
З кожним поздоровкайся,
Зручно посади,
Дай тому цукерочку,
Другому — води,
Той гуляти проситься,
Той упав з стільця...
У Марини Дмитрівни
Діла — без кінця!
На таку сімеєчку
Наварить обід —
Із такою справою
Жартувать не слід!
Ось вже наготована
Зелень до борщу.
Борщику наварено
Дітям досхочу.
Ще Марина Дмитрівна
Й пиріжки пече:
Збоку тільки глянути —
Слинка потече!
Та Марина Дмитрівна
Неабияка:
Кращого не знайдете
Ви й будівника.
Що вже набудовано
Фабрик та домів!
Крім Марини Дмитрівни,
Хто б отак зумів?
А коли увечері
Діти ляжуть спать,
Тут Марині Дмитрівні
Треба й почитать.
Сяде, перегортує
Отакі книжки!
Довго роздивляється
Різні малюнки.
Що в книжках написано
І про що там річ —
Все б їй знать хотілося!
Та надходить ніч.
От і сон з дрімотою
До кімнати йдуть
І Марину Дмитрівну
Спатоньки кладуть.
Ну, хіба ж не стомиться
Кожен чоловік?
А Марині Дмитрівні
Тільки п’ятий рік...
От вона умилася
В ліжечко лягла.
От і спить Мариночка,
Дівчинка мала.
-Йду я до дядька Степана,-розказує мамі Наталя, -і я помічаю: зі мною йде сонечко.
Я - вулицею, а воно- небом,понад ясенами, понад черешнями. Прийшла я на дядькове подвір'я, і воно зупинилося якраз над самісінькою дядьковою хатою. То моє сонечко, правда ж, мамо?
-І твоє, доню,- відповіла матуся. А потім лукаво усміхнулася й спитала: -А ще чиє?
-Не знаю...- проказала Наталочка, а згодом додала. -Але ж до дядька Степана воно йшло тільки зі мною! І навіть додому ми разом верталися.
-Сонечко, Наталочко, з усіма ходить, - сказала мама. -Воно і твоє, і моє, і таткове,і всього села, і всього світу. І світить сонечко всім людям.
Мета: удосконалювати вміння стрибати на двох ногах із просуванням уперед; розвивати спритність.
Хід гри
На відстані 2,5–3 м від шнура дорослий кладе гілочку. Дитина за сигналом починає стрибати на двох ногах, просуваючись уперед до гілочки. Коли гравець дострибне до гілочки, то піднімає її над головою і знову кладе на місце. У зворотному напрямі дитина повертається бігом.
Методичні поради. Стежити за тим, щоб діти виконували стрибки з одночасним від-
штовхуванням обома ногами і змахом рук уперед-угору. Після кількаразового повторення
гри відстань для стрибків можна збільшити до 4 м.
Мета: збагачувати словник дітей прикметниками.
Хід гри
Дорослий пропонує дитині розказати про сонечко, відповідаючи на запитання.
Запитання до гри:
Яке сонечко вранці? (Тепле, ласкаве.)
Яке сонечко вдень? (Яскраве, веселе.)
Яке сонечко ввечері? (Утомлене, спокійне.)
До зірок
Т. Коломієць
Нову ракету привезли
До нас у дитсадок,
Щоб полетіли ми змогли
У космос до зірок.
Три… два… один…
І… пуск! Ура-а!
Несе ракета нас.
Та приземлятися пора —
Летіти іншим час:
У черзі ж на землі чека
Вся дітвора із дитсадка.
Мета: закріпити в дітей знання назв частин доби; вправляти в умінні складати розповіді
про відповідну діяльність людей у той чи інший період доби.
Матеріал: 4 круги (білий, блакитний, сірий, чорний).
Хід гри
Дорослий піднімає круг, а дитина повинна скласти розповідь, що вона робить у цей
період доби: ранок (блакитний), день (білий), вечір (сірий), ніч (чорний). Потім дитина розповідає про якусь дію, а дорослий піднімає відповідний круг.
Місяць і зірки
М. Підгірянка
Тихий вечір, тихий, красний.
Над горою місяць ясний
Пасе зірки, завертає,
На трембітці виграває:
— Гой, зірки, гоя, гоя,
Трембіточка срібна моя.
Трембіточка срібна моя,
Гой, зірки, гоя, гоя!
Ходить місяць аж до ранку.
Вийшла зоря на полянку:
— Ой, місяцю, місяченьку,
Зганяй зірки помаленьку.