Сергій Негода
ЛЮБОМИР
"Я помічаю, що деякі вінничанки і dоs-si вживають яскраві кольори для розфарбовування своїх тіл заради краси і сталого звичаю."
Із авторського записника.
Частина 1. У любові виростають крила
Як то здоrово блукати безстоrоnnім за підступними тінями, подібно до того як покриті вічним пилом лихі люди, які виникають безмовними, витоптаними trоtуарами. Шустра душа без неутра не черствіє від помаранчового кольору. Як розклинена терпка скверна передзимової осені, вона беs світлих sновиdінь. Їй легко кумкати у шумі кожного rанку, де жодна чоrна пташка не поdає голоsу, а, либонь, шкода, бо марудиться на самоті нічна розжижена купіль від такого провінційного шантажу та убогого безглуздя...
Щедро розгорну в’язкою прозою вінницьке благо, неначе наслоєну мозаїку дзеркального озера, тендітно обвію нечутними вітрами, перлину Поділля. Воздам усім речам, бо двічі молодим не бути, адже чудові літа, не кришталева зворушлива ріка, збігають швидше, ніж жива вода у Божій річці, а ще тоді, коли життя біжить, аж музика дзвенить... Отож, мотай собі на вус.
Кожного літнього превелебного ранку кемарить життєва розцяцькована карусель, що в наш золотий час висить після лохотронних відльотів, відкрутившись та сплутавшись на відмороженому шайтановому дереві. І ось тобі на! Оглашає... Відлітає... Йо! Кайфоломна карамболь. Йок-йок-йок! Йокелемене! Впізнаю скупердяйку. Вінницьке емансіпе! Оголяється широкими стегнами побережжя та топчиться по чистій течії річки. Ходором напускає нагайки колодязна... Круто стьобає та зле полосує молоде лице росяного місяця. З нього аж пір’я сипеться. Мінливе смеркання над Вінницею. Хтось обрубує зірковий зір нічним стрекозам. Обливає чорну шкіру вікон сонячними сльозима. Монотонна карусельне мелодія стомлює перепонку . Похіть розводе у вологому повітрі вуглецевий одур. А повностегній відьмі Вассі уві сні знову доводиться чути божевільні дурниці:
- Обезумів... А грошей нема...
- Животворна ти моя.
– Ото вже натішиться грішник богообраністю в кайданах...
- Я!!! Я, скоморох... (– Пентюх в пуцьках, – пподумала Васса.) - Я став святим, не согрішивши. - Противно понтує, аж відвертий фейс перепихнув усмішкою симпатичні шрами. Здається, цнотливий сон Васси дійшов біло-чистої сюжетності, обійшовши синьо-чорну шмару сорому.
- Цікаво, чому я тримаю дулю в кишені? – Огидно розцвіла підла усмішка відьми до притаєного чепурила, що сидів на її спині...
- Я ти викрути її всередину під отакезний палець. – порадив безглузду дію, неначе ледачий бовдур знехтував заяснілою уві сні душею.
- Йопересете!! - Шедевральна заникала охрінезну дулю за спину. Саморобний дрібними поцілунками вкриває сльозами радості чоло Васси.- Забембав жінку...
- А ж ... сволоч... як добре піднімає. А як пре на все моє збіжжя, – жваво шаліла надрами відьомська душа, поблажливо плескаючи невродливого по сідницях,
- Я чесно маю те, за що тебе мають мої злі мрії.
-Все досить, досить, тільки помалу, - надмірно впоров гарячку лункий голос Васси, - я ж тобі не циліндр, а ти не поршня.
-Спокуха, це лише сентиментальний блюз, зараз буде джазі повний марафет, - уповільнив брутальну стратегію навіжений духом.
- Легше, легше компостуй свій квиток, - запопадлива Васса надто світовідчуває цнотливі чудеса від первісної тіпалки живчика.
- Охайно, солюнчику, - принагідно набирав оберти розхвалений.
- Мариновані опеньки вже мліють. – відразу смикнув в непроглядній темряві багаті надра, підступно та жадібно вдушивши убогого дружка в надзвичайно затяту пересохлу перебендю.
-Приємно...я цього і бажала... - Васса перетворилася на вдаваний подив до невмолимого приятеля. – А ти запашний.
- Я стою на одній нозі, серце моє... – безсило знепритомнів досвідчений, кучерявлячи червоно-жовте волосся.
- Тобі важко.- Наблизилася до нього непритомна і чепурно одягнена. – Я вся мокра.
- Я втомився. Я зараз випаду із шафи. - ....ай-ай...
- Заплющ свої білі очі.
- Добре сказав, аж в горлі стало гостро.
В тісному окопчику панували неприкриті тіні двох змішаних постатей. Приховані захоплено теревенили під прикольний штимп кучерявої. Між собою довершувалися зусиллями, поки несподіваний стишений шепіт не захопив їхні душі, і підробляв їх під пристрасні сюїти, під яромурче задоволення ранкових котів. І кожна мить змінювалася хаотичним стогоном безсилого вирлооки. Дебелі тіла простягувалися за предметами, прилягали тісно, захоплючи близькі кінці тимчасових порушень, аж часто провалювалися у кудлатий трюм, не залишилося душам нічого іншого, як випалювати з крові запах копченого сала, вони боролися з внутрішнім інкогніто, після чого своєчасно позбувалися свого вигляду і піддавалися метушливому руйнуванню горючого блиску почуттів. У жаркій куряві, переповнені шумовинням, вельми лагідно позбавлені волі бриніли тіла, вони спорадично колисалися, хапаючи один одного, вражалися шершавими гнучкими язиками, затято лизалися гарячими почуттями, дивилися розмито-туманими очима, а згодом захопилися буйними переплутами, аби віддатися один одному перетворювалися навпаки, у гірких смаках гримучої сумішші знущалися над собою...
- Добре, вмудрився...
- Блаженний. – засвідчила скоєне безпомічному, розводячи розкол тіл...
- Отрубон, я вже порожній.
- Я повна, як море... - Відразу засвітилися пристрасні очі ...
- Гарненько відірвався. - Відьма повисла на руках... зі зв’язаними ногами, вона долучилася на повторну розкрутку, вигідно поступаючись на одну дію.
- Нужда, нужда... – вирожевила жінка пуп’янок губ, солідарно вимагаючи собі великодушних поцілунків.
- Та не мучся!!! Перекрутися. Я здатна. – Нечемно знущається над невдоволеною бездушний.- Бо будеш мати те, за що крила ангелам відрізають.
- Тріумф сорому! От тобі і всі чорти!!! – роздягнений вставив найприродніший афоризм зіпсованого богатиря.
- Ай-яй-яй-яй!!! Сволота!!! Я вже не можу! Обережно. – Знизив тон парубок.
- Ну, красота!!! . Я недобрала. Не піднімайся... Не вставай... – різко підняла голос Васса.
- Я в ланцюгах все життя, а такої не бачив...Я вже не можу твоїм кишкам вгодити.
- А ще говорять, що ти лихий, як сокіл неприборканий. – дошкуляла жалобу відьма.
- Ну, чо.. чо! Зараза! Преш і преш, як рохля на пройдоху! – Самолюбива хоче мірятися силою з ненаситним. – Не тікай, не тікай! Хочу поріднитися душею. – Васса застогнала характерними звуками, нестерпна повнота в серці дійшла апогею, лагідно завирувала її цнотлива уява. У зібганій позі вона надто високо підняла ноги на плечі зумовленого і у лискучого аж перехопило дух у горлі. Відчайдушна жінка подивилася у дзеркало, оцінюючи вологу забаву страхопуда з зеленою шиєю та жовтогарячим хвостом. Несподівано відьма закукурікала, розтанувши гарчим метеликом у смердючих парфумах.
- Я у неволі ночі народжую більма, тому бачу невидимі світу сльози в твоїх очах. Дай, зітру тобі їх поцілунком. – Лапідарно перезирається відвертий та боїться спіймати облизня від Васси.
- А я вже на готовила тобі глазурових пряників.
У міцні обнімони жвавої відьми і тінявого безлюдька втручається сріблясто-блакитна гадюка. Наситивши цілющими поцілунками живі душі, вона випливає з пахучої схованки каламутного сну , заломлюючись безліччю розцвічених почуттів, які наситчують живодайну відьомську молодість. Неймовірно скрадається до широкрилого. Перев’язує його колосисті крила. Не чекаючи такого, радісно омолоджені звитяжно кличуть з душ цнотливі ласки та чаруючи та заглядаючи в таємні мури жагучої душі, наливають ними сліпу принадно-первісну пристрасть тіл, відрадно і рвучко здурюють один одного тисячолітніми марами та необачно летять благословенними жар-птицями за блакитні горби. Суницями заболочуючи веселі, вогнеметні очі, до нестями воліють розлитися невидимою єдиною душею благодатного забуття, як маленькі грішники, уві сні гомонять несподіваними яскравими царинками та смарагдами поцілунків, мріють вийти з віковічної темряви. Надміру сокрушають дике безум’я, у шумі тонких берез закохані обертаються шиястими, сивокрилими голубами. У надмірі сніжно-легкої ночі світлом народжуються заплутані, нечіткі тіні зчеплених лебедів, сягаючи невимовного блаженства... Прірва сну полинула в черезсмужжя злинялого сонця...
- А тебе лаянням не візьмеш, - стримано сухенький палахкотить та продовжує мружитися, насолоджуватися рухливими відьомськими лестощами, у якої очі перетворилися на сині волошки.
- Тю, нікчемний, але смачний, як мої пряники, навіть смачніші від м’якої булочки.- Як ведеться хизується збуреними грудьми Васса.
- Солодка ти сьогодні. Два єства маєш. Тлінне і вічне...
- Це натяк - тіпатися?..
- Це круто.
– Я від тебе шарію... – Васса з гребінцем у руці блискотить у трюмо.
- Буцім. Готова тріпотіти у пахучих трояндах...
- Я вічуваю ажур. В грудях розливається тепло
- Ти несамовитий... Добре мене нагодував зрілими бананами. – Хисткий стан Васси рожевів в люстрі цнотливого урвища.
- Тепер нікуди від мене не дінешся. – Чого розляглася? Хутко посувайся, я хочу глянути вгору - на небо. Глянь, як падають зорі. – Відьма потерла рукою підступні очі. Барвистими гардинами свавільно захльоснуло глибоке небо. І в химерному просторі сну залишилася тільки чорна фантасмагорія.
- Тобі щастить, як утопленому на березі.
- Ти де?
- Я поруч?
- Не закривай, чо душу віднімаєш?
- Я більше не бажаю. Ти занадто прудка.
- Мій, ясноокий демон. Що спохмурів?
- Вічно мене ґвалтуєш.
- А мені шкода нашого чуйного божевілля.
Васса перепочиває після сну та найвишуканішого кохання в ньому, і більше не ламається. – Я цілий вік нікого не любила. А сьогодні мрію про нього.
- У-у, лукава! Згоріла б!!! – Кректав, ледве не знавіснівши, смуглявий. А відчувши аромат любистку, повис у повітрі: – Хочеш мене здурити. Я вже стомився. – Не дивись на мене. Я літаю.- Кленові крила надималися, неначе паруси...
- Натішився. Я вже тобі не треба? – Невимушено збавляла бурхливу ніч щира жінка.
- Ти мені вже не цікава. – Охопив хижими крильми нахабну і зухвалу за стан.
- Якщо так, то вселяйся в нанайців, хватай ковчег і обживайся в ньому. – Шалена загуркала, закрутилася, як колесо ролс-ройса після зіткнення з колесом мерседесом. – Не хочеш. Як хочеш.
- Я вже невиснажена. – Васса радісно мліла всещедрими манівцями кольорового сну.
- Забирай свій золотий гаманець. Я не люблю гроші. І не думай, що я підлиза. – Швидко запалюється Васса, відкривши небо в очах. Тьма переходить в сонце. Васса дрімає на вітрилах затьмареного сну. Зітхає, полишивши на забуття нічну розкіш.
Моторний галас раптом пощез в шкаралупі печі...
Спросоння лопотить крильми відірваний вітер, окунається усім своїм худородством в річку. Доля його сліпа. Злий. Невдоволений, бо вертиться, як в’юн в ополонці, годується своїми трудами. Проявляється скрізь. А має сердитий норов, неначе підігрілий гангстер-лось, плюскотить впритул ненавистю, теліпається у злостивій усмішці до злотолитої камбали у партері, вивертається до незайманої білокрилої каруселі. Трагічна в чорнім диму ночі, мелодійно лаїться про себе і нараз шаленіє вздовж Південного Бугу, пафосно пашить понтовим "паханом" над цвинтарем, неприємно хімічить лункими сюриками у голові.
- Супер. Кадр, йоханий бабай. – Невже я з’їла міну уповільненої дії..?
- Йо- йорж із зімбабве. Ра-а-денький, що дурненький.
- Авжеж з’їла. Це тобі не фіглі-міглі! Завтра гигнеш. – я загиготав
- Ти... Крутий панелевіз для космодрому.- Вільно засмикалася на всі боки карусель.
- Аякже, глибоко вируєш...
- Чого кличеш покійників?
- Ну просто... На феєрверк!
- Що? Що? Ти світло в очах втратила?
- Аніскілечки. – відповіла зигзагом карусель.
- Це у тебе феєрверк на парашуті?
- Так, щоб простяглися ниць ті, що розкаялися… - Джигнула карусель до мене, захопила ґудзем, лягла на все пережите у моїй душі.
- Наївна, колючих вібріонів захотіла. А диму не хочеш від огненого кадила.
- Так як мертві сорому не ймуть, тому тобі потрібна духовна екзекуція.
- Попурі краще співала б для народу. Своїми опусами погубиш народну мудрість, і не будуть люди молити любові, - відповів я служительці весни.
- Нітрохи, - якось нервово підхопила карусель.
- А ти чула, що ти пролітаєш, як фанера над Парижем?
- Я чула, що твій край приречений. Розорять його, пропаде все, не зостанеться нічого.
- Не бідкуйся, немає такого, хто б не творив своє майбутнє!
- Навіть ситі розуміють, що породжують зло своєму тілу пожиранням харчів, але продовжують пожирати ще більше.
Принижений вітер змінює найвищий вицвіт шевелюри, придавши лику високого почуття відповідальності. Новий ранок у місті прагне нових відчуттів, тому сумлінний вітер вирівнює себе по усі боки, хаотично переходячи в односторонню поверхню, визволяючи у серцях міщан вільні ритми.
– Хто ситий життям учора, сьогодні помирає живцем, а смисл цього… - Крик нещасного воістину чути повсюдно, - Куди не глянь, на цьому світі одні несподіванки. Даремно шукати істину, даремно її прагнути.
- Я задоволений власним спокоєм духу, - утішився, не шкодуючи мрій про щастя.
- Ти мрійник, Сергій?
- Це мій останній достаток, це моя свобода, хоч це моє щастя.
- Твої мрії не відповідають твоє становищу, ти ж – злидень. – Тебе пограбувала вітчизна. Невже не розумієш?
- Розумно, розумно. Втратив правду. А все-таки, мрію…
Безсмертний час закумулював у собі народну душу. Його мовчання говорило більше, ніж засохлі зужитки подільського простору. Даремно, що зашуганий вітер підв’язався на западло біля елегантної вишки, цього ранку загриміла автоматна увертюра у вінницькому лісі. Її одразу рознесли по Вінниці. Зарахували всіх кволих духом, деморалізованих та розчарованих міщан до зрадників рішучого поступу української будуччини. Проте матерія життя завжди виносить правду народу на поверхню. В перехідний час вітер виявив рішучість, і потужно взявся за чинний послух диктату окремим інтересам, зламавши в собі гідність і честь. Втиснувши совість у прокрустове ложе духовного ярма терору та репресій, він з кумачами організував вбивство мера. Тепер ним керував жорстокий закон озлобленої та порожньої душі. Він тихо завис у подільському вавілоні, де не встають райдуги народного життя... Як столична забуня, зрікаючись себе, вітер радісно спроваджував на ешафот слабих. Вихор містерій підняв над народом егоїстів, скажених фанатиків з темної маси. Безкомпромісно, без особливих зусиль утворив кайдани та зв’язав у морський вузол народну течію Божої річки, аби народна святість зникла від страху, і завжди мала перепону своїй течії. Злітаючи великим грішником поміж високих емемем-ів, вітер заманав міських голубів з помаранчевим озаддям, і несподівано спікірував у блакитно-білий бомжатник, попри багатостраждальну в’юверу, плюхнувся у замулене штучне озеро, де мертві не мають сорому і повний атас, де вишкірені упівоберта еклери спровокували скривджений єралаш чеснот і правд, забацали конкурентноспроможний парнас для масового захоплення фібр та патиків васильків, які оторопіли так, наче папуаси. Поцидрикали та наїжачилися вахмурки в загривку васильків.
Нахабне борdельєrо бомжуватих касандр люмінувало в акваріумі голюляне вбрання, цей підводний аusvайs для уповноваженого бабкому організували для того, щоб із булочно-панчішної академії вислизнути та одразу ж в ніч за бугор. Шиконеш, якщо не зігнешся. Їхні пориви скромні, бо добрі амурики для упряжених антилоп, які падають голічерева між валянками та втомлюються і жар-птиці з лихими страхополохами. І змучені, і від лютті гарчать, ніби вальтонуті, ав-ав-ав, не тухнуть, як первісні хохмочки, тихий абзац, а хулі, вони швидше віддають себе на бурситетську поталу, ніж агресивні вицвілі emmanueli.
Усі вінницькі дятли ображені на смуглолицих чувіх, веселий пумбол, чмок і блямба їм від потрясного помаранчового extesi, - це фокус біотоків від бермудських прибамбасів та бумерангів більмастого вітру. Його стоячок наостанок зніяковів у зачуханому вбранні минулої помаранчевої осені. Кричали у повній від ключці біло-блакитної гами, народ розважався, валив чудачками на безформений у місиві майдан.
А я в цей час дивувався, як Zоfn-ута зозуля загубила тоненький рунічний башмачок. Під кабалістичний бодрячок у токсичній засідці вона спіймала його під час надзвичайного виступу мера. Башмачок летів разом з петличкою на трибуну прямо в серце мера. А її мати в цей час нишпорила у бомжівських бо-dуn-ах. А її сваток рятував бакси від занехаяних схем в банку. А її столичний tаtушка-професор вовтузився над процесорами вітчизняного вітру. Піймавши рунічного башмачка, ексцентрична зозуленька енергіїно зачмокала першого олуха в фаталістичне чоло, тицьнувшись межи очі закучерявленим аферисткам, які прищемили собі язики від сміху на трагікомічною сценою. Адже золотце-зозуленька чекала херувимської розкрути перед творчими пологами. У неї аж вискочили мозолі на язиці опісля сотень чмоків, а у віртуоза аж облущилося чоло, якому не надто добре живеться. Тю ти, чурбачок обмовився, тут виникли відфутболені претензії ангелочків та підмовлені мезальянси непокаяних душ вітерочків. Всі попелюшки причаїлися, аж голуби запітніли на всьому майдані. Неначе неволя немовляти четвертована на ешафоті заради задоволення просунутих параноїків, які пильнують за терезами сорому з-під замусоленої догматичної паранджі. Закадична зозуленька випещує себе підчерепними здухами та пахучими підкупними вичурами летаргічної натури. У золотенької зозуленьки мелодичний голосок, і ніжне ліричне личко, а смородинка чорних очей увібрала в себе майже всю косметичку. Її люблють двуликі волохаті голови, особливо коли вона вираховує шакалам останні дні. Як і всі ледачі, зозуленька зараз в душевному калейдоскопі опісля забугорних гастролей, адже за нею полювали у Парижі роздратовані хлібом-сіллю та самострачені у західному безглузді діаспорні коханці з фіолетово припареними джузеппами.