Прикраси з коралу в Україні

Загальновідомо, що українські жінки здавна прагнули до краси і свій творчий хист втілювали при створенні нашийних прикрас, серед яких широко поширеним по всій Україні було намисто з коралу – червоного, оранжевого та рожевого кольорів.  

За формою виділялось три найбільш поширені типи коралу:  циліндричний (форма «трубочка»), круглий  або  овальний (форма «рондель»). У разках намиста нанизували корали однієї форми, але різного розміру, вкладаючи більшого розміру по центру та меншого – по краях. Часом розмір намистин зростав від верхніх рядків до нижніх.

Кількість низок в кораловому намисті коливалась від  2-4  до 10-15.

Найбільш пишні, рясні (з великою кількістю низок) та масивні намиста з коралу були поширені у Галичині (нинішня Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області). В якості перехідників для з’єднання кількох нанизаних разків подекуди використовували половинки монет з дірочками або спеціально виготовлені металеві елементи.

У районах Середнього Придніпров’я (частина Київської і Черкаської, Кіровоградська, Полтавська та Дніпропетровська області) до коралових намист додавали металеві намистини – «пугвиці» або «рифи». 

Композиційним центром коралових намист  часто був дукач – металевий виріб на основі монети або медалі, які обплітали хитромудрими металевими деталями: листям, квітами, мереживними «бантами» та ланцюжками. Найпростішої форми дукачі – круглі медальйони чи монети з мінімумом оздоблення - побутували у Київщині, Полтавщині та у Львівщині.   

У той же час, у Гуцульщині і Покутті (Івано-Франківська область), у Західному Поділлі (Тернопільська область) створювали  намиста (у тому числі коралові) з цілого  ряду монет без жодного оздоблення, які називали дукати. У Буковині (Чернівецька область) такі прикраси з монет називали салби.

У Гуцульщині (Івано-Франківська область) були широко поширені згарди - намиста з хрестоподібними або круглими підвісками різної форми з бронзи чи латуні. Згарди нанизували з коралу, штучного коралу (смальти) та венеційського скла з квітковим візерунком («писані пацьорки»).  Згарди часто скріплювали спеціальними застібками з латуні – чепрагами: круглими мереживними у формі колеса, ромбоподібними, квадратовими або у вигляді видовжених завитків із заокругленими відростками.

Зоряна Куриляк

Бісерні прикраси в Україні

Прикраси з бісеру почали створювати в Україні у  ХІХ-ХХ ст. В моду увійшли «гирдани», «гардяники», «гердани», «силянки», «голочки», «дробинки», «ланки», «лучки» та багато інших нових назв та прикрас.  Ймовірно, що для розвитку бісерних оздоб велику роль зіграло знайомство українських майстрів з мистецькими звершеннями країн Західної Європи. Саме там вже з XVIII ст. панувала мода на бісер та художні вироби з нього. Є припущення, що тоді вже і в селах країни, а не тільки по великих містах, почали з’являтись європейські бісерні матеріали: склярус, бісер, готові вироби з них. За літописами другої половини XVIII ст., торгівці з Богемії, беручи з собою товар на продаж, разом з бісерним крамом брали і готові прикраси та побутові речі, найрізноманітніші за зовнішнім виглядом, призначенням та ціною. 

Традиції виготовлення бісерних прикрас та оздоблення для народного одягу була відкрита для зовнішнього впливу, але розвивалася у стилі національного мистецтва, і це сприяло формуванню у ремесла самобутніх ознак, що відображали життя та смаки українського народу, української культури.

Перша половина ХІХ – середина ХІХ ст. – бісерні оздоби в народному одязі знаходять поширення в частині західних земель, а в кінці ХІХ ст. – подекуди в північній та центральній частині Україні. Бісерні традиції захопили Західне Поділля, Опілля, Підгір’я, Покуття, Гуцульщину, Лемківщину, Закарпаття – нижню частину, Північну Буковину, Полісся, Волинь, Середнє Подніпров’я тощо.

До середини ХХ ст. значно зростає асортимент бісерних прикрас, розширюється майстерність та естетичні принципи.

В ХХ ст. художні вироби, зроблені з бісеру, ставали все більше популярними. Виготовлення прикрас перестало бути тільки для індивідуального вжитку, подекуди надбало характер прибуткового промислу. Прикладом може бути організація народних майстерень в часи першої світової війни на Галичині Відділом Всеросійського земського союзу. Метою була допомога біженцям, і в цих майстернях серед інших видів мистецької продукції робились і прикраси з бісеру. Подальші часі тільки укріпили розвиток бісерного промислу. Прийшли 1950-60-і роки, і багато бісерної продукції виготовляли майстри артілей: ґердани, пояси, силянки, гаманці-калитки, торбинки тощо. Але від середини ХХ ст., на жаль, народне мистецтво виготовлення художніх виробів з бісеру пішло донизу і перестало користуватися тим попитом, що був раніше. Можливо, індустріалізація суспільного виробництва знецінила ручну працю та придбані майстрами на протязі віків навички і вміння.

На щастя, традиції створення автентичних прикрас почали відроджуватися і все більше модниць доповнюють свої вбрання яскравими й колоритними прикрасами.  

Зоряна Куриляк